ЧЕРВІНЦЕВА ПЕРЕДРІЧНИЦЯ “NЕАБИЩО”
Кор. У контексті літературного процесу двотисячних років стало помітним, що одне з чільних місць посіла Мистецька ґільдія “Nеабищо”. Розкажіть будь ласка, з чого почалась ґільдія, якими були причини вашої появи на теренах сучасної літератури? Яким був склад на момент створення?
Олег Левченко. Передумова згуртування творчої молоді на Житомирщині склалась із кількох історичних факторів: буремні дев’яності, сприятлива атмосфера для творчої самореалізації (приміром: свого часу житомирська преса, на своїх сторінках із охотою публікувала поезії), літературний вакуум (припинення випуску журналу “Авжеж!”), реанімація поетичних конкурсів, серед яких обласний “О мово моя – душа голосна України” (1998 р., на якому невимушено трапилась ключова подія: зізнайомилися Ромцьо Здорик та моя, на той час, ще не амбітна персона), видання літературного альманаху “Зустріч’99” (за сприяння СТМО “Liga ArtiS” із напутньою передмовою П.В. Білоуса), односторонні важелі впливу з боку старшого покоління на формування нової літератури – нав’язливі лірико-сентиментальні підохочування, приміром голови обласної літстудії Валентина Грабовського, які різнилися із внутрішньою динамікою нового покоління – покоління, званим “Nеабищо” (2000), із яким й ознаменовано на Житомирщині початок нового тисячоліття, а також гнітюча відсутність будь-якого неформального молодіжного літературно-мистецького уґрупування.
Початок створення нашої орґанізації має чітко окреслену дату 7 серпня 2000 року. Саме цього числа відбулось перше мистецьке засідання, яке на той час ще не носило свого імени, а було започатковане Житомирською обласною організацією Спілки творчої молоді України “Liga ArtiS”, заступником голови якої я є й по-сьогодні. На той час з боку “Liga ArtiS” була зроблена перша спроба орґанізувати творчу молодь. Мені можуть дорікнути, що перед появою “Nеабищо” був у Житомирі СНУМ – спілка, яка теж працювала із творчою молоддю, але, на відміну від неї, ми, від початку до кінця, носили виключно аполітичний характер. Ініціяторами проведення таких “збіговиськ”, як наші, став Ромцьо Здорик, звісно, що не без моєї участи; Ромця спонукала ідеолоґічна робота, а мене орґанізаційна. Над нами “ніхто не був наказ”, наші амбіції готові були змінити літературний хід історії Житомира. Практично до кінця 2000 року, окрім чисельного росту, ми провели декілька мистецьких заходів: представлення мистецького складу орґанізації у музеї Космонавтики, розклеювання аґіток “Поезія на стовпах житомирських”, вечір еротичної поезії „Ерзац, ерзац, ерзац”, випуск перших складнів та завершальна підготовка колективної збірки “Першість”, яка вийшла друком на початку 2001 року, щомісячні орґанізаційні засідання.
Колективна збірка “Першість” стала нашою першою незалежною літературною візитівкою для багатьох літературних кіл. Вона віддзеркалила кількісний (безумовно якісний) склад нашої літтусівки: Роман Здорик, Вероніка Кавун, Ірена Криворучек (Радзивілл), Олег Левченко, Олена Лудченко, Людмила Сайко. Так, як книжка була виключно поетичною та україномовною, туди не увійшов Ілля Стронґовський (фантастика), Марія Козлова (поезія російською), Катерина Ускова та Наталя Левченко (ґрафіка). Таким і був склад нашої літтусівки на момент створення.
Кор. Хто від початку став головою літературних засідань? Які методи проведення мистецьких зустрічей ви застосовували?
Олег Левченко. Від першого дня заснування, практично ніхто не заявляв про виключність свого лідерства – лідерами були усі. Хоча це й дивно звучить, але мені постійно доводилося наголошувати, що кожен з нас є Лідером. Доречі, найліпшої орґанізаційности, за усю історію “Nеабищо” я й не знав. Напрямки лідерства розподілилися наступним чином: Ромця Здорик – ідеолоґ постфутуризму, містифікатор; Ілля Стронґовський – орґанізатор-затівальник, дизайнер комп’ютерної ґрафіки, керівник кількох Інтернет-проєктів; Олег Левченко – орґанізатор-довершальник, режисер, видавець; Вероніка Кавун – коректор емоцій (критик постфутуризму); Галина Малин – напутник (мама ґільдії), прес-аташе; Олена Лудченко – “Мері Поппенс” (модерна дама із парасолькою), каталізатор художніх амбіцій. Тим чи іншим чином усі ці люди й інші учасники ґільдії пройшли свій шлях орґанізацій багатьох заходів та газетної журналістики: “Житомирщина”, “Місто” “Вільне слово”, “Інтерес”, “RIA-тиждень” тощо.
Мистецькі засідання, переважно із антишароварним, філософсько-критичним аналізом літературних доробків, більш ніж малярських, по кількісному факту представлення, проходили завжди невимушено, довільно, без хазяїна свят. Вільне поводження під час зустрічей ставало характерною рисою „Nеабищо”. Схоже, що ця риса була дзеркалом української незалежности, для багатьох привабливою, імпонуючою часові. Для тих, хто виходив на літературний старт, це ставало влучною нагодою заявити про себе амбітно, претензійно, із перспективою розпіарити себе у злагодженому колективі. Хоча свідомим піаром не займались.
Метод проведення зустрічей загалом мав загальопоширену структуру: знайомство, почергове читання, аналіз прочитаного; та щоразу в процесі таких “збіговиськ” з’являлись несподівані мистецькі вибрики, головне, що це мало характер імпровізу одного або декількох учасників, наприклад: Богдан Горобчук знайомить ґільдійців із дитячими віршиками з радянської дитячої книжечки “Ленін на ялинці”, Ілля Стронґовський після відхрещувань, що з літературою він “зав’язав”, в уніссон щойно почутого, зачитує свіжак тільки-но писаних поезій, Вероніка Кавун, повівши загадовим поглядом, мило завуважить, що їй на те “пофіґ”, а від мене попруть спонтанні спостереження-умовиводи, до сміху дотепних збочень, Ромця Здорик лірично згадуватиме дівчат, поза тим вишукуючи чергову спробу окреслити принадні засади післямайбуття, які врешті-решт мали б з нас зробити творців нової літератури. Й у тій словопільні різатимуться стоси дотепів та мовленнєвих збочень, локомотиви піротехнічних ідей стягнених бікфордовими дротами “усе те здійснити”.
Ці згадки, навіть не вершечок Говерли, ані вершечок Арарату... Про це буде що шкребти та висікати на камінних схилах Тетерава...
Взагалі-то, багатьом, хто приходив до нас, наші засідання подобалися, вони носили виключно молодіжний характер і, як уже мовилося, були позбавлені стороннього впливу. Можна сказати – ми витворили себе самі. В прямому значенні – твори одних прямо впливали на творчість інших. А ті, кому наша тусівка була не до шмиги, наступне засідання вже не знебарвлювали своєю присутністю. Згадуючи їх, це були автори або класичного стилю, як правило російськомовні, або любителі радіо-шансону й безпорадні графомани (поради їм просто не допомагали).
Кор. Назвіть, хто складає ядро, осердя вашої орґанізації?
Олег Левченко. Це практично ті, кого я вже згадував. Враховуючи, що орґанізація щораз переживала якісно нові етапи розвитку, наш склад перманентно змінювався. Перелік авторів, що публікувалися у колективних збірках, достатньо презентує чисельний ріст “Nеабищо”. Появи наших видань говоритимуть дослідникам про кілька етапів нашого становлення. Колективні збірки “Першість” (2001) та “Неабищо” (перша половина 2002 р.) можна віднести до першого етапу, її склад був наступним: Ромця Здорик, Олег Левченко, Вероніка Кавун, Ілля Стронґовський, Ірена Радзивілл, Олена Лудченко, Валентина Налапко, Людмила Сайко, Марія Козлова. Протягом цих років був підготовлений та виданий літературно-мистецький альманах Житомирщини “Зустріч 2000-2001” (2002). Більшою частиною представлений різними ґільдійцями та деякими учасниками об’єднання “Провінція” – цей альманах більш широко знайомить читача із тими літературними пошуками, що тривали в житомирських літературних колах.
Наступні етапи пов’язані із появою інших збірок “Nеабищо the best” (2004) – з’являються такі нові імена, як Галина Малин, Олена Юрчук, Олександр Кулеш, Леся Бур’ян, Валентин Ковальов, а у збірці “БоZна-640” (2006) – Марійка Розбіцька, Марія Рудак, Валентина Могила, Юрій Бондарчук.
