Заснована влітку 2000 року Олегом Левченком і Ромцем Здориком. Складають: Вероніка Кавун, Ілля Стронґовський, Богдан Горобчук, Ірена Радзивілл, Галина Малин, Любов Годлевська, Тетяна Шабодей, Наталя Шеремета, Олена Лудченко, Олександр Кулеш, Катерина Ускова, Валентина Налапко, Богдан Коханевич, Сергій Мельничук, Марійка Розбіцька, Валерія Дмитрук та інші. Видання: альманах "Зустріч", збірки "Неабищо", "Останнїй zошит постфутуриzму", "Nеабищо the best". Керівник блоґу: oleg_levchenko@ukr.net
четвер, 13 жовтня 2011 р.
Третій фестиваль-конкурс молодих поетів Житомирщини "Клекотень осені - 2011" пам’яті Юрка Ґудзя"
четвер, 6 жовтня 2011 р.
Юлія Гуз. Під час презентації викладач зізнався, що у декого був першим
Під час презентації викладач зізнався, що у декого був першим
У Житомирському обласному літературному музеї цієї середи презентували свою першу поетичну збірку учасники літгурту «КВartА».
Студенти ННІ філології та журналістики ЖДУ ім. І. Франка Катерина Марчук, Марина Єнжиєвська, Ольга Расовська та Олександр Трохимчук об’єдналися навколо літературного часопису «Філео+Логос». Друкуючись у журналі та перечитуючи твори своїх колег, молоді автори помітили спільні тенденції у творчості та вирішили нести слово у світ разом.
Демонструючи первістка з серії «Біблітека журналу „Люблю+Слово”», «квартанти» зізналися, що назвою «Спрагла д’Жага» завдячують Олегу Левченку, літератору, одному з засновників мистецької гільдії «Неабищо».
Крім того, Олег Левченко верстав видання та запропонував зробити його символічної квадратної форми.
«У нас чоловіки займалися технічною стороною, а ми їх до того надихали, – зізнається Ольга Расовська. – Книжка наша у формі квадрата. Чотири сторони – це чотири автори. Відповідно маємо чотири розділи».
Кожен розділ має свою назву, яка узагальнює внесок автора у творення «Спраглої д’Жаги».
«Автори – чотири елементи одного цілого. А ми, глядачі-читачі, – п’ятий елемент», – каже Володимир Білобровець, викладач ЖДУ ім. І. Франка, письменник та гуморист, пригадуючи, що в одноіменному фільмі саме п’ятий елемент став рятівним.
«Важко сказати, хто з них є якою стихією. Мабуть, у кожного трохи і вогню, і землі, і води, і повітря. Головне – що «КВartА» гармонійні між собою.
Усі вони були моїми студентами. У декого з дівчат я навіть був першим! Першим у сенсі читача і критика віршів», – жартує Володимир Володимирович.
Підтримати юних авторів прийшов і Олександр Музика, декан соціально-психологічного факультету університету.
«Взагалі я почав із того, що став відомим „шинкарукознавцем”, а тепер став „квартофілом”. Приємно, що в багатотисячному Житомирі таланти тягнуться один до одного», – відзначив Олександр Леонідович.
Наприкінці презентації, на якій були присутні учасники різних житомирських літтусівок, гостей частували чаєм із солодощами.
Юлія ГУЗ
Джерело: http://www.1.zt.ua/themes/kultura/pid-chas-prezentatsiyi-vikladach-ziznavsya-shcho-u-dekogo-buv-pershim.html
Олег Левченко. Глеки споминів (Юрко Ґудзь у літературних осередках Житомира 1999 – 2002 рр.)
ГЛЕКИ СПОМИНІВ
Юрко Ґудзь у літературних осередках Житомира
1999 – 2002 рр.
Час минає, деталі спогадів із пам’яті потроху стираються, виникає потреба записати ту крихту життєвих митей, що довелося провести з Юрком Ґудзем. Можна не раз зустріти стале визначення, що закріпилося за Юрком: «наставник творчої молоді Житомира». Але чим саме він став близьким для нас?
Юрко на засіданнях літстудії імені Бориса Тена
Юрка Ґудзя завжди чекали, як такого, що принесе казку. А в тій казці буде не вузьке літературне життя нашої області, а ціла Україна. Валентин Болеславович Грабовський (голова обласного літоб’єднання ім. Бориса Тена) завжди повідомляв про те, що має прийти Юрій Ґудзь, попередньо дізнаючись про приїзд, або тимчасове перебування його в Житомирі. Коли приходив Юрко, для пожвавлення літературного обговорення, В. Грабовський обов’язково запитував: що нового в Києві, що нового на книжкових полицях (не тільки українського письменства), чого ми не знаємо, ...а що Юрій може сказати про щойно прочитані вірші?.. І на цьому літературному острівці, Юрко, якось віднікуючись, бо до ораторських здібностей схильним не був, стане й, не дозволяючи собі когось образити, затинаючись, змалює казку. Чому казку? Тому що моя уява малює його спокійну, трохи схвильовану мову оповідача, як казку. Ми знали, що якогось чергового літературного засідання буде Юрко й здивує черговою цікавинкою, скромною, можливо, в кількох словах, але яка обов’язково западе в душу.
