ПІСЛЯ МАЙБУТНЬОГО
У літературному процесі на теренах Житомира вже ми – представники Мистецької ґільдії “Неабищо”, можемо констатувати поетичну школу (післямайбуття) постфутуриzму, окрім відомої “житомирської школи проzи”.
Оцінюйте нас, як творців постмайбутньої літератури – “zбоченцями”, творця – “ґенієм”, а нашу творчість – “діяґноzом”.
Прагнення:
– роzмножувати собі подібних;
– z поеzії zробити владу. Поеzією владарювати;
– прагнення роzмножувати собі подібних;
– до zагальної правди і лише у ґлобальних масштабах;
– провокувати до дії;
– ділитися складними, стомлюючими думками z типовим світом;
– бачити вічність наступною секундою, як минуле;
– до надєвропейськости: “Щоб ота клята Європа бігала zа нами”, і не тільки Європа;
– постійно контрастувати;
– до ламань стереотипів. Ламаючи стереотипи маємо епатажність;
– до елітарности – антипопсовости;
– до анархіzму;
– писати маловживаним правописом;
– покращити світ, покаzавши світові його вади;
Настрій:
– маніякальність, нав’яzливі думки;
– гра zі смертю;
– хворобливість, zамість святковости. Роzчулености;
– продукування нарочито спотворених обраzів, думок, почуттів тощо;
– провокаційність;
– апофіґіzм;
Ми є носіями:
– епатажности;
– ґеніяльности;
– контрастів;
– zбочень;
– вічности, належачи своєму часові, в якому живемо;
– відсутности вуzького уявлення про поеzію:
o уникання природного вживання роzділових zнаків;
o zорова поеzія;
o пом’якшення голосних;
o zміна правопису;
o поетична проzовість;
o акцентуємо на сприйняння:
§ на zвукове;
§ шумове;
§ віzуальне;
§ акторське;
§ неоархітектоніці.
o відсутність чистих форм.
– шанувань кави;
– живого орґаніzму міста;
– підсумку;
Ми сповідуємо:
– любов до божевілля, шиzофренії, “zдорового беzумства”;
– використання маловживаних літературних форм;
– .., що представниками постфутуру можуть бути іншомовні автори;
– антипопсу, неформаліzм, констатацію, ультранатураліzм, УZІzм, мистецький ексгібіціоніzм, реконструкціоналіzм, молодіжність, рекламність, урбаніzм.
– zбочення оптиміzму;
– присутність:
o медитативности, яскравих переживань, шоку, праґматиzму, творчого еґо, асанансної та алітераційної муzичности поеzії, експресії, спонтанности, надемоційности.
– натяк на:
o футуриzм;
o пророчість;
o постмодерніzм;
o аванґард;
o андерґраунд;
o неосюрреаліzм;
o мрійливість;
o сексоманію;
– відсутність:
o попсовости;
o наївности;
o дитячости;
Ми протестуємо:
– шароварщині;
– саломанії;
Zагальний процес:
– майстерня віртуальної творчости;
Реліґія:
– синтеz вірувань: християнство, буддиzм, яzичництво.
– Ангельство.
– Усне нагадування про існування стану протилежного до життя череz легку смерть.
Колір постфутуриzму:
– помаранчевий;
Символ:
– жабка;
– равлик.
Гасло:
– нам пофіґ;
Політика:
– індивідул-анархіzм;
– націонал-анархіzм.
У літературі характерне нам:
– асонансність та алітераційність;
– нестатичність, динамічність, те, що не очікує більшість людей;
Вважаємо батьками постфутуру:
– Михайль Семенко
– Юрко Ґудzь
Риси постмайбутнього у літературі:
1 риса. Творчість, як діаґноz.
2 риса. Самодостатність.
3 риса. Урбаністичність.
4 риса. Епатаж викликаний часом.
5 риса. Рух мистецтва череz експеримент.
6 риса. Ґеніяльність.
7 риса. Ламання стереотипів.
8 риса. Духовність: рамки майбутнього і минулого zникнуть.
9 риса. Асонансність та алітераційність.
ОРҐАНІZАЦІЯ МҐN
– Для орґаніzації МҐN характерна українськість – україномовність.
– Любов до величі міст таких, як Львів тощо.
– Zдоровий епатаж: писати українською мовою в російськомовному середовищі м.Житомира може хтось сприймати, як zдоровий елемент епатажу МҐН.
– Помірна обрядовість.
– Для орґаніzації МҐN духовним батьком є Юрко Ґудzь.
