понеділок, 31 серпня 2009 р.

Фестиваль «Наліт»


Во время торжественного празднования 750-летия города (29.09-01.10.2006) во Львове проходили многочисленные фестивали: «Львов - столица ремёсел», джазовый фестиваль «Флюгера Львова», «киноЛЕВ», международный фестиваль журналистики. В Украинском музее модерного искусства на ул. Валовой 18 прошел литературный фестиваль «наЛІТ», в котором участвовали литераторы, художники, актеры, музыканты из Львова, Ивано-Франковска, Киева, Черкасс, Луганска, Винницы, Николаева, Запорожъя, Днепропетровска, а также России, Беларусии и Польши. Основная идея фестиваля - соединить другие виды искусства с литературой, с поэзией. Как объяснила одна из организаторов фестиваля Альбина Позднякова: «Название не должно асоциироваться с налетом грязи, а с культурным наслоением. Люди будут фотографировать, рисовать, играть под стихи в реальном времени». Кроме литературных чтений и музыкальных выступлений, были показаны клипы и видеоряды, инсталляции. Как альтернатива форуму издателей, был проведен форум самиздатовских газет и журналов - короткие презентации литературных группировок и изданий. Среди участников фестиваля «наЛIТ» были: поэты из литературного объединения «СТАН» (Луганск) - Константин Реуцкий, Александр Хубетов, Ярослав Минкин и др.; львовяне Игорь Пасичник, Анна Вовк, Ирина Новицка, Гриця Ерде, Магда Дзвин, Назар Гончар; Сергей Прилуцкий из Бреста, Юрий Храпаченко (Симферополь), Ромцьо Здорик (Житомир), Оксана Велит (Харьков), Люда Сайко (Житомир), Ярослава Литвин (Киев), Марина Матвеева (Симферополь) и многие другие. Театральная группа «HOMO LUDENS» из Харькова выступила с ярким и интересным перфоменсом, а разнообразной музыкой (от фолька до бардовской песни) порадовали публику группы «Люди Добрi», «Замкова тiнь» и другие. В последний день фестиваля прошла презентация международного сетевого альманаха «Litera» из Кракова. Координатор проекта, поэт и переводчик Владимир Штокман рассказал об истории создания и авторах альманаха, представил участников презентации, а также прочел свои стихи на русском и польском языке. Поэт и композитор Александр Андриевский выступил со своими стихами и с музыкальными композициями в составе дуэта полистилистической импровизации «ASAVID Attraction» (с Валентином Дубровским). Архитектор и искусствовед, поэт Ян Павлицкий прочел свое эссе о иконе Святой Троицы Андрея Рублёва, а также стихи на польском языке. Драматург и переводчик Анна Король познакомила публику с творчеством молодого московского поэта Андрея Гришаева на языке оригинала и в своих переводах на польский язык. Музыковед, композитор и аранжировщик Валентин Дубровский рассказал о яркой странице украинского андеграунда - музыкальном проекте «Гармыдер BAND». В презентации были использованы работы выдающегося польского художника Ежи Новосельского, известного киевского художника и сценографа Игоря Несмиянова, а также художника-фотографа Петра Клоска из Кракова.

Джерело: http://almanach-litera.aine.pl/ru/photos/nalit.html

"verbava" згадує Ромця Здорика

про неї і трошки сумно (с)

Воскресенье, 02 Ноября 2008 г. 15:55 (ссылка) +в цитатник или сообщество +поставить ссылку
давно уже не спілкуємося з ромцьом здориком, давно вже не читала, шо ж він тепер пише. а ці слова - назва одного його вірша - лишаються. часто звучать у голові.
так давно... ше тоді, коли в асьці я була - tasha, та й аська в мене була інша. здається. він називав мене чортеням, і я - шоб із честю нести це звання - навіть поставила собі на аватару фрібсдешного чортика. було справді мило. коли я починала психувати й робила собі сумно і погано, він намагався допомогти як тільки міг. а ше у мене досі лежить подарована ним фєнька. хороша людинка ромцьо здорик. житомирська поетична школа - то взагалі приємні людинки.
от як цікаво. збиралася написати про те, шо дико болить голова, і від спання - тільки більше, тому читаю структуралістів, а коли зовсім перестаю розуміти, шо там написано, починаю займатися фігнею. про те, шо клоуни бувають або страшні, або сумні, але я вже так давно-давно не бачила жодного смішного клоуна, шо й забула, чи вони взагалі є. шо зараз почуваюся приблизно отак і шо це моя улюблена фотосесія з нею. написати - й повернутися до структуралістів. але зараз оце допишу - й піду шукати в тирнеті тексти ромця здорика.


Джерело: http://www.liveinternet.ru/users/verbava/post88779761/

неділя, 30 серпня 2009 р.

Вероніка Кавун - Поперек горла [Води!!!]

Кавун Вероніка – ЛНУ ім. І.Франка, факультет журналістики.

***
Поперек горла [Води!!!]
В тріщинах Зараз [Геть!!!].
[Хто ти?] слухай сюди!
Знайомся Це - моя смерть .
Злизуй із пальців [біль].
Краще ніж [аж до дна!]
Жилами [як уміла],
Ребрами [як могла].
[Перешепчи] мене,
Перепиши [навскіс],
Видери з коре [нем],
[Виплюнь!] клубками [сліз?!].
[Смачно?] ми згіркли – винні,
Осад [незмінний] на дні
[Не здогадався ще?]
Хто я? Скажи [мені].

Джерело: http://www.chl.kiev.ua/umka/Archive/2004/1/unik_u.html

Програма "Київської барикади" «Київська барикада» (19-21 вересня 2008р.)

16.09.2008, 16:13

Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут"
12:00, Читальна зала №12 бібліотеки КПІ (пр. Перемоги, 37)
Олександр Ірванець представляє Малу східно-волинську школу (м. Житомир)
Учасники: Олександр Ірванець (м.Ірпінь), Горобчук Богдан-Олег (Київ-Житомир), Стахівська Юлія (м.Житомир), Здорик Роман (м.Житомир), Кавун Вероніка (м.Житомир)


програма "Київської барикади"

Цитата:19 вересня

З 10.00 до 17.00 – паралельні поетичні читання по найкрутіших вузах м. Києва;

Національний університет "Києво-Могилянська академія"
17:00, Читальна зала №25, другий корпус (вул. Г. Сковороди, 2. Вхід через стару браму академічного корпусу)
Сергій Жадан представляє: «Далекий схід України»
Учасники: Сергій Жадан (м.Харків), Олена Заславська (м.Луганськ), Олександр Демченко (м.Донецьк), Олексій Чупа (м.Донецьк).