Юрко Ґудзь ніколи не вимагав від інших помітної уваги до своєї особи. Несподівано з’явившись під час літзасідання й обмінявшись із кимсь тихою розмовою, він так само «незримо» зникав. Як правило, на літстудіях він сідав поряд із Анатолієм Сіриком. Надаремне В. Грабовський заохочував його до гучних промов, дебатів – він залишався загадкою. Його образ набув повноти лише після його раптової смерті. Коли й де б ви не згадали Юрка Ґудзя, чутимете лише позитивне.
У 1999 році я підійшов до Юрка з першою власною поетичною збіркою. Він, довго не роздумуючи, дістав для мене свою – «Боротьба з хворим янголом», виправдовуючись: «Вона трохи промокла в дорозі, то не зважайте... а також на деякі друкарські помилки». В інтонації прозвучав натяк почути думку від прочитаного. З часом я її сумлінно прочитав, як на той час робив із кожною подарованою мені збіркою, і за суттю віршів відзначив для себе експерименти автора з формою. Лише кількома роками пізніше я відкрив для себе місткий текст із колосальними душевними переживаннями автора.
Удруге близька розмова з Юрком відбулася в Новограді-Волинському на дні пам’яті Лесі Українки «Лесина плеяда» (26 лютого 2000 р.). Юрко мав підготувати стислу інформацію про цей захід для кількох літературних видань. Пригадується, як він уточнював назви пісень, що виконувалися, бо в кінцевих рядах, де ми сиділи, ведучих ледь було чути. Тоді мене здивувало, що Юрка, який має таку аванґардову збірку, на той час єдину прочитану мною з його доробку, цікавить народний фольклор. А вже після його загибелі я довідався, що свого часу він робив експедиції по рідних краях, записуючи народні пісні. Того літературного вечора я згадав про подаровану мені збірку «Боротьба з хворим янголом» і назвав кілька віршів, що мені сподобалися. Два з названих – «...з того, як бачиш...», «...Ось продавець різноколірних квітів з паперу...» – були відзначені на Міжнародному поетичному конкурсі в м. Тріуджіо (Італія, 1994). Також привітав від себе нещодавню відзнаку Юркових творів у журналі «Кур’єр Кривбасу». Юркове ставлення до таких «лаврів» було досить спокійне. Не відаючи про преміальну частину цієї винагороди, він висловив надію «хоча б щось отримати».
Ще один яскравий епізод. За головування Валентина Грабовського обласною літстудією, відбулась презентація першої поетичної збірки Юрія Малихіна «В автобусі життя». Того дня зібралось напрочуд багато людей, як згодом виявилося, третину яких складали однокурсники Ю. Малихіна. Презентації таких збірок проходили за звичним сценарієм: спочатку слово брав В. Грабовський, потім автор читав свої твори, а згодом бажаючі відгукнутися коротко висловлювалися, як правило, з кількома незначними побажаннями. Критичний блок складався з двох частин: надавалось слово тому, хто задовго до презентації студіював збірку (за планом В. Грабовського, така людина мала відзначити позитивні риси виданої книжки) та «посутньою критикою» Анатолія Сірика. Підсумкове слово, в якому переважали побажання чергових творчих злетів, В. Грабовський мав за собою. Тож все йшло, як «по писаному». Та після сказаного А. Сіриком, почався небувалий опір з боку однокурсників Ю. Малихіна. Боронити критичну оцінку Анатолія Сірика став Юрко Ґудзь, висловившись досить просто та влучно: «Я був у багатьох областях де відбуваються подібні засідання... Знаєте, так само пишуть і там! У чому новаторство?..» Одноманітність засідання переросла у досить гостре протистояння: однокурсники Ю. Малихіна говорили про актуальність виданої збірки, наполягаючи на виправданості будь-якої літературної творчості: «на все є свій читач», а опоненти – про досить ранню претензію автора «на сер-йозну літературу» незрілими віршами. Зі сторони це виглядало дещо смішно: «різні вагові категорії». «До якої бібліотечної полички належатиме ця збірка, – підсумував присутній на засіданні Володимир Білобровець, – поетичне аматорство, і коли вже ця збірка видана, із літературного погляду, вона варта лише наочного вивчення подібних художніх зразків».
У пізніші часи, коли я мав більше часу спілкуватися з Юрком Ґудзем, він мимохідь обмовився щодо назви збірки Ю. Малихіна «В автобусі життя»: життя – це щось світле, а автобус має образ важкий, обтяжливий, пов’язаний із рейсами районного сполучення. Ці два слова не можуть бути поетично сумісними, художньо вдалими.
На прикладі інших книжок Юрко завжди намагався віднайти та пояснити поетично-мистецьку оригінальність, доцільність, авторську неповторність.
