Вікторія Дем – Демчук Вікторія Максимівна, дівоче прізвище – Підкамінна. Народилася 11 вересня 1934 року в селі Озерах Брусилівського району Житомирської області.
Закінчивши Житомирський педінститут ім. Івана Франка та Житомирське музучилище ім. Віктора Косенка, працювала вчителькою.
Має видані твори: “Великоднії дзвони” (збірка віршів та прози), “Люстерко” (збірка гумору), “Щастя” (п’єса), “Доля” (п’єса), “Небесні гостинці” (п’єса), “Два крольори” (п’єса), “Гурачок” (п’єса), “Місісіпонька” (п’єса). Друкувалась у місцевій періодиці.
Нині мешкає в м. Житомирі.
понеділок, 28 вересня 2009 р.
Валентин Ковальов
Ацтеки.
На піраміді жрець шаліє,
Внизу уклякнула юрба,
Бо офірують не раба –
То бог звільнитися воліє
Від плоті тлінної. Хіба
Не з щастя серце юне мліє?..
Голодним блиском лезо тліє
На тім’ї штучного горба.
Враз змовкли флейти. Хижий крок,
Рука під ребра і – ривок…
Зойк болісний пірна у хмари;
Піднято бойові кийки, -
Зійшлись Орли та Ягуари,
Й на честь богів тріщать кістки.
На піраміді жрець шаліє,
Внизу уклякнула юрба,
Бо офірують не раба –
То бог звільнитися воліє
Від плоті тлінної. Хіба
Не з щастя серце юне мліє?..
Голодним блиском лезо тліє
На тім’ї штучного горба.
Враз змовкли флейти. Хижий крок,
Рука під ребра і – ривок…
Зойк болісний пірна у хмари;
Піднято бойові кийки, -
Зійшлись Орли та Ягуари,
Й на честь богів тріщать кістки.
Катерина Ускова - біографія
Катерина Анатоліївна УСКОВА
Народилась 6 грудня 1986 р в м.Житомир.
Закінчила загальноосвітню школу №17 м.Житомира та Житомирське училище культури і мистецтв ім. Івана Огієнка.
За час навчання у художній школі підготувала не одну персональну виставу.
Спільна виставка у музеї С.П.Корольова із Наталею Левченко під час презентації колектвної збірки "Першість".
Переможець обласного конкурсу "Нові імена" м.Житомир тощо.
Роботи Катерини прикрашають альманахи
"Провінція" (випуски №1,2,4,5; 2002-2003),
"Перевесло" (бібліотека ґазети "Віче", 2003р.),
журнал "Рідне місто" (2002р., м.Житомир),
авторські збірки Дар’ї Березовської "Відлуння" (2003р., вид."Волинь"),
Івана Сльоти " ",
Юлії Стахівської "Зав’язь думок" (2003р., вид."Волинь"),
Костянтина Куликова "Гон" (2003р., ),
Володимира Савченка "Яблуні трьох поколінь" (2003р.,)
Захоплюється фентезі, аніме, ґрафікою
Мріє отримати Міжнародну премію
Народилась 6 грудня 1986 р в м.Житомир.
Закінчила загальноосвітню школу №17 м.Житомира та Житомирське училище культури і мистецтв ім. Івана Огієнка.
За час навчання у художній школі підготувала не одну персональну виставу.
Спільна виставка у музеї С.П.Корольова із Наталею Левченко під час презентації колектвної збірки "Першість".
Переможець обласного конкурсу "Нові імена" м.Житомир тощо.
Роботи Катерини прикрашають альманахи
"Провінція" (випуски №1,2,4,5; 2002-2003),
"Перевесло" (бібліотека ґазети "Віче", 2003р.),
журнал "Рідне місто" (2002р., м.Житомир),
авторські збірки Дар’ї Березовської "Відлуння" (2003р., вид."Волинь"),
Івана Сльоти " ",
Юлії Стахівської "Зав’язь думок" (2003р., вид."Волинь"),
Костянтина Куликова "Гон" (2003р., ),
Володимира Савченка "Яблуні трьох поколінь" (2003р.,)
Захоплюється фентезі, аніме, ґрафікою
Мріє отримати Міжнародну премію
Микола Гузенко - біографія
Микола Гузенко
Художник, філософ, поет. Закінчив Одеський державний університет, фах: філософія наук. Пише кандидатську дисертацію з філософії.
Чуть-чуть...
Мы рвемся на "Эшафот" –
Вот!
Души открытые порывы:
Срывы,
Сердец исчезнувшие лики,
Крики
Толпой подхваченных идей...
Смелей!
Открытый всякий путь.
Чуть-чуть…
Юлія Спічак - біографія
Юлія Спічак. Житомирянка. Публікувалась в альманасі "Перевесло". Працює журналісткою.
***
Мов синій птах я на шляху
Поперед мене вигравало небо,
Гойдавсь на вітті час—
Все жду.
Позаду мене—
Темінь, темінь.
Півнів охриплі голоси
Озвалися глухим стаккато...
Б.-І. Антоничу
Червоною дорогою ішло
сонце.
Далекою дорогою ішло –
в море.
І на шляху його стали
гори.
А чаплі в вечірніх сутінках
Стали на одну ногу.
Валентина Налапко - біографія
Валентина Налапко. Народилась на Житомирщині. Після Озернянської ЗОШ закінчила Житомирський державний агроуніверситет. Переможець обласного конкурсу "Молоде вино". Деякий час головувала в МҐ "Неабищо". Публікувалась в журналах та альманахах: "Провінція", "Косень", "Зустріч" тощо. Працювала в громадській організації "Жінка для жінки", згодом створила свою громадську організацію. Нині працює бухгалтером.
Волошка
В мистецтві іноді кажуть, що не є головним змалювати точну копію якогось предмета, а відобразити те яким чином він на тебе впливає.
Так само і я, моя волошко, малюю тебе без чітких контурів: так цікавіше , бо зможеш вилитись у все,що захочеш.
Волошка- воля- небо- вітер- волошка - неохоплена моя квітка.
А, можливо, волошка це я, яка вродилась десь на полі, і малюють мене в кострубатих ланіях невмілі руки, але ж насправді я зовсім інша.
субота, 26 вересня 2009 р.
Світлана Соболевська - біографія
Світлана Соболевська народилась у місті Бердичеві, але майже все життя (понад 20 років) прожила в місті Житомирі Закінчила Житомирську ЗОШ № 17. У 1995 брала участь у конкурсі «Гранослов», отримала грамоту за найкращі пейзажні вірші.
