Житомирський поет Олег Левченко: Творчий успіх здобули ті, що вирвалися за межі нашого міста не лише фізично, але й духовно!
Культура, Пятница, 22 апреля 2011 21:53.
5-го квітня Репортер Житомира розпочав знайомити своїх читачів з (як зараз можно говорити) непересічними, творчими постатями рідного Житомира, за які нам усім не те що не соромно, а якраз навпаки - ми горді з того, що живемо з ними у одному місті.
Першим з цієї когорти став Микола Бутковський - самобутній художник, творча постать з безмежним внутнішнім світом, який знаходить своє відображення в неперевершених художніх витворах.
Насолодившись красою створених у Житомирі витворів образотворчого мистецтва, перенесемося в світ поезії. Житомир славиться цілою плеядою молодих поетів, які серйозно заявляють про себе активною поетичною творчістю та участю у суспільному житті міста. Серед них яскравим поетичним талантом славиться Олег Левченко, відомий у творчих колах житомирський поет, режисер, громадський діяч.
Саме з постаттю цієї талановитої людини Репортер Житомира і хоче ознайомити своїх читачів.
Отож:
- Познайомте читачів Репортер Житомира з своїм життєвим шляхом?
- Народився в день усіх святих 1978 року від Р.Х. в місті Житомирі. Після технічного ліцею (1993-1996) та професійної діяльності отримав фах режисера в Житомирському училищі культури і мистецтв імені Івана Огієнка (1999-2002), здобув філологічну освіту в Житомирському державному університеті імені Івана Франка (2005-2010). Заступник голови ЖОО Спілки творчої молоді України ”Liga ArtiS” (з 1998 року), співзасновник і керівник (2000-2001, 2004-2007) ЖОМТО „Мистецька ґільдія ”Nеабищо”, головував Житомирським обласним елітарним літературним клубом “Перевесло” імені Олени Теліги (2002-2003). Рекомендований до лав Національної спілки письменників України.
Маю поетичні збірки: “Подих” (1999), “Камертон почуттів” (2000), “Афоризми” (2002), збірки паралельного перекладу поетичних творів з української на анґлійську “Перетинаючи поглядом / Traversing With a Glance”(2002), збірки “Zорова поеzія” (2002), “Ґлосолалія” (2002), “Без надсад вічности” (проза, 2003), “Віzя віzерунків” (2003), “Розташування простору” (2004), "Травмована кров" (2010).
Переможець конкурсів обласного рівня: “О мова моя, душа голосна України” (1998), відбіркового туру поетичного конкурсу “Молоде вино” у номінації “Віртуоз слова” (2003) та всеукраїнського рівня: літературного форуму творчої молоді, номінація “Поезія” (Київ, 2003), "Привітання життя" (Львів, 2004).
Від початку тисячоліття час од часу Олег Левченко демонструє у власній творчості самопроголошений ґільдією "Nеабищо" літературний напрямок "післямайбуття". Детальніше: http://neabyshcho.blogspot.com/2009/09/blog-post.html
- Коли відбулося усвідомлення необхідності творити? Як це сталося?
- Якщо послухати літераторів, більшість з них назве першими причинами творити обставину випадковості та певного усвідомлення, що ти пишеш насправді путнє і комусь цікаве. Неодноразово був свідком, як маститі прозаїки про це казали доволі серйозно. У мене ж це відбувалося на рівні любові до писання – каліграфічного виведення літер або ж відчуття участі у творенні (в’язанні) текстів, що органічно тулилися один до одного у певні форми та нагромадження. Любов починалась на рівні літери (хоча каліграфією я б це буквально не називав).
Усвідомлення у необхідності творити "уму та серцю" трапилось у процесі виписування та вичитування написаного. От раптом я й усвідомив: дещо з того, що пишеться, має доволі цікавий і вартий публічності смисл, настрій, ефект. Відтоді й почалось писання не "в шухляду", а й на публіку. У 2006 році з’явились перші публікації в житомирській пресі. Почав діяти при газеті "Віче" літературний клуб "Перевесло" ім. Олени Теліги.