Маївка
Окремою історією хочеться виділити ще один фрагмент із життя літературної студії – маївку 2000 року, яку В. Грабовський вирішив провести на природі, за пішохідним мостом «Мірабо» парку культури та відпочинку ім. Гагаріна, на одній з тутешніх галявин, під великим гіллястим деревом.
Збори почалися десь за годину раніше традиційного часу, біля обласної бібліотеки. В. Грабовський у вишиваній сорочці, разом із ним двійко людей, нині яких не пригадаю. В. Грабовський був чимось помітно стурбований, кудись поривався йти, але далеко не відходив. Поведінка, як для нього – незвична. Нарешті запитав у мене: чи не прихопив я із собою нитки з голкою. Принаймні я нитку з голкою ніколи із собою не ношу, тому для мене це питання видалося чудернацьким і я відказав так, як є, на що він страждально показав червону шнурівочку з кутасиком, що мала прикрашати край комірця вишиваної сорочки. Саме це його й непокоїло. Тоді ж іще хтось підійшов до нашого гурту, в кого теж не виявилося нитки з голкою. Зникнувши кудись на 10-15 хвилин, В. Грабовський повернувся вже задоволеним і, як мовиться, при параді. Тоді ми рушили. Усі знали, що по дорозі до нас долучиться ще один гурт, у якому мав бути Юрко Ґудзь. Чималенько людей уже стояло наприкінці згаданого пішохідного мосту. Ждати було годі й ми пішли на галявину. Пригадується, були Володимир Лясковський, якому В. Грабовський тоді дав власну рекомендацію до НСПУ, Тетяна Сливко, яка читала поему про життя русалок, химерний Олександр Кулеш, Анатолій Сірик, голова літературного клубу «Перевесло» ім. Олени Теліги Галина Руссу, Анатолій Клюско (районний поет «із власним транспортом») та дівоча юнь. Розпалили багаття, галуззя виявилося вологим, поклали картоплю, та поки всі читали, з-за обрію випливла чорна хмара, вочевидь, недоброзичливого характеру – картопля мала всі шанси недопектися. З одного боку файно гріло сонечко, з іншого – сунула хмара й всі потроху починали більше зважати не на поезію, а на неї. І тут, на хвилі нашого цілком виправданого настрою – зібратися й піти – з’явився Юрко Ґудзь. Мене особисто здивувало, як він узагалі нас знайшов серед тих багатьох компаній, що вийшли на маївку. Незвичним видався мені жест Юрка додати до відпочинку певної романтики пляшкою білого вина. Пропозиція її розпочати, як і допекти картоплю, надійшла від В. Грабовського: хутко переїхати до когось «на хату».
Чому я вирішив пригадати цю історію? По-перше, пригадалася довгожданна зустріч із Юрком. По-друге, коли в день трагедії Юрка забрали до лікарні, прозвучала думка, що його знайшли п’яним. Можливо, підставою для цього твердження був переказ свідка – чергового міського військкомату, як Юрко намагався звестися й міг ступити декілька кроків. Але аналізи під час перебування в лікарні та висновок медичного розтину не засвідчили цього факту. Ті, хто знав Юрка, одноголосно стверджували та стверджують: Юрко, якщо й брав до рук чарку, то лише символічно. Бувало так, що виразка шлунку (є й така інформація) не дозволяла йому випити лишню порцію міцної кави, хоча він її дуже любив. У моїй пам’яті ця історія з пляшкою – єдиний випадок, коли Юрко був причетний до спиртного під час неформального проведення обласної літстудії ім. Бориса Тена. Якщо коли-небудь Юрка бачили на літературному святі, то на гамірній неофіційній частині – мало хто пригадає.
Ідеї ніколи не вмирають
Восени 2001 року Юрко помітно осів у Житомирі, частіше почав приходити на літстудію ім. Бориса Тена, спілкуватися з молодими, щось пропонувати, організовувати. Я міг частіше бачити його в обласній бібліотеці, як правило, в краєзнавчому відділі. Літстудія під керівництвом В. Грабовського почала слабнути, політика проведення засідань головою студії викликала непорозуміння. І ось одного буднього дня Юрко Ґудзь запропонував мені та Іллі Стронґовському прийти на літературне засідання, яке організовує він сам. Це мала бути друга неділя кожного місяця, десь о 15:00 годині в залі проведення традиційних засідань літстудії. Власної назви ці зустрічі не носили та спроб як-небудь «оречевити» їх – не було. Як пригадує І. Стронґовський зі слів Ю. Ґудзя, засідання проходили «в тестовому режимі». Це зібрання мало виглядати як альтернатива літстудії В. Грабовського, значних претензій до неї не висувалося, а просто хотілося – окремо. Такі засідання, починаючи з вересня, пройшли протягом трьох місяців. У листопаді, коли В. Грабовський склав повноваження голови обласної літстудії, Юрко заступив його місце, у грудні провівши перше засідання на новій посаді.