Наші спонсори:
– апофіґіzм;
– епатажність викликана ламанням стереотипів;
– національна свідомість;
Ставлячись до нас трохи поzитивніше ніж до оперного співу – ваша сучасність буде дорівнювати вашому ставленню до сучасної поеzії. І якщо на усіх проявах футуриzму (майбутнього) певні науковці zмогли zахистити свої докторські дисертації, стати професорами тощо, то чому ж постфутуру (z усіма антистереотипами) не бути z легкістю адаптованим до стереотипів свого часу? Прийде час і на нашій присутности у літературному процесі не тільки Житомирщини, але й України хтось zароблятиме дивіденди і вішатиме на свій мундир zнаки слави.
Для нас, представників школи постфутуриzму, “поеzія” стала можливістю бути Людиною, бути самотвердженим і нести цю радість самореаліzації свого творчого “я” иншим. Ми належні своєму часові, отже, свідчитиме час.
МИ
понеділок, 24 вересня 2007 р.
ҐЕНІЇ Z ВУШКАМИ, ТА ЩЕ Й У КВАДРАТІ
Спочатку було натхнення. Вірніше, спочатку його не було. Та й, zдається, такий початок теж не є надто вже ориґінальним. Десь так двотисячолітньої давности.
Добре, спробую zнову.
Я – журналіст. Журналістика, zдається, zакладена в моїх ґенах. В моїй ґеніяльних ґенах моїми ґеніяльними батьками – теж журналістами [якщо, zвісно, в другій найдревнішій професії є таке поняття, як ґеніяльність]. Ґеніяльність, – вzагалі ориґінальна і дуже слиzька штучка – можеш хоч сто раz наzивати себе ґенієм, але якщо ти ним не є – ніколи таким не станеш. Якщо ж ти виклепаний іz цільного шматка ґеніяльности 120-ої проби, але сидиш удома, сопеш у носовичок і спускаєш свої шедеври в унітаz – тобі та ґеніяльність нафіґ не zгодиться [все одно що цукор у банці z під кави z написом “сіль”]. Отож виходить, що ґеніяльність спрацьовує лише вкупі z ґрафоманством [себто його природньою нахабністю та пробивною натурою]. Тобто, поети – це ґеніяльні ґрафомани. А постфутуристи – це ґеніяльні поети! Себто, ґенії z вушками та ще й у квадраті.
Тепер щодо природи самої ґеніяльности. Ясно, що це не натхнення – то лише ніж, який відріzає кавалок тої ґеніяльности, клонує його і виводить в маси.
Навряд чи природою цієї хитрої штуковини може бути серце. У нього і так доверху напхано ріzної мури під наzвою кров-любов. А якщо серйоzно, то серцю якось не до ґеніяльности. Воно є у всіх. І почуття є у всіх. А от ґеніяльність чомусь дістається лише вибраним. Вона не є плодом почуттів – почуття лише каталіzатор.
Моzок теж не претендує на zвання “містилища ґеніяльности”, адже ґеніяльність не є плодом думки. Погодьтесь, можна дуже zахотіти – і стати роzумним математиком чи написати непоганий роман, по десять раz міняючи кожне слово в ньому. Zрештою, ми все життя тільки те й робимо, що думаємо [z перемінним успіхом], навіть уночі але тільки якась n-на [стотисячна] частка людства може повноправно наzвати себе ґенієм.
Якщо zахопитися фройдиzмом, то можна припустити, що ґеніяльність є дитям “лібідо”. Zвісно, иснує купа теорій щодо трансформування сексуальної енерґентики в творчу, але тоді виходить, що Шекспір та Стус, наприклад, були [сексуальними] маніяками z невдалим особистим життям. У це не дуже вже віриться [особливо zгадуючи про походеньки Маяковського], тому і цю теорію ми відкидаємо як zовсім маловірогідну. “Колективне підсвідоме Юнґа вzагалі тут ні в які рамці не влаzить, бо тоді всі “повально” були або ґеніями, або ідіотами. Zначить ґеніяльність не може бути колективною, вона не zалежить від роzуму [моzку], почуттів [серця] та інтимного життя [лібідо]. Очевидним є висновок, що має иснувати ще якийсь четвертий стан – якщо zнову приволікти сюди дядечка Фройда, то це мало-би по анолоґії наzиватись Супер-над-я. Хоча ніщо нам не zаважає наректи його, наприклад, “неабищо”, адже саме воно [Nеабищо] є такими собі вершками на сучасній літературі [котрі zа 2000 років уже давно мали би відстоятися до необхідної кондиції].
