Богдан-Олег Горобчук. Класика завжди є актуальною

Богдан-Олег Горобчук / Класика завжди є актуальною

- Богдане, ти за освітою соціолог, проте, більше відомий як поет, автор кількох збірок поезії, лауреат літературних конкурсів, учасник поетичних акцій. Що привело тебе в літературу? 


Поетом я став задовго до будь-якої специфічної освіти. Те що я поет не заважає мені бути аспірантом-соціологом, піар-менеджером та тележурналістом, а окрім того – писати статті на різноманітну тематику – від наукової до культурницької. Це зовсім інші паралелі. Перші вірші я написав 2002 року під впливом спілкування ще в Житомирі зі своїм оточенням, в якому на той час з’явилося декілька хороших поетів, які і зара є досить відомими – це Олег Левченко, стронґовський, Ромцьо Здорик і Ніка Кавун. Я читав їхні вірші і зрозумів – що можу писати не гірше від них, і мені є що показати, вийнявши звідкись зсередини себе у вигляді поезії... 


- У видавництві «Факт» вийшла друком поетична збірка «Цілодобово», авторами якої виступили Павло Коробчук, Олег Коцарев і ти. Що об’єднало таких, здавалось би різних за творчою ідентифікацією, поетів? 


Насправді в нас більше спільного в особистостей, ніж у поетів. Знаний луганський поет Я. Мінкін, наприклад, вважає, що саме ми втрьох та ще Дмитро Лазуткін є обличчям найновішого поетичного покоління. З цим твердженням можна сперечатися, але безумовно одне – ми троє досить різні за поетичним стилем, тематикою, напрямком творчості, але є активними – часто виступаємо, багато друкуємось, проводимо спільні акції. “Цілодобово!” окрім того, що це чудова книга (без зайвої скромності) – це був іще й привід для спільних виступів і презентацій нас трьох, яких – презентацій – за півтора роки від виходу книги вже було більше 20, в багатьох обласних центрах, та ще й в Польщі, Білорусі та Німеччині. 


- Ти – лауреат видавництва «Смолоскип». На твою думку, що дає молодим письменникам участь у літературних конкурсах? 


Це для мене та багатьох моїх знайомих поетів – перша вагома сходинка для входження у велику літературу – перемога в конкурсі “Смолоскипу” одразу підвищує статус поета: тут тебе мало хто знав, ну хіба тусовка, до тебе ставилися як до друга, знайомого якихось поетів, аж тут – ти перемагаєш – і ставлення моментально змінюється. Для мене особисто перемога в конкурсі “Смолоскипу” значила дуже багато, її важко переоцінити. Щодо інших конкурсів казати не беруся, оскільки вважаю саме смолоскипівський конкурс для молодих еталонним. 


- Якщо переглянути видане і невидане нової літературної генерації «00», то складається враження, що ця поезія – зазвичай урбаністична, написана вільним віршем. Ти сам –автор книги «Місто в моєму тілі». З чим пов’язані такі тенденції? 


Поезія нашого покоління назагал є досить різною, і урбаністичність – далеко не головна тенденція двотисячників. Так, безумовно, вона є важливою, і я це пов’язую з нашою зацікавленістю поезією доби авангарду – як українського, так і зарубіжного – саме там урбаністика була модною. Але прихованими течіями цієї тенденції є відкриття і переосмислення нашим поколінням “старих цінностей”, які були спочатку до неможливості заяложеними в радянську добу, а потім – висміяні в 80-90-х. Це – дружба, любов, кохання, оптимізм та інше. Як свого часу Семенко критикував не самого Шевченка, а тих, хто його наряджав у “смушеву шапку”, хто його “замазував дьогтем” – тобто власне народників. Так і ми – говоримо, що і дружба, і кохання, і віра – все це є, цього не може не бути, але ми ж і очищуємо ці цінності від того, що ідеологічно було на них понавішено. 


- Як ти ставишся до класичних форм у літературі і чи будуть вони розвиватися надалі? 