Що я почерпнув від особистого спілкування з Юрком на його студіях? По-перше, Юрко ніколи не нав’язував свого літературного погляду, по-друге, завжди надавав право кожному бути в центрі уваги, по-третє, коли пропонував оцінити літературні зразки, то завжди мав наочні приклади, приміром, це стосувалось одного з засідань, присвяченого зоровій (візуальній) поезії.
Він був повний творчих ідей, і не лише суто літературних, але й організаційно-мистецьких. Так, для прикладу, Юрко Ґудзь пропонував перейменувати пам’ятники радянського режиму на мистецький лад. Пам’ятник Володимиру Леніну можна було б назвати пам’ятником Полю Верлену. Юрко вбачав не лише зовнішній, але й поетичний збіг імен у незначному скороченні імені й прізвища вождя світового пролетаріату В[ер]лен. Приховавши кілька літер буквами «ер» і дописавши ім’я Поль. Міг би бути непоганий іронічний мистецький хід. Житомир почав би увіковічнювати світових класиків. Пам’ятник, що уславлює визволення Житомира від німецьких загарбників у вигляді танка, який стоїть на площі Перемоги, мав би з легкістю уславити однойменний японський віршований розмір, всього лиш переосмисливши значення слова «танк». Нехай у мистецьких колах ця площа носить іншу назву, ніж офіційна. Ця ідея була здійснена не організаційно, а написанням «утки» до одного з київських видань про проведення такого заходу. Коли Юрко ділився цим організаційним проектом, то змальовував сценарій наступним чином: не обов’язково багато людей, достатньо маленької групки молодих літераторів, обов’язково має розпочинати трубач (тромбон або саксофон), після цього зачитати декілька віршів цієї поетичної форми… Пам’ятника академіку С.П. Корольову варто переймнувати на пам’ятник Казанові. Юрко казав: «Подивись уважніше, в академіка явно щось недвозначне виглядає зі штанів?» З огляду на те, що штанів там неможливо розгледіти, Юрко наочно показав на пам’ятникові той «символ Казанови» у надвечірніх сутінках старого міста… Переповідаючи знайому мені історію про відбиток бубнової карти на спині цього ж пам’ятника, він горів бажанням зберегти в художньому тексті деталі цієї маловідомої історії.
Також Юрко ділився можливістю проведення «Виставки однієї картини з одним глядачем» за наступним сценарієм: простора кімната із голими стінами, висить картина, у ту кімнату впускають пересічну людину (можливо, бомжа), неподалік стоїть столик із символічною їжею, поведінку цієї людини знімають прихованою камерою. Що ж робитиме вона, як ставитиметься до одної-єдиної картини?..
Якось ми повертались удвох із Ю. Ґудзем з чергової літстудії В. Грабовського. Заходили на «Укрпошту», що на Михайлівській, там Юрко забрав листи зі своєї абонентської скриньки. Потім ішли Київською вбік вокзалу. Не доходячи вул. Східної, Юрко, попрощавшись перетнув навпростець проїжджу частину й попрямував у двори хрущівок. Дорогою Юрко ділився враженнями від редакторської роботи з текстами, які йому доводилося опрацьовувати, приміром, однієї переможниці якогось конкурсу в номінації «проза» «із такими неймовірними любовними сценами!., але з такою слабою стилістикою!..» Любив жартувати, як автоматичний перекладач RutaPlaj з російської на українську в тексті: «она билась кулаками об подушку» подає подію в іншому значенні – «вона билася куркулями об подушку». Як фахівець Юрко залучався до оцінки конкурсних робіт «Золотий бабай» і «Коронація слова». Він не мав схильності вихвалятися своїми уміннями та пишатися своїми досягненнями, ніколи не говорив зайвого, лишався виваженим і лаконічним.
У той час ми з Ромцем Здориком видали поетичну агітку, яка б мала нас трохи розкрутити. Там було вміщено декілька авторських афоризмів та запрошення на літературні засідання Мистецької ґільдії «Nеабищо». Наші зустрічі раніше так не називалися, а проходили від ЖОО СТМУ «Liga ArtiS». Цю агітку, яку ми з Ромцем розклеювали по місту, я при нагоді показав Юркові, він, примружуючи очі й водячи по тексту агітки пальцями, явно оці-нюючи дизайнерський хід, сказав, що, власне, він зробив би інак-ше; із характерним Юркові запинанням, він «бачив» та не зміг пояснити своє бачення необхідними словами. Тетяна Пишнюк якось зауважила в розмові, що Юрко Ґудзь ходить із ідеями, які незавжди спроможний був сам реалізувати. Мабуть, він належав до лідерів-зачинателів, які дарують мистецтву формули-щастя, які треба щоразу втілювати в життя, щоб не почати «жити в зворотньому напрямку».