Так, фактично з середини дев’яностих і розпочався мій літературний шлях: почав брати участь у житті літературно-мистецьких кіл Житомира – обласне літературне об’єднання імені Бориса Тена (2006), клуб шанувальників поезії "Людмила" (2008), ГО "Провінція", малою долею "Тен-клуб" і звісно ж Мистецька ґільдія "Nеабищо" (від 2000 року й понині), якої я є співзасновником та керівником у різні періоди років. Хоча, якщо упускати мою активну участь у громадському літературно-мистецькому житті міста, початок творчості "в шухляду" розпочинається з 1993 року.
- Ваш перший твір? Про що він? Кому був присвячений?
- Найболючишим для митця, який прагне нового, є пошук теми, самоусвідомлення, цілісність, органічність свого "я" із написаним. Моя рання творчість не охарактеризовувалась практичними присвятами "Хлібу", "Землі", "Матері", "Природі" тощо, вона опосередковано виказувала настрій, що зумовлював особистісний стосунок «я і всесвіт». Наприклад, змальовуючи вітер, я описував себе в його стані, я його намагався відчути і, що не дивно, зрозуміти "до мозку кісток", але не возвеличити його, чи ще якось, раціональним поглядом зі сторони.
У ранній творчості відсутній був авангард, сміливий експеримент, пошук нових форм, на відміну від деяких творів, які починають датуватися 1999 роком. Про мою ранню творчість влучно висловився Петро Білоус у передмові до першої збірки "Подих": "Його (О.Левченка – ред.) поезія еволюціонує від традиційного, у чомусь вторинного – до імпресіоністичного письма з динамічною ритмікою, оригінальними варіаціями, розкутим польотом поетичної фантазії". Цікаво навести перший опублікований вірш:
Я ВІД ВЕСНИ ХМЕЛІЮ
Мов щедрий дар,
Я п’ю із келиха весни
Духмяний подих квітів.
Він повен чар,
Солодких диво-мрій ясних,
Палких надій на літо.
І я, мов цар,
Мов срібний птах у вишині,
Несу на крилах мрію.
П’янить нектар.
Так гарно на душі мені!
Я від весни хмелію...
- Ознайомте нас з своїм творчим доробком? До якого стилю написання ви тяжієте?
- У 2000 році я разом із Ромцем Здориком засновую незалежні від існуючих літературних зустрічей свої, на той час вони проходили за сприяння ЖОО Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS", пізніше стали незалежними та за короткий час окреслилися в унікальне явище нашого славного краю, як Мистецька ґільдія "Nеабищо".
У перших колах цієї організації зажив новий літературно-художній напрямок – постфутуризм, що означає: те, що ми пишемо – «після майбуття». Нашим маніфестом та гаслом стало єдине «Н А М П О Ф І Ґ». У цьому самопроголошеному стилі неймовірно писалося, малювалося, робилися мистецькі імпрези. Та чого про це говорити в минулому часі – пишеться й понині.
ді ді ся ди
ля лі сю ї
ві ві ма мі
гь
Ви ж розумієте, що іноді я не можу бути серйозним – я стьобаюсь! :)))
- Які письменники, поети, інші постаті культури надихають вас на творчість?
- Мистецтво я сприймаю як багатовимірне явище і мені не хотілося б узагальнювати одним рядком або ж колонкою імена письменників та митців – хтось у всіх на слуху, хтось вартий уваги, але про нього ніхто не чув і не знає, хтось зійшов на олімп при житті, хтось після смерті, а їхні твори варті рівнозначної уваги, хтось цікавий для певних соціальних прошарків… З огляду, що моя оцінка буде суб’єктивною – привчаю себе не конкретизувати імена. Можу додати, що будь-хто може мені заімпонувати своєю широтою серця, глибиною думки, розкутістю фантазій.