Має економічну освіту, яку здобула у Європейському університеті.
Член мистецької гільдії «Nеабищо». Вважає, що казки треба створювати, залишаючись в душі дитиною, вони повинні нести в собі світло і викликати захоплення та бажання наслідувати позитивних героїв
Соболевська С. Як ведмедик в лісі заблукав – Житомир. - ПП Пасічних М.П . 2009 - 12с.
ISBN 975-966-2936-23-0
Має економічну освіту, яку здобула у Європейському університеті.
Член мистецької гільдії «Nеабищо». Вважає, що казки треба створювати, залишаючись в душі дитиною, вони повинні нести в собі світло і викликати захоплення та бажання наслідувати позитивних героїв
Соболевська С. Як ведмедик в лісі заблукав – Житомир. - ПП Пасічних М.П . 2009 - 12с.
ISBN 975-966-2936-23-0
Ольга Рекетенець - біографія
Ольга Рекетенець закінчила Житомирський педагогічний ліцей. Нині закінчує навчання в Житомирському державному педаґоґічному університеті ім.Івана Франка. Дипломант (у співавторстві з Наталею Топіхою) конкурсу "Коронація слова" (2009).
Ольга Рекетенець про себе: "Свій творчий шлях я тільки розпочинаю, тому біографія небагата і "Коронація слова" - це перша значима подія, що сталася. Поки. Я сподіваюся.
На теперішній час у доробку є лише три закінчених твори, один з яких написаний у співавторстві з Наталею Топіхою. Взагалі, він написаний і посланий на конкурс бо зна коли, давно забутий і перегорнутий. Особисто я давно переросла те, що ми писали два роки тому. Проблема взаємовідносин Людини і Соціуму тоді розглядалися під зовсім іншим кутом. Душевнохворі тоді бачилися чи не геніями думки, не почуті суспільством, і від того... так сказати.... вигнані у "підпілля". Зараз я, звичайно, не відмовляюсь від тієї ідеї, але і повністю я її не приймаю. Вона егоїстична. Людина має в рівній кількості отримувати і віддавати, а ті душевнохворі бажали тільки отримувати: увагу до своєї неординарної персони, до своїх потреб і так далі. Але щось я уже далеко зайшла.
Першим моїм також неопублікованим твором є повість "Ангели Богом дані". Це моє дитяче, наївне, особисте і улюблене - написане в 17 років. Зараз я не хочу перечитувати цього твору, так як знаю, що почну його докорінно змінювати. Та це нікому не потрібно. Нехай буде як спогад, так само як "Прозорий будинок" - спогад егоїстичного підліткового віку. Проте, якщо порівнювати "Прозорий будинок" і наступну п'єсу "Бруд", то перша - це було бажання дещо сказати суспільство, окремим людям і навіть самому собі. Такий собі крик душі. Взагалі, писати для мене - значить викидати зайву негативну енергію. Потім знайомі, що знають мене як веселу життєрадісну особу, дивуються: звідки беруться такі депресивні нотки...
"Бруд" (до речі, також відправлений на Коронацію... сподіваюся, у наступному році знову доведеться вийти на сцену і постояти поруч з незмінною ведучою...) - чесно кажучи, не можу пояснити, з якою метою писався цей твір. Щоб була якась філософська ідея... скоріше, це викриття певних фальшивих цінностей і все на цьому. А містика - я і містикою це не можу назвати. Містика - це щось незрозуміле, туманне і уявне. Для мене моя форма викладу - це найприродніша форма викладу думки з урахуванням всього того, що є для мене природнім. І мені зовсім не хочеться сперечатися на тему - так може бути, чи не може.
Після "Бруду" я перегорнула ще одну сторінку свдомості, і зараз я б не бралася за таку тематику. Взагалі, маю ідею наступного твору, але для її втілення трошки бракує досвіду спостереження за оточуючими. Якщо я напишу те, що задумала - це буде бомбовий роман.
Років в 14-15 (зараз мені 21) я потрапила в "Неабищо". Відвідувала зібрання я недовго, але тепер усвідомлюю, що все-таки відбиток вони наклали неабиякий:) По-перше, тоді я вперше перед аудиторією зачитала шматок свого твору (про нього зараз взагалі не хочеться згадувати). Тоді мені здалося, що мене висміяли. Але саме той випадок назавжди дав мені розуміння того, що кожне написане слово рано чи пізно прийде на загальний слух, що воно пройде крізь кожного і у кожного викличе свою реакцію. Після цього я стала писати зовсім по-іншому. По-друге, я - та що звикла до більш-менш класичних струнких форм викладу - вперше познайомилася з таким... сюрреалістичним поглядом на світ. Це було дивно, але це перевернуло мою свідомість. Словом можна грати, за допомогою слова можна ввести читача у транс, та й у будь-який інший стан. Своєрідне нейро-лінгвістичне програмування. З цього часу я активно почала опановувати це мистецтво."
Літо 2009 р.
З листа до Олега Левченка
Людмила Юськова - біографія
Людмила Юськова
Народилася 11 жовтня 1981 року в смт Нова Борова (Житомирська обл.) У 1999 році закінчила Новоборівську середню школу №2. Згодом закінчила факультет “Економічної кібернетики” Житомирського інституту підприємництва та сучасних технологій де й працювала в редакційно-видавничому відділі. Публікувалась в альманасі "Зустріч 2002-2003".
**
Навіщо?!
За що ця тиша?!
Вигоріла пустка.
Не поспішай
Пережити
Майбутні страждання.
Навіщо?!
Повторювати те,
Що вже пережив
У минулих життях.
Повторюю.
Роз’ятрюю.
Страшно.
Жити страшно.
Завжди.
Коло.
Нескінченність
Нанизана одна на одну.
І тиша.
Ціле небо загостреної тиші.
І крик.
Доповнення картини.
Мистецтво фотошопу.
Народилася 11 жовтня 1981 року в смт Нова Борова (Житомирська обл.) У 1999 році закінчила Новоборівську середню школу №2. Згодом закінчила факультет “Економічної кібернетики” Житомирського інституту підприємництва та сучасних технологій де й працювала в редакційно-видавничому відділі. Публікувалась в альманасі "Зустріч 2002-2003".
**
Навіщо?!
За що ця тиша?!
Вигоріла пустка.
Не поспішай
Пережити
Майбутні страждання.
Навіщо?!