Київський національний університет ім. Шевченка
14:00, Інститут журналістики (вул..Мельникова, 36/1)
«Смолоскипівська гвардія»
Учасники: Павло Коробчук (м.Київ), Олесь Корж (м.Київ), Роман Скиба (м.Київ), Олег Короташ (м.Київ)

11:30, Інститут філології, жовтий корпус (бул. Тараса Шевченка, 14)
«Слемери»
Учасники: Хаданович Андрій (м.Мінськ, Білорусь), Полежака Артем (Харків-Київ), Онищенко Сергій (м.Харків), Абдурахимов В’ячеслав (м.Харків)

Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут"
12:00, Читальна зала №12 бібліотеки КПІ (пр. Перемоги, 37)
Олександр Ірванець представляє Малу східно-волинську школу (м. Житомир)
Учасники: Олександр Ірванець (м.Ірпінь), Горобчук Богдан-Олег (Київ-Житомир), Стахівська Юлія (м.Житомир), Здорик Роман (м.Житомир), Кавун Вероніка (м.Житомир)

12.30, Корпус №25, 10 ауд. (Вул.. Володимирська, 7)
«Харківська школа»
Учасники: Олег Коцарев (м.Харків), Катріна Хаддат (м.Харків), Ростислав Мельників (м.Харків), Олена Шпілевська (м.Харків).

Національний авіаційний університет
13:30, Читальна зала літератури з українознавства НТБ НАУ (пр. Космонавта Комарова 1, корпус №8)
«Жіноча навала»
Учасники: Поваляєва Світлана (м.Київ), Тетяна Савченко (м.Запоріжжя), Богдана Матіяш (м. Київ), Іра Цілик (м. Київ), Лариса Радченко (м.Львів), Олена Степаненко (м.Київ)

Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова
11:00, Корпус №1, ауд. 8 (вул. Тургенівська, 8/14, гуманітарний корпус)
«Західний фронт молодої поезії»
Учасники: Пантюк Сергій (м.Київ), Любка Андрій (м.Ужгород), Кукула Анатолій (м.Львів), Семенчук Григорій (м.Тернопіль), Васьків Оксана (м.Львів)


19.00 - Головний Київський слем (Києво-Могилянська академія, галерея «Підвал», вул. Іллінська, 9)
Учасники: Світлана Поваляєва (м.Київ), Павло Коробчук (м.Київ), Андрій Любка (м.Ужгород), Олексій Чупа (м.Донецьк), Юлія Рій (м.Київ), Владислав Волочай (м.Київ), Анатоль Кукула (м.Львів), Олександр Демченко (м.Донецьк), Андрій Хаданович (м.Мінськ), Лариса Радченко (м.Львів), Олена Шпілевська (м.Харків), Ярослав Мінкін (м.Луганськ), Сергій Онищенко (м.Харків), Вячеслав Абдурахимов (м.Харків).
Ведучий: Артем Полежака


20 вересня

10.00 – «Поетичні стрільби» (виїзд учасників для вправ з кулеметом, автоматом, пістолетом).

З 19.30 до 22.30 – «Ніч поезії», (Михайлівська площа)
Безсонням страждатимуть: С.Жадан (м.Харків), О.Ірванець (м.Ірпінь), І.Драч (м.Київ), С.Пантюк (м.Київ), Р.Скиба (м.Київ), С.Поваляєва (м.Київ), Г.Крук (м.Львів), А.Полежака (м.Харків-Київ), П.Коробчук (м.Київ), а також поети з Києва, Харкова, Львова, Ужгорода, Донецька, Запоріжжя, Хмельницького, Житомира та інших міст.


21 вересня

16.00 – «Поетична вітрянка» - читання з повітряної кулі із захмарної висоти (Майдан Незалежності)
Учасники: Д.Лазуткін, І.Драч (м.Київ), С.Пантюк (м.Київ), Р.Скиба (м.Київ), С.Поваляєва (м.Київ), Г.Крук (м.Львів), А.Полежака (м.Харків-Київ), П.Коробчук (м.Київ), а також поети з Києва, Харкова, Львова, Ужгорода, Донецька, Запоріжжя, Хмельницького, Житомира та інших міст.

20.00 – «Барикадівська літвечірка» в арт-клубі «44» (вул. Хрещатик, 44)
В програмі: поезія від літераторів, що виживуть після фестивалю, електронний музон від «Hvoya» та український блюзон від «CheckPoint»

Джерело: http://www.litforum.net.ua/showthread.php?p=60995

Сайт Вероніки Кавун - www.gryfon.narod.ru

http://gryfon.narod.ru/

Najholovnishe — pochaty. Dali vse maje ity same soboju. Z Nikoju takoz’h tak. Treba vidirvatys’a vid s’oho svitu, porynuty v inshyj, kotryj lyshe kil’koma tin’amy nahaduvatyme real’nyj. Treba vidirvatys’a, inakshe ne os’ahnuty tu nejmovirnu mudrist’, shcho jiji zrafinuvala v sobi z’hytomyrs’ka divchyna.
Nika pyshe pro nabolile. Se normal’no, bolyt’ — znachyt’ z’hyvesh. Ta Vona pyshe po-novomu. Jak ne pysaly do neji. Dl’a toho jiji poperednykam dovelos’ by staty Veronikoju Kavun. I bil’ jiji – takyj samyj kondensovanyj, jak i sens virshiv. Jak obrazy, shcho v s’omu zmarudnilo-spopsilomu sviti kryhoju s’ajut’ u temnyx mors’kyx prostorax. Jiji vysliv pro virshi, shcho "jiji pyshut’", vz’he vyvchyly l’udy, shcho, vzahali-to poezijeju ne sikavljat’s’a. I navit’ jiji virshi — inshi. Lamajut’ ramky budennosty-zvychnosty-svidomosty i druzky zapadajut’ u vashe serse. Nichyna tvorchist’ – se sakura japonsiv, z’hyrnyj plov na vecherju kazaxs’kij rodyni. Ne moz’hna konkretno skazaty, shcho "jiji pyshe", ta na genijal’nosty toho "shchos" sxodjat’s’a vsi. Veronika pokazala svitovi shche odne joho zadzerkall’a, shche odyn katren prorostv i te, shcho maje buty zavtra.
" 6:00. Nastav novyj den"