Драматичний театр
Спогад належить до 26 жовтня 2001 р. Випадково зустрів у місті Ю. Ґудзя, першим інтересом якого було очікування в мистецькому житті Житомира значної події: «Реквієм» Верді у збірному виконанні найкращих музичних та хорових колективів. Подія мала відбутися в обласному драматичному театрі ім. Івана Кочерги. З учасників тих колективів-учасників пригадуються хорова капела «Орея», «Льонок» тощо, диригент із Франції. Реклама додавала запалу не оминути такий концерт. Я зустрів Юрка Ґудзя із розмовою про цю подію на початку дня й удруге – за годину-дві до початку вистави. Запальне бажання Юрка потрапити в театр мене дивувало: проблеми відсутності квитків, для нього ніби не існувало. Задля вартісних годин мистецького життя Юрко виявився досить вигадливим. По дорозі до театру ми зустріли чоловіка з дівчиною, до якого Юрко звертався за прізвиськом «філософ» і разом із ними рушили до службового входу. Він дав мені в руки своє посвідчення журналіста журналу «Авжеж» (виписане 1-им квітнем 1991 р. J), я мав піти перший, а за мною, з іншим посвідченням, він мав провести своїх знайомих. Таким чином ми мали чемно проскочити охорону театру. Юрко обрав тактичний хід – виждавши влучний момент, йти за керівництвом обласної ради. Так ми й пройшли благополучно та безперешкодно «стоп-контроль». Видко, Юрко на цьому знався! J Лізти на гальорку не довелося – вільні місця були навіть у залі. Концерт тривав дві години, забагато як для мене – не загартованого класичною музикою. Під час вистави впала у вічі цікава режисура диригента: в якийсь момент вистави одночасно з обох бічних дверей, належних до авансцени, вийшли двоє трубачів, й виконавши частину партії, так само синхронно зникли за дверима. По закінченню концерту, йдучи вечірнім Житомиром, Юрко із захватом згадував цей прекрасний режисерський прийом із «сурмачами», що схожі були на янголів.
З кількох аспектів цікава ця історія, та найбільше – заради оприявнення одного з образів Юркової поезії на житомирській сцені, свідком якого мені довелось бути. Якщо зазирнути до його поетичного доробку, ми можемо побачити схожого на «сурмачів» самітнього старого, що «підніме до неба свою мідну трубу, свій довжелезний, з охристим відблиском тромбон...», а зазирнувши до малярського доробку Юрка – образи-силуети янголів.
Я вдячний Юркові, що того вечора він зміг мене завести на цей концерт, вирвавши з організаційно-громадського графіку буднів.
Головування Юрка Ґудзя літстудією імені Бориса Тена
У грудні 2001 року Юрко Ґудзь заступив несподівано покинуте В. Грабовським місце голови обласної літературної студії ім. Бориса Тена, за схваленням голови Житомирського відділення НСПУ Олексія Опанасюка (Юрко був його заступником). Таким чином замість власних недільних засідань Юрко став проводити літстудійні ім. Бориса Тена, що відбувалися кожної першої середи місяця. До трагічної загибелі Юркові довелося провести лише три засідання цієї літстудії. На відміну від традиційних засідань попередника, в Юрка Ґудзя засідання виглядали досить невимушено. Він не намагався бути в центрі засідання, на якого б мали всі дивитися протягом двох годин. Як правило, він ставав серед улюблених – центральних рядів зали, спираючись на спинку стільчика ряду. Зі сторони виглядало, що всі «кучкувалися» навколо голови засідання, і ті люди, що сиділи трохи вище, дивилися на Юрка і на тих, хто виступав – на одному рівні. З незначною кількістю присутніх таке розташування було виправдане, бо підкреслювало легку неформальну атмосферу.
Які теми піднімалися на тих засіданнях? У грудні Юрко вирі-шив познайомити нас (у зв’язку з перейменуванням Площі Перемоги на площу Танка J), з японською та китайською класичною літературою. Він розповів про народні форми поезій танка, хоку, згадуючи видатних поетів тих країн. Найбільше зупинився на постатях Лі Бо та Ду Фу, пригадавши один київський захід, який йому тепло запам’ятався філософсько-мистецьким вирішенням часу й місця презентації: підвал із довгими неосвітленими сходами, вкінці яких проступало світло з великої кімнати, в якій знаходився невідомо яким чином занесений туди човен. Під час спуску до незримої кімнати час од часу долинало ледь чутне протяжне звучання «Дру-же Лі Бо, бра-те Ду Фу...». Цей мистецький захід до наших літстудійних розмов належав побіжно, він був присвячений творчості Олега Лишеги, із яким Юрко досить близько товаришував. Але наспіване Юрком протяжне: «Дру-же Лі Бо, бра-те Ду Фу...» врізалося в пам’ять. У січні 2002 року Юрко присвятив літературне засідання Різдву Христовому, яке випало на різдвяний тиждень. Пригадується, як Юрко розпочинав його: «Я думаю, у кожного в літературному доробку є щось про Різдво. Тому хотілося б, щоб у ці святкові дні, що тривають, на сьогоднішньому засіданні ми могли присвятити себе цій темі». Юрко зачитав трійко віршів зі збірки «Боротьба з хворим янголом». Я попросив прочитати заключний вірш цієї збірки, що після першого мого знайомства з нею якось легко увійшов у пам’ять. І він зачитав:
кришталик неба ранньої весни
і сніг так відбиває сонце
що протепліли навіть сни
і мертве ожива віконце
в німому храмі на горі
там сонця пил на вівтарі
в розбитих банях синь хлюпоче
воскресло небо і не хоче
читать розкриті псалтирі
Третє й останнє, проведене ним засідання (6.02.2002 р.), Юрко присвятив темі глобалізації, її впливу на мистецтво. На цьому ж засіданні Юрко з трепетом представив кілька днів тому видану книжку власних новел «Замовляння невидимих крил», що побачила світ у Тернопільському видавництві «Джура». Він мав від видавця незначну кількість авторських примірників (біля двадцяти). По завершенню літстудії Юрко запропонував узяти, хто забажає, за символічною ціною ці книжки. Та книга з автографом автора для багатьох є безцінною. Лишилося від того останнього засідання колективне фото, яке невимушено довелось мені зробити. Того дня ніщо не віщувало, що через два тижні Юрка знайдуть непритомним у центрі міста, в дворі міського військкомату. Він спробує підвестися, та в силах буде зробити лише декілька кроків. Цей факт ми знаємо зі слів жіночок, що першими побачили Юрка та викликали швидку допомогу.