Повторювати те,
Що вже пережив
У минулих життях.
Повторюю.
Роз’ятрюю.
Страшно.
Жити страшно.
Завжди.
Коло.
Нескінченність
Нанизана одна на одну.
І тиша.
Ціле небо загостреної тиші.
І крик.
Доповнення картини.
Мистецтво фотошопу.
Мар’яна Сучок - біографія
Мар’яна Сучок
Народилась 11 жовтня 1987 року. Закінчила Житомирський обласний педаґоґічний ліцей (2002-2005). Нині закінчує Житомирський державний університет ім.Івана Франка. У літературі виступає як прозаїк. Публікувалась у колективних збірниках "Філео+Лоґос", "Зустріч 2002-2003" тощо.
Кришталевий дзвіночок
Знову дощ...
Стою біля вікна і слухаю небесні сльози. На тонкій шкіряній шворочці висить, помалу розгойдуючись, кришталевий дзвіночок. І раптом...
– Він тебе не любить!
За шурхотінням дощу я Її не чую... А може, й не хочу чути...
– Ти маєш його забути! ВІН тобі не належить!
– Я пішла…
– Повернись! Я з тобою розмовляю! Куди ти побігла?!
Божевільна!
– Я знаю...
Кришталевий дзвіночок. Цяцька, забавна, але чомусь така дорога мені.
Виходжу. Підставляю плечі під теплі краплі. Дощова стіна сховає від холодних злих очей правди. Він мене не любить... Боляче це знати, боляче вірити в те, що це правда. Та нехай, минеться...
Вже котрий день його не бачила. Зник. А кришталевий дзвіночок залишився. Мов пам’ять. Гірка і тривожна. Відчуваю, що дощова вода починає настирливіше гупати по плечах.
Помалу йду по вулиці. Під ногами сіра бруківка, а навкруги сіра стіна дощу. І тут – спалах! Роз’їдаючий мідний вогонь та скрип коліс!
Удар!
...Нестерпний біль розтікається по венах, сковує руки, зводить з розуму. Шум у вухах та темрява... Мацаю обличчя... Пересохлі губи, шершаві та розпухлі, шовк гарячих щік та бинти. Не очі, не мої великі очі, а бинти! І знову біль. Крізь шум у вухах, такий схожий на дощовий, долинає холодний дзвін... Кришталевий дзвіночок! Стараюсь намацати на шиї шкіряну шворочку, та її нема. І знову біль кладе руку на м’яке простирадло. Немає мого дзвіночка...
Та це мене вже не тривожить. Гидка, густа втома, сплітаючись з болем, захоплює у лещата, і я засинаю.
Я втратила час.
Скільки я спала? Годину? День? Місяць? Біль стих, і стало самотньо. Тепер відчуття нагострилися, а думки нарешті зібралися у тугий вузол. На обличчі вже не відчуваю бинтів.
Тихий голос виводить мене з внутрішньої коми. Це знову Вона. Обіцяє дивитись за мною, плаче та стискає руку в долонях. Хочу припинити це жалюгідне видовище, заспокоїти її, та язик не слухається. Він, здається, налився свинцем. Прошу води. Стає легше.
Прошу піти геть. Мені тяжко слухати ці вивчені ще перед дзеркалом слова, відшліфовані до фальшивого блиску.
Вона пішла ридаючи. Але ридаючи фальшиво. Фальш довго плавав у повітрі, збиваючи з думок і заповнюючи їх до краю.
Після неї прийшла лікар і з жалістю в голосі почала розповідати мені, яка я нещасна. Я вже почала звикати до того монотонного шепоту, та враз зрозуміла фразу, що, розтинаючи повітря, з болем, мов куля, врізалося у мозок: “Я навіки залишусь СЛІПОЮ!..”
А потім тиша. Хочу кричати, хочу закрити вуха, щоб не чути цієї страшної правди. Але вона вже просочилась у розум і морозом розтеклася по тілу.
...Пройшли дні. Нарешті мене випустили з отієї “богом забутої” лікарні, де все заповнено запахом ліків і смерті, надії, змішаної з відчуттям незахищеності, лікарні, де ніколи не сняться сни. Де страшно. Де я нарешті осмислила всю фатальність свого становища і зжилася з цим холодом і темрявою. Вперше вдихнула нове повітря, відчула вітерець, почула світ, що був за вікном. Почула по-новому. Жахаюче тонко і пронизливо. А в руці затискала той самий кришталевий дзвіночок. Він уже не такий рідний мені. Він єдине, напевно, що залишилось у мене зі старого життя, життя до лікарні.
Мила, тиха медсестричка ловить мені таксі і прощається. Автоматично називаю свою адресу, але трохи подумавши, додаю: “Через міст”. Таксист перепитує, через який саме, і я байдуже відповідаю: “Будь-який”. Авто легко відривається від місця і пливе містом. Я не знаю точно, куди іду, але впевнено знаю навіщо.
Нарешті авто застигає. Шофер запитує чи не потрібна допомога. Хочу відмовитись, але потім розумію, що сама не дійду. Виходжу з машини і, сподіваючись на чесність таксиста, простягаю руку. Тонка тепла рука легенько торкається моїх пальців, і я мовчки слідую за нею. Якусь хвилину серце тривожно гупає, відчуваючи навколо лише чорний простір. Боюсь загубити ту руку.
Але скоро намацую поручні мосту, чую гуркіт річки знизу і легко простягаю над водою руку з затиснутим дзвіночком. Він прощально дзенькнув, і я розтискаю пальці... Щез...
Ще хвилину відчуваю на долоні тонку шворочку, гострі краї та металеве кільце, що їх з’єднувало.
– Прощавай...
Я починаю нове життя. Нове життя з нової чорної сторінки...
Та це мене не лякає...
Народилась 11 жовтня 1987 року. Закінчила Житомирський обласний педаґоґічний ліцей (2002-2005). Нині закінчує Житомирський державний університет ім.Івана Франка. У літературі виступає як прозаїк. Публікувалась у колективних збірниках "Філео+Лоґос", "Зустріч 2002-2003" тощо.
Кришталевий дзвіночок
Знову дощ...
Стою біля вікна і слухаю небесні сльози. На тонкій шкіряній шворочці висить, помалу розгойдуючись, кришталевий дзвіночок. І раптом...
– Він тебе не любить!
За шурхотінням дощу я Її не чую... А може, й не хочу чути...
– Ти маєш його забути! ВІН тобі не належить!