Стронґовський. Форум: погляд

Форум: погляд
Я застудився, і маю нежить. Я кашляю до сліз щоп’ятьхвилин. За сьогоднішній вечір, 20 число, я загалом випив три піґулки і двісті ґрамів 40-ґрадусної. Через загальну втому та хворобу після обіду мене відпустили з роботи.
Я знаю, що в цьому винно.
Причина пряма – на потяг Київ – Львів, № 13, 13 ваґон, 40 місце та на потяг Чоп – Київ, номеру не пам’ятаю, 2 ваґон, 40 місце, не видають ковдр, а вночі було більш ніж зимно.
Причина непряма: я був на Форумі.
Одразу попереджаю: тут не зазначено що і як відбувалось, для того иснують ґазети. Тут враження. Мої.
Я вас попередив.

0. Вокзал. 18 вересня

Очманілий і змерзлий я зрозумів, куди потрапив, лишень уздрівши пику Макса Розумного, незмінного нумбер оне конкурсу „Молоде вино”, котрий з перемінним успіхом аґонізує вже скільки років. Той був здивований, вочевидь, не менше за мене, а його дружина взагалі випала в осад. Пізніше я їхав до близького друга на Сихів і з маршрутчиного вікна бачив Тараса Чубая, котрий не підозрюючи про те, що пав жервою мого вуаєризму, чимчикував по невідомих мені справах. Коли з незвички опісля півгодинної їзди мій шлунок теж схотів подивитися на це чудове місто, зрозумів, що я таки у Львові.

1. Ярмарок.

Якщо і є речі, котрі я люблю менше, ніж зазначені на моєму сайті, то це натовпи здебелізованих парнопівкулемозких, що бровнівським рухом задовольняють свій шопінґовий інстинкт. Пропрацювавши (маловідомий факт з біоґрафії) 6 (!) років торговцем на одному з житомирських ринків, чудово знаю, що якщо хочеш вижити – рухайся за течією. Тут же течія сама не знала, куди рухатись, тому що процес визначання цікавости якої-небудь ятки відбувався перед самою яткою, відповідно, скромна компанія з трьох осіб, до якої належав і я, постійно натикалася на спітнілі спини і розімлілі пики решти відвідувачів. З урахуванням цього, гривня з дупи заплачена за вхід видавалася щонайменше дивною – ситуація сукидалася на ту, в якій тварини з зоопарку платять за те, щоб потусуватися поміж кліток з людьми. Порівняння з тваринами наведено через те, що не хочу ображати виключення з роду людського, котрі, неодмінно, на Форумі були, більш схожими порівняннями. Га, як завернув?
По-правді, очі в мене розбігалися, і я, мабуть, не менше скидався на тих здебілізованих істот, шаленіючи і від цін, котрі не виявились низькими, натовпу, про що вже сказано і необхідности потроху розставатися зі складнями, до Форуму підготовленими. Скінчилось все банально, на ятці видавництва „Літопис”, звідки я пішов із „Українським футуризмом” Ільницького (файна книга), білінґвою Віслави Шимборської (шукав самий ориґінал, але на польских стендах здивовано розводили руками, пані Ярина Сенчишин цілком заслужено поповнила мій список осіб, кого я покусаю, коли захорію на сказ, якщо підрядник називати перекладом.....) та томиком Чеслава Мілоша „Придорожній песик”, грубенької книжки одного з найулюбленіших есеїстів, проте набрана, певно, для більшого щастя, 12 кеґлем. Опісля, ми, трошки попущені, прогулялися („клумба” біля Франика, одне з моїх найулюбленіших місць у Львові; вернісаж, де надибав собі нові сережки і т. п.) й почимчикували, від нема чого робити, на каву до

2. „Дзиґи”

(один з моїх львівських знаків питання, стоїть під фразою, чому кав’ярня в „Дзизі” називається „Під клепсидрою”, це ж вже домен третього рівня – pid_klepsydroju.dzyga.ua, припустимо). Там було чутно голос Карпи, якогось перекладача, і більш якогось Томаша Пьонтека. Людей на, власне, презентації, було небагато, але слухати марення Томаша (в Карпи хоч голос приємний) на анґлійській мові (!!!) з наступним перекладом то перекладачем, то Карпою, було вище можливостей нашої компанії, тому я, купивши обидва пропонованих томики (ціни помірні, „Фройд би плакав” та „Героїн”) і вже в каварні помітивши, що лях Пьонтек доволі нездарно (чи то ориґінал такий???) перекладений москальською (!), сів чекати, доки тій компанії набридне засмічувати інформаційний простір своїм... базіканням, назвемо це так, і я зможу підійти за автоґрафами (посперечався в Житомирі на три пляшки пива, що візьму автоґраф у Карпи), а поки ми сіли пити каву, курити, і лаятися на те, що відбувалося за межами каварні. Хвилин за двадцять автоґрафи було взято, причому Ірена примудрилася написати на „Неабищо” „Неоабищо” (так нам і треба), а Томаш довго допитувався в мене, чи я, бува, не польський гебрей (мені, взагалі-то вистачає того, що я житомирський поляк), кава була випита, з Курковим та Покальчуком поздоровкався, і цілком закономірно виникло бажання скинути зайву вагу. В черзі за скиданням зайвої ваги в „Лабораторію №1” (ми з компанією звемо це central park) стояв Томаш, що з розгубленим видом спостерігав за дверима того закладу. При моїй появі відбувся приблизно такий діялоґ:
Т(омаш): Нє розумєм...
Я: Га?
Т: Тут... тут зайшло три панянки...
Я: І шо?
Т: Якби то було дві, я б зрозумів, а що можна робити втрьох?
Три дівчинки за п’ять хвилин вийшли, пішов Томаш, а в мене з’явилися сумніви стосовно його бурної біоґрафії наркомана і письменника. Я, хоч і не наркоман, але письменник, тому можу запропонувати десь два десятки варіянтів Що вони там робили, один з яких має бути недалече від істини.
Після полегшення (а Томаша не було ну дуже довго, і що він там стільки часу робив?), моя втомлена компанія пішла нах гауз, а я подибав на літературні зустрічі з безсоромною назвою. Якщо хто не зрозумів, я про спарринґи.