Отож. Варто zгадати про ще одну доволі важливу штуку – відносність ґеніяльности як явища. Можна цілком наzвати ґенієм того, хто написав перший вірш [“Той, хто першим наzвав дівчинку квіткою, був ґенієм. Другій хто це zробив, був ідіотом” [А.Рембó]. А третій був плаґіятором?] Але сумніваюсь, що він би був літературно вартісним на данний час. Себто ґеніяльність треба роzглядати суто в рамцях часу, в якому вона zнаходиться. Саме тому не слід роzвінчувати [беzzаперечно роzкручених] Шевченка, Пушкіна чи Хайяма, не кажучи вже про Гомера чи Єсеніна. Частково їх ґеніяльність нівелюється ще й кількістю наслідувачів, котрі колись, можливо, супер-аванґардову риму “сонце-віконце”, zвели до рівня гіпер-банальности.
Саме череz усі ці дрібниці нинішніх беzzаперечних постфутуроz [читай: ґеніїв z вушками, та ще й у квадраті] цілком можуть обіzвати “беzдарними клясиками” років так череz 200-300. А поки Ми можемо тішитися тим, що роzчепірили у собі це “неабищо” і виставили на zагальне судження [наперед zнаючи, що буде і критика, і похвала… Але що нам до того – Ми ж ґенії, і ні перше, ні друге Нас не zіпсує].
Отож, най живе ґеніяльність [і Ми – zа компанію]!!!
В. Кавун
Спочатку було натхнення. Вірніше, спочатку його не було. Та й, zдається, такий початок теж не є надто вже ориґінальним. Десь так двотисячолітньої давности.
Добре, спробую zнову.
Я – журналіст. Журналістика, zдається, zакладена в моїх ґенах. В моїй ґеніяльних ґенах моїми ґеніяльними батьками – теж журналістами [якщо, zвісно, в другій найдревнішій професії є таке поняття, як ґеніяльність]. Ґеніяльність, – вzагалі ориґінальна і дуже слиzька штучка – можеш хоч сто раz наzивати себе ґенієм, але якщо ти ним не є – ніколи таким не станеш. Якщо ж ти виклепаний іz цільного шматка ґеніяльности 120-ої проби, але сидиш удома, сопеш у носовичок і спускаєш свої шедеври в унітаz – тобі та ґеніяльність нафіґ не zгодиться [все одно що цукор у банці z під кави z написом “сіль”]. Отож виходить, що ґеніяльність спрацьовує лише вкупі z ґрафоманством [себто його природньою нахабністю та пробивною натурою]. Тобто, поети – це ґеніяльні ґрафомани. А постфутуристи – це ґеніяльні поети! Себто, ґенії z вушками та ще й у квадраті.
Тепер щодо природи самої ґеніяльности. Ясно, що це не натхнення – то лише ніж, який відріzає кавалок тої ґеніяльности, клонує його і виводить в маси.
Навряд чи природою цієї хитрої штуковини може бути серце. У нього і так доверху напхано ріzної мури під наzвою кров-любов. А якщо серйоzно, то серцю якось не до ґеніяльности. Воно є у всіх. І почуття є у всіх. А от ґеніяльність чомусь дістається лише вибраним. Вона не є плодом почуттів – почуття лише каталіzатор.
Моzок теж не претендує на zвання “містилища ґеніяльности”, адже ґеніяльність не є плодом думки. Погодьтесь, можна дуже zахотіти – і стати роzумним математиком чи написати непоганий роман, по десять раz міняючи кожне слово в ньому. Zрештою, ми все життя тільки те й робимо, що думаємо [z перемінним успіхом], навіть уночі але тільки якась n-на [стотисячна] частка людства може повноправно наzвати себе ґенієм.
Якщо zахопитися фройдиzмом, то можна припустити, що ґеніяльність є дитям “лібідо”. Zвісно, иснує купа теорій щодо трансформування сексуальної енерґентики в творчу, але тоді виходить, що Шекспір та Стус, наприклад, були [сексуальними] маніяками z невдалим особистим життям. У це не дуже вже віриться [особливо zгадуючи про походеньки Маяковського], тому і цю теорію ми відкидаємо як zовсім маловірогідну. “Колективне підсвідоме Юнґа вzагалі тут ні в які рамці не влаzить, бо тоді всі “повально” були або ґеніями, або ідіотами. Zначить ґеніяльність не може бути колективною, вона не zалежить від роzуму [моzку], почуттів [серця] та інтимного життя [лібідо]. Очевидним є висновок, що має иснувати ще якийсь четвертий стан – якщо zнову приволікти сюди дядечка Фройда, то це мало-би по анолоґії наzиватись Супер-над-я. Хоча ніщо нам не zаважає наректи його, наприклад, “неабищо”, адже саме воно [Nеабищо] є такими собі вершками на сучасній літературі [котрі zа 2000 років уже давно мали би відстоятися до необхідної кондиції].