– Я пішла…
– Повернись! Я з тобою розмовляю! Куди ти побігла?!
Божевільна!
– Я знаю...
Кришталевий дзвіночок. Цяцька, забавна, але чомусь така дорога мені.
Виходжу. Підставляю плечі під теплі краплі. Дощова стіна сховає від холодних злих очей правди. Він мене не любить... Боляче це знати, боляче вірити в те, що це правда. Та нехай, минеться...
Вже котрий день його не бачила. Зник. А кришталевий дзвіночок залишився. Мов пам’ять. Гірка і тривожна. Відчуваю, що дощова вода починає настирливіше гупати по плечах.
Помалу йду по вулиці. Під ногами сіра бруківка, а навкруги сіра стіна дощу. І тут – спалах! Роз’їдаючий мідний вогонь та скрип коліс!
Удар!
...Нестерпний біль розтікається по венах, сковує руки, зводить з розуму. Шум у вухах та темрява... Мацаю обличчя... Пересохлі губи, шершаві та розпухлі, шовк гарячих щік та бинти. Не очі, не мої великі очі, а бинти! І знову біль. Крізь шум у вухах, такий схожий на дощовий, долинає холодний дзвін... Кришталевий дзвіночок! Стараюсь намацати на шиї шкіряну шворочку, та її нема. І знову біль кладе руку на м’яке простирадло. Немає мого дзвіночка...
Та це мене вже не тривожить. Гидка, густа втома, сплітаючись з болем, захоплює у лещата, і я засинаю.
Я втратила час.
Скільки я спала? Годину? День? Місяць? Біль стих, і стало самотньо. Тепер відчуття нагострилися, а думки нарешті зібралися у тугий вузол. На обличчі вже не відчуваю бинтів.
Тихий голос виводить мене з внутрішньої коми. Це знову Вона. Обіцяє дивитись за мною, плаче та стискає руку в долонях. Хочу припинити це жалюгідне видовище, заспокоїти її, та язик не слухається. Він, здається, налився свинцем. Прошу води. Стає легше.
Прошу піти геть. Мені тяжко слухати ці вивчені ще перед дзеркалом слова, відшліфовані до фальшивого блиску.
Вона пішла ридаючи. Але ридаючи фальшиво. Фальш довго плавав у повітрі, збиваючи з думок і заповнюючи їх до краю.
Після неї прийшла лікар і з жалістю в голосі почала розповідати мені, яка я нещасна. Я вже почала звикати до того монотонного шепоту, та враз зрозуміла фразу, що, розтинаючи повітря, з болем, мов куля, врізалося у мозок: “Я навіки залишусь СЛІПОЮ!..”
А потім тиша. Хочу кричати, хочу закрити вуха, щоб не чути цієї страшної правди. Але вона вже просочилась у розум і морозом розтеклася по тілу.
...Пройшли дні. Нарешті мене випустили з отієї “богом забутої” лікарні, де все заповнено запахом ліків і смерті, надії, змішаної з відчуттям незахищеності, лікарні, де ніколи не сняться сни. Де страшно. Де я нарешті осмислила всю фатальність свого становища і зжилася з цим холодом і темрявою. Вперше вдихнула нове повітря, відчула вітерець, почула світ, що був за вікном. Почула по-новому. Жахаюче тонко і пронизливо. А в руці затискала той самий кришталевий дзвіночок. Він уже не такий рідний мені. Він єдине, напевно, що залишилось у мене зі старого життя, життя до лікарні.
Мила, тиха медсестричка ловить мені таксі і прощається. Автоматично називаю свою адресу, але трохи подумавши, додаю: “Через міст”. Таксист перепитує, через який саме, і я байдуже відповідаю: “Будь-який”. Авто легко відривається від місця і пливе містом. Я не знаю точно, куди іду, але впевнено знаю навіщо.
Нарешті авто застигає. Шофер запитує чи не потрібна допомога. Хочу відмовитись, але потім розумію, що сама не дійду. Виходжу з машини і, сподіваючись на чесність таксиста, простягаю руку. Тонка тепла рука легенько торкається моїх пальців, і я мовчки слідую за нею. Якусь хвилину серце тривожно гупає, відчуваючи навколо лише чорний простір. Боюсь загубити ту руку.
Але скоро намацую поручні мосту, чую гуркіт річки знизу і легко простягаю над водою руку з затиснутим дзвіночком. Він прощально дзенькнув, і я розтискаю пальці... Щез...
Ще хвилину відчуваю на долоні тонку шворочку, гострі краї та металеве кільце, що їх з’єднувало.
– Прощавай...
Я починаю нове життя. Нове життя з нової чорної сторінки...
Та це мене не лякає...
Богдан Коханевич - біографія
Богдан Коханевич
Народився 14 січня 1986 р. Родом з Новоград-Волинського р-ну Житомирської обл. Закінчив Житомирський державний педаґоґічний університет ім. Івана Франка. Призер ІІІ етапу Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика. Переможець ІІ туру Всеукраїнського конкурсу на кращий літературний твір “Вірю в майбутнє твоє, Україно” (2003 р.). Автор поетичних збірок “Земле древлянська моя...” та “Ми просто друзі” тощо. Нині працює на журналістській ниві. Мешкає в Житомирі.
Стара шабля
...Скрегіт, тупіт. Брязкіт сталі.
Я в сідлі. В руці – клинок.
А назустріч мчать гусари,
Мнуть копитами пісок.
Літнє сонце ріже очі.
Ззаду – берег піщаний.
На воді – вінки дівочі.
Поруч – жменька козаків.
Де я? Що зі мною сталось?
Марю? Сплю? Дивлюся фільм?
А гусарські коні чвалом
Мчать в атаці лобовій.
Мимоволі на стременах
Піднімаюсь: “Козаки!
За Вкраїну! Не здригнемось!
Вмремо – слава на віки!”
І замаяла корогва,
Коней вдарили.Вперед!
Шаблі з піхов. “Вже недовго.
Жде вас, подруги, бенкет!”
І зійшлись на лаву лава,
І стенулися шаблі.
“Віват круль!”, “Вкраїні слава!”
Січа. Мабуть, це вві сні.
Щось ударило у руку.
Сонце. Вітер. Шабля. Стій!
Я поранений. Наука!
Це не марення, це – бій.
Скреготнула сталь об панцир.
Раз! Розрубую шолом.
Геть заброди! Я повстанець!
Йду крізь воду і вогонь!..