3. „Лялька”

Перспектива чути на власні вуха Жадана, котрого раз чув на презентації його книжок в Житомирі (де мій блювотний пакетик?) з рекламою роману, котрого я не збирався купувати і ще якогось москаля, мене не радувала, проте напружувати нерви не довелося – дійство скінчилось раніше, ніж я встиг і „Ляльчиного ” інтер’єру я так і не побачив. Про що не шкодую.

4. „Смачна Плітка”

Чотири місяці тому ми ходили дивитися на ту кав’ярнюі бачили в дупель п’яного Барбару, чому ніхто не здивувався. Цього разу Барбари не було, як, втім, і місць. Всі сиділи й курили, я сів на підлогу біля Іздрика та Уль’янова, бачив, втім, достатньо, щоб абстраґуватись від зливи банальностей від і Стєпанової, і від Кіяновської. Написав віршика. Викурив цигарку. Довго спілкувався російською з Ігорем Сідом, сприйнявши того за москаля, від чого його хитрі японські очі все більше ставали схожими на здивовані анімешні. Він, певно, вирішив, що з Москаляндії я. Ге. Натовп зачаровано слухав (треба ж якусь фразу позитиву видати?), а насправді – розмовляв, базікав по мобільних, набирав есемески, пив пиво, чай, каву, молочні коктейлі, трав’яні настоянки, курив, дуже багато курив, курив ще більше, але всі до того були звичні. Власне, на тих, через кого всі зібралися, особливої уваги не зверталось – так могли б реаґувати на нечемну компанію, що занадто голосно собі розмовляє, проте час від часу невиразний текст (читання теж було сіреньким, нащо напружуватись, але поетки двадцять хвилин мололи всіляку маячню і нічого, уявіть, нічого в голові не перемкнуло, не наштовхнуло на глибинні роздуми, ба, навіть не запало до пам’яти) перебивався вдячними (знову трохи позитиву J) оплесками. Та треба зазначити, що як тільки той москаль з „Кніжнаво абарзєнія” зазначив, що на цьому, малята, все, малята понеслися аки дикі коні до каварні

5. „За кулісами”

Мені там не сподобалось. І навіть не тому, що спаринґ мав бути поміж Дерешем і Букшею, а до них примазався ще й Покальчук і якась москальська бард (нічо, шо я так ковєркаю роди?), в результаті чого сумбур був надзвичайний. І не через те, що місця знову було мало, а численні фанатки Дереша в передорґазменому стані забили всю кнайпу так, що переважну більшість часу я стояв у придвірку, на східцях, чи взагалі на вулиці. Мені не сподобалось, бо „За кулісами” (хіба не має бути „За лаштунками?”) нагадала мені стереотипні (чи монотипні звучатиме однаковіше?) житомирські забігайлівки, котрі в нас називають „кахвє”, що розчарувало страшенно. Через вказані причини нічого не можу сказати про те, як що й ким читалося – був галас. Заради справедливости зазначу, що коли Дереш почав травити свої тексти, фанатки перестали ревнувати його до Букші і зачаровано затихли. Любко читав смішне, не дуже смішне і травив анекдоти з ампутованим гумором. Оплески і гиготливий сміх опісля кожного слова. Типовий голос Дереша, котрий елементарно навчитись пародіювати (от тільки нашо плодити Дерешів?) Ззаду напирали фанатки й мадам далеко за п’ятдесят, котра питалася, чи, раптом, вся це молодь не прийшла на виставу, у Філармонії вистава, ви ж знаєте, а ця молодь не вдягнена належним чином, так соромно, куди батьки дивляться (вільний переспів з москальської). Я співчутливо на неї дивився і скрушно похитував патлатою головою і великими сережками в обох вухах в такт її словам. Нарешті мені набридло і я вийшов на вулицю. На вулиці сиділа симпатична дівчина і читала щось філософське польською мовою. Намагався розібрати що саме, але інтерес проявити не наважився. Потроху все-таки розмова пішла, і я зрозумів, що дівчина є полькою, приїхала на Форум, українською читає, проте не знає, що варто читати з сучу. Трошки поспілкувавшись на суміші польської та української ми дійшли висновку, що ця розмова не для філармонійних східців і майже зібрались куди-небудь сходити, але з’явилася вся польська делеґація, котра мала право водити належних до себе набагато більше, ніж я. З метою налагоджування братніх стосунків між двома братськими країнами (копірайт на штамп шукайте в текстах Брєжнєва) я поділився неабищівськими друками, отримав питання чи я, бува, не польський гебрей (нічого не нагадує?) і вислухав лекцію від пана в досить нетверезому стані розбірливою українською про те, що література на Міцкевичі почалась і на ньому вона ж і скончила, думайте, що в голову лізе. Затим був бачок (зливний, на зливу не вистачило) матів стосовно Хмєльницького і українсько-польських непорозумінь, але москалі були названі ще більшими сволотами. На питання „Вам тут подобається?” (дурне запитання туристичного лакея дурним туристам) отримав відповідь: „Незрівнянно більше, ніж у Польщі. Львув це набагато більш полонське місто, ніж більшість Польщі”
– А як же Україна? – питаю – чому хочете розділити країну, котра стільки боролася за свою незалежність (оце з мене патос попер)?
– А ніхто, – каже поляк, – ділити Украйну і не збирається. Ви наша (нерозбіливо, за сенсом – ісконна) польська територія.
Отак. Щоб мя вжерло, якщо це не імперіялістичні плани.
Дочекавшись закінчення спаринґу (хотів навантажити учасників ґільдійськими творіннями), піднявся нагору, хвилин сім спостерігав за роздачею автоґрафів і щасливими обличчями власниць, сам став об’єктом спостереження Карпи напідпитку, котра... москальською висловлюючись, корчіла рожіци і втомлено надувала щоки. Я їй поспівчував, перекинувся кількома реченнями з Дерешем і поїхав нах нічліг. Ані Іздрика, ані Андруховича бажання бачити вже не було.