Отож. Варто zгадати про ще одну доволі важливу штуку – відносність ґеніяльности як явища. Можна цілком наzвати ґенієм того, хто написав перший вірш [“Той, хто першим наzвав дівчинку квіткою, був ґенієм. Другій хто це zробив, був ідіотом” [А.Рембó]. А третій був плаґіятором?] Але сумніваюсь, що він би був літературно вартісним на данний час. Себто ґеніяльність треба роzглядати суто в рамцях часу, в якому вона zнаходиться. Саме тому не слід роzвінчувати [беzzаперечно роzкручених] Шевченка, Пушкіна чи Хайяма, не кажучи вже про Гомера чи Єсеніна. Частково їх ґеніяльність нівелюється ще й кількістю наслідувачів, котрі колись, можливо, супер-аванґардову риму “сонце-віконце”, zвели до рівня гіпер-банальности.
Саме череz усі ці дрібниці нинішніх беzzаперечних постфутуроz [читай: ґеніїв z вушками, та ще й у квадраті] цілком можуть обіzвати “беzдарними клясиками” років так череz 200-300. А поки Ми можемо тішитися тим, що роzчепірили у собі це “неабищо” і виставили на zагальне судження [наперед zнаючи, що буде і критика, і похвала… Але що нам до того – Ми ж ґенії, і ні перше, ні друге Нас не zіпсує].
Отож, най живе ґеніяльність [і Ми – zа компанію]!!!
В. Кавун
НАСТУПНОЇ ДОЛІ ЧАСУ
Творчість та ґеніяльність иснуватимуть як одне ціле, бо, неzалежно від того, як тебе роzумітимуть – тебе читатимуть! Отже, ти є тим, ким себе наzиваєш!
_ Якщо хтось себе наzиває жебраком z вищою освітою, отже так воно і є!
_ Якщо хтось себе наzиває людиною до якої байдужа держава [сиріч: сам до себе], отже так воно і є!
_ Якщо хтось себе наzиває zбоченцем… ґенієм… пофіґістом… творцем… богом серед богів…, отже так воно і є. Переважній більшости байдуже який ти, адже так воно і є!!!
Мистецька ґільдія прижиттєвих ґеніїв “Nеабищо” несучи у своїй особі частку післямайбуття, беzперечно є такою, якою вона і має бути: ґеніяльною, “пофіґістичною”, zбоченою, по відношенню до стереотипів, тією, що ґвалтує реальність. Одним z проявів: zґвалтувати реальність – бути віртуально цілісним! Тому, zа останній час “Nеабищо” почала ходу в мережі Інтернету.
Віртуальне мислення “Nеабищо” вбачає літературу в комп’ютерних символах, zоровій поеzії, алітераційності та асонансності, в проzі на віртуальну тематику. Література починає иснувати як шифр, код у великій проґрамі людства, zа дією якої, людство реаліzовуватиме свої ідеї, прагнення, zамисли, самороzташування, життєдіяльність тощо. Отже, література, що схожа на комп’ютерну проґраму, теоретично матиме: zбої, “zависання”, “ґлюки”. І такі речі відбуватимуться у переважній більшости іz zастосуванням нової проґрамної дії слова. Саме цією новою проґрамною дією у мистецтві і є постфутур література.
Ставлю перед собою питання: моя ґеніяльність zалежить від роzуму чи серця? І усвідомлюю, що ані від одного, ані від иншого! Моя ґеніяльність zалежить від неабищо! У моїй творчій суті zосереджене неабищо, яке і спонукає мене до того, що я zаявляю: є ґеніяльний, є тим, хто zбочує реальність, є руйнівником стереотипів, є пофіґістом, є поетом післямайбуття!!! Я – є, бо я – инший! Як і багато хто z Нас у ґільдії.
Иншість “Nеабищо” zалежить від власної иншости до самого себе.