...Раптом все скінчилось. Сяє
буйне сонце угорі.
Хто живий – ті повтікали.
Решта – трупи на траві.
Тихо. Курява помалу
Осідає на лице.
Ліву руку розрубали,
Кров по рукаві тече.
Треба змити. Чорт, пече як!
Я спускаюсь до води.
Ні! Десь бачив вже цей берег
1 знайомі ці горби.
Почекай... Аякже! Звісно!
Як тут не впізнать було!
Я ж родився тут і виріс!
Це ж моє... А де ж село?!
Де хати?.. Широку річку
Обступили ясени.
Заблудився я в століттях,
Переплутав всі часи.
Я в музеї. Шабля висить
Вся іржава на стіні.
Взяв у руку. Подивився.
Розмахнувся... полетів...
Скрегіт, тупіт. Брязкіт сталі.
Я в сідлі. В руці – клинок.
А назустріч мчать гусари,
Б’ють копитами пісок.
Народився 14 січня 1986 р. Родом з Новоград-Волинського р-ну Житомирської обл. Закінчив Житомирський державний педаґоґічний університет ім. Івана Франка. Призер ІІІ етапу Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика. Переможець ІІ туру Всеукраїнського конкурсу на кращий літературний твір “Вірю в майбутнє твоє, Україно” (2003 р.). Автор поетичних збірок “Земле древлянська моя...” та “Ми просто друзі” тощо. Нині працює на журналістській ниві. Мешкає в Житомирі.
Стара шабля
...Скрегіт, тупіт. Брязкіт сталі.
Я в сідлі. В руці – клинок.
А назустріч мчать гусари,
Мнуть копитами пісок.
Літнє сонце ріже очі.
Ззаду – берег піщаний.
На воді – вінки дівочі.
Поруч – жменька козаків.
Де я? Що зі мною сталось?
Марю? Сплю? Дивлюся фільм?
А гусарські коні чвалом
Мчать в атаці лобовій.
Мимоволі на стременах
Піднімаюсь: “Козаки!
За Вкраїну! Не здригнемось!
Вмремо – слава на віки!”
І замаяла корогва,
Коней вдарили.Вперед!
Шаблі з піхов. “Вже недовго.
Жде вас, подруги, бенкет!”
І зійшлись на лаву лава,
І стенулися шаблі.
“Віват круль!”, “Вкраїні слава!”
Січа. Мабуть, це вві сні.
Щось ударило у руку.
Сонце. Вітер. Шабля. Стій!
Я поранений. Наука!
Це не марення, це – бій.
Скреготнула сталь об панцир.
Раз! Розрубую шолом.
Геть заброди! Я повстанець!
Йду крізь воду і вогонь!..
...Раптом все скінчилось. Сяє
буйне сонце угорі.
Хто живий – ті повтікали.
Решта – трупи на траві.
Тихо. Курява помалу
Осідає на лице.
Ліву руку розрубали,
Кров по рукаві тече.
Треба змити. Чорт, пече як!
Я спускаюсь до води.
Ні! Десь бачив вже цей берег
1 знайомі ці горби.
Почекай... Аякже! Звісно!
Як тут не впізнать було!
Я ж родився тут і виріс!
Це ж моє... А де ж село?!
Де хати?.. Широку річку
Обступили ясени.
Заблудився я в століттях,
Переплутав всі часи.
Я в музеї. Шабля висить
Вся іржава на стіні.
Взяв у руку. Подивився.
Розмахнувся... полетів...
Скрегіт, тупіт. Брязкіт сталі.
Я в сідлі. В руці – клинок.
А назустріч мчать гусари,
Б’ють копитами пісок.
Тетяна Короленко - біографія
Тетяна Короленко
1983 року народження. У 2000 р. закінчила Житомирський педаґоґічний ліцей, згодом філолоґічний факультет Житомирського державного педаґоґічного університету ім.Івана Франка. Автор поетичної збірки “Подарунок Евтерпи”. Друкувалась у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини “Зустріч ’99" та літературно-поетичному альманасі Житомирщини “Перевесло” (2003р.).
До самісінької лампочки
Дощ розплювався ще зранку. Спочатку Володі дошкуляли колючі цілунки холодних крапель, а тепер йому було навіть цікаво, коли краплина, стартонувши з лоба, котилась по щоці, зупинялась на краєчку бороди, роздумуючи чи котитись далі, не втримувалась і падала на землю. Хлопчик витягнув із рядка здорову бадилину, трусонув, немов хотів випустити з неї останні содухи. Натомість корінь зілини сипнув у Володине обличчя щіпкою мокрої землі. Облизав губи – кристалики піску захрустіли на зубах. Скривився. Сплюнув... прямісінько на черв’яка, що саме всвердлювався у грудку землі. Черв’як на те не зважав: він звик до неприємних несподіванок, бруду та багнюки. І вони, Володя зі своєю матір’ю, теж звикли. Наче черв’яки порпаються у землі такої негоди, розпушують, виносять смертні вироки бур’янам. Їхній сусід Степан Лобзенко, що наймав їх з матір’ю полоти городи і розплачувався за роботу пляшкою самогону, теж наче черв’як... Товстун з блискучою лисиною мав хитру вдачу, за що односельчани звали його поза очі Слизьким.
Лобзенко мав багато землі: на Жонтенському полі, коло Рудні чималий шмат та ще у Дерманці. Після смерті матері своєї, Мокрини, взяв і її наділ: добрий ґрунт вабив хазяйське несите око. Безпосередньо мати справу із землею Слизький не любив, тому наймав сільських горілкоманів, а ті, охочі зазирнути у пляшку, довго не чванились – обробляли Степанові наділи.
Галька, Володина мати, цілу весну працювала у Лобзенка. Ще й сина з собою брала, щоб швидше з роботою вправитись і хильнути улюбленої оковитої. Пила сама. Володі наказувала пильнувати тим часом, чи не йде батько: жаль-бо було чесний заробіток з чоловіком ділити.
Дощ похникав ще з годину і перестав. Сонце скинуло з себе пишні ватяні хмари, вийшло голісіньке подивитись на світ – і мокрі дерева, трави, шифер на хатах почали глузливо посміхатись. Володя розігнувся, поглянув уперед – до кінця рядка було ще далеко, а спина вже почала неприємно нити.