Класика завжди є актуальною. Це аксіома. Але мені особисто ближче нове, те – що в будь-якому разі ґрунтуючись на класиці, цю класику в якійсь мірі – емоційній, інтелектуальній, концептуальній тощо – переросло. В наш час хибно вважається “класичним стилем” ґрафоманські писульки про любов-кров і подвиги Шевченка, Франка-каменяра тощо. Це пишуть не поети, а так собі – ті, кому немає як по-іншому реалізуватися, і найгірше те, що вони готові захищати з піною біля рота свою “класичність”, правоту. Але я особисто вважаю, що класиками в сучасній українській поезії є поети, які свого часу були непримиренними новаторами – це не Борис Олійник, а Василь Стус, не Ліна Костенко, а Василь Голобородько, не Дмитро Павличко, а Грицько Чубай, не Олекса Ющенко, а Олег Лишега. Історія, щоправда, все розставить на свої місця, це теж аксіома. 



- У кожного письменника, мабуть, є свої улюблені автори, літературні авторитети. Чи є такі в Богдана Горобчука? 


Ну, власне, названі вже мною Лишега і Голобородько. Це – мої улюблені з нині живих українських поетів. Зі світової класики – це, певно, Лорка і Вітмен. Я взагалі люблю читати хорошу поезію, як і прозу, і не вірте тим, хто каже що поети читають тільки себе! Це все злі язики плещуть ? 


- Існує таке «неписане правило», що справжній поет повинен бути бідним і нещасливим. Чи погоджуєшся ти з цим твердженням? 


Як, як щасливий поет, категорично не погоджуюсь. Проте в мене є альтернативна формула – якщо поет – це справді поет, то він завжди собі створить якісь пригоди, життєві ситуації тощо, з яких братиме натхнення і теми, емоції для творчості. І бідність або фізичий біль тут ні до чого. 


- А чи існує різниця між Богданом Горобчуком –поетом та Богданом Горбчуком у буденному житті? 


Існує, але я намагаюсь цю різницю долати. У мене є один з улюблених своїх циклів поезії – “Альтернативна Історія Буденності”, де я цілком буденні життєві ситуації ніби очуднюю – надаю їм небуденного сенсу, відкриваю в буденності власного життя глибини, яких неозброєним оком і не видно. Тож зброєю для того ока стає поезія ? 


- Поділись, будь ласка, з читачами чимось із щойно написаного. 


На вибір – декілька текстів: 



бдсм 


Ця відданість долі ніяк не мине 

Життя восени як бодяжений сем 

Я мучу тебе.. ти мучиш мене… 

Це бдсм 


І дощ ніби плаче від болю Бог 

Любов – це калюжі любов – це вода 

Вже й черевики промокли в обох 

Біда.. 



= 


Затінене 


Чорні джерела в твоїх очах 

Але зовсім інші – в посмішці – ледь видній затемна 


І ніби помічена мною на зім’ятій фіранці 

Зіткана з тіні Марія 

Ти лишаєш ідеально точні відбитки тепла 

Моєму холодові 


Чорні джерела в твоїх очах 

Випускають у темряву чорні обриси 

Речей і їх станів 

Проповзання змії ніби тіні 

Політ птаха ніби тіні 

Зминання фіранки так щоби в її тіні 

Проступила Діва Марія 




= 

пляж 


так пахнуть сни в гуртожитських кімнатах 

поту сіль брі сир бісер пред учнями... 

шкіриться сонце - майстерний анатом - 

шкіру тоненьку від шкіри відлущує: 


пляж. пахнуть сни випадковими спливами 

пам'яті. в голову стукає лірика: 

ти крізь штанину намочену зливою 

гладиш мого напівсонного звірика 


він реагує... танок починається: 

ми на піску залишаємо звивини... 

злива стрімка мов сполоханий заєць 

хлеще по тих що на нас задивилися... 


ми ж недосяжні для крапель - під тентом... 

так рвуться сни - і здається - на біса..? 

пам'ть лишає останні фрагменти: 

учнів що тупо вдивляються в бісер 



- І наостанок побажання читачам від Богдана Горобчука. 

Держіть хвоста бубликом! Так закликав, здається, Всеволод 


Розмовляла Наталя Пасічник