Читаю різне. Важко любити цікавих, достойних але передбачуваних авторів. Як і раніше, мистецтво я сприймаю на рівні м’якої глини, що тримає творець у своїх руках, і щоразу новий твір має бути – новим, а не повторенням «зліпленого». Виключення складає відточування майстерності заради досконалого володіння технікою та словом. І в жодному разі подібне учнівство не поспішати виставляти на публіку, а «подавати на гора» лише досконале – одноціле із самою суттю творця – з автором.
- Як проходить процес народження нового твору: у муках, чи, навпаки, з легкістю?
Коли пишеш, краще про це не думати! Можу поділитися із деякими мистецькими техніками та методиками написання:
1) Багато читаєте, інтуїтивно вишукуючи, вподобуючи різне із написаного, вживаєтеся у тексти. Якщо поезія – краще читати багато і вголос до «оп’яніння», я б сказав «фізичного знесилення» і... пауза. Ви внутрішньо відмежовуєте себе від тексту, не згадуючи про жодне, що було прочитане. Настає певний внутрішній спокій – нірвана і... Незалежно від вашої волі у вас народжуються текст, і що дивно – він стає навіть за формою і змістом незалежним від прочитаного – авторським. Між іншим, ця методика частково змальовує постфутуристичну практику “Nеабищо” – "Н А М П О Ф І Ґ".
2) Ви знаєте або ж уявляєте якою є поезія. Припустимо, що поезії, як явищa – не існує, її донині – не існувало, її треба вигадати, а перед тим – уявити. Це досить складно! Ви маєте зрозуміти, що забувши всі традиційні знання про поезію, ви знайдете свою поезію :) якщо ви ґеній. Повторюсь – це складно! Але треба сісти і... написати :)
3) Ми перебуваємо у просторі обтяженому інформаційним засиллям. На нас щодня (мало не на рівні однієї хвилини) тисне інформація. Спробуймо підійти раціонально – кожна інформація має тему... Тю, а ви її шукали!...
Письменник – це фах і до цього фаху треба ставитися професійно та вимогливо, як у будь-якій професії треба присвячувати цьому фахові багато часу, а не творити аби-як-спонтанно, як то робиться більшістю поетів, хоча іноді виходить кльово! І гарно написаний твір – це праця, яку помітно, яку уважний читець безперечно поцінує.
- Наскільки складно митцеві вашого напрямку здобути всебічне визнання у рідному Житомирі? Що цьому сприяє, або заважає?
- Є такий афоризм, суть якого полягає у тому, що загальне визнання автора полягає не в тому скільки його читали, а скільки про нього говорять. Приміром, про Оксану Забужко та Юрія Андруховича знають всі, але не всі їх читали. Парадокс полягає у масовості – «шанують всі, і я шаную».
Про мене знають, але, на мою думку, з огляду на мою строкату творчість, – не всі однозначно пошановують. Та й іншої реакції як і всебічного визнання – не очікую на свою постфутуристичність. Хіба людина варта того, щоб її розуміли, людині потрібна малість – бути почутим!
- З ким із житомирських культурних постатей (відомих, або не дуже) підтримуєте творчі контакти?
- Мене не знає лише лінивий. Отож творчі контакти, дружні й не лише доводиться підтримувати з багатьма, беручи до уваги певні організаційні, видавничі проекти до яких я маю причетність. Звісно ж, що ці мистецькі стосунки є взаємними. Маючи прямий стосунок завдяки активної участі в громадському житті міста з середини 90-х – початку 2000 років тісні мистецькі стосунки починались і продовжуються із Ромцем Здориком, Іллею Стронґовським, Веронікою Кавун, Богданом Горобчуком, Галиною Малин, Оленою Лудченко, Любов’ю Годлевською, Тетяною Шабодей, Наталею Шереметою, Олександром Кулешем, Катериною Усковою, Романом Солонинкою, Валентиною Налапко, Богданом Коханевичем, Сергієм Мельничуком, Марійкою Розбіцькою, Валентином Ковальовим, Валерією Дмитрук, Наталею Зубаревою, Тетяною Короленко, Сергієм Роздумом, Дар’єю Березовською, Юлією Стахівською, Ольгою Рекетенець, Мар’яною Сучок (Маріча Море), Оленою Горбачевською, Людмилою Юськовою, Юлією Спічак, Лесею Бур’ян, Марією Козловою, Людмилою Кицак, Оленою Галагузою, Сергієм Садовським, Вікторією Цубіною, Оленою Міфаник, Дмитром Петрухновим, Геннадієм Чернецьким, Миколою Гузенко, Костею Куліковим, Валентиною Могилою, Надією Миколаєнко, Петром Щербиною, Марією Рудак, Світланою Штатською, В’ячеславом Шнайдером, Людмилою Лашкул, Ольгою Караґедовою.