Вперед! До фінішу! – підбадьорив сам себе подумки хлопець, розпушуючи наступний клапоть ґрунту. Сапка-хижачка кусала втоптані дощем міжряддя, чомусь жалібно поскрипуючи, мабуть, то вона замолювала свої гріхи. Враз замовкла, втупилась у землю, все ще відчуваючи на своєму держаку хлопчикові руки, які, проте, тепер не виводили її зі стану спокою через власну втому.
Володя провів рукою по мокрому чолу. Поринув очима в небо. Воно було вже ясним, безхмарним. Тільки двоє лелек у плавному польоті обіймали височину і скидались на дві білі хмарини, забуті в синій безодні дощовою негодою.
– Мамо, мам, поглянь: лелеки небо обіймають. Дід Максим розповідав, що так вони у Білобога тепла випрошують.
– До лампочки мені твої лелеки. І ти ґав не лови — поли скоріше. Нам до обіду хоча б оце до тієї стерні добити, то до вечора закінчили б. Отоді прилетіли б до мене лелеки, – роздумувала вголос Володина мати, не розгинаючи спини. Її червона, вицвіла на сонці спідниця маячіла вже далеченько попереду, тому хлопчик, ще раз посмакувавши очима небесного дива, кинувся швидко, щоб наздогнати червоне маячіння і прискорити приліт материних лелек, які прилітали до неї після випитої пляшки. Володі не подобалось, коли мати напивалась. Але тоді вона ставала веселою, молоділа на очах, тому син не докоряв їй.
Увечері Галька бігла до Лобзенкового городу окрилена: вони з сином допололи здорову градню, і тепер пляшка самогону гріла пазуху. Десь позаду плентався Володя. Розкуйовджене волосся робило його схожим на їжака. Втома згорбила худу спину, напустила в очі туману. До шлунка причепився голод, і той завивав невдоволено у відповідь. Ноги ледве принесли хлопця додому, а втома одразу ж штовхнула його у ліжко. Навіть роздягнутися не дала. Оббризкала повіки сном і заснула зі змореним тілом.
Незрозумілий гуркіт та крик якось раптово залетів у Володине вухо і на хвилю відігнав сон. Мов кадрик з кінобойовика, перед хлопцем промайнула довга материна постать із синіми губами і затиснутою у кістлявих руках пляшкою і така ж довга, але дещо ширша постать батька, який намагався вирвати пляшку з материних рук, штурхав її у боки кулаками. Та лупила чоловіка ногами, репетувала несамовито. Володя хотів було кинутись захищати матір або кликати сусідів, щоб розборонили бійку. Але втома осідлала його мозок байдужістю, почала знову збрискувати повіки сном. І все на світі: крик, бійка, гуркіт, материні лелеки – все, здавалось, стало тепер малому до самісінької лампочки.
Леся Бур’ян - біографія
Леся Бур’ян
Народилася 14 грудня 1981 року в с. Половецьке Бердичівського району Житомирської області. Закінчила філолоґічний факультет Житомирського державного педаґоґічного університету ім. Івана Франка. Публікувалась в колективних книгах "Філео+Лоґос", “Nеабищо the best” (2003).
Ш.М.В.
Воно дихало і бачило, і, може, відчувало… Воно знало, що ця зірка може впасти і тоді буде золотою в багнюці. Невесело? Воно подумало, що в’язка синя темрява впаде на нього і накриє зеленими голками чорного сонця. Подумало… Погано, що ніхто цього не взнає. Ні! Ні? Ні…
Знову вони. Вони біжать летючи, сидять ходячи, самі того не помічають. Дивно, вони – не зірка.
Воно знало, що зірка потребує його дотику, але – боїться їх. Воно намалює ніжність самотнього холоду, і їм-йому і зірці – буде темно при світлі, що належить їм, і яскраво-червоно в темряві вічності. І вона це знає, але впаде. Впаде; так і залишиться мережаним осіннім листком, на який з темного тротуару поглядало зірчасто-білими очима невідоме нам тепло…
середа, 23 вересня 2009 р.
Наталя Зубарева - біографія
Наталя Зубарева
Народилась 11 лютого 1984 року. Закінчила гуманітарну гімназію №23. Переможниця конкурсу на Житомирщині "О мова моя, душа голосна України!" (2001 р.). Друкувалась у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Отримала І місце на конкурсі "Я вірю в майбутнє твоє Україно!", 2002 р. Закінчила Житомирський державний університет ім. Івана Франка. Отримує другу освіту в Житомирському музичному училищі. Готується стати професійною оперною співачкою.
* * *
Простір поля у свічаді
Віддзеркалює дощем.
Ми у зоряній Елладі
Відкриття космічні тчем.
Ген, покошені вітрами,
Хмари весело іржуть.
І загоюються рани,
Витікає з серця ртуть.
І трикутники пташині
Коливаються вгорі,
І в лелечиній пір'їні
Бачу осінь на порі...
Марійка Розбіцька - біографія
Марійка Розбіцька
Наймолодша учасниця ґільдії. 15 років, учениця ЗОШ №3. Вірш “Україна” був відзначений на кількох конкурсах, 2006 р. Переможець різномантіних літконкурсів на рівні області. Друкувалася в періодиці “Житомирщині", “Житомирському телеґрафі”, “Суботі” тощо.
~ ЛІТЕЧКО ~
Вже zабулися давно
Сильні віхоли.
Скоро літечко прийде
І канікули.
Всюди квіточки ростуть,
Все буяє.
Кожен радісний іде
І співає.
Роzцвітають всі сади
І алеї.
Плине тихо по воді
Цвіт лілеї.
Літо миле, zапашне,
Любе літо,
Роzцвітає у душі
Самоцвітно.
~ ZАЙЧИК ~
Zавжди zвик носити влітку
Zайчик шубку сіру.
Та zабідкався: на zиму
Треба мати білу.
Ось чому він попросив
Їжачка-колючку
Zшити хоч комбінеzон
На одну липучку.
Наймолодша учасниця ґільдії. 15 років, учениця ЗОШ №3. Вірш “Україна” був відзначений на кількох конкурсах, 2006 р. Переможець різномантіних літконкурсів на рівні області. Друкувалася в періодиці “Житомирщині", “Житомирському телеґрафі”, “Суботі” тощо.
~ ЛІТЕЧКО ~
Вже zабулися давно
Сильні віхоли.
Скоро літечко прийде
І канікули.
Всюди квіточки ростуть,
Все буяє.
Кожен радісний іде
І співає.
Роzцвітають всі сади
І алеї.
Плине тихо по воді
Цвіт лілеї.