6. Маршрутка нах нічліг

Була перенесена мною з відчутною легкістю. По дорозі взявся за Карпу. Книжки тримали в руках половина маршрутки.

7. Ранок 19 вересня

Прокинувся втомлений і невиспаний. Довго вмивався і сидів у central parkу (останнє – з Карпою). Був звинувачений близьким другом у казна-чому (сама Ірена таке використання своїх творів допускає).

8. Ярмарок.

Цього разу на ярмарок я пішов сам, а мене мали чекати в „Золотому Дукаті”. Замість того, щоби пертися між натовпів, пішов всередину Палацу Мистецтв, благо Coelho вже поїхав і пускали всіх. Запускали як екскурсію в Ермітаж, тільки от м’яких білих капців не видавали. Багато клонованих стендів з нецікавими назвами, котрі нічого не виражають. Жодної вигадки в оформленні – все під копірку. Бачу краєм ока стенд Житомирської облдрукарні, там по приколу нікого немає. Дістаю з хорої на ожиріння сумки півкіло складнів – на двадцять секунд замість облдрукарні є я. Складні (6 різновидів двох житомирських об’єднань) роздаються на всі стенди, де є хоч якась упізнаваність назв, чи просто підходящий формат. Біля стенду з „Книжковим Клубом +” мене зупиняє Мельників, котрого я колись бачив, а коли – не пам’ятаю. Ділюся макулатурою. Мельників дає візитівку і пропонує дописувати до його видання. Днем раніше таку саму пропозицію отримав від Уль’янова (proza.com.ua). Погоджуюсь. На стенді „Джури” купую Юрка Ґудзя „Замовляння невидимих крил”. В Житомирі її нема, як, втім, і будь-якої иншої української книжки (шкільні підручники енд посібники не враховуються). Книжка буде віддана на розпізнавання Левченку, а потім піде на сайт Юрка, котрий, каюсь, третій рік не можу довести до пристойного стану. Якщо знайдуться охочі допомогти, буду вдячний. Про піратство пропоную поговорити иншим разом, гаразд?
Йду в залу з польськими стендами, оформлену набагато приємніше. Питаю Шимборську. Допоміжний персонал чи то прізвища ніколи не чув, чи то не розуміє питання, проте ввічливо відсилає до сусідів, і так по колу. Шимборської нема, проте є Зоза (знайома львівська поетка), що сидить і читає Бруно Шульца. На полицях Стасюк і Пьонтек. Купа незнайомих імен і ніхто не може пояснити хто то такі і скільки то коштує. Йду геть.
Біля стенду „Піраміди” гальмую – бачу Юрка Винничука, з котрим реґулярно ділюся ґільдійською макулатурою. Біля нього намагається пробитись крізь натовп шанувальників Роман Іваничук, про якого чув, але ніколи не читав. Іваничук виданий у приватній колекції, це змушує замислитись – Неборак звідти ж сподобався. Гукаю „пане Юрію” і чую голосне й здивоване „стронґовський” зі сторони правого вуха. Обертаюся на голос. Напроти мене – біль’ярдна куля з кульчиками у вухах. Кулю звуть Андрій Бондар і він один з тих, чию поезію я дійсно люблю. Минулого разу ми бачились два роки тому в Києві на презентації Андруховичем Петера Жилагі (чи правильніше буде Жиладь?). Купую його книжку („Примітивні форми власності”, 8 гривень, палітурка, фіґова обкладинка і верстка. Коха на них не було. Добрий папір. Мало.) Андрій ставить автоґраф і так я дізнаюсь, що він буває на Майдані. Поруч дівчина купила Іваничука і вимагає Винничука підписати. Відповідна арґументація не приймається. Винничук здається, похмуро поглядаючи в мою сторону – чому не беру його книжок? „Мальву Ланду” рік тому купував Левченко, ми всією ґільдією перечитали. Мало йому, чи шо?
На стенді „Кальварії” виглядаю Анетту Антоненко. Шкода, не зустрілися. Пропонують брати Дереша. Дякую, кажу, в неті вже взяв. На мене дивляться вовчими поглядами. До слова, всі вірші з третьої книжки Бондаря у мене вже є в електронному вигляді й саме тому я й купив книжку – такі речі хочеться мати вдома. Дивлюсь на обкладинку „Антидепресантного” „Четверга” і... не беру. Мене все одно там немає. Хоча... Зацікавленим раджу взяти – підбір авторів достойний.
„Факт”овий стенд завалений книжковою серією з латинською назвою. Пиркало хвалять, тому не беру. Уривок з її твору виставлений на сайті „Кальварії” для реклами „Антидепресантів” довів мені, що шановній найліпше вдаються статті, от них я й читатиму, най не ображається. Передав привіт панові Фінкельштейну (чи правильніше Фінкельштайну?). Книжки з серії „Текст + Контекст” цікавлять давно, але мені ще з друзями йти на пиво.
Стенд „Ї” маленький і сиротливий. Лежать новий і старі номери. 15 гривень штука. Радію за наявність електронної версії, залишаю складні й книжки, домовляюся щось написати для наступних номерів і йду з легким серцем.
До „Критики” не пробитись. Запланованого Василя Махна купити не вдається – розіграш лотереї. Люди щасливі й усміхнені.
Куточок російської книжки має, нарешті, власне оформлення. Книжки не цікавлять – все варте читання друзі-активісти виставляють в електронному вигляді. Натомість підходжу до симпатичних дівчат і ділюся складнями, весело щебечучи про УПА, москалів, український націоналізм і Бандеру, українською, звісно. Залишив їх у прострації. Двійко дівчат гадають що я з того стенду і питаються ламаною російською, де я робив пірсинґ. Сам, кажу. То ви львів’янин? Ні, з Житомира. Наступне питання – в дусі мого ставлення до москалів: „То що ви тут робите???”. Так тримати!
Нібито, все. Макулатура була роздана (загальний наклад щось близько 1500 складнів), сумка аповнена літературою, котру терміново треба рецензувати, а менш як за добу мушу бути на роботі. Про пиво й куріння файки в „Синій Пляшці” не розповідатиму, проте зазначу, що офіціянток там можна використовувати у якости людини-яка-сфотоґрафує. Кнайпа чудова, дуже раджу. Номер два в моєму рейтинґу після „Дзиґи”.

