Житомирська обласна організаця Спілки творчої молоді України “Liga ArtiS”
Складень 3
АКВАРЕЛІ
І немає ніякого значення,
Що у кожного різні картини,
Бо хтось думкою в небо полинув,
Хтось плазує собі без упину,
Хтось живе лиш заради збагачення.
Оксана Демінцева
Раптом долине до слуху тонкого
Дикий крик чайки чи лебедя стогін,
Долею встреленого на світанні…
Ти не лякайся – то пісня кохання.
Любов Годлевська
Оксана ДЕМІНЦЕВА
НА СТРУНАХ ДОЩУ
І знову дощ, холодний дощ
Самотнім птахом б’ється в шибку,
Смичком торкає срібну скрипку –
В калюжах висне довгим “о-о-о”.
Троянда кольору бордо,
Загублена й від бруду липка,
Тремтить і просить щастя скибку,
А дощ їй пише лише “о-о-о”.
Дивлюсь на зморщений асфальт,
На цю троянду напівсонну,
А за вікном журливий альт
Виводять краплі монотонно,
Скотився день за комір пальт,
І плаче вечір срібнодзвонно.
* * *
Загорнуся в шматочок неба,
Помережаний срібними зорями.
Любчик скине яскраву обгортку –
Забіліє смачна карамель.
ВЕСНЯНА АКВАРЕЛЬ
Весняна тиша… Лиш бентежні дзвони
Безмежно дзвонять, ллють свої пісні.
Так тонко й ніжно пахнуть анемони
І білосніжно сніють уві сні.
Вони шепочуть сонними вустами,
Передають в піснях твоє “люблю”.
Кохання чисте в порцеляні тане,
Немов сльоза гірського кришталю.
ЗІВ’ЯВ ПЕЙЗАЖ
Зів’яв пейзаж, зіщулився від болю,
Розтав міраж, мов крижане манто,
Крізь макіяж просвічуються ролі.
Ажіотаж… І видно, хто є хто.
Зів’яв пейзаж … Довкола – тільки тіні.
Один типаж: безликість й чорнота,
Бо не заповниш пляшкою “Мартіні”
Повік душі, якщо вона пуста.
Зів’яв пейзаж … Лише блищить барвисто
“Шиномонтаж”, а де ж “Монтаж душі”?
Немає місця, щоб її очистить.
Отож, блукаєм, наче байгуші.
Зів’яв пейзаж… Потріскались картини.
Уява бідна не відновить їх.
Куди ж ідемо всі ми без упину?
Погляньмо ще раз в очі душ своїх!
ЧУЖА
День промчав у купейнім вагоні,
Плюнув з вікон холодним дощем
На самотнє дівча на пероні,
Що тремтіло під мокрим плащем.
Загубилася в просторі й часі,
Забрела у чужий, дикий світ,
Що аж скорчився в злісній гримасі
Й обморозив душі первоцвіт.
Вітер грав “Патетичну сонату”,
Диктор гамір вокзальний ламав.
Натовп. Натовп. Розріджений натовп.
А людей не шукай – їх нема.
І квадратами рвались крізь ґрати
Вкрай розбита душа до зірок.
Їй хотілось від болю кричати,
Та слова зупинили свій крок.
* * *
Нині,
коли бездарність
в’їдається в зоряний спектр,
потрібен потужний прожектор,
щоб у товщі блискучого гриму,
посеред фальші й облуди
зняти з очей полуду
і відшукати єдину –
справжню людину.
КАРТИНА СВІТУ
Кожен має своє світобачення
І малює в думках мікросхему
Свого світу, малює окремо.
І немає ніякого значення,
Що у кожного різні картини,
Бо для когось зійшовсь гострим клином
Білий світ, а комусь ніж у спину
Увіткнули заради збагачення.
* * *
Для одних світ чорнильною плямою
Заблищав на пергаменті долі,
Наче згусток суцільного болю.
Інші бачать себе ген за брамою
Свого світу. Відкинуті й гнані,
Світ для них – незагоєна рана.
Тож малюють його на порванім
Полотні з почорнілою рамою.
* * *
Хтось сидить у кав’ярні за столиком,
Випускаючи диму хмаринки.
Світ для нього – суцільні клітинки,
Де всі грають у хрестики-нолики, -
Гра, коли лиш в кінці вже відомо
(власне, так і в житті вселюдському!),
перемога прийде чи оскома,
чи удавом був ти, чи лиш кроликом.
* * *
Ще для когось зорею сріблястою
Усміхається світ з високості,
І вона в ньому – наче у гостях –
Почувається вищою кастою.
А для декого світ – шахівниця,
На якій власна доля вершиться:
Тут – пішак, а завтра – цариця.
В’ється шлях їх змією смугастою.
* * *
Для романтиків світ – тільки містика,
Думкоформ віртуальна реальність.
Повсякдення ж для них – це банальність,
Почуттів, дика еквілібристика.
Їхні душі десь в іншому світі
Все кружляють по власній орбіті,
Там, де марення золотоцвіті
Кришать темінь кинджалами блискавок.
* * *
Кожен має своє світобачення
І малює в думках мікросхему
Свого світу, малює окремо.
