четвер, 12 травня 2011 р.

Юлія Стахівська. Зняти асфальт з житомирської бруківки

ЗНЯТИ АСФАЛЬТ 3 ЖИТОМИРСЬКОЇ БРУКІВКИ

Юлія СТАХІВСЬКА

Я заходжу в маленьку антикварну крамничку на розі вулиць Кочерги та Московської і питаю про розмінний білет Житомира за 1918 рік (деякі міста під час революції та громадянської війни випускали власні гроші), виявляється, є вони різним номіналом, отож, купивши 1 житомирський карбованець, запитую, що є ще часів УНР та Директорії. Продавець, відірвавшись від газети «Ко­муніст», дивиться на мене із зачудуванням: «Зачем вам эти петлюровцы и эти бумажки? Тогда каждый колхоз что-нибудь печатал, вон и в Малине свои деньги были, это не редкость». На мою репліку стосовно того, що колгоспів у 1918 році ще не було, він не реагує, бо захоплено розповідає про своє хобі - колек­ціонує портрети відставних царских офіцерів. На останок до­дає: «Запомните, Житомир был городом русских отставных офицеров, это город военных».

Ой, як же мені любі такі роз­мови, коли кожен у цьому місті, справді, поліетнічному, по­чинає тягнути ковдру на себе. Сумно, але Житомир - це ма­ленька сіра зозулька, яка підки­дає свої яйця до чималих украї­нських, польських, єврейських, російських і навіть дрібних німецьких та чеських гнізд. І кожне «пташеня» сприймає його по-своєму. Антиквар підмітив дуже вдало про «воєнність» цього міста: дещо утилітарного, ментально закритого, занишклого. Як сказала про нього Леся Українка: «у всьому відчувається якась пат­ріархальна тиша». Поетка гос­тювала там у письменника Гри­горія Мачтета. Останнього дуже цінував Ленін, про це сповіщає дошка на охайному особняку по вулиці Лермонтова. А от про те, що Мачтет товаришував із ро­диною Косачів і що це саме йому Леся присвятила одну імпровізацію, написану росій­ською мовою «на парі», нагада­ла нам Оксана Забужко.

Так, у Житомира багато про­валів у пам'яті, один із найкра­щих краєзнавців - Григорій Мокрицький, що майстерно складає зруйновані пазли історії міста, показує його як палімпсест. Це дуже легко проілюструвати на прикладі звичайного парку, він стане для мене своє­рідною зеленою лінзою, умов­ною точкою відліку.

Отож, коли будете в Жито­мирі, то в історичній частині ви обов'язково на нього, парк, на­трапите. Нині цей міський сад носить ім'я першого космонав­та, і назва одразу народжує потрібні асоціації: «підкорення Космосу» - Корольов (народився на вулиці Дмитрівській) Музей космонавтики. Для мене Парк культури і відпочинку ім. Ю.Гагаріна - своєрідний сим­вол Житомира радянського - досить швидкої каруселі з ря­дом заводів та фабрик, складні назви котрих уже давно повицвітали (Хімволокно, Льоноком­бінат, Електровимірювач), а де­які все ж тримаються на плаву, принаймні житомирськими шкарпетками та Морозивом 1 фабрики «Рудь» наша країна за­безпечена. Це парк мого пломбірного-дитинства, каскадів-фонтанів, атрак­ціонів та гульбищ. Дід веде мене ка­татися на «чорто­вому колесі»: парк розпластується під нами, сповне­ний дитячого ве­реску, а вдалині видніється Те­терів із брасле­том греблі-дамби. Я завжди сприй­мала її майже хтонічно, і, як виявилося, не дарма - кажуть, дні її лі­чені, коли прорве, то водою заллє весь житомирський Поділ. Хоча багато нинішних житомирян навіть і не знають, що в їхньому місті, окрім базару-вокзалу, є такий історичний район. Не дарма ж літописець Житомира, Валерій Шевчук, уводить у свій «Роман юрби» дуже показовий епізод: коли бабуся із вулиці Чуднівської по­трапляє в новий район, «на По­льову», і запитує перехожих, як проїхати до Чуднівського мосту, то їй авторитетно заявляють, що в Житомирі такого нема.