9. Уроки Форуму

Як не дивно, ці два проведені ві Львові дні дечому мене навчили і на дещо наштовхнули.
По-перше, виявилось, що літератори, як наші, так і закордонні, абсолютно не вміють поводитись з авдиторією. Вони невиразно й нецікаво читають, їх буває геть нечутно, їх текст не тримає уваги, якщо він взагалі на таке здатен. Ці люди читають гірше, ніж говорять. Винятки є – Іздрик, наприклад. І не всіх випала нагода почути. Але Іздрик не здатен пахати за більшість літераторів, правда ж? Це треба виправляти, бо це сором. І неповага до читача.
По-друге, львівський Форум є подією, пройти повз яку вже складно. Це рівень Ляйпціґу і Кракуву. Це презентація України на міжнародному рівні. І для двотисячників ідіотизмом має бути щороку проґавлювати таку нагоду. Наступного Форуму буде стенд „Nеабищо”. Це я вам ґарантую.
По-третє, шановні орґанізатори, ви, часом, не хотіли б відокремити котлети від мух? Було б незле, якби ярмарок з масовим продажем книжок був в одному місці, стенди стояли в иншому, а презентації не проводились з таким розрахом, аби довести до перевтоми всіх зацікавлених, змушуючи їх гасати усім центром. Прошу дуже, подумайте.

10. Аутро

Ще раз наголошую – всі висловлені тут думки є виключно моєю позицією і не висловлюють позиції всього „Nеабищо”. І якщо ви з чимось (не)погоджуєтесь – діліться. Ну і множтесь, звісно:).

Житомир – Бердичів – Львів – Коростень –Житомир
18-21.09.04

Ілля Стронговський
© 2001 літературно-мистецька газета Крейда.

Джерело: http://krejda.ukrwest.net/print.php?part=1&newsid=275

Богдан-Олег Горобчук. Літературно молодий Житомир



На початку двотисячних літературне життя Житомира значно активізувалося і пожвавішало, що згодом вилилось у визнання цього міста як однієї зі столиць нового літературного покоління. В другій половині 2000-х відбувається певний спад, пов’язаний з частковим або повним розпадом чільних літоб’єднань міста, але глибинні корені цього спаду – в неспроможності покоління–2000 таки вибухнути і перетворитися з потенційних ґеніїв на відомих по всій Україні авторів.

Житомир, літературно відомий «житомирською прозовою школою», несподівао для багатьох народив новий мейнстрім – кілька досить сильних і вагомих літоб’єднань, чільну роль в яких відіграють поети. На цих організаціях слід зупинитись докладніше.

Мистецька Ґільдія «Nеабищо»: виникла 2000 року, пік творчої активності припав на 2002-2003 роки. Це об’єднання молодих митців більш відоме назагал своїми деклараціями і теоретичним підґрунтям творчості, аніж власне творами, що є тенденційним для нового літера­турного покоління України. Побудована на ліворадикальній мистецькій ідеології «постфутуризму», МҐN, по суті, в різний час свого існування кидалась від мавпування ідей (і творів) як українського панфутуризму, так і футуризму в цілому, до цілком конструктивної критики шароварництва на місцевому рівні. Саме епатаж був основою творчості і її презен­тації найактивніших діячів «Nеабищо»: Ол. Левченка, Б.-О. Горобчука, стронґовського, В. Кавун та Р. Здорика. Але не завжди то був сліпий і беззмістовний епатаж – нестандартної, емоційно й інтелектуально напруженої, глибокої і потужної поезії також не бракувало.

Були в арсеналі МҐN також інші плюси, що вигідно вирізняли організацію як з-поміж житомирських, так і на всеукраїнському рівні. Переважна більшість творів «Nеабищо» було (само)видано і роздано в потрібні руки на різномантітних фестивалях, семінарах, форумах та конкурсах: тож поети були прочитаними. Ґільдійці часто виступали з читанням поезії в школах та вузах Житомирщини, в деяких інших містах України. Але міф, створений самими неабищівцями, заважав розумінню їх творчості – часто їх сприймали, та й сприймають тепер, такими собі крайніми марґіналами й диваками, що вміють лише робити голосні і голослівні заяви – та не писати. До того ж подібні судження безпідставно розповсюджуються на всіх представників МҐN, у тому числі й на тих, хто не має в творчому доробку жодних «літературних збочень».

Ще однією помилкою ґільдійців була їх неінформованість і самовпевненість: ідучи слідами «Бу-Ба-Бу», «Червоної Фіри», «ЛуГоСаду», вони того не усвідомлювали, наївно вважаючи себе мало не істинними першопрохідцями сучасної української літературної альтернативи совковщині і шароварництву в поезії. Замість того, щоб творити дійсно сильні літературні тексти, неабищівці боролися і повторно палили «Кобзар».

Тепер «Nеабищо» як організація не в найліпшій своїй формі: більшість активних діячів або вийшли з її складу (як це зробили Здорик і стронґовський), або проживають в інших містах і не можуть активно впливати на її літературне життя (Кавун і Горобчук). Але так само щомі­сяця відбуваються зібрання, творяться нові, свіжі тексти, що ще будуть прочитаними.