Нині із новим полінням, що заявили про себе із середини першого десятка двотисячних: Олександром Трохимчуком, Катериною Марчук, Мариною Єнжиєвською, Ольгою Расовською, що складають житомирський літгурт «Кварта», а також Лесиком Панасюком, Оксаною Гаджій, Людмилою Золотюк, Віталієм Климчуком, Юлією Карповою, Світланою Соболевською, Анастасією Церковною, Юлією Гуз, Василем Муравицьким, Ольгою Степуренко, Юлією Вербило...
Вам не видається, що одним переліком хороших друзів я можу не обмежитися? Життя – багатогранне, й чим більше життя – тим більше друзів! І кожна людина, яку я знаю, достойна мого згадування про неї. Додам, що моє коло спілкування не лише складають житомирські митці – багато друзів є й в інших містах України.
- Що треба зробити, щоб вивести житомирське культурне життя з підпілля в маси? І чи варто це робити?
- Мистецтво має дві сторони однієї монети. На одній стороні вибито: мистецтво як хліб – смачне, поки свіже, а на другій стороні – мистецтво вічне! Якою стороною впаде монета для митця – випадок долі. З огляду на нинішню затребуваність у культурі, монета падає на другу сторону, доки мистецтво не набуло вау-популірності – література, картини рідко пишуться під заказ, вони мають свою, певною мірою «дику» (природну) самобутність... Хоча, метафора із монетою має свою сторону медалі :) (сміється). А тепер поговоримо про медаль?..
Спробуймо подивитися інакше: наш край уславлений іменем Корольова, чому б не запустити в Житомирі проект «Політ на повітряні кулі»?. І не одній. Й згори, з цих куль, поетам прочитати вірші, а художникам показати на всю Україну картини... а скульпторам скинути на землю скульптури? (сміється). Ви ж розумієте! Дарма, що їх не почують (нас і так не чують), головне почнуть говорити.
І головне: почнуть говорити не лише про наші імена, а про мистецтво! Творчий успіх здобули ті, що вирвалися за межі нашого міста не лише фізично, але й духовно. Мабуть, на інтуїтивному рівні, митці, з тих кого я знаю, досягли більшого визнання за рахунок непосидючості й настирливості отримати більше, показати краще, і головне, щоб їх почули і побачили.
У цьому я бачу перспективу житомирського прориву!
Олег Левченко, вибране, 2002-2011 рр
Зустріч двох душ біля джерела юности
Сонет
(Коханню серця мого присвячую)
Тримайся зболена душа,
Де серце б’ється тихою ходою,
Неначе човен, що пливе рікою
Й здіймає шерех в комишах.
Емоцій сплеск любов руша,
Що прагне щастя й супокою,
Мов квітка торкнута рукою
З кубельця сонного вужа.
Складають скупчення хвилин
Нас двох в один єдиний плин
Незрозумілим досі чином,
Де душі пойняті в одно
Складають чисте джерело
Мого ім’я й твого, Галино!
Т.Г. Шевченку
У твоїм голосі віки,
Безмежжя, мова, непорушність,
Ідея, мисль, великодушні
Бажання бачити земні
Утіхи серця, як прості
Потреби нації, щоб мужність
Складала успіхи насущні,
В ім’я народної ваги.
P.S.
Не гай, народе, свій протест,
Коли на панський маніфест
Лише спадають глузи часу.