Гасло: “Ми инші” виzначає, що наступної хвилини моє неабищо – инше, і навіть саме неабищо не zапідоzрює якою воно буде наступної долі часу. Мій стан неабищо, воліючи хворіти на творчість – творить її!!! Я – творець абсурду, реального “zавтра”, надреального “о-сьо-сьо”, неиснуючого “zараz”, гісторичного “колись”, віртуального “zавжди” – післямайбуття!
О.Левченко
Творчість та ґеніяльність иснуватимуть як одне ціле, бо, неzалежно від того, як тебе роzумітимуть – тебе читатимуть! Отже, ти є тим, ким себе наzиваєш!
_ Якщо хтось себе наzиває жебраком z вищою освітою, отже так воно і є!
_ Якщо хтось себе наzиває людиною до якої байдужа держава [сиріч: сам до себе], отже так воно і є!
_ Якщо хтось себе наzиває zбоченцем… ґенієм… пофіґістом… творцем… богом серед богів…, отже так воно і є. Переважній більшости байдуже який ти, адже так воно і є!!!
Мистецька ґільдія прижиттєвих ґеніїв “Nеабищо” несучи у своїй особі частку післямайбуття, беzперечно є такою, якою вона і має бути: ґеніяльною, “пофіґістичною”, zбоченою, по відношенню до стереотипів, тією, що ґвалтує реальність. Одним z проявів: zґвалтувати реальність – бути віртуально цілісним! Тому, zа останній час “Nеабищо” почала ходу в мережі Інтернету.
Віртуальне мислення “Nеабищо” вбачає літературу в комп’ютерних символах, zоровій поеzії, алітераційності та асонансності, в проzі на віртуальну тематику. Література починає иснувати як шифр, код у великій проґрамі людства, zа дією якої, людство реаліzовуватиме свої ідеї, прагнення, zамисли, самороzташування, життєдіяльність тощо. Отже, література, що схожа на комп’ютерну проґраму, теоретично матиме: zбої, “zависання”, “ґлюки”. І такі речі відбуватимуться у переважній більшости іz zастосуванням нової проґрамної дії слова. Саме цією новою проґрамною дією у мистецтві і є постфутур література.
Ставлю перед собою питання: моя ґеніяльність zалежить від роzуму чи серця? І усвідомлюю, що ані від одного, ані від иншого! Моя ґеніяльність zалежить від неабищо! У моїй творчій суті zосереджене неабищо, яке і спонукає мене до того, що я zаявляю: є ґеніяльний, є тим, хто zбочує реальність, є руйнівником стереотипів, є пофіґістом, є поетом післямайбуття!!! Я – є, бо я – инший! Як і багато хто z Нас у ґільдії.
Иншість “Nеабищо” zалежить від власної иншости до самого себе.
Гасло: “Ми инші” виzначає, що наступної хвилини моє неабищо – инше, і навіть саме неабищо не zапідоzрює якою воно буде наступної долі часу. Мій стан неабищо, воліючи хворіти на творчість – творить її!!! Я – творець абсурду, реального “zавтра”, надреального “о-сьо-сьо”, неиснуючого “zараz”, гісторичного “колись”, віртуального “zавжди” – післямайбуття!
О.Левченко
ПОСТФУТУРИСТИЧНІ “ZБОЧЕННЯ” “NЕАБИЩО”
Основна прикмета, zа якою можна виріzнити “Nеабищо” серед письменства є “zбочення”.
Висловлюючись публіцистично: під “zбоченнями” у літературі zасновники постфутуриzму мають на уваzі певні [чи повні] відступи від zагальновживаних правил і рамок.
Для першовідкривачів у цьому напрямку є свої правила, які роzходяться [роzбігаються] z класициzмом, романтиzмом, совєтським [чи то пак соціялістичним] реаліzмом. Піонери “zбочень” не руйнують “в корінь” набуте гісторією літератури, вони створюють нове.
Ось і приклад: “Ми не самотні в світі – просто перші!” [Н.Шеремета.]
Повернімося до “zбочень”, які у “Nеабищо” бувають ріzні – від дрібних і бешкетних до цікавих і ґрунтовних.
Щоб zроzуміти, чи хоча б уявити про що йдеться, варто переглянути твори представників “Nеабищо”.
“Тінь ключа череz zвичайний отвір втрапила у схованку уподобань, і, zойкнувши два раzи, вийшла на світло”. [О.Левченко]. Це бешкетне zбочення, як і наступне у Б.Горобчука :
“Zбочити мить/ Світло горить/ ловить вода zелені очі/ Дивися!/ Вітер може горіти…”.