Не судитиму, чим професійно запам’яталися засідання літературного об’єднання, які вів Юрко Ґудзь, скоріш за все, присутністю його в житті кожного з літстудійців. Та прикро було через рік чути під час офіційної промови одного з помітних, безпосередньо причетних до Спілки письменників діячів, як легко забулося головування студією Юрком. Нехай спишемо це на те, що люди схильні забувати. Та чи варта постать Юрка забуття?
Якось ми зіткнулися з Юрком біля входу до обласної бібліотеки: він тримав у руках збірку «Postscriptum до мовчання», видану в Канаді. У ній рукою автора було виправлено допущені видавцем помилки. Малюнок на обкладинці цієї збірки має помітні хрестоподібно розташовані лінії, які він чомусь нерівно замалював білим коректором. Юрко пояснив: «Ці прямі лінії... Якби я знав про вихід цієї збірки раніше – доля в мене склалася б зовсім інакше!»
Востаннє я бачив Юрка в краєзнавчому відділі обласної бібліотеки. У цьому відділі – поодинокі відвідувачі. Це дозволяє добре зосередитися на власній творчій роботі. Юрко сидів ближче до вікна із книгою О. Купріна й робив якісь виписки із тієї книжки до чистих сторінок «Боротьби з хворим янголом». У побаченій мною ситуації своєрідно реалі-зувався задум автора, який, готуючи в 1997 р. до видання збірку, лишав ліву сторінку майже білою, ніби навмисне – для майбутніх нотаток.
Юрко завжди поруч
Коли Юрко відійшов у вічність, мене навіть не відвідало відчуття, що він помер, хоча я й був присутнім на його похороні й стояв перед його труною. Я не переживав смерті людини, як то буває традиційно. Дивне відчуття – його похоронили, а він залишився. Мені здавалося, що Юрко, як часто бувало, поїхав у Київ, і ми його, знову ж таки, як і раніше, просто довго не бачитимемо, а мо’ ще де поїздить-поїздить по Україні й повернеться. Він обов’язково прийде на літературне засідання, так само скромно, як і колись, але обов’язково прийде. Дійсно, письменник – щось більше, ніж його повсякденний образ. Незалежно від того, за яких обставин сталась смертельна травма – дух не вбито. Коли візьмеш до рук будь-яку з Юркових книжок, за кількома уважно прочитаними творами відчувається майже зрима присутність автора, людини, яка не зобов’язує, нічого не потребує, але яка буде жити поряд із тобою, скромно, час від часу звертаючись до тебе зі словами:
Я не той,
що снивсь тобі, малому глушману
і ясновидцю, –
в німотних здичавіннях плоті
в небесних схронах для імен
ще ненароджених
ти тільки вчишся говорити
ще з глини зліплені трахеї
слова найперші не забули
ще довго йти повз тебе
будуть
невидимі навчителі мовчання
Вистава «Барикади на Хресті»,
театр одного актора «Nеабищо the best»
З 2003 року я почав готувати моно-виставу за поемою Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті» із включенням деяких віршів зі збірки «Боротьба з хворим янголом». Представлення відбулося у липні 2004 року на день народження Юрка Ґудзя. Згодом ця вистава була зачитана в закладах культури й освіти м. Житомира, у будинку письменників (м. Київ, 2004, 2008), у рідній письменнику немильнянській школі (2007), у Театрі одного актора в м. Хмельницькому (2008), у Чернівецькому національному університеті (2008), записана на Житомирському обласному радіо (2008) тощо. Як читати й переживати – мені диктувала сама поема. Автор постає в двох образах: самого себе й божевільного, де на Хресті стираються між ними межі. Виправдано й органічно поема переходила у вірші: «Д и в и с ь: йде сніг...», «. . . О с ь п р о д а в е ц ь...», «...в темних руках забуття...», «О с ь ч о л о в і к , щ о н а д в е ч і р...», «Почнемо так...», «кожного разу після твого від’їзду...», «… розумієш, мій друже Трахтенберґу...». У доданих віршах відбиваються внутрішні переживання автора, які повертають його із вулиць «Барикад...» у хатні стіни самітництва. Зміст тексту диктував мені, яка музика доповнюватиме зміст почуттів. В основу музичної партитури лягли треки гуртів «Dead Can Dance» та «Apocaliptica».