Іди за словом дорогим,
Що править мертвим і живим...
Простим дороговказом.
КОЛИШНІМ ТА ПРИЙДЕШНІМ
Ми не прийшли, щоб звести все на “ні”,
Не час, не час тримати серце в шорах!..
Шукають виходу ідеї бунтівні,
А серце, що мовчить в подавніх колах
Бажає голосу, бо час іти: “на Ви”!
Вчимось потроху в обраних богів,
Звертаємося в очі спересердя,
Справляємо шабаш для мертвих тіл,
Що весело пішли на перехрестя
Своїх, давно немолодих, віків.
=//=
Кроки застигли поночі.
Храми клекочуть боляче.
Серце-тварючка мишкою
Точить крізь груди нішку...
=//=
У нас усі специ і профі,
Мені ж до того просто – пофіґ...
Прийміть від мене славний жест (...) –
Це, знацця, всім панам за честь!
=//=
Всіх нас в історію
вписано
золотими списами.
Кого куди...
А мене –
“візьми та вирви”.
=//=
У безперервнім плетиві подій тихий клопіт поцілунків.
Зачаїла дивина знетямлює порухи стоголосих світінь.
Краплина турботливого дня завіває у тугу косу помисли самостверджень,
а надвечір розплітає довге волосся обважнілих думок.
Знерухомлені креда підпирають високу стелю самопізнання,
розширюючи або звужуючи простір того, наскільки сам собі є свідомим.
Відішли свої невідправлені побажання, і набери черговий лист
до вкотре зреченого майбутнього, адже ти у ньому..
ти його обов’язково й вкотре перечитаєш,
й, можливо, допишеш щось до сенсу з наступного:
крик – то є сила силена означень незабутнього..
біль – то є висотані нитки на дорогому полотні подарованого тобі життя..
слово – то є безпритульний воїн на межі усіх ймовірних можливостей..
коло – то недописана у квадрат життя абетка..
=//=
Міняю у стелі лампочки,
сідаю в глибокий диван,
вмикаю газету на повний екран
й шукаю новини-жахалочки..
..промивання, реверс-прокручування,
легкого просушування м-і-з-к-і-в..
ЖВАВИЙ РАВЛИК – МЕРТВИЙ РАВЛИК
Обездашений равлик,
запінений від щастя,
поспішає
до задавненої (багатьма віками)
нездійсненної мрії.
Знечулений від постійного повзання,
він готовий летіти...
У нього виростають крила,
з’являється розмах
для нечутного ще досі
життєвого простору...
Він усвідомлює
диво своєї першості:
він став першим з перших
справжнім равликом,
який проповзатиме
не один кілометр
свого життя,
а осягатиме
цілий простір.
МИР ВАМ
Блакитне сонце
в жовтім небі –
мій стяг
у зашморгу подій.
Моя держава
в стрільнім леті
збиває нафіґ
голубів.
ТЕЧІЇ
Мовчи колотнечо!
Сичать течії над втечею подій –
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.
У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови – холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи колотнечо!
У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тім’ям припнуті до дерева гріха –
вони хиляться на плаху
і плачуть від голоду,
тому що наділені вродою холоду...
А зойкнуть серця?..
...зойкнуть серця...
Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
(Пауза)
Мовчи колотнечо!
=//=
Тобі я майбутнє й минуле не зичу,
Твій праведний шлях: кульмінація болю...
А в жмені осяяні кров’ю обличчя
І буднів брудних височить крематорій.
Ти схожий на того, що буде не завтра,
Ховаючи серце в емоцію світла.
Поглянь, як в рефлекторах кожного кадру
Ти змінюєш простір, пророчиш на дійсність.
Нам жити не боляче в травмах суспільства,
Нам просто б уникнути слів несміливих
Й давно примиритися свідком насильства:
Коріння ідей вивертає могили.
=//=
1: більше вас
2: більше маса
3: більше емоцій
≡ менше розуму?
3: краще менше
2: краще вдвох
! краще я сам