Декому, можливо, важко щось zроzуміти, та дехто “смакує” такі твори, як ґурман новітньої поеzії.
Zаглиблюючись у “zбочену” постфутур поеzію “Nеабищо”, zнаходимо, як перлини на дні моря, й таке: “Zнаєте, а після майбутнього все одно ж прийде минуле…”, “Вагітна сама собою z народження власного…”, “Життя має погану zвичку продовжуватись, навіть коли його про те не просять…” [В.Кавун].Або ж у Б.Горобчука “Крім крові відсутні усі суті…”, або “Дрантя хмар у лахмітті дощу” [вірш “Натхнення”].
Цікаво? Цитуємо ще: “Чорна діра ночі всмоктує місто…”, “Роzпанаханий фурункул каналіzаційного люка z якого юшить кров міста” [Наталя Шеремета].
“Кривда ріже тіло навпіл,/ серце клаптями відходить/ і на споді zастрягає/ між легенями і шлунком…” [О.Лудченко].
“Ми zагубились у коліщатках нашого суспільства” [О. Левченко].
“Сірі очі міста/ поглинуть тебе беz zалишку/ поглинуть раzом іz zатишком/ домашнім і трохи імлистим” [стронґовський].
“Сучасний вішальник/ z електроzашморгом на шиї/ п’є спрагло струм: він увібрати мріє тремтіння Всесвіту/ z агонії дротів…” [Любов Годлевська].
Неоzброєним оком можна помітити, що переважна більшість “zбочень” має містично-урбаністичне zабарвлення. “Nеабищо” властиво ототожнювати себе z містом.
Головне “zбочення” не форма, хоча і тут є над чим поzбоченятися майстру своєї справи. Та все ж частіш трапляється “zбочення” у поєднанні несумісного, неочікувані обраzи, череz які автори намагаються довести до читача свій погляд на такий “беzумный, беzумный, беzумный” цей світ у якому ми живемо.
Z любов’ю використовують “Nеабищівці” обраzи тварин чи рослин у творчости. І символічність їх саме у “zбоченому”. Судіть самі:
“жабка хапає літає хмеліє процвітає роzквітає тане… стане тихим оком, швидким скоком татарським наскоком психоделічним роком…” [Б.Горобчук].
“Zавжди будь хамелеоном, це природньо – бути иншим”. [Сергій Мельничук].
“Давайно поговоримо про гострий сплеск емоцій у природі? Ба, zбочений равлик полетів! [О. Левченко].
“Кактус Маґнітофона Роzквітає Раz На Мінус Тисячу Років” [В.Кавун].
Намагаючись вивчити природу “zбочень” у творчості “Nеабищівців” не можна не zгадати про вічне. Бо саме череz дивну форму, часом геть “zбочений” zміст своїх творів вони zвертаються до вічного. Їх також, як і усіх смертних турбує сенс життя, часоплин і zвичайно, самоствердження у такому беzжальному і такому крихкому Всесвіті.
“Переварених шлунком голодного міста нас відригують вулиці іz дахів балконів під колеса авто прямо в стерильний унітаz неба” [В.Кавун].
“У час посту душа не попросить нічого, крім відповідей…” [Л.Годлевська].
“Nевеселість/ веселки/ z опущеними/ дониzу/ кутиками/ уст/ непередбачуваність/ бачення власного/ наступного кроку…” [Б.Горобчук].
“Лише zеленим ялинкам байдуже. Сніг на їх роzчепірених гілках білий, як стерилине неzвертання уваги” [Н.Шеремета].
“Каzки обтічної форми/ zа нами волочиться корінь,/ як zа Олє Лукоє – Сни.” [О.Лудченко].
Zвичайно, легше zа все zаплющити очі, але – спробуйте zроzуміти, це наше майбутнє.
Elli Natanzon
Основна прикмета, zа якою можна виріzнити “Nеабищо” серед письменства є “zбочення”.
Висловлюючись публіцистично: під “zбоченнями” у літературі zасновники постфутуриzму мають на уваzі певні [чи повні] відступи від zагальновживаних правил і рамок.
Для першовідкривачів у цьому напрямку є свої правила, які роzходяться [роzбігаються] z класициzмом, романтиzмом, совєтським [чи то пак соціялістичним] реаліzмом. Піонери “zбочень” не руйнують “в корінь” набуте гісторією літератури, вони створюють нове.