«Оксія»: виникла (десь 2003) на уламках іншої великої літорганізації Житомира – «Провінція», що складалася з письменників різного віку, мовної і літературної орієнтації. «Оксія» одразу ж стала більш поміркованою альтернативою «Nеабищо», на зібраннях цієї орґанізації основна увага приділялась методологічним і структурним зауваженням щодо поезії, тому вона більше підходила поетам-початківцям, аніж потужна, але тусовочна Ґільдія. Тобто «Оксія» сформу­валася з кількох джерел: уламків провінції (К. Куліков – керівник, а також – І. Завальнюк, Ю. Стахівська, Н. Лаптик та інші), «новоприбулих» поетів та прозаїків (О. Хабаров, К. Радушинська, І. Стоцька), та літератора, що покинув МҐNеабищо – стронґовського. Зібрання «Оксії» відбуваються досить часто – кілька разів на тиждень, свіжа літературна кров прибу­вала і ще прибуває, тому переспективи існування цієї організації в Житомирі можна назвати райдужними, особливо якщо зважати на те, що зовсім не давно вийшов друком перший альманах «Оксії»: «Меса на двох».

З іншого боку, «Оксія» поки що не може вийти на всеукраїнський рівень впізнаваності, як це зробило «Nеабищо». Воно й не дивно, адже організація спрямована на літературну працю й адекватне творче виховання нових своїх учасників, тому в її розкрутці все ще, можливо, попереду, хоча свою концептуальну роль у літературному житті нового покоління вона, най­імовірніше, вже не відіграє, адже її діяльність, принаймні на даному етапі, перебуває в стані тривалості, але не піднесення, і її також покидають досить сильні представники (стронґовський, Стахівська, яка віднедавна проживає в Києві).

В Житомирі є чимало чимало інших літературних об’єднань, але вони значно менш цікаві і в більшості своїй продукують пересічну ґрафоманію, їх прототипів вистачає чи не в кожному великому місті України, тому окремо писати про них немає сенсу. Так само немає сенсу зупи­нятися і на постатях окремих молодих літераторів, не належних до жодної з організацій, адже їх приклади є менш репрезентативними.

Джерело: http://www.smoloskyp.org.ua/-leftmenu-173/-eftmenu-192/39-2006/153--7132--2006.html?start=4

Іван Андрусяк: Мені все цікавіше писати для дітей

Дуже б мені хотілося колись зібрати під спільну обкладинку те, що найліпше вдалося панові Бойчуку, панові Гриценку, нам із Катрусею, іще молодшим «українізаторам» каммінґса Стронґовському, Вероніці Кавун — гадаю, це було б дуже цікаве й потрібне видання.


Іван Андрусяк: Мені все цікавіше писати для дітей
(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])

Спілкувався Олег Коцарев, Київ – Харків Іван Андрусяк — один із яскравих авторів сучасної української літератури. Оригінальний, цікавий, не кожному доступний поет, перекладач, прозаїк, а також активний критик, що завжди і про все має свою однозначну думку, хоч часто й дуже суб’єктивну.Народився Андрусяк 1968 року на невичерпній, коли йдеться про літературні таланти, Івано-Франківщині. Був одним із організаторів групи «Нова дегенерація», що назвою пародіювала футуризм 20-х років, а творчістю утверджувала радше переосмислення принципів «високого модернізму». Андрусяк є автором чималої кількості книжок: поетичні збірки «Депресивний синдром» (1992), «Отруєння голосом» (1996), «Шарга» (1999), «Повернення в Галапагос» (2001), «Сад перелітний» (2001), «Дерева і води» (2002), «Часниковий сік» (2004); проза «Вургун» (2005), політологічне видання «Блиск і злиденність української націонал-демократії» (1999, у співавторстві з Є. Петренком), переклади Анджея Бурси «Усмішка горлом» (1999) та едварда естліна каммінґса «Дахи і димарі» (у співавторстві з К. Борисенко, 2004), Анни Політковської «Друга чеченська» (2004) та багатьох статей у періодиці. 2006 року Андрусяк підтримав ініціативу створення концепції «Іншої літератури», антипопсового проекту, що наразі відзначився головно акціями з поширення книжок серед представників різноманітних «неінтелігентних професій», літературними вечорами та внутрішньотусовковими скандалами.Анатолій Дністровий у «Книжнику-ревю» колись написав про три етапи творчої еволюції Івана Андрусяка. Перший — «дегенеративний», «характерний домінуванням у його творчості “розщепленої метафори”, фройдистсько-патологічних заморочок, поруйнуванням мовної логіки (уживаність слів у контексті з іншими), агресивного ритму, “змішаної” лексики», другий — «інвективний», із пошуком звільнення від техногенної цивілізації, третій — «умиротворений»: «біснуватість, темп, марш, атака, постріл змінюється на певну охайність, сповільненість, елегійність, що особливо помітно в інтимній ліриці. На тематичному рівні в творчості Андрусяка несподівано виринає референтність (адресність), чітка і цілісна Я-свідомість, біографізм, а головне — вмотивована (неасоціативна) культурологічність (активне захоплення українським барокко, Сковородою). Спадає ритм, спадає надривність, почуття стають холоднішими, домінує сонет». А ще, — пише Дністровий, — «деколи Івана треба лаяти за вживання у поезії надмірних “гуцулізмів”, макаронізмів і слів, значення яких він не знає».Анна Біла свого часу схарактеризувала в «Критиці» поезію Андрусяка так: «риса, що об’єднує практично всі тексти Андрусяка (за винятком фольклорно наслідувальних) — мовна насиченість, густота семантичного поля, яка іноді сягає незапланованого нонсенсу. І постає такий ефект не в результаті розмивання семантики («плаваючої семантики»…), а внаслідок її повної деструкції та переходу до фонетичного принципу письма». А Юрій Андрухович у передмові до «Нової дегенерації» запевнив: «Андрусяк володіє найпрофесійнішим письмом. Це метафізичний смуток, блукання руїнами романтичного світу з блакитносльозою панною, з “наївними химерами поета”, з добрим старим декадансом, — але на зламі нової якості. Кінця світу. Торжества Звіринцю. “У хліві навпроти” відбувається різдво сатани. Зрештою, воно відбувається вже два тисячоліття»… Іване, моє перше запитання буде дещо кумедним. Розкажи кількома словами, що таке сучасна поезія?Якщо кількома словами, то це дуже класна штука. А якщо не кількома, то потрібен із десяток дисертацій. Коли чекати Твоєї нової книжки, і що це буде? Що ще плануєш на майбутнє?І коли, і що це буде, залежить не так від мене, як від видавців. Зараз вони мають три мої нові книжки: збірку поезій для дітей «Чакалка», прозові «Казки Тата-Дибала» — так само нібито дитячі, але насправді для сімейного читання, з таким собі злегка розлитим філософуванням на кшталт родинних притч, трохи з гумором, а більше з умислом; і нарешті — нова книжка критики «Латання німбів», до якої увійшло найліпше з того, що я писав у цьому жанрі впродовж п’яти-шести років, що, як мені здається, варте того, щоб не загубитися на шпальтах різноманітних «засобів масової дезінформації».Дитячі тексти лежать у вінницькій «Тезі», з якою я давно приятелюю як перекладач і член редакційної ради цього видавництва; там, наскільки мені відомо, є трохи клопоту з оформленням, бо намалювати Чакалку — це така собі казкова істота, яка забирає в мішок неслухняних дітей, — виявилося дуже непросто. Так що, коли ці книжки побачать світ, я вже й чекати втомився, але сподіваюся, що колись таки побачать. А за критику взялося молоде івано-франківське видавництво «Тіповіт», яке навіть має намір започаткувати цією книжкою нову серію «Інша критика».Що ж до «планів на майбутнє», то я ними якось не переймаюся: просто роблю собі помаленьку, що хочу, доки воно «дійде до кондиції». Наразі знаю лише те, що мені стає все цікавіше писати для дітей. Помалу набирається текстів і на нову поетичну книжку. Навіть не уявляю собі, коли набереться — це може бути і за кілька місяців, і за кілька років, але вже знаю, що та книжка зватиметься «Писати мисліте». Що для Тебе важливіше в поезії — контекст, філософічність, ерудиція чи враження, жест, емоція?Кожен текст сам визначає, що в ньому — ні, не важливіше, а радше — первинне, а що вторинне. Однак, якщо сучасної поезії не буває без інтелекту, то без емоції не буває поезії взагалі. На «чистій» емоції поетичний текст «вибудувати» цілком можливо, і цьому є сотні тисяч прикладів, найперше в романтичну та ранньомодерну добу, але на «чистому» інтелекті тут не виїдеш, бо з того вийде або непоетичний текст, або, в кращому разі, формалістична іграшка.