З книжки «Українська реконкіста» Ніли Зборовської довідуюсь, що вірш «ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА...» є особливо важливим для Юрка Ґудзя. Мабуть, тому він розмістив його в кульмінаційній частині своєї поеми. Хочу підкреслити рік, коли відбулося представлення цієї поеми – літо 2004 – напередодні помаранчевого Майдану. І певно, ще не раз приходитимуть хвилини, коли нам доведеться мовити Юрковими словами: «...як ми живем і чим доводиться платити за хліб і молоко, яка ціна врятованим словам, збереженим картинам, і скільки черепів уважних нам дивиться у збайдужілі спини. Ми тільки відгомін майбутніх партитур...».
Джерело: Левченко О. Глеки споминів. Юрко Ґудзь у літературних осередках Житомира 1999 – 2002 рр. // ЛЮБЛЮ+СЛОВО: Літературно-художній журнал. – № 2 (18), 2011. – С.139-150
четвер, 12 травня 2011 р.
Юлія Стахівська. Зняти асфальт з житомирської бруківки
ЗНЯТИ АСФАЛЬТ 3 ЖИТОМИРСЬКОЇ БРУКІВКИ
Юлія СТАХІВСЬКА
Я заходжу в маленьку антикварну крамничку на розі вулиць Кочерги та Московської і питаю про розмінний білет Житомира за 1918 рік (деякі міста під час революції та громадянської війни випускали власні гроші), виявляється, є вони різним номіналом, отож, купивши 1 житомирський карбованець, запитую, що є ще часів УНР та Директорії. Продавець, відірвавшись від газети «Комуніст», дивиться на мене із зачудуванням: «Зачем вам эти петлюровцы и эти бумажки? Тогда каждый колхоз что-нибудь печатал, вон и в Малине свои деньги были, это не редкость». На мою репліку стосовно того, що колгоспів у 1918 році ще не було, він не реагує, бо захоплено розповідає про своє хобі - колекціонує портрети відставних царских офіцерів. На останок додає: «Запомните, Житомир был городом русских отставных офицеров, это город военных».
Ой, як же мені любі такі розмови, коли кожен у цьому місті, справді, поліетнічному, починає тягнути ковдру на себе. Сумно, але Житомир - це маленька сіра зозулька, яка підкидає свої яйця до чималих українських, польських, єврейських, російських і навіть дрібних німецьких та чеських гнізд. І кожне «пташеня» сприймає його по-своєму. Антиквар підмітив дуже вдало про «воєнність» цього міста: дещо утилітарного, ментально закритого, занишклого. Як сказала про нього Леся Українка: «у всьому відчувається якась патріархальна тиша». Поетка гостювала там у письменника Григорія Мачтета. Останнього дуже цінував Ленін, про це сповіщає дошка на охайному особняку по вулиці Лермонтова. А от про те, що Мачтет товаришував із родиною Косачів і що це саме йому Леся присвятила одну імпровізацію, написану російською мовою «на парі», нагадала нам Оксана Забужко.
Так, у Житомира багато провалів у пам'яті, один із найкращих краєзнавців - Григорій Мокрицький, що майстерно складає зруйновані пазли історії міста, показує його як палімпсест. Це дуже легко проілюструвати на прикладі звичайного парку, він стане для мене своєрідною зеленою лінзою, умовною точкою відліку.
Отож, коли будете в Житомирі, то в історичній частині ви обов'язково на нього, парк, натрапите. Нині цей міський сад носить ім'я першого космонавта, і назва одразу народжує потрібні асоціації: «підкорення Космосу» - Корольов (народився на вулиці Дмитрівській) – Музей космонавтики. Для мене Парк культури і відпочинку ім. Ю.Гагаріна - своєрідний символ Житомира радянського - досить швидкої каруселі з рядом заводів та фабрик, складні назви котрих уже давно повицвітали (Хімволокно, Льонокомбінат, Електровимірювач), а деякі все ж тримаються на плаву, принаймні житомирськими шкарпетками та Морозивом №1 фабрики «Рудь» наша країна забезпечена. Це парк мого пломбірного-дитинства, каскадів-фонтанів, атракціонів та гульбищ. Дід веде мене кататися на «чортовому колесі»: парк розпластується під нами, сповнений дитячого вереску, а вдалині видніється Тетерів із браслетом греблі-дамби. Я завжди сприймала її майже хтонічно, і, як виявилося, не дарма - кажуть, дні її лічені, коли прорве, то водою заллє весь житомирський Поділ. Хоча багато нинішних житомирян навіть і не знають, що в їхньому місті, окрім базару-вокзалу, є такий історичний район. Не дарма ж літописець Житомира, Валерій Шевчук, уводить у свій «Роман юрби» дуже показовий епізод: коли бабуся із вулиці Чуднівської потрапляє в новий район, «на Польову», і запитує перехожих, як проїхати до Чуднівського мосту, то їй авторитетно заявляють, що в Житомирі такого нема.