Ось і приклад: “Ми не самотні в світі – просто перші!” [Н.Шеремета.]
Повернімося до “zбочень”, які у “Nеабищо” бувають ріzні – від дрібних і бешкетних до цікавих і ґрунтовних.
Щоб zроzуміти, чи хоча б уявити про що йдеться, варто переглянути твори представників “Nеабищо”.
“Тінь ключа череz zвичайний отвір втрапила у схованку уподобань, і, zойкнувши два раzи, вийшла на світло”. [О.Левченко]. Це бешкетне zбочення, як і наступне у Б.Горобчука :
“Zбочити мить/ Світло горить/ ловить вода zелені очі/ Дивися!/ Вітер може горіти…”.
Декому, можливо, важко щось zроzуміти, та дехто “смакує” такі твори, як ґурман новітньої поеzії.
Zаглиблюючись у “zбочену” постфутур поеzію “Nеабищо”, zнаходимо, як перлини на дні моря, й таке: “Zнаєте, а після майбутнього все одно ж прийде минуле…”, “Вагітна сама собою z народження власного…”, “Життя має погану zвичку продовжуватись, навіть коли його про те не просять…” [В.Кавун].Або ж у Б.Горобчука “Крім крові відсутні усі суті…”, або “Дрантя хмар у лахмітті дощу” [вірш “Натхнення”].
Цікаво? Цитуємо ще: “Чорна діра ночі всмоктує місто…”, “Роzпанаханий фурункул каналіzаційного люка z якого юшить кров міста” [Наталя Шеремета].
“Кривда ріже тіло навпіл,/ серце клаптями відходить/ і на споді zастрягає/ між легенями і шлунком…” [О.Лудченко].
“Ми zагубились у коліщатках нашого суспільства” [О. Левченко].
“Сірі очі міста/ поглинуть тебе беz zалишку/ поглинуть раzом іz zатишком/ домашнім і трохи імлистим” [стронґовський].
“Сучасний вішальник/ z електроzашморгом на шиї/ п’є спрагло струм: він увібрати мріє тремтіння Всесвіту/ z агонії дротів…” [Любов Годлевська].
Неоzброєним оком можна помітити, що переважна більшість “zбочень” має містично-урбаністичне zабарвлення. “Nеабищо” властиво ототожнювати себе z містом.
Головне “zбочення” не форма, хоча і тут є над чим поzбоченятися майстру своєї справи. Та все ж частіш трапляється “zбочення” у поєднанні несумісного, неочікувані обраzи, череz які автори намагаються довести до читача свій погляд на такий “беzумный, беzумный, беzумный” цей світ у якому ми живемо.
Z любов’ю використовують “Nеабищівці” обраzи тварин чи рослин у творчости. І символічність їх саме у “zбоченому”. Судіть самі:
“жабка хапає літає хмеліє процвітає роzквітає тане… стане тихим оком, швидким скоком татарським наскоком психоделічним роком…” [Б.Горобчук].
“Zавжди будь хамелеоном, це природньо – бути иншим”. [Сергій Мельничук].
“Давайно поговоримо про гострий сплеск емоцій у природі? Ба, zбочений равлик полетів! [О. Левченко].
“Кактус Маґнітофона Роzквітає Раz На Мінус Тисячу Років” [В.Кавун].
Намагаючись вивчити природу “zбочень” у творчості “Nеабищівців” не можна не zгадати про вічне. Бо саме череz дивну форму, часом геть “zбочений” zміст своїх творів вони zвертаються до вічного. Їх також, як і усіх смертних турбує сенс життя, часоплин і zвичайно, самоствердження у такому беzжальному і такому крихкому Всесвіті.
“Переварених шлунком голодного міста нас відригують вулиці іz дахів балконів під колеса авто прямо в стерильний унітаz неба” [В.Кавун].
“У час посту душа не попросить нічого, крім відповідей…” [Л.Годлевська].
“Nевеселість/ веселки/ z опущеними/ дониzу/ кутиками/ уст/ непередбачуваність/ бачення власного/ наступного кроку…” [Б.Горобчук].
“Лише zеленим ялинкам байдуже. Сніг на їх роzчепірених гілках білий, як стерилине неzвертання уваги” [Н.Шеремета].
“Каzки обтічної форми/ zа нами волочиться корінь,/ як zа Олє Лукоє – Сни.” [О.Лудченко].
Zвичайно, легше zа все zаплющити очі, але – спробуйте zроzуміти, це наше майбутнє.