Як зробити, аби з досягненнями сучасної української літератури легко міг ознайомитися той читач, який цим цікавиться?
Робити все професійно. Інакше нічого не буде. Тому я й не думаю, що цими промоціями мусять займатися переважно письменники — бо від них вимагаються зовсім інші фахові якості. Це справа насамперед видавців, і ті з них, хто працює справді професійно, вже вибудовують тут власні хай іще мікро-, але вже системи. Якби держава їм принаймні не заважала, як заважає зараз, то вже років за десять був би результат, а якби трішечки допомогла, суто на законодавчому рівні, то й значно раніше.Я особисто промоційних задатків не маю, і зовсім цим не переймаюсь, у всякого своя доля. Але навіть письменникам без цих здібностей, як ось мені, зовсім не складно провадити таку роботу через інтернет. Я далеко не «комп’ютерний монстр», лише банальний «просунутий юзер», але мені не складало жодного труду сяк-так зліпити на безкоштовному порталі свій сайт http://dyskurs.narod.ru і регулярно виставляти там усе, що пишеться. Тепер щомісяця туди заходять дві-три тисячі людей — і нехай чимало з них просто заходить і йде собі, та все ж ті, кому це цікаво, і читають, і повертаються туди час від часу. Як Тобі асортимент українських книгарень? А порівняно з книгарнями інших країн, де Ти бував?Я сказав би, що асортимент відповідає стану справ. Це бізнес, і діє він за законами бізнесу. Я на законах бізнесу не знаюся. Єдине, що знаю — бізнес мусить бути або прибутковим, або не бути взагалі. А з чого він буде прибутковим, якщо для того, аби знайти українську книжку, «місця треба знати», а для того, щоби знайти розумну книжку, треба знати геть глухі «закавулки». У таких умовах бізнес прибутковим не буває, а отже, не буває й бізнесу. Лишаються одержимі одинаки, які працюють зазвичай не професійно, а «з любові».Не думаю, що наші політики варті того, аби їх цитувати, але принаймні один із них, Юрій Костенко, сказав свого часу мудру річ: нам потрібні 226 українців у парламенті — і тоді можна щось реально змінювати в законодавчому полі на користь українця. А доти хоч скільки порівнюй, усе чухатимеш потилицю. Я не хочу чухати потилицю і тим паче тяжко сприймаю оце наше одвічне «бідкання», але є речі, які можна змінити лише політично.
А що сам читаєш? І яка Твоя улюблена музика, фільми, художники?
Сам собі дивуюсь, але мене останнім часом усе дужче «вставляє» традиційне, старожитнє українське мистецтво. Слухаю й не переслухаю старі записи Івана Паторжинського, Івана Козловського, Марії Литвиненко-Вольгемут, Дмитра Гнатюка, сучасні барокові «реконструкції» Тараса Компаніченка; страшенно люблю харківську (саме харківську, хоча там в опері й страшна акустика!) постановку «Запорожця за Дунаєм»; нізащо не відмовлюся всоте, може, переглянути «Пропалу грамоту» чи навіть геть, здавалося б, «малоросійське» «Сватання на Гончарівці», а мультиками на кшталт «Жив-був пес», «Горщик-сміхотун» чи новими «Злиднями» захоплююсь, як у дитинстві; перед картинами Катерини Білокур можу простояти годинами, не завважуючи часу…На все, зрештою, свій час, і так само я переживав колись інші мистецькі захоплення — від джазу й року до класичної, зокрема органної, музики. Але нині чомусь «душа прагне» саме такого — «доброго й питомого». Певно, надто вже дістала вся оця довколишня відверто гидка й цілковито чужинецька попсятина.Що ж до читання, то на нього мої «старожитні штучки» не поширюються. Тут намагаюся традиційно відстежувати все, до чого можу «дотягтися» — крім, звісно, попси, з котрої визнаю лише класику англійського детективу, та й ту тільки в потягах, де фізично не можу читати нічого «розумнішого». Щоправда, