ДИСКУРС
Час наступати на граблі
Цими днями я, несподівано "роздобувши" дещицю вільного часу, вирішив "забігти" в "Український дім" на виставку "Книжковий сад", і досі себе картаю за цей нерозумний вчинок. Був би ліпше з дітьми побавився, чи книжку почитав, чи принаймні посидів де з друзями, випив пляшку доброго пива, – тоді хоч ілюзія якась залишалася б. А так – суцільне розчарування: убогішого книжкового "перформенсу" мені принаймні бачити ще в житті не випадало. "Книжковий сад", слід завважити, ніколи не відзначався особливою "ефектністю", але цього разу він перевершив усе, що можна було перевершити: із провідних українських видавництв тут з'явилися одиниці, та й то їх порозміщували зазвичай у доволі таки "пікантних" місцях – як то кажуть, "глибоко за спинами". Натомість правили бал відверті "держзамовні" посередності, притому з книжками, більшість із яких я завважував іще на торішній, ба навіть на позаторішній виставках! І – на окремих "просунутих" ятках таблички, які сповіщали відвідувачів і просто покупців про те, що все це "багатство і розмаїття", котре, до того ж, коштує на 20 відсотків дорожче, ми маємо "завдяки" цілеспрямованій діяльності "доблесного" уряду Віктора Януковича та його першого заступника Ніколая Азарова, спрямованій на поголовне винищення в Україні всього українського.
І коли цей маразм, на чолі з його аполоґетами, нарешті кане в Лету?
Незважаючи на все це, книжки, тим не менше, з'являються, – от лише видань справді цікавих знаходяться буквально одиниці, та й ті виявляються нечастими гістьми на полицях ущент русифікованих книгарень. У мене все стійкіше враження, ніби повернувся рік десь так 1996-ий, і я знову змушений про нові видання дізнаватися через знайомих і знайомих їхніх знайомих, краєм вуха дослухаючись про те, що "десь там щось вийшло", і гадаючи, як би оце його "дістати". Адже на полиці книгарень знову потрапляє лише якась дещиця нових видань, та й то лише на полиці деяких книгарень за абсолютно нікому не відомим принципом. Тепер ж іще під загрозою зникнення єдиний в Україні (!) часопис, котрий у цьому бедламі хоч якось орієнтував читачів і фахівців – "Книжник-review". Так що не розмріюймося – скоро буде ще гірше…
Записки з мурашника
Отож, на такій "оптимістичній" ноті поговоримо нарешті про нові видання, розпочавши з прози взагалі й з відомої серії "Exceptis excipiendis" зокрема. На жаль, і тут новинки, м'яко кажучи, не вражають. Так, роман львівського журналіста Юрка Вовка (псевдонім) "Гра у безкінечність" постає таким собі наскрізним – "галопом" почерез ХХ століття – колажем "номенклатурних" персонажів історіографії та жанру політичного анекдота. Останнє, щоправда, теж толерується, але вельми епізодично – приміром, коли Борис Єльцин у Біловезькій Пущі нагадує авторові молодого Пєтра Пєрвого, котрий щойно повернувся з Німеччини і замість "на хєр" говорив іще "майн херц". Утім, подібна "розрядка" аж ніяк не є тут визначальною, на відміну від бавлення симулякрами цих персонажів задля досягання (мушу завважити – абсолютно непереконливого) ефекту "тяглості гри". Поодинокі "живі" персонажі, на кшталт Гриця Торчила, були би переконливішими, якби автор писав їх бодай трохи "на відчуттях", а не з голої логіки. Але головне, чого я не розумію: навіщо нам усе це "мітологізувати" й "перемітологізовувати"…
Не кращі враження й від першої в цій серії перекладної книжки – збірки оповідань австрійського письменника Манфреда Хобота "Камера любові". Такі собі коротенькі житейські історійки, котрих можна вдоволь наслухатися, скажімо, в електричках – хто в кого закохався, хто з ким перекохався, кого і яким чином перекохали й викохали та що з цього всього в результаті понавикохувалося. Ґалерея розбитих сімей і жіночих доль, подана у формі начерків до сценарію мексиканського телесеріалу, – притому, як мені чомусь видається, начерків, котрі навіть у сам серіал не увійшли. Ні, дорогий читачу, я не знущаюся з розбитих сімей чи жіночих доль – Боже борони! Я всього лише не бачу мистецтва в запропонованому Манфредом Хоботом способі осмислення цього матеріалу, – способі, котрий навіть приблизно, навіть з величезною натяжкою не назвеш художнім. Ці тексти цілком придатні на "колонки" для жіночих журналів, але назвати їх літературою язик не повертається.
Що ж до літератури, зокрема перекладної, то тут виокремлюється новинка від видавництва "Юніверс" – другий том багатотомника класика французької літератури ХХ століття Жоржа Бернаноса "Під місяцем великі ліхтарі". Темою зібраних тут текстів, майстерно перекладених авторитетним Віктором Шовкуном, є боротьба добра і зла за душу людини. Особливо вділяється однойменний із томом роман, що розповідає про жахні часи становлення нацизму, – в цьому контексті автор зосереджується на художньому дослідженні феномену людської байдужості, напрочуд "актуального" і в наші непевні часи.
Що ж до новинок письменства українського, то тут мені хотілося б звернути особливу увагу на книжку, де наше сьогодення описується в такій тональності: "…Так розривають мурахи їстівне створіння, яке ненароком потрапляє у їхнє тлумовисько. І у створіння немає жодного шансу вирватися, бо мурахи скрізь. Бо створіння їстівне, дуже смачне, а мурахи голодні. І навіть якби котрась із них благородно зважила на благання жертви, на результат це не вилинуло б…" Ці слова з оповідання "Гусениця" бачаться мені лейтмотивом нової книжки повістей та оповідань "Аорта Софіївська" відомої письменниці Галини Паламарчук. Книжки, стилістика котрої майже ідеально вписується у визначення "химерна проза". Химерна, як саме життя.
Власне кажучи, породжувачем цих химерій не випадково бачиться авторці сучасний меґаполіс, виведений у цитованому виривку в може не надміру ориґінальному, зате безжально точному образі мурашника. Бо життя в сучасному місті об'єктивно позбавлене однієї з найбільших принад життя як такого – міфу. Цей перманентний будень утрачених ілюзій і набутих натомість симулякрів спричиняється до роздвоєності душі сучасної міської людини, – саме роздвоєність є ключовим об'єктом художнього дослідження авторки.
Мова йде насамперед про радикальні здвиги культурного середовища, які багатьом українцям довелося пережити протягом минулого сторіччя – здвиги, рівнозначні загальнонаціональному культурному шоку. Мало того: континуальності цілої низки культурних шоків, котрі плавно переходили один в іншого. Лишень вдумайтеся: не тяглість культури, а тяглість культурних шоків! Тяглість, котра сформувала особливий депресивний тип "міської людини", розірваної поміж патріархальним українським цивілізаційно-культурним міфом села і реаліями розшарпаних, спотворених, дефективних симулякрів так повноцінно й не витвореної як середовища української міської культури. На самісінькому лезі цих протистоянь – героїні повістей і оповідань Галини Паламарчук (чи то б пак, героїня – попри те, що обставини від твору до твору міняються, але ключовий образ, як би він не звався, залишається майже тотожним).
Апотеозою виведення цього образу бачиться мені новела "Життя прекрасне". Майже буквально роздвоюючись поміж селом, яке годує, і містом як "ареалом проживання", героїня так гостро відчуває втрату чогось незмірно посутнього у своєму житті, що аж… заявляє про раптову й непоясненну пропажу її рідної сестри, котрої (у фізичному вимірі, звісно) ніколи не існувало.
"Я перестала вірити своїм відчуттям, яким раніше вірила беззастережно, а чому – тепер пояснити не можу. Хоч тоді "вірила" було адекватно "знала". І це підсилювало мою паніку, бо ще раз засвідчувало: мене залишали чи, якщо точніше, я відпадала", – це цитата вже з іншого тексту, з оповідання "Дефект", але вона лише потверджує наведені вище міркування.
Закономірне в контексті подібних кафкіанських дискурсів питання про вихід. Тим паче, що проза Галини Паламарчук, попри всі подібні рефлексії, не справляє гнітючого враження. Дискомфорту – в сенсі самоосмислення й пізнання ролі себе в світі – так, але не відчаю. Власне кажучи, виходу в класичному розумінні авторка не пропонує – та й було би як мінімум наївно від неї цього вимагати. Вона пропонує ілюзію виходу, симулякр виходу – постмодернізм. У сенсі методики. Себто, "повнокольоровий" набір "примочок" із колажу, зміщення пластів, гри, травестії, іронії, самоіронії тощо. Набір "ілюзії порятунку", котрий не є власне ліками, а лише короткочасним знеболюючим. От лише суттєва різниця прози Галини Паламарчук від звичного вже для "натренованого" ока зацікавленого читача потоку сучасної постмодерної прози полягає в тому, що авторка цілковито усвідомлює свою залежність від цієї практики й, віддаючи їй данину, жодним чином її не абсолютизує. Попри всі "примочки", в її текстам є здоровий непідробний біль і здорова непідробна печаль.
Серйозна література завжди серйозна. У нас замало серйозної літератури. У нас катастрофічно замало серйозної літератури. На щастя, бодай іноді вона зринає.
Граблі постфутуризму
Після сучасності іще може бути сяке-таке майбутнє, а от що може бути після майбутнього – про це можуть дозволити собі судити або люди дуже розумні (здебільше люди, котрі вдають із себе дуже розумних), або вкрай нерозумні (що в більшості випадків одне і те ж), або, нарешті, люди, котрим насправді до цього жодного діла немає. І, чесно кажучи, третій випадок виглядає в цьому контексті найсимпатичніше, – тим паче, що саме під цю категорію найчастіше підпадають поети.
Книжки на кшталт "Останнього зошита постфутуризму" – такого собі "колективного збірника" поезій молодих "нестандартних" авторів – я чекав ось уже кілька років, ба вже навіть засумнівався в тому, чи здатні двотисячники на її витворення. Чекав тому, що кожне нове покоління, входячи в літературу, незмінно мусить наступити на "дбайливо" залишені на дорозі попередниками граблі. Якби двотисячники ці граблі успішно переступили чи благопристойно виминули, це свідчило би про те, що або в нас із літературою справді щось катастрофічно негаразд (а мені вперто так не здається), або ж ми маємо справу з настільки принципово новим поколінням, що нудно й подумати. Одначе з "Останнім зошитом постфутуризму" все стало на свої місця. "Поезія буль, поезія пук", – як писав у "Посланні до пізонів"… Анатолій Дністровий.
Жарти жартами, але цим самопальним (у сенсі поліграфічного виконання) збірником "чвірка" молодих житомирських поетів – в авторському правописі: стронґовський, Олег Левченко, Вероніка кавуN, Ромцьо Zдорик – на первинному рівні сприйняття їхнього тексту пропонує нам саме посміятися. Бо як же ще можна нині реагувати на такі заяви (тут і далі чесно намагаюся зберігати авторський правопис, хоч це й непросто): "Так єк жанрова література знайшла в нас своє лоґічне завершеннє, маємо право сказати: МИ Є ТА КРАПКА У РОЗВИТКОВІ ARS LITERALIS. Все инше буде повтореннєм (деґрадацьєю) нас", "МИ ИНШІ", "Ми були, є і полишаємось тими, хто внесе останнє НОВЕ слово до літератури. Після нас будуть повтори, сиріч минуле", "Те, що ми коїмо наразі, не є мистецтвом. Се радше велика труна усім т. зв. клясикам із добрячим надмогильним каменем". Іще недавно так епатували, але нині так уже можна тільки приколюватись, та й то хіба "у своєму колі" чи, як полюбляє казати один шанований мною професор, "для хатнього вжитку".
Не кращі справи і з деклараціями, вбраними в шати поезоподібної форми. Так, у стронґовського читаємо:
крайіна У
крайіна бу
крайіна бу рєків
і бу-ба-бу
і не-а-би-
що вzя-
ти з тих рєдків
крайіна U
крайіна ду
крайіна ду раків
і влада ду
є у дуду
і хоче zьїсти всїх…
Попри підкреслену вторинність і нарочито безпробудний несмак, тут відчитується принаймні одна ключова сентенція: не на все попередництво "постфутуристи", виявляється, тешуть дубового хреста. На яке ж тоді тешуть? Маю стійку підозру, що ні на яке. Бо декларація, маніфест – жанр специфічний. Це не більше ніж калька. Копія зі щоками, надутими в copyright. Неодмінний атрибут приналежности до певної стихії. Назватися футуристом, хай із яким завгодно префіксом, і не бовкнути однотипної, аби лише максимально хамської, декларації – це однаково, що назватися грибом і навідріз відмовитися лізти в кошіль. Житомиряни це, вочевидь, знали, – або ж інтуїтивно відчули, – то й понаписували postus на свій futuris. Не забувши притому додати наприкінці – аж на четвертій сторінці обкладинки – справдешній свій маніфест: "н а м п о ф і ґ".
Утім, насправді нікому нічого не пофіґ. Адже футуризм – це, здається, найорганічніша наразі для двотисячників стихія. Узяти бодай тернополянина Юрія Завадського і компанію його "Zвіршів" (зверніть увагу на правопис!), або "Коротке і довге" харків'янина Олега Коцарєва, або тексти цікавішої частини запорізької тусівки "99"… Завважмо також, що найближчі попередники, підходячи до футуризму впритул, тут же "виверталися": Віктор Неборак зачепив лише скраєчку "Літаючою головою", "Нова деґенерація" обмежилася виключно парафразом назви, Сергієві Жадану навіть "вкрай замолоду" був ближчий конструктивізм, а Олега Солов'я на цьому шляху постійно зупиняв Плужник. Так що тут "поле майже неоране". І цим своїм "Зошитом" житомиряни вже зробили "неабищо" (така, до речі, назва їхньої тусівки) – сформулювали принцип. Зловили дискурс за бороду. Бо одне діло назвати (тут Семенка не пересеменкуєш), інше діло назватися, але зовсім інше діло – назватися вчасно. Тут уже йдеться не про літературу, а про літпроцес, з'ява в якому постфутуристів саме нині й саме в такій іпостасі свідчить як мінімум про те, що йдеться не зовсім про той "пофіґ", який декларується. Молодці!
А наприкінці про найголовніше – про тексти. Наприкінці – бо розмови тут поки що небагато. Найменше – про Олега Левченка і Ромця Zдорика. Звісно, я можу помилятись, але їхні тексти нагадують мені графіті, зроблені за наперед заготовленими кальками. Іноді це виходить надзвичайно кайфово, але – в межах похибки. Як от у Левченка:
Манієк вийшов на дорогу
і вирізав душу
із паперу.
На асфальтї лежав труп витинанки.
Той же Олег Левченко знайшов у цьому контексті направду колосальний образ: "хЛорка"! No comments…
Ромцьо Zдорик, на жаль, навіть цього не шукає – він просто бавиться: "нехай – нєх*й". Без слів. Іноді мені здавалося, що "глюконутий" правопис придуманий спеціально для нього – аби хоч так додати "ореолу таємничости".
У стронґовського теж графіті, але, як на мене, значно живіше. Точніше. Глибше.
купив
телефонну картку
заклав
у шпаринку косцелу
на небо
хіба не видко
дзвоню
може менї
по той бік того
дадуть відповідь
єкого біса
а тут
роблю
У цій компанії стронґовський виглядає лідером, ідеологом, законодавцем. Принаймні, наскільки я здатен відчувати такі тексти, він єдиний цілковито певен у тому, що робить.
А от Вероніка кавуN здається мені "постфутуристкою мимоволі". По-моєму, вона просто хороша поетка – без жодних "измів".
…Та найголовніше, що вони нарешті з'явилися, ці двотисячники. А то я вже, знаєте, хвилювався. Адже тут доки не наступиш на граблі, то й дзвін не загуде…
"В хатці зі сторінок"
Окремо також хотів би зупинитися на ще одному реґіональному проекті, – цього разу чернівецькому, – значення котрого в контексті нашого літпроцесу бачиться далебі зовсім не "реґіональним". Маю на увазі премію імені Вадима Коваля, чи то б пак, літературний конкурс із такою назвою для молодих поетів, заснований 2002 року мистецькою аґенцією "Сокіл" за підтримки міської влади. Принцип тут закономірний: на конкурсній основі проводиться відбір поданих юними поетами рукописів, за результатами якого чотирьом найкращим авторам відтак вручається "премія" – їхні ж таки дебютні поетичні збірки. Одразу ж наголошу: це єдиний в Україні реґіональний літературний конкурс, переможців якого справді видають. Нещодавно було підбито підсумки другого, минулорічного конкурсу, і його переможцям знову вручено надзвичайно ошатні мініатюрного формату збірочки, що побачили світ у видавництві "Місто" накладом 400 примірників кожна. У наших умовах вісім дебютних книжок – це вже неабищо, так що приклад чернівчан вартий наслідування як мінімум в усіх обласних центрах!
Серед нинішніх лавреатів премії імені Вадима Коваля в молодіжних літературно-тусівочних колах поза Чернівцями відомими є хіба ім'я Богдана Ільницького – одначе, не як поета, а як барда. Він уже є автором справжнього хіта – пісні, назву котрої записує одним словом як "Алетинета". Якби в Україні був нормальний музичний ринок, і якби наші теле– й радіоканали хоч трохи звертали увагу на справді талановитих українських музикантів, а не на безголосих довгохвостих "фєфочєк", сиріч їхніх щедрих "спонсорів", тоді – я абсолютно в цьому певен – "Алетинета" по кілька разів на день лунала би в етері, а її нехитрий текст знали б напам'ять добрих дві третини підлітків. Кому пощастило чути цю річ, той не зможе з цими міркуваннями не погодитися.
Збірочка студента-філолога Остапа Ножака "Кохаючи серп і молот постмодернізму" виказує активні творчі пошуки автора, найперше закономірні в його юному віці захоплення поверховою, формальною стороною мистецтва. Втім, є надія, що "наловчившись", відшліфувавши форму, він із часом навчиться "вливати" в неї мудрість змісту. Також студентка-філолог (щоправда, романо-германський) Таїсія Заплітна у збірці "Безріччя" переймається пошуками ідеалу, "прописуючи" його в гармонії природи і почуттів. Найцікавішою ж у "четвірці" бачиться збірка "Согрішити з Ра" студентки-правниці Юлії Шешуряк, – тут чується вже не лише вправність, а й світогляд; тут цікава тематична й формальна розмаїтість; тут мислення на рівні образів:
Повітря стомлене,
тому густе-густе.
Вовки його гризуть і гірко плачуть
Від болю, від напруги і думок,
Чому не можна вмерти, та й усе?
Чому це сонце досі не зійшло,
Чому мовчать усі радіостанції,
Чому складає на узліссі Ной
Міцні великі стовбури смерек?
Це вже атмосфера,
це вже література.
Щоправда, справедливості ради мушу одразу завважити – загалом художня якість текстів "другої хвилі" дебютантів дещо поступається "хвилі першій", де були вже цілком сформовані й самодостатні поети, такі як Інґа Кейван. Це зрозуміло: "концентрація" талановитих дебютантів в одному місті, – та ще й там, де й доти про них піклувалися, – природно не може бути надто великою. Втім, і на це є рада – адже конкурс оголошено як всеукраїнський, себто, участь у ньому можуть брати автори не лише чернівецькі. У контексті пам'яті про Вадима Коваля це закономірно – напрочуд талановитий поет, що надто рано й трагічно загинув, сприймається нині свого роду символом усього покоління дев'ятдесятників, а його відомі слова "я іще живу в хатці зі сторінок" звучать у цьому контексті взагалі вражаюче.
Відрадно, що поруч із конкурсом імені Вадима Коваля живуть "у хатці зі сторінок" і його тексти. Разом із другою четвіркою збірок конкурсантів чернівчани знайшли можливість – за сприяння американки Поліни Волинець та місцевої "громади рідновірів "Верховина" – перевидати єдину посмертну Вадимову збірку "Закоханий падре", доповнивши її також неопублікованою доти сценічною постановкою "Зошит шалу", ілюстрованою самим автором. Таким чином нова збірка, що отримала назву "Кажан. Проекція ночі", включає всю відому досі творчу спадщину поета.
Залишається сподіватися, що конкурс-премія імені Вадима Коваля існуватиме й надалі, і через рік ми говоритимемо про нових лавреатів.
Іван Андрусяк
Немає коментарів:
Дописати коментар