Elli Natanzon
КОПІРАЙТ
[постфутуризм]
Піґулки абортів
[сама собі]
від понівечених віршів
[діяґноz невідомий]
Годуватиму яблуками ненависти
[найгіркіші доzволені]
власну совість
ми іz нею
таки zнайшли спільну мову
[спілкуємось на миґах]
Скажете, беzґлуzдя?
[риторично? Zайвий
zнак zапитання?]
А гомерам zрячім
“Одісея”
теж була постфутуриzмом…
[Вголос]
…Навчитися б читати
власні думки…
…Підбираючи слова
не подавися кісточками…
…Привласню копірайт
на слово “але”…
…Якщо нам поставлять
пам’ятник я сама його витешу
іz твоєї брехні…
…Спати…
PS Тільки не zабудь
Котрий іz ліхтароів
То вимикач сонця
В. Кавун
[постфутуризм]
Піґулки абортів
[сама собі]
від понівечених віршів
[діяґноz невідомий]
Годуватиму яблуками ненависти
[найгіркіші доzволені]
власну совість
ми іz нею
таки zнайшли спільну мову
[спілкуємось на миґах]
Скажете, беzґлуzдя?
[риторично? Zайвий
zнак zапитання?]
А гомерам zрячім
“Одісея”
теж була постфутуриzмом…
[Вголос]
…Навчитися б читати
власні думки…
…Підбираючи слова
не подавися кісточками…
…Привласню копірайт
на слово “але”…
…Якщо нам поставлять
пам’ятник я сама його витешу
іz твоєї брехні…
…Спати…
PS Тільки не zабудь
Котрий іz ліхтароів
То вимикач сонця
В. Кавун
Zаповіді
Мистецької ґільдії прижиттєвих ґеніїв
“Nеабищо”
І. Не вбивайте білих Левченків!
ІІ. Не цілуйте Богів беz доzволу.
ІІІ. Не ховайте до кишені метеликів.
IV. Не наливайте молоко до моєї чашки z чаєм!
V. Не кохайтеся z жабками в чужому житі!
VІ. Не пишіть як Ми – або краще, або вzагалі хай вам zаціпить!
VІІ. Не псуйте каву цукром, а кохання шлюбом!
VІІІ. Не спіть у ніч іz середи на п’ятницю!
ІХ. Не витирайте ноги на останках!
Х. Не нівелюйте каву кон’яком!
ХІ. Не пийте кров іz мертвої кави!
ХІІ. Не спи – zамерzнеш і ніяка Муzа не zігріє!
ХІІІ. Не сідайте на дітей сп’яну!
ХІV. Не цілуйте “Nеабищо” беz доzволу Маґільди!
ХV. Не перепльовуйте своїх вчителів! Плюйте далі zа них!
**
…Постфутуриzм є не стільки творчий жанр/напрямок, скільки нове відношення до творчости й особистости творця. Будь-який постфутурист є ґенієм, бо не кожна людина zдатна рафінувати сенс. Не кожний ґеній є постфутуристом, бо для того має стати одним z Нас.
стронґовський
Мистецької ґільдії прижиттєвих ґеніїв
“Nеабищо”
І. Не вбивайте білих Левченків!
ІІ. Не цілуйте Богів беz доzволу.
ІІІ. Не ховайте до кишені метеликів.
IV. Не наливайте молоко до моєї чашки z чаєм!
V. Не кохайтеся z жабками в чужому житі!
VІ. Не пишіть як Ми – або краще, або вzагалі хай вам zаціпить!
VІІ. Не псуйте каву цукром, а кохання шлюбом!
VІІІ. Не спіть у ніч іz середи на п’ятницю!
ІХ. Не витирайте ноги на останках!
Х. Не нівелюйте каву кон’яком!
ХІ. Не пийте кров іz мертвої кави!
ХІІ. Не спи – zамерzнеш і ніяка Муzа не zігріє!
ХІІІ. Не сідайте на дітей сп’яну!
ХІV. Не цілуйте “Nеабищо” беz доzволу Маґільди!
ХV. Не перепльовуйте своїх вчителів! Плюйте далі zа них!
**
…Постфутуриzм є не стільки творчий жанр/напрямок, скільки нове відношення до творчости й особистости творця. Будь-який постфутурист є ґенієм, бо не кожна людина zдатна рафінувати сенс. Не кожний ґеній є постфутуристом, бо для того має стати одним z Нас.
стронґовський
Підписатися на:
Дописи (Atom)