Парк складається з кількох бульварів, і на першому стоїть пам'ятник Пушкіну. Біля нього - традиційне місце зустрічей та побачень. Але не тільки. Це ще місце поховання червоного комісара Боженка. Чудове добросусідство, правда? От і починається Житомир революційний (до речі, дідусь Леніна, Карл Бланк - житомирянин). Поховали комісара з почестями: у труні барона де Шодуара, труну ж солдати «позичили» у родинному склепі шляхтичів Шодуарів, чий палац був розташований у глибині парку. Про нього, розтрощеного, згадує в одному з творів Клим Поліщук і наділяє містичними силами. Нині ж від палацу залишився лише підмурівок, на якому і стоять старі дитячі атракціони...
Не зберігся і той будинок, де засідала Центральна Рада під час свого відступу з Києва, хіба на тому місці нині перша міська поліклініка, а на ній - меморіальна дошка. У краєзнавчому музеї на Замковій горі непогана експозиція Житомира часів УНР. Мій прадід записав у своїх спогадах про початок революції таке: «І ось в один з лютневих днів я, сидячи за шкільною партою, побачив на вулиці щось незвичайне. <...> Вулиця була запруджена народом, ішли з прапорами і співали якісь для мене нові пісні. На грудях були бантики з червоних стрічечок. Якраз проти мого вікна, у наріжному будинку на другому поверсі був балкон. На перерві до нашого класу прибіг один з наших студентів, Камчуков. Він рвучко відкрив вікно, і ми почули промову якоїсь уже сивої літньої жінки, яка промовляла до народу».
Спогади мого прадіда, студента Житомирського землемірного училища, відкрили мені поліетнічний дореволюційний Житомир: він, українець, навчався разом із поляками та росіянами; винаймав квартиру в єврея, а згодом - у німців. Місто зберігає ті сліди, немов запечатує все у відповідні старі цвинтарі, диференціює мертвих. А для живих залишено - церкву Успіння на Подолі, де хрестили Ольжича, учительську семінарію (теперішній педінститут), де навчався Липинський, кірху, в якій грав на органі батько знаменитого піаніста, уродженця Житомира, Святослава Ріхтера; будинки польського поета Юзефа Крашевського та російського письменника Володимира Короленка, єдину тепер синагогу на Малобердичівській, пивзавод чехів Махачека і Янки, «фабрику рукавичок» Трибеля, про які писав у листах до дружини Коцюбинський... Усе це тепер ніби перебуває в іншій площині, далекій від сентиментального споглядання. З того часу залишилися хіба дрібнота в антикварних магазинчиках та музеях/архівах. Втім, дуже повеселила книжка-колекція зміни прізвищ у 30-х роках, зібрана житомирянином Генріхом Олешкевичем (його прадід був автором вже згаданого пам'ятника Пушкіну в парку). «Пані Каккі стає пані Врублевською» (2005) вийшла у видавництві «Факт» і яскраво продемонструвала просто таки ірраціональний період перейменовувань, це «Мина Мазайло» в реальності. Сучасний Житомир - це місто, якому потрібно «знімати асфальт із бруківки», тобто навчитися бачити свою різноманітну історію. З наближенням до центру люди частіше переходять зі мною на російську, то мені для сміху хочеться відповісти їм польською абощо. Як на мене, така провінційність - це найбільший недолік його мешканців. Андеграундна культура цікава тим, що Житомир - один із центрів, наприклад, блек-металу в Україні. Якщо подивитися Вікіпедію, то в цьому можна переконатися. Але, звісно, найбільшої музичної популярності досягла група «Друга ріка». А от про житомирський хор «Орея» знають більше за кордоном, ніж на батьківщині.
I, звичайно, є Житомир літературний. З легкої руки Бориса Тена від шістдесятих років постала житомирська літературна школа з такими авторами, як брати Шевчуки, Євген Концевич, Володимир Даниленко, В'ячеслав Шнайдер, пізніше тут працювали такі оригінальні автори, як, наприклад, Юрко Ґудзь, а двотисячні роки позначилися новою хвилею української літератури з Житомира, передусім пов'язаної з двома літоб'єднаннями - «Неабищо» й «Оксія».
Ну, й порада наостанок: приїздіть до Житомира, тут є що подивитись, але неодмінно виберіть собі провідника, який добре знає як сучасне місто, так і його історію. Адже чи не більшість житомирських цікавинок добряче захована від стороннього ока.
Джерело: Стахівська Ю. Зняти асфальт з житомирської бруківки // Смолоскип України. – №3 (187), березень 2011. – С.4