Літо миле, zапашне,
Любе літо,
Роzцвітає у душі
Самоцвітно.
~ ZАЙЧИК ~
Zавжди zвик носити влітку
Zайчик шубку сіру.
Та zабідкався: на zиму
Треба мати білу.
Ось чому він попросив
Їжачка-колючку
Zшити хоч комбінеzон
На одну липучку.
Тетяна Шабодей - біографія
Тетяна Шабодей
Народилась 14 вересня 1981 року в м. Житомирі. Закінчила ZОШ №6, Житомирський медичний коледж 2002 року. Автор складнів “Інсценована вічність” (2004 р.) та “Безсоння світу” (2006 р.), колективної збірки “Перевесло”. Торік і цьогоріч отримала відзнаки на всеукраїнському фестивалі “Просто так”, м. Коростень.
Голова Житомирської обласної молодіжної творчої орґаніzації «Мистецька ґільдія “Nеабищо”» з 2009 року. Представник орґанізації з листопада 2002 року.
~ )) (( ~
Ненаситні роти
Zаzирають
В усміхнені очі
Сяйва довічностей.
Вони вимагають
У Нього все,
Примушуючи Його
Приносити
В жертву Себе.
Все одно
Після дощу
Z’явиться Веселка.
Валерія Дмитрук - біографія
Валерія Дмитрук
Народилася 1978 року. Закінчила Високопіцьку середню школу №2, бібліотечне відділення Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка, з відзнакою. Працює у обласній універсальній науковій бібліотеці. Автор поетичної збірки "Втеча Пегаса" (бібл. "Nеабищо", 2003р.).
Життєвим орієнтиром для Валерії є слова Ф.М.Достоєвського про те, що "краса врятує світ". Тому й шукає краси в навколишньому світі, у стосунках з людьми, у мистецтві.
* * *
У нас і рай і пекло зібрані в одне,
Єдина суть змішала біле й чорне.
У дзеркало, неначе у вікно,
Подивишся - і темрява огорне.
І у тумані вже не відрізнить,
Чия рука торкається обличчя.
Яка крихка оця єдина мить, -
Ось знов її розбили протиріччя.
І тихо тінь відділиться твоя.
Востаннє їй подивишся у очі.
"Я кров твоя, я маячня твоя", -
Прощаючись, крізь сутінки шепоче.
Розбите скло... Ці сльози крижані...
Тут плакала душа закам'яніла.
А тінь твоя пішла крізь ночі й дні,
Й роздвоєність оцю тобі лишила.
Олександр Кулеш - біографія
Олександр Кулеш
Народився 3 травня 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. По закінченню факультету іноземних мов Житомирського педаґоґічного університету ім. Івана Франка, викладав по спеціальности у Житомирському училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Нині на творчій роботі. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота" (вид. "Полісся", 2000 р.), "Колодязько" (вид. "Полісся", 2001 р.), надрукований у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Член Національної Спілки письменників України.
Подушка
Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.
Катерина Ускова - біографія
Художниця. Закінчила Житомирську художню школу (Шкуринського), Житомирське училище культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Нині веде приватну художню студію для дітей. Улюблені персонажі: аніме.
Любов Годлевська - біографія
Любов Годлевська
Народилася 21 січня 1978 року. Закінчила Житомирський державний педаґоґічний університет ім. Івана Франка. Працювала у обласному літературному музеї. У 2008 році очолювала "Мистецьку ґільдію "Неабищо". Готує до друку власну збірку поезій "Гармонія болю".
* * *
Поволі просуваю
переспілі прагнення
між шпаринками
впертого "Дай!"
Їх плоть спотворюється
спресовуючи порох думок
для вибуху...
Та піт і сльози
псують паливо мрій.
Попри все спопелила
ще перше
посмертний свій посаг...
Приймеш?..
У час посту
душа не попросить
нічого,
крім відповідей...
Не соромся,
що гола і боса,
брудна...
Приходь, поговоримо.
Господи.
Марія Козлова - біографія
Марія Козлова
Народилася 9 квітня 1981 року в м. Житомирі. Закінчила Житомирську СШ №26. Має музичну освіту. По закінченню з відзнакою Житомирського державного технолоґічного університету, працює у ньому викладачем. Друкувалась у періодиці, поетичній збірці молодих поетів "Первоцвіт" та літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001", "Перевесло" (2002). Доцент Житомирського державного технолоґічного унівеситету. Поезію пише російською та українською мовами. Займається перекладами з анґлійської (ділова мова). Готує до друку власну збірку.
* * *
Я вогонь, а не холодний вітер,
Гострий ніж, а не м'яка пір'їна!
Я малюю з вогняних палітр.
Різко, а не тихо слово рине!
Я покличу радість, сонце в вікна
Привітаю правду - й кривда скисне!
Я - до всього у житті апривітна
(Перчене смачніше, аніж пісне!)
Я не можу плакати, жалітись.
Я не можу скиглити і в'яти.
Я - здорова, сильна. Я навіки
Зможу пута суму розірвати!..
На фото: Катерина Ускова, Вероніка Кавун, Олег Левченко, Марія Козлова, Олена Лудченко (2001 р.)
Народилася 9 квітня 1981 року в м. Житомирі. Закінчила Житомирську СШ №26. Має музичну освіту. По закінченню з відзнакою Житомирського державного технолоґічного університету, працює у ньому викладачем. Друкувалась у періодиці, поетичній збірці молодих поетів "Первоцвіт" та літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001", "Перевесло" (2002). Доцент Житомирського державного технолоґічного унівеситету. Поезію пише російською та українською мовами. Займається перекладами з анґлійської (ділова мова). Готує до друку власну збірку.
* * *
Я вогонь, а не холодний вітер,
Гострий ніж, а не м'яка пір'їна!
Я малюю з вогняних палітр.
Різко, а не тихо слово рине!
Я покличу радість, сонце в вікна
Привітаю правду - й кривда скисне!
Я - до всього у житті апривітна
(Перчене смачніше, аніж пісне!)
Я не можу плакати, жалітись.
Я не можу скиглити і в'яти.
Я - здорова, сильна. Я навіки
Зможу пута суму розірвати!..
На фото: Катерина Ускова, Вероніка Кавун, Олег Левченко, Марія Козлова, Олена Лудченко (2001 р.)
Наталя Шеремета - біографія
Наталя Шеремета (Васьковська)
Народилась 8 травня 1970 року у м. Житомирі. Закінчила Житомирську середню школу №23 (нині гуманітарна гімназія). Випускниця аґротехнічного коледжу. Працювала в управлінні освіти, Житомирському обласному еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді, дитячому садоку АБВГдейка (вела театральну студію). Нині працює секретарем обласного відділення Національної Спілки письменників України. Заочно є студенткою режисерського відділу Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Голова Житомирського обласного елітарного літературного клубу "Перевесло" ім. Олени Теліги з нинішнього року. Має публікації у періодичних виданнях. Надрукована у літературно-мистецькомих альманасах Житомирщини "Зустріч'99" (представлена, як Наталя Васьковська), "Перевесло" (2002). Автор збірки поезій та прози "Банальності на синтепоні" (вид. біл. "Nеабищо", 2003 р.) та книги прози.
* * *
Обережно,
як зелений листочок до гербарію,
ти поклав мене до своєї кишені.
Доглядав, як коштовний камінець у схованці,
Здував пилинки, посміхався і радів.
Чому ж тоді, коли камінець став метеликом,
ти перестав посміхатися і радіти?
Чому, коли засушений листочок гербарію
зацвів маленькими ніжними квіточками
ти втратив спокій, затишок і безтурботність?
Мені хотілося співати, танцювати, веселитися...
Ти ж намагався приклеїти метелика під скло, у рамку.
Приватна власність висушувала ніжні квіти,
а метелик вилетів у прочинену кватирку.
Незвично, цікаво, весело, вільно...
Галина Малин - біографія
Галина Малин (Кавун)
Народилась 14 лютого 1954 року. Автор двох поетичних збірок “Біла кава” (2003 р.) та “Снідощ” (2004 р.). Оглядач обласної ґаzети “Житомирщина”. В осередку орґаніzації Галину Адамівну називають мамою ґільдії – Маґільдою.
Прес-секретар Мистецької ґільдії «Nеабищо». Представник орґанізації з червня 2001 року.
~ ПОЛОГИ ~
Від настрою,
Нежитю,
Кави
Чи zітхання
Z-під
Пальців
Чорного піаніста
І z тіла
Такого ж роялю
Народжуються
Zвуки
-чада
Натхнення
І муzики,
Їм – щойно
Втіленим,
Іще неопереним
І мокрим від поту,
Потуг
Та кави –
Бояzко
Стрибати z клавіш
У темний
Стоокий zал.
Вони беруться
Zа руки,
Туляться
До пальців
Маестро,
Тремтять
Пелюстками
Життя,
А він
Беzжально
Їх струшує
Наzад і поперед
Себе
У букети
Квітів,
У гроzи
Овацій...
Ми гукаємо:
“Браво!”
Пологи
Пройшли
Щасливо...
Ірена Радзивілл - біографія
Ірена Радзивілл (Криворучек)
Народилась 11 травня 1982 року. Закінчила філолоґічний факультет Житомирського педаґоґічного університету ім.Івана Франка. Друкувалась у часописі "Філео+Лоґос", колективних збірках "Першість", "Неабищо", літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч 2000 - 2001". Друкувалась у періодиці. Має підготовлену до друку збірку.
(на фото із Ірванцем, 2002 р.)
(весна 2003 р.)
* * *
Крізь століття і простір,
Крізь страждання і біль,
Ми шукаємо острів,
Де все складно і просто...
Тільки б стало нам сил!
Вступ
Коло. Вогненне коло.
Посеред замерзлого світу.
Лицемірного, мов Люципер.
Палає невчасно навколо нас,
Мов руки воїнів - не розімкнеш.
І кожен спалах - невпинний Час,
Що знищує льодові стіни меж.
У Темній залі, де вічність - мить,
Палає те коло для нас обох.
Зігріє, врятує і захистить
Те, що колись вигадав Бог.
Танець химер і крики,
Тіні згаслих світів,
Очі за колом - дикі.
Та мерехтіння факелів-днів.
Танок одвічний Темних;
Шабаш - то дикий Світ;
Жахи - невпинно даремні -
Все це змішалося в келиху літ...
Коло. Вогненне коло.
Посеред замерзлого світу.
Лицемірного, мов Люципер.
Все зникло, минулося, ніби сон:
Розвіялись жахи у попіл, у пил.
І душі, як завше,
(тепер в унісон)
оточують сотні подібних кіл.
вівторок, 22 вересня 2009 р.
Олена Лудченко - біографія
Олена Лудченко
Народилася 25 січня 1976 року в Житомирі. Після закінчення Чернівецького університету працювала учителем української мови в школі №17. Друкувалася у студентській збірці "Геометрія Звуків" (м.Чернівці), літературно-мистецьких альманахах Житомирщини "Зустріч '99 та 2000 - 2001", "Перевесло" (2002), колективних збірках "Першість" (2001) та "Неабищо" (2002), "Вигране" (Чернівці). Авторка книжок "Хмари відвертати...", "Повернення на базу". Працювала журналістом в ґазетах "Ріа-інтер" (Житомир), "Шулявка" (Київ). Після житомирського періоду (до 2004 р.), деякий час проживала в Києві. Нині проживає в Донецьку.
Лабіринтова Маус
Немов розумна миша в лабiринтi,
я рухаюсь у певному квадрантi.
Унд голова моя - PR в квадратi.
Енд стеля не затримує повiтря.
Не лямпи - зорi блякнуть свiтляками
i свiт оф кос народжується знову.
Незатишно, мов сиротi-приблудi,
коли сюди, майн Ґот, заходить вiтер.
Стiкає дощ Нептуновим тризубцем,
Ай лав русалка, бат ай'м нот русалка!
Я скоро стану Ноєм навпаки,
як не навчуся хмари вiдвертати...
Тебе ображу в кличному вiдмiнку.
О данке шон, менi не треба хелпу!
Навiчно тут лишитись, звiсно, мiнус.
Та все ж безсмертя - це великий плюс...
Авторські книги Олени Лудченко
"Nеабищо" вітає Олену Лудченко із днем народження (січень 2004)
Олена Лудченко та Галина Малин (січень 2004)
Ромцьо Здорик та Олена Лудченко (січень 2004)
Олег Левченко лукаво зазирає в очі Олені Лудченко
Вероніка Кавун, Наталя Шеремета, Юлія Спічак, Ірена Радзивілл, Стронґовський, Олена Лудченко, Галина Малин, Ромцьо Здорик (сидить знизу) - святкують Хелоуін.