На початку двотисячних років Мистецька ґільдія “Nеабищо” стала помітним лідером. Довгождана поява “Останнєго zошиту постфутуриzму” (2002) пов’язана із маніфестами апостолів постфутуризму Стронґовського, В.Кавун, Р.Здорика та моїм, які вийшли друком у згаданій колективній збірці. Поява накладу цього видання спричинила розкол у ґільдії (оголосивши особисті претензії, відійшла Л.Сайко), динамічний літературний злет Богдана Горобчука, багатство проведень літературно-мистецьких заходів різного плану. Долічуючи Богдана Горобчука до апостолів постфутру, я б казав про перший ешелон ґільдії, за яким слідують Олена Лудченко, Ірена Радзивілл, Галина Малин, Любов Годлевська, Марія Козлова, Наталя Шеремета, Валентина Налапко, Олександр Кулеш, Валентин Ковальов, Сергій Мельничук, та за останні роки Тетяна Шабодей, Марійка Розбіцька, Світлана Соболевська, Марія Рудак, Вікторія Дем. Можна назвати й тих, хто за останні дев’ять років належав до шанувальників нашої творчости, що приходили на засідання, зрідка долучалися до літературних імпрез, але доста активної участи не брали – Наталя Зубарева, Тетяна Короленко, Олена Ковтун (Василіса), Сергій Кобилко (Роздум), Дар’я Березовська, Юлія Стахівська, Валерія Дмитрук, Катерина Ускова, Ольга Рекетенець, Мар’яна Сучок (Маріча Море), Олена Горбачевська, Людмила Юськова, Юлія Спічак, Роман Солонинка (Фін), Леся Бур’ян, Марія Ольховець, Марина Аненкова, Людмила Кицак, Богдан Коханевич, Олена Галагуза, Сергій Садовський, Вікторія Цубіна, Валентин Піскун, Іван Прокопчук, Олена Пяткова, Олена Міфаник, Дмитро Петрухнов, Аліна Ренькас, Василій Павлюк, Валентина Могила, Ольга Карагедова та інші.
У лютому 2002 р. ґільдія була зареєстрована в Житомирських орґанах державної юстиції як Міська МТО “Мистецька ґільдія “Неабищо” та Обласна МТО “Мистецька ґільдія “Неабищо”. Це пов’язано із розколом ґільдії зініційованим Л.Сайко, підтримана Р.Здориком. Така ситуація пов’язана із затягненням довгоочікуваної реєстрації, яка врешті-решт нічого очікуваного нам так і не дала. Тоді я наголошував, що таким творчим людям як ми, шкодить офіційність, але не відступаючи від тези, що кожен з нас є лідером, визнавав право кожного являти діями своє “Nеабищо”. Плани використати інструмент офіційної реєстрації були великі, хоча б задля першого кроку: здобуття ґранту. Не судилося ані міській, ані обласній орґанізаціям. Міську ґільдію очолював Ромця Здорик (2002-2004), обласну очолювали Вероніка Кавун (2002-2003), Олег Левченко (2004-2007), Любов Годлевська (2008), нині очолює Тетяна Шабодей.
Кор. Чи знаходили підтримку усі ваші наміри?
Олег Левченко. Ми з’явилися як шило в м’якому місці. Якби не наш практичний вклад у мистецтво, ми б в історію увійшли голослівними, але все не так! Проводячи мистецькі заходи по школах, ліцеях, ґімназіях, технікумах і університетах, публікуючи й розповсюджуючи безліч складнів і книжок, пошуковуючи нових форм сучасної літератури, для багатьох ми стали тими, із ким довелося рахуватися, для решти – заздрісників, невдах, графоманів, ми нічого собою не являли, цим самим не заважаючи нашій діяльності, ми не заважали їм.
Державні орґани влади складали собою кам’яну стіну, на яку постійно доводилося дертися із надією побачити хоч якесь фінансування. Так і не побачили світ нове число альманаху “Зустріч” (2002-2003) залишившись на моєму комп’ютері в форматі верстки та кількох інших ориґінальних мистецьких і видавничих проєктів.
Щодо Національної Спілки письменників: заручившись підтримкою від голови Житомирського відділення спілки – Олексія Опанасюка, ми отримували певну нагоду їздити зі своїми презентаціями та поетичним театром.
Кор. Ви називаєте себе збоченцями та пофіґістами, викликаючи тим самим іронічну посмішку та несерйозне ставлення до себе, якої ви очікуєте реакції, так заявляючи про себе? Чи такі слова не є чистої води піаром?
Олег Левченко. Чесно кажучи – ні! Усе це справді виглядає наче піар, от якби все не було чистосердно! Так, ми збоченці – ми збочуємо реальність, усталені норми, заколисану свідомість, шароварщину. Слово “збоченець” у нашому розумінні треба сприймати в творчій, а не в фізіолоґічній площині. Тому багато кого пересмикує, коли чують таку заявку. Щодо нашого пофіґізму – це наш центральний маніфест. НАМ ПОФІҐ – цим має бути сказано все. Задля творчого розуміння цього маніфесту, маю поділитися творчою лабораторією: лише тоді якісно щось пишеться, коли я налаштований до написання відсторонено – голова повна бурей, а в серці спокій. Тоді-то і вихлюпує поезія, тоді-то вона і пишеться, рідненька.
Кор. Чи всі наміри “Nеабищо”, які складали на початку своєї появи в літературному просторі здійснилися? Що ви очікуєте в майбутньому?
Олег Левченко. Багато було здійснено, чимало залишилося на папері.
Безперечно були реалізовані, я надіюсь і продовжуватимуть реалізовуватися: щомісячні засідання ґільдії, видавнича діяльність, участь у літературних нарадах, семінарах, проведення мистецьких акцій, після припинення сайту www.ravlyk.iatp.org.ua, подальша робота блоґу www.neabyshcho.blogspot.com. Залишилися в проєктах: електронна версія наших доробків на CD, видання перекладних творів “Nеабищо”, презентація доробків на міжнародному рівні. Скорше за все, частина нездійсненого, сублімується учасниками ґільдії активним послуговуванням Інтернету.
А щодо надій почути від творців постфутуризму, щось про майбутнє?, різану зі свого поезофонду:
В и к а ж е т е ,
щ о н а в а с з у п и н я є т ь с я г о д и н н и к ?
Н а м е н і з у п и н я є т ь с я Ч а с !
Кор. Мистецька ґільдія “Nеабищо” наприкінці 2000 року оголосила новий напрямок у літературі – постфутуризм, що він собою представляє та якими є його засади?
Олег Левченко. Постфутуризм у перекладі означає післямайбуття, в означеній формі вживається нами частіше. Називаємо себе післямайбутами: тими, що належні до часопростору після майбутнього. Це означає, що цим самим, ми не лише заявляємо про новий етап у розвитку літератури, ми заявляємо про свою ИНШІСТЬ.
Післямайбуття можна інтерпретувати наступним чином:
- мистецтво, що не належне часові, стоїть за межами окресленого часу;
- покоління, якому в радянські часи було обіцяне світле майбутнє, що мало справдитися до 2000 року (Апокаліпсису), і яке так його й не дочекалось, переживши такий Армаґедон, продовжує жити далі;
- в ’90-ті 2000-ий рік езотерично сприймався як Межа, за якою майбутнє бачили, як щось надзвичайне, таке, що виходить за межі розуміння, й нині ми не в силах впевнено говорити про наше “завтра”; існування майбутнього, як чітко окресленого явища стерлося, мабуть, вже надовго; до того ж, астрологами цьогочасності приписано початок нової епохи Водолія, ознакою якої стає поява творчих, ґеніальних постатей. Мабуть, це про НАС.
- антитеза: футуризм (Бурлюк, М.Семенко, В.Маяковський, В.Хлєбніков), постфутуризм (Р.Здорик, О.Левченко, Стронґовський, В.Кавун, Б.-О.Горобчук);
- яскраве покоління двотисячників народжених 1978-1983 рр. За статтею Володимира Даниленка (…) (“Кур’єр Кривбасу”, 2006) цими роками визначено покоління “двотисячників”, серед згаданих імен якого є два представника “Nеабищо” – Стронґоського та Вероніки Кавун.
Кор. Невід’ємною частиною вашого помітного вкладу в літературу стала видавнича діяльність, вам довелося видати, якщо я не помиляюсь, понад півтори сотні різних складнів, з добрих чотири десятка збірок. Якою ви бачите цю діяльність в майбутньому?
Олег Левченко. Активна видавнича діяльність цілком залежала від творчої активности учасників ґільдії. Тут реалізовувалися усі чудернацькі ідеї, пов’язані не лише з друком букви, а і його візуальним написанням, формою подання. Звільнення автора від написаного поетичного гніту шляхом легкого друку, відкривало шляхи самореалізації й подальшого взаємного підохочування.
У видавничій справі в роки державної незалежности мало кому було легко й вільготно. Фінансовий бік впливав на солідність і якість друку. Хоча свою творчість ми ще не огорнули в цупку обкладинку, але вартим уваги залишаються, окрім згаданих у цій статті книжок, авторські збірки, усіх без виключень представників “Nеабищо”.
Кор. І наостанок, наближається десята річниця від часу першого зсідання Мистецької ґільдії “Nеабищо”, які підсумки ви можете зробити?
Олег Левченко. Останнє п’ятиріччя ґільдія має зовсім інший характер проведення засідань, змінився кількісний і якісний склад орґанізації. У слові “якісний” я хочу виділити значення чергової иншости нинішніх представників від попередників. Якщо на початку двотисячних років “Nеабищо” мало чоловіче (аґресивне) лице, навіть за духом, то нині воно жіноче – лірично-сентиментальне. “З чим боролись на те і напоролись”. Засідання відбуваються реґулярно щомісяця, та моєї потіхи немає на них заходити. За керування Любови Годлевської (2008) нічого суттєво-орґанізаційного не відбулося, від початку 2009 року чергові надії покладаю на нового голову орґанізації – Тетяну Шабодей, адже внутрішньо вболіваю за тих, хто себе донині називає “неабищівцями”.
(Далі буде)
Кор. – Самкорчук О.
Записано: Серпень 2009 року