І немає ніякого значення,
Що у кожного різні картини,
Бо хтось думкою в небо полинув,
Хтось плазує собі без упину,
Хтось живе лиш заради збагачення.
Любов ГОДЛЕВСЬКА
* * *
“Я последний поэт деревни.”
С.Есенин
Так, останній в своєму роді…
Та й сьогодні поети не в моді.
Кажуть: “Шкрябає щось невміло,
Бо не тямить зайнятись ділом.
Ах який же він не путящий,
Надто чесний, тому й нещасний!
Ах який же він нетямущий,
Не заробить на хліб насущний!”
А поет собі шкряб та шкряб,
Дориває останні калоші,
Все літає десь в небесах
І на збірку шукає гроші.
Його “стрельне” тямущий спонсор,
Потім скаже: “Я ґенія здєлав!”
А як ні, то по смерті точно
До труни покладуть йому премію.
І в підручниках літератори
На свій лад розмалюють покійного,
Й сиві друзі спокійно брехатимуть,
Що в талант його завжди вірили.
ВТОМА
Стан байдужості, стан утоми…
Душа прагне чернечої тиші.
Загорнувшись в скловату самотності,
В небуття кричу: “Тихше! Тихше!”
Тихше, мрії, безсмертя привиди!
Тихше, цілі, кінцем знецінені!
Тихше, плани, безмірно суєтні!
Змовкни, серце… Ти надто грубе.
Стан байдужості, стан утоми…
Де шукать джерело спокою?
Знов до храму волочу ноги –
Це додому, додому дорога!
ПІСНЯ КОХАННЯ
Легкою тінню, німою ходою
Слідом в молитвах іду за тобою.
Сизим крилом до плеча ледь торкнуся –
Й спокоєм білим на серце спущуся.
Ти не відчуєш, не озирнешся,
Коли біду я спалю своїм серцем.
Лиш від вогню, що гризе мене болем,
Ніжним теплом розіллюсь за тобою.
Раптом долине до слуху тонкого
Дикий крик чайки чи лебедя стогін,
Долею встреленого на світанні…
Ти не лякайся – то пісня кохання.
САМОПІЗНАННЯ
Надто вже тихо у Лаврі душі.
В тьмі сьогодення минулим зорять
Поодинокі скелети святих…
Жаль, що минуле лише експонат.
Впевнено йду, хоча й на манівці,
Вільним маршрутом в пізнанні себе.
Творчу свободу стискаю в руці:
Нею мій дух двері в рай відімкне.
Всюди шукаю сократівський смисл.
В нім, тільки в нім суть мого майбуття,
Де страхом обмежений дух не проліз,
Жваво проскочу… Фатальна ж ця гра!
ВІДЛУННЯ ПАРАЛЕЛЬНИХ ДУМОК
“Какая есть – на горнем небосклоне
Украина на Божеских руках.”
В.Галузинська
Яка вже є –
отруєна брехнею,
Яка вже є –
стверділі небеса.
Фальшивий дзвін
у ситих шлунках “ґеніїв”,
Й на битім склі знов контури хреста.
Яка вже є –
з чинопоклонством в генах,
Яка вже є –
у срібних ланцюгах,
яка вже є –
в короні з секонд хенду,
Вкраїна у Божественних руках.
Якою буть? –
їй вільно обирати.
Ведуть до храму істині шляхи.
Я тут коліна й серденько схиляю –
Куди від неї, рідної, іти?
Незнана та непізнана...
та не німая!
В забутій, занехаяній юрбі
Я тут свій дух утомлений схиляю –
Тут перемога, на моїй землі!
Там десь течуть брудні валютні ріки,
Й мед демократії по горлу шкряботить.
Звичайно, там не падають лелеки,
Там хмарочоси боїнг решетить.
Там різне кажуть... Що нам з того взяти?
Як в нашім домі оргії брудні.
І я, і Ви покликані прибрати
Цей дикий безлад з рідної землі.
ДВА ХРАМИ
У храмі серця – порожньо,
На вівтарі – все в попелу, в пилу…
В крові усе на вівтарі.
В свята святих – скрижалі, часом стерті,
Нечитаний Закон, неспівані псалми…
І кров, невинна кров…
Вона на вівтарі.
Ніщо не скінчено, а час
Горить розпусно.
Священики в відпустці…
І пустка!
Пустка!
Нескінченна пустка!
І кров на вівтарі…
* * *
У храмі серця – людно,
На вівтарі – у муках горде “Я”…
В крові усе на вівтарі.
В свята святих – Христос, дух поза часом,
Закон любові, боротьби, псалми…
І кров, Христова кров…
Вона на вівтарі.
Нехай не скінчено… і час,
Лиш воску згусток.
Й нехай собі священики в відпустці…
Не вічна пустка!
Подолана пустка!
Бо Його Кров на вівтарі…
Де світ прозрів,
Де смисл бездомний
Вічність пережив…
На вівтарі.
Зустрічі творчої молоді -
кожного першого понеділка місяця о 16.00
в актовій залі обласної універсальної наукової бібліотеки.
Самвидав Житомирської обласної організації Спілки творчої молоді України “Liga ArtiS” |
Немає коментарів:
Дописати коментар