Богдан-Олег Горобчук: «І дружба, і кохання, і віра – все це є, цього не може не бути, ми ж очищуємо ці цінності від того, що ідеологічно було на них понавішено»
Горобчук Богдан-Олег – поет, художник, формувальник залізобетонних виробів другого розряду, тележурналіст, рядовий аспірант. 1986 р. н. Народився в Житомирі, мешкає в Києві.
Автор 3-х поетичних збірок: «Місто В Моєму Тілі» (в-во «Смолоскип», 2007) , «Я Застудив Серце» (в книзі «Цілодобово!», написаній спільно з О.Коцаревим і П.Коробчуком, - в-во «Факт», 2007) і «Немає Жодної Різниці» (в-во «Факт», 2007)
Тексти перекладались польською, російською, литовською, іспанською та англійською мовами, неодноразово публікувались за кордоном в газетах, журналах та антологіях.
- Богдане, ти за освітою соціолог, проте, більше відомий як поет, автор кількох збірок поезії, лауреат літературних конкурсів, учасник поетичних акцій. Що привело тебе в літературу?
- Поетом я став задовго до будь-якої специфічної освіти. Те, що я поет, не заважає мені бути аспірантом-соціологом, піар-менеджером та тележурналістом, а крім того – писати статті на різноманітну тематику, від наукової до культурницької. Це зовсім інші паралелі. Перші вірші я написав 2002 року під впливом спілкування ще в Житомирі зі своїм оточенням, в якому на той час з’явилося декілька хороших поетів, які й зараз є досить відомими – це Олег Левченко, Ромцьо Здорик і Ніка Кавун. Я читав їхні вірші й зрозумів, що можу писати не гірше від них, і мені є що показати, вийнявши звідкись зсередини себе у вигляді поезії...
- У видавництві «Факт» вийшла друком поетична збірка «Цілодобово», авторами якої виступили Павло Коробчук, Олег Коцарев і ти. Що об’єднало таких, здавалось би різних за творчою ідентифікацією, поетів?
- Насправді в нас більше спільного як в особистостей, ніж як у поетів. Знаний луганський поет Мінкін, наприклад, вважає, що саме ми втрьох та ще Дмитро Лазуткін є обличчям найновішого поетичного покоління. З цим твердженням можна сперечатися, але безумовно одне – ми троє досить різні за поетичним стилем, тематикою, напрямком творчості, але є активними – часто виступаємо, багато друкуємось, проводимо спільні акції. Крім того, що «Цілодобово» – це чудова книга (без зайвої скромності), вона була ще й приводом для спільних виступів і презентацій нас трьох, яких – презентацій – за півтора роки від виходу книги вже було більше 20, в багатьох обласних центрах, та ще й у Польщі, Білорусі, Німеччині.
- Ти – лауреат видавництва «Смолоскип». На твою думку, що дає молодим письменникам участь у літературних конкурсах?
- Це для мене та багатьох моїх знайомих поетів – перша вагома сходинка для входження у велику літературу. Перемога в конкурсі «Смолоскипу» одразу підвищує статус поета: тут тебе мало хто знав, ну хіба тусовка, до тебе ставилися як до друга, знайомого якихось поетів, аж тут – ти перемагаєш – і ставлення моментально змінюється. Для мене особисто перемога в конкурсі «Смолоскипу» значила дуже багато, її важко переоцінити. Щодо інших конкурсів казати не беруся, оскільки вважаю саме смолоскипівський конкурс для молодих еталонним.
- Якщо переглянути видане й невидане нової літературної генерації «00», то складається враження, що ця поезія – зазвичай урбаністична, написана вільним віршем. Ти сам – автор книги «Місто в моєму тілі». З чим пов’язані такі тенденції?
- Поезія нашого покоління назагал є досить різною, й урбаністичність – далеко не головна тенденція двотисячників. Так, безумовно, вона є важливою, і я це пов’язую з нашою зацікавленістю поезією доби авангарду – як українського, так і зарубіжного – саме там урбаністика була модною. Але прихованими течіями цієї тенденції є відкриття і переосмислення нашим поколінням «старих цінностей», які були спочатку до неможливості заяложеними в радянську добу, а потім – висміяні в 80-90-х. Це – дружба, любов, кохання, оптимізм та інше. Як свого часу Семенко критикував не самого Шевченка, а тих, хто його наряджав у «смушеву шапку», хто його «замазував дьогтем» – тобто власне народників. Так і ми – говоримо, що і дружба, і кохання, і віра – все це є, цього не може не бути, але ми ж і очищуємо ці цінності від того, що ідеологічно було на них понавішено.
- Як ти ставишся до класичних форм у літературі й чи будуть вони розвиватися надалі?
- Класика завжди є актуальною. Це аксіома. Але мені особисто ближче нове, те, що в будь-якому разі ґрунтуючись на класиці, цю класику в якійсь мірі – емоційній, інтелектуальній, концептуальній тощо – переросло. В наш час хибно вважається «класичним стилем» ґрафоманські писульки про любов-кров і подвиги Шевченка, Франка-каменяра тощо. Це пишуть не поети, а так собі – ті, кому немає як по-іншому реалізуватися, й найгірше те, що вони готові захищати з піною біля рота свою «класичність», правоту. Я особисто вважаю, що класиками в сучасній українській поезії є поети, які свого часу були непримиренними новаторами – це не Борис Олійник, а Василь Стус, не Ліна Костенко, а Василь Голобородько, не Дмитро Павличко, а Грицько Чубай, не Олекса Ющенко, а Олег Лишега. Історія, щоправда, все розставить на свої місця, це теж аксіома.
- У кожного письменника, мабуть, є свої улюблені автори, літературні авторитети. Чи є такі в Богдана Горобчука?
- Ну, власне, названі вже мною Лишега і Голобородько. Це – мої улюблені з нині живих українських поетів. Зі світової класики – це, певно, Лорка і Вітмен. Я взагалі люблю читати хорошу поезію, як і прозу, й не вірте тим, хто каже що поети читають тільки себе! Це все злі язики плещуть.
- Існує таке «неписане правило», що справжній поет має бути бідним і нещасним. Чи погоджуєшся ти з цим твердженням?
- Я, як щасливий поет, категорично не погоджуюсь. Проте в мене є альтернативна формула – якщо поет – це справді поет, то він завжди собі створить якісь пригоди, життєві ситуації тощо, з яких братиме натхнення і теми, емоції для творчості. І бідність або фізичий біль тут ні до чого.
- Чи існує різниця між Богданом Горобчуком-поетом та Богданом Горбчуком у буденному житті?
- Існує, але я намагаюсь цю різницю долати. В мене є один з улюблених своїх циклів поезії – «Альтернативна Історія Буденності», де я цілком буденні життєві ситуації ніби очуднюю – надаю їм небуденного сенсу, відкриваю в буденності власного життя глибини, які неозброєним оком і не видно. Тож зброєю для того ока стає поезія.
- І наостанок побажання читачам від Богдана Горобчука.
- Держіть хвоста бубликом! Так закликав, здається, Всеволод Нестайко.
