(уривки про цiкавi лiтературнi iмпресii, так добре знайомi постiйним читачам Точки Лiтературного Кипiння)
про Житомирський постфутуризм/про “Nеаби64о”
Батьки постфутуризму, слiд зазначити – це е двое людей: Олег Левченко та Ромцьо Здорик. Вони були першими креативними людьми в гiльдii. Задумувався постфутуризм як наша вiдповiдь, по-перше, жлобсько-шароварськiй культурi, по-друге – залишкам соцреалiзму з його змалюванням дiйсностi як чогось iдеального. Ми мали бити всiх такою чорнухою з одного боку, з iншого боку поеднанням футуризму з iронiею, сарказмом, стьобом. А головним чинником було урбанiстичне змалювання дiйсностi як чогось такого страшного i темного. Вийшла така збiрка, як “Останнiй зошит постфутуризму”. Отам i було написано, що таке постфутуризм. Хтось бачив у ньому символ мiста та його духу. Хтось бачив це як останню крапку в лiтературi, яка мала прийти на змiну постмодернiзму, який, себе уже вiджив.
- А коли це було?
Це був 2002 рiк. Власне, заснування гiльдii вiдбулось у 2000 роцi. Я прийшов у кiнцi 2001 – початку 2002 р. Прийшов не з поезiею, а з такими собi песами у стилi Iонеску (якого ше не читав), Подервянського (якого не любив)... Обмеженiсть гiльдii була у тому, що вона не виходила за межi одного мiста, максимум областi, бо Житомир i Житомирська область мало чим вiдрiзняються в сприйняттi. Коли ми розробляли це все, ми просто не розраховували, що потрiбно буде боротися проти чогось глобального чи й навiть всеукраiнського. Ми боролись проти локального шароварництва... у нас було прагнення епатажного досягнення власноi мети. Чому саме футуризм? Випадок. Це мiг бути iмажинiзм. Це мiг бути сюрреалiзм. Але iмажинiсти були надто класичними для нас, а сюрреалiсти – надто недосяжними на той час. Ми не орiентувалися на неофутуризм. Ми ставили перед собою недосяжнi цiлi, до яких йшли банальними засобами епатажу. Але лiтературна цiннiсть тих речей була висока. Дуже великий вплив на “Неабищо” на початку його створення мав генiальний поет Юрко Гудзь, що загинув у 2002 роцi при незясованих обставинах. Вiн бачив у нас iдею...
- У самому “Неабищо” чи в особистостях, якi там були?
- У нас, як в органiзацii. Ми були рiвноцiннi. У нас було кiлька керiвникiв. Люди, якi тi iдеi писали, люди, якi тi iдеi втiлювали... але не було якогось ватажка.... Ми були сiмею. Для мене це одночасно i щось батькiвське i щось дитяче (дитинне) i щось сестринно-братерське. Загалом “Nеаби64о” було сiм’ею i не конче лiтературною сiм’ею, радше – загалом мистецькою. Ця сiм’я окрiм зовнiшньоi – показовоi – атрибутики (поняття „мама гiльдii”, “хрещений батько гiльдii”, ”сестричка-братик”(залежно або iнодi протилежно вiд статi означуваного гiльдiйця) досить широко побутували в нашому спiлкуваннi), мала цiлком своерiдний свiтогляд як на навколишне середовище, в якому вона бовталась
- Iсторiю мистецькоi гiльдii – досить докладну i висушену вiд суб’ективностi – можна надибати на равлику www.ravlyk.iatp.org.ua (електронний лейбл “Nеаби64о”.
“Жвавий равлик” – то засiб в iнтернетi) тому заглиблюватись в неi сенсу не бачу. Попри те зроблю кiлька новаторських, як на мене, зауважень. “Nеаби64о” iснувало поза лiтературним дискурсом нашоi доби. Ми як максимум не усвiдомлювали що iснуе бодай якийсь дискурс (не усвiдомлювали що, власне, таке – цей дискурс J) – як мiнiмум – на нього не зважали. Провiдним гаслом МГN було i е : НАМ ПОФIГ!! i отже на перших етапах нашого iснування нам було пофiг до дискурсiв. Якщо i була якась боротьба за мiсце пiд уявним мистецьким i передовсiм лiтературним сонцем – то це була вузько регiональна боротьба. I принаймнi в поезii ми ii виграли або думаемо що виграли. Продуктами цiеi боротьби з нашого боку став значний лiтературний наробок, безладна купа рiзноманiтних (найчастiше – вторинних, але ми про це не знали i знати не хотiли) iдей. I резонанс: адже за те, за що взялися ми через свою короткозорiсть, не брався ще нiхто з сучасного нам поколiння. Ми валили давно повалених iдолiв, ховали давно похованих класикiв, палили давно спалений кобзар. Така нiсенiтниця з iншого боку стала досить оригiнальним явищем, своерiдним акцентом на грi i iдейним дороговказом у гру.
