Заснована влітку 2000 року Олегом Левченком і Ромцем Здориком. Складають: Вероніка Кавун, Ілля Стронґовський, Богдан Горобчук, Ірена Радзивілл, Галина Малин, Любов Годлевська, Тетяна Шабодей, Наталя Шеремета, Олена Лудченко, Олександр Кулеш, Катерина Ускова, Валентина Налапко, Богдан Коханевич, Сергій Мельничук, Марійка Розбіцька, Валерія Дмитрук та інші. Видання: альманах "Зустріч", збірки "Неабищо", "Останнїй zошит постфутуриzму", "Nеабищо the best". Керівник блоґу: oleg_levchenko@ukr.net
неділя, 30 серпня 2009 р.
Богдан-Олег Горобчук. Літературно молодий Житомир
На початку двотисячних літературне життя Житомира значно активізувалося і пожвавішало, що згодом вилилось у визнання цього міста як однієї зі столиць нового літературного покоління. В другій половині 2000-х відбувається певний спад, пов’язаний з частковим або повним розпадом чільних літоб’єднань міста, але глибинні корені цього спаду – в неспроможності покоління–2000 таки вибухнути і перетворитися з потенційних ґеніїв на відомих по всій Україні авторів.
Житомир, літературно відомий «житомирською прозовою школою», несподівао для багатьох народив новий мейнстрім – кілька досить сильних і вагомих літоб’єднань, чільну роль в яких відіграють поети. На цих організаціях слід зупинитись докладніше.
Мистецька Ґільдія «Nеабищо»: виникла 2000 року, пік творчої активності припав на 2002-2003 роки. Це об’єднання молодих митців більш відоме назагал своїми деклараціями і теоретичним підґрунтям творчості, аніж власне творами, що є тенденційним для нового літературного покоління України. Побудована на ліворадикальній мистецькій ідеології «постфутуризму», МҐN, по суті, в різний час свого існування кидалась від мавпування ідей (і творів) як українського панфутуризму, так і футуризму в цілому, до цілком конструктивної критики шароварництва на місцевому рівні. Саме епатаж був основою творчості і її презентації найактивніших діячів «Nеабищо»: Ол. Левченка, Б.-О. Горобчука, стронґовського, В. Кавун та Р. Здорика. Але не завжди то був сліпий і беззмістовний епатаж – нестандартної, емоційно й інтелектуально напруженої, глибокої і потужної поезії також не бракувало.
Були в арсеналі МҐN також інші плюси, що вигідно вирізняли організацію як з-поміж житомирських, так і на всеукраїнському рівні. Переважна більшість творів «Nеабищо» було (само)видано і роздано в потрібні руки на різномантітних фестивалях, семінарах, форумах та конкурсах: тож поети були прочитаними. Ґільдійці часто виступали з читанням поезії в школах та вузах Житомирщини, в деяких інших містах України. Але міф, створений самими неабищівцями, заважав розумінню їх творчості – часто їх сприймали, та й сприймають тепер, такими собі крайніми марґіналами й диваками, що вміють лише робити голосні і голослівні заяви – та не писати. До того ж подібні судження безпідставно розповсюджуються на всіх представників МҐN, у тому числі й на тих, хто не має в творчому доробку жодних «літературних збочень».
Ще однією помилкою ґільдійців була їх неінформованість і самовпевненість: ідучи слідами «Бу-Ба-Бу», «Червоної Фіри», «ЛуГоСаду», вони того не усвідомлювали, наївно вважаючи себе мало не істинними першопрохідцями сучасної української літературної альтернативи совковщині і шароварництву в поезії. Замість того, щоб творити дійсно сильні літературні тексти, неабищівці боролися і повторно палили «Кобзар».
Тепер «Nеабищо» як організація не в найліпшій своїй формі: більшість активних діячів або вийшли з її складу (як це зробили Здорик і стронґовський), або проживають в інших містах і не можуть активно впливати на її літературне життя (Кавун і Горобчук). Але так само щомісяця відбуваються зібрання, творяться нові, свіжі тексти, що ще будуть прочитаними.
«Оксія»: виникла (десь 2003) на уламках іншої великої літорганізації Житомира – «Провінція», що складалася з письменників різного віку, мовної і літературної орієнтації. «Оксія» одразу ж стала більш поміркованою альтернативою «Nеабищо», на зібраннях цієї орґанізації основна увага приділялась методологічним і структурним зауваженням щодо поезії, тому вона більше підходила поетам-початківцям, аніж потужна, але тусовочна Ґільдія. Тобто «Оксія» сформувалася з кількох джерел: уламків провінції (К. Куліков – керівник, а також – І. Завальнюк, Ю. Стахівська, Н. Лаптик та інші), «новоприбулих» поетів та прозаїків (О. Хабаров, К. Радушинська, І. Стоцька), та літератора, що покинув МҐNеабищо – стронґовського. Зібрання «Оксії» відбуваються досить часто – кілька разів на тиждень, свіжа літературна кров прибувала і ще прибуває, тому переспективи існування цієї організації в Житомирі можна назвати райдужними, особливо якщо зважати на те, що зовсім не давно вийшов друком перший альманах «Оксії»: «Меса на двох».
З іншого боку, «Оксія» поки що не може вийти на всеукраїнський рівень впізнаваності, як це зробило «Nеабищо». Воно й не дивно, адже організація спрямована на літературну працю й адекватне творче виховання нових своїх учасників, тому в її розкрутці все ще, можливо, попереду, хоча свою концептуальну роль у літературному житті нового покоління вона, найімовірніше, вже не відіграє, адже її діяльність, принаймні на даному етапі, перебуває в стані тривалості, але не піднесення, і її також покидають досить сильні представники (стронґовський, Стахівська, яка віднедавна проживає в Києві).
В Житомирі є чимало чимало інших літературних об’єднань, але вони значно менш цікаві і в більшості своїй продукують пересічну ґрафоманію, їх прототипів вистачає чи не в кожному великому місті України, тому окремо писати про них немає сенсу. Так само немає сенсу зупинятися і на постатях окремих молодих літераторів, не належних до жодної з організацій, адже їх приклади є менш репрезентативними.
Джерело: http://www.smoloskyp.org.ua/-leftmenu-173/-eftmenu-192/39-2006/153--7132--2006.html?start=4
Немає коментарів:
Дописати коментар