Тетяна Короленко - біографія

Тетяна Короленко
1983 року народження. У 2000 р. закінчила Житомирський педаґоґічний ліцей, згодом філолоґічний факультет Житомирського державного педаґоґічного університету ім.Івана Франка. Автор поетичної збірки “Подарунок Евтерпи”. Друкувалась у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини “Зустріч ’99" та літературно-поетичному альманасі Житомирщини “Перевесло” (2003р.).

До самісінької лампочки

Дощ розплювався ще зранку. Спочатку Володі дошкуляли колючі цілунки холодних крапель, а тепер йому було навіть цікаво, коли краплина, стартонувши з лоба, котилась по щоці, зупинялась на краєчку бороди, роздумуючи чи котитись далі, не втримувалась і падала на землю. Хлопчик витягнув із рядка здорову бадилину, трусонув, немов хотів випустити з неї останні содухи. Натомість корінь зілини сипнув у Володине обличчя щіпкою мокрої землі. Облизав губи – кристалики піску захрустіли на зубах. Скривився. Сплюнув... прямісінько на черв’яка, що саме всвердлювався у грудку землі. Черв’як на те не зважав: він звик до неприємних несподіванок, бруду та багнюки. І вони, Володя зі своєю матір’ю, теж звикли. Наче черв’яки порпаються у землі такої негоди, розпушують, виносять смертні вироки бур’янам. Їхній сусід Степан Лобзенко, що наймав їх з матір’ю полоти городи і розплачувався за роботу пляшкою самогону, теж наче черв’як... Товстун з блискучою лисиною мав хитру вдачу, за що односельчани звали його поза очі Слизьким.
Лобзенко мав багато землі: на Жонтенському полі, коло Рудні чималий шмат та ще у Дерманці. Після смерті матері своєї, Мокрини, взяв і її наділ: добрий ґрунт вабив хазяйське несите око. Безпосередньо мати справу із землею Слизький не любив, тому наймав сільських горілкоманів, а ті, охочі зазирнути у пляшку, довго не чванились – обробляли Степанові наділи.
Галька, Володина мати, цілу весну працювала у Лобзенка. Ще й сина з собою брала, щоб швидше з роботою вправитись і хильнути улюбленої оковитої. Пила сама. Володі наказувала пильнувати тим часом, чи не йде батько: жаль-бо було чесний заробіток з чоловіком ділити.
Дощ похникав ще з годину і перестав. Сонце скинуло з себе пишні ватяні хмари, вийшло голісіньке подивитись на світ – і мокрі дерева, трави, шифер на хатах почали глузливо посміхатись. Володя розігнувся, поглянув уперед – до кінця рядка було ще далеко, а спина вже почала неприємно нити.
Вперед! До фінішу! – підбадьорив сам себе подумки хлопець, розпушуючи наступний клапоть ґрунту. Сапка-хижачка кусала втоптані дощем міжряддя, чомусь жалібно поскрипуючи, мабуть, то вона замолювала свої гріхи. Враз замовкла, втупилась у землю, все ще відчуваючи на своєму держаку хлопчикові руки, які, проте, тепер не виводили її зі стану спокою через власну втому.
Володя провів рукою по мокрому чолу. Поринув очима в небо. Воно було вже ясним, безхмарним. Тільки двоє лелек у плавному польоті обіймали височину і скидались на дві білі хмарини, забуті в синій безодні дощовою негодою.
– Мамо, мам, поглянь: лелеки небо обіймають. Дід Максим розповідав, що так вони у Білобога тепла випрошують.
– До лампочки мені твої лелеки. І ти ґав не лови — поли скоріше. Нам до обіду хоча б оце до тієї стерні добити, то до вечора закінчили б. Отоді прилетіли б до мене лелеки, – роздумувала вголос Володина мати, не розгинаючи спини. Її червона, вицвіла на сонці спідниця маячіла вже далеченько попереду, тому хлопчик, ще раз посмакувавши очима небесного дива, кинувся швидко, щоб наздогнати червоне маячіння і прискорити приліт материних лелек, які прилітали до неї після випитої пляшки. Володі не подобалось, коли мати напивалась. Але тоді вона ставала веселою, молоділа на очах, тому син не докоряв їй.
Увечері Галька бігла до Лобзенкового городу окрилена: вони з сином допололи здорову градню, і тепер пляшка самогону гріла пазуху. Десь позаду плентався Володя. Розкуйовджене волосся робило його схожим на їжака. Втома згорбила худу спину, напустила в очі туману. До шлунка причепився голод, і той завивав невдоволено у відповідь. Ноги ледве принесли хлопця додому, а втома одразу ж штовхнула його у ліжко. Навіть роздягнутися не дала. Оббризкала повіки сном і заснула зі змореним тілом.
Незрозумілий гуркіт та крик якось раптово залетів у Володине вухо і на хвилю відігнав сон. Мов кадрик з кінобойовика, перед хлопцем промайнула довга материна постать із синіми губами і затиснутою у кістлявих руках пляшкою і така ж довга, але дещо ширша постать батька, який намагався вирвати пляшку з материних рук, штурхав її у боки кулаками. Та лупила чоловіка ногами, репетувала несамовито. Володя хотів було кинутись захищати матір або кликати сусідів, щоб розборонили бійку. Але втома осідлала його мозок байдужістю, почала знову збрискувати повіки сном. І все на світі: крик, бійка, гуркіт, материні лелеки – все, здавалось, стало тепер малому до самісінької лампочки.