Складень видано за сприяння
Житомирської обласної
молодіжної творчої орґанізації
Мистецька ґільдія “Неабищо”
Житомирської обласної орґанізації
Спілки творчої молоді України
“Liga ArtiS”
ББоогг.ддаанн..
ззааммккннеенниийй
ппррооссттіірр
© Богдан Горобчук, поемії, ґрафіка, Житомир, 2004.
www.ravlyk.iatp.org.ua
сентименти навколо чаю
хрипко підлога розбила
чашку
її скалками
розкурочує повітря
чай
мав би бути
мною
а наразі змішався з
пилом
(непридатний
до споживання)
може виокремити його
по краплинці золота
з ртуті(-пилу)
філософським каменем (?)
чай
заточено у вежу
і він
царівною
спускає косу внікуди
без надії на порятунок
зоряне небо
мимохіть
лиховісно пророкує
затяжну зиму
планети
перманентно бродять
в чужій царині
і буде горе
скоро вимкну світло
піду спати
а поки збираю сміття чашки
зарюмсане
чаєм
солоний і брудний
він нікому не потрібен
навіть мені
3.12.3
замкнений простір
І
чомусь так лячно
і ліфт наближається до
і коридори сходяться до
і вікна зазирають до
II
спітнілі труби
спітніле дзеркало
майже втрачаю свідомість
бо дуже і дуже гарячою
була вода
а голова тяжка
млосна
і властива
демонструвати нескінченне
рожеве кіно плям
перед очима
і рожевої води
перед очима
майже втрачаю свідомість
бо дуже і дуже рожевою
була вода
чомусь так лячно
стирати з дзеркала
дрібні прозорі краплини
щоб побачити замість
певно блідого обличчя
кіно рожевої води
ІІІ
плетиво тросів
плутає
чорно-металеві
вони ж не так просто
вони для мене
прямують
донизу-догори
так темно
так вузько
і ліфт наближається до
по тросах
в трусах
зимно
волосся закриває очі
і прагне в повітрі
До шахти
донизу-догори
стати чорно-металевим
і тоді я
стану ліфтом
і наближатимусь
до
IV
сам
бо навколо луна
від кроків
що колись сюди заходили
від людей
що колись були тут
паркет постійно
рипить
здається ніби він живий
або принаймні
жив чи житиме
ніби він не просто собі
паркет
а органічна частина
простору
сам
посеред живої пустки
посеред німого хору
який волає про своє
існування
але ніхто того не чує
і коридори сходяться до
забираючи з собою
мене і мою самотність
бо хто я без самотності (?)
V
намагаюсь втекти
і підозрюю що таки
втікаю
бо чекати чогось надалі
безглуздо
залізобетонні стіни
гріють тіло
а я мандрую крізь
провалля відкритих дверей
мандрую ой як довго
і вікна зазирають до
втікаю
тепер від вікон
втікаю туди де немає
вікон
де дзеркало і труби
де чомусь так лячно
6.11.3
зима
зима наздогнала мене
на півдорозі до зупинки
маршрутки
яка вже тікала
переповнена мріями
про
встигнути б
біле – то пофарбоване
снігом чорне
сиджу в блакитній знизу
кухні
з чотирма курячими
яйцями в тарілці і
помаранчевим засобом
для миття посуду
пережовую минуле
палю його цигарки
одну по одній
щоб перекрити запах зими
з балконних дверей
невиправдано широко
зачинених
заглиблених в себе
і у вакуум
тютюнового сприйняття ;
але дихаю зимою
вміє плакати мов казка
у буденні сірі будні
чорний грак
на балконі розказував
вулиці людні
темрява приходить о четвертій
сонце заходить о п’ятій
зима уподібнюється смерті
посміхаючись переконливо-затято
я
кохаю
тебе
головою в духовці
рукою
вмикаючи газ
рукою
позачинявши вікна і двері
рукою
вимкнувши світло
щоб не нагадувало собою
про світло
музику на всю гучність
щоб вуха зсудомило
зима не звикла
заходити в двері
вона заходить
як їй завгодно
навіть таргани
вкрилися памороззю
ніби їм так тепліше
на узбіччі вітер стоїть на варті
на стіні облуплено штукатурку
захлинаючись в своєму азарті
по мені мелодійно зарюмсала дурка
до обмерзлих дерев приулився спокій
зимі терміново схотілося волі
їй божевільно-зеленоокій
їй нестандартно старій і кволій
трава поволі перетворюється
на звичку
ходити по асфальту навіть тоді
коли лід
наповнює його по вінця
ти біжш назустріч
соєму дзеркалу
де стільці перетворюються
на коло
в центрі якого
вогнище ніжних крил
в центрі якого
зима
коли з ртуті нарджується золото
коли воскресає остання страдниця
коли голові у духовці холодно
коли грудень тринадцяте п’ятниця
24.11.3
осінь
в мережаній петлі
бабиного літа
повісилась
наречена-осінь
в тяжкій
обшитій золотом
сукні
зітканій
з бабиного літа
вона ходила колись полями
вона ходила внікуди полями
вона ходила повільно полями
вона ходила полями з нами
знаєте -
ми -
відголоски осені
у неба світла просимо
у стін тепла просимо
у Бога спасіння просимо
виносимо з будинків
спалене добро
заносимо в палаючі
будинки зло
а коли
почуваємось зле
думаємо
куди ж це нас занесло
весело
осені
в петлі
посмішка
кольору
землі
сукня тягне додолу
тисне
осінь
повісилася навмисне
ми зрадили їй
нашій нареченій
пошуки щоденні
нічого не дали
її нарекли
просто повішеною
і з думкою невтішною
капелюхи зняли
повісилась в сараї
полинула до раю
знаєш
не для нас її доля
в розхристаній рані
дрібочка солі втопилась
і хоче також до раю
та раю для нас
і для неї
немає
тенета відсутні
відмінні від суті
петля затягнулась
і очі закрились
уста шепотіли
слова забуті
а піна жовкла
і птахою билась
ми побігли назустріч
осені
дряпаючись вгору
хмарочосами
вимолюючи пробачення
але та не лине назустріч
а
відверто плюється
з неба дощем
їй відверто весело
(які ж ми смішні і
метушливі!!! )
а нам сумно
і хочеться вмерти
осінь збирає свої урожаї
просторами раю
і нас не згадає
але уві сні
осінь сумує
крутиться в ліжку
й сутужно
ридає
Немає коментарів:
Дописати коментар