Отже гра. Свiдома i несвiдома, спонтанна або чiтко виважена – вона стала нарiжним каменем наших експериментiв з твором i його подачею. Гра на сценi – як поетичний театр для нерозумiючих, адже нашою основною аудиторiею стали незацiкавленi лiтературою (натомiсть зацiкавленi грою) дiти i закоханi в лiтературну традицiю провiнцiйнi викладачки укрлiт-ри (ось де абсурд – вони самi нас запрошували а потiм найчастiше самi ж виявлялися в аутi пiд дiею нашого виступу). Гра з формою, гра з тематикою тексту. Гра в авторитети, гра в семенкiв i маяковських, з якими ми мали спiльного не бiльше анiж з бубабiстами.
- З iшого боку – попри нашу пiдкреслено регiональну авангардовiсть – ми змогли стати авангардом i на бiльшому рiвнi. “Nеаби64о” отримувало абсолютно несподiваний пiар з усiх усюд – вiд Андрусяка до дiячiв НСПУ. Нас знали люди, яких не знали ми – ось що таке iнформацiйна доба. Таким чином наступним етапом дiяльностi гiльдii стала популяризацiя iдей, людей, творiв на всеукраiнському рiвнi: через самвидав (його приклади скоро можна буде бачити на точцi), Iнтернет i рiзноманiтнi лiт збiговиська – як Iрпiнь, Вино та читання для молодих в Коктебелi та Ялтi. Це супроводжувалось як шквалом критики нашоi творчостi так i збiльшенням нашого лiтературного свiтогляду. Це мало iншi наслiдки: гiльдiйцi роздвоювались у власнiй творчостi, поеднуючи в лiтературному собi нонконформiзм i конформiзм, класику i авангард, креативнiсть i нарочиту вториннiсть iдей. Зрештою, десь саме на цьому етапi i вiдбуваеться кiлька розколiв у свiтосприйняттi, розколiв як лiтературних так i чисто життевих, сiмейних, згадуючи початок. Гiльдiйцi виросли з тiсних штанцiв постфутуризму-як-вони-його-бачили. Свiдомо чи несвiдомо ми вiдходимо вiд претензiй на першу скрипку в украiнськiй лiтературi, в чому нас можна було звинуватити зогляду на принципове i всюди проголошуване несприйняття нами практично всiх сучасних тенденцiй в сучукрлiтi (це в той час коли ми з Нiкою Кавун зачитувались Андруховичем, стронговський принагiдно i непринагiдно посилався на iздрика а Левченко просто не мав часу чи змоги читати щось новеньке), не полишаючи претензiй на роль натхненникiв поколiння 2000. I це нам навiть почало вдаватися i певною мiрою поодиноким нам вдаеться наразi.
Лiто 2000 стало новим зламом для гiльдii. З активу в Житомирi лишились Левченко зi стронговським, Нiка переiздить до Львову, я – до Киева, де засновую киiвськиi екзил МГ “Nеаби64о”. Далi з гiльдii iде стронговський, Левченко одружуеться i готуеться вже бути батьком. Все йде до того, що киiвський екзин е активнiшим анiж гiльдiя в цiлому. I хоча за перiод з 2003 по 2005 до лав МГN вливаються новi люди, проте iх впливу на iсторiю i iдеологiю гiльдii не вiдчуваеться аж так, iх твори е радше копiюванням або продовжуванням стилю класикiв “Nеаби64о” анiж чимось оригiнальним i цiлiсним, що, з iншого боку, може свiдчити про iснування поетичноi школи, що налiчуе наразi, за даними Олега Левченка, бiля 50 осiб.
Дочитуйте i дивiться чудеснi фотки богдана-олега: http://www.tochka.iatp.org.ua/view.php?uid=&view=text&id=1032
Немає коментарів:
Дописати коментар