Парк складається з кількох бульварів, і на першому стоїть пам'ятник Пушкіну. Біля нього - традиційне місце зустрічей та побачень. Але не тільки. Це ще місце поховання червоного ко­місара Боженка. Чудове добросусідство, правда? От і почи­нається Житомир революційний (до речі, дідусь Леніна, Карл Бланк - житомирянин). Похова­ли комісара з почестями: у труні барона де Шодуара, труну ж солдати «позичили» у родинно­му склепі шляхтичів Шодуарів, чий палац був розташований у глибині парку. Про нього, розтрощеного, згадує в одному з творів Клим Поліщук і наділяє містичними силами. Нині ж від палацу залишився лише підму­рівок, на якому і стоять старі ди­тячі атракціони...

Не зберігся і той будинок, де засідала Центральна Рада під час свого відступу з Києва, хіба на тому місці нині перша міська поліклініка, а на ній - меморіальна дошка. У крає­знавчому музеї на Замковій горі не­погана експозиція Житомира часів УНР. Мій прадід записав у своїх спогадах про по­чаток революції таке: «І ось в один з лютневих днів я, сидячи за шкіль­ною партою, по­бачив на вулиці щось незвичайне. <...> Вулиця була запруджена народом, ішли з прапорами і співали якісь для мене нові пісні. На грудях були бантики з червоних стрічечок. Якраз проти мого вікна, у на­ріжному будинку на другому по­версі був балкон. На перерві до нашого класу прибіг один з на­ших студентів, Камчуков. Він рвучко відкрив вікно, і ми почу­ли промову якоїсь уже сивої літньої жінки, яка промовляла до народу».

Спогади мого прадіда, сту­дента Житомирського земле­мірного училища, відкрили мені поліетнічний дореволюційний Житомир: він, українець, на­вчався разом із поляками та ро­сіянами; винаймав квартиру в єврея, а згодом - у німців. Місто зберігає ті сліди, немов запеча­тує все у відповідні старі цвин­тарі, диференціює мертвих. А для живих залишено - церкву Успіння на Подолі, де хрестили Ольжича, учительську семіна­рію (теперішній педінститут), де навчався Липинський, кірху, в якій грав на органі батько зна­менитого піаніста, уродженця Житомира, Святослава Ріхтера; будинки польського поета Юзефа Крашевського та російсько­го письменника Володимира Короленка, єдину тепер синаго­гу на Малобердичівській, пивза­вод чехів Махачека і Янки, «фаб­рику рукавичок» Трибеля, про які писав у листах до дружини Коцюбинський... Усе це тепер ніби перебуває в іншій площині, далекій від сентиментального споглядання. З того часу залишилися хіба дріб­нота в антиквар­них магазинчиках та музеях/архі­вах. Втім, дуже повеселила книжка-колекція зміни прізвищ у 30-х ро­ках, зібрана жито­мирянином Генрі­хом Олешкевичем (його прадід був автором вже зга­даного пам'ятни­ка Пушкіну в парку). «Пані Каккі стає пані Врублевською» (2005) вийшла у ви­давництві «Факт» і яскраво про­демонструвала просто таки ірраціональний період перейме­новувань, це «Мина Мазайло» в реальності. Сучасний Житомир - це місто, якому потрібно «знімати асфальт із бруківки», тобто на­вчитися бачити свою різномані­тну історію. З наближенням до центру люди частіше перехо­дять зі мною на російську, то мені для сміху хочеться відпові­сти їм польською абощо. Як на мене, така провінційність - це найбільший недолік його меш­канців. Андеграундна культура цікава тим, що Житомир - один із центрів, наприклад, блек-металу в Україні. Якщо подивити­ся Вікіпедію, то в цьому можна переконатися. Але, звісно, най­більшої музичної популярності досягла група «Друга ріка». А от про житомирський хор «Орея» знають більше за кордоном, ніж на батьківщині.

I, звичайно, є Житомир літе­ратурний. З легкої руки Бориса Тена від шістдесятих років по­стала житомирська літературна школа з такими авторами, як брати Шевчуки, Євген Концевич, Володимир Даниленко, В'ячеслав Шнайдер, пізніше тут працювали такі оригінальні авто­ри, як, наприклад, Юрко Ґудзь, а двотисячні роки позначилися новою хвилею української літе­ратури з Житомира, передусім пов'язаної з двома літоб'єднан­нями - «Неабищо» й «Оксія».

Ну, й порада наостанок: приїздіть до Житомира, тут є що подивитись, але неодмінно ви­беріть собі провідника, який добре знає як сучасне місто, так і його історію. Адже чи не біль­шість житомирських цікавинок добряче захована від сторон­нього ока.


Джерело: Стахівська Ю. Зняти асфальт з житомирської бруківки // Смолоскип України. – №3 (187), березень 2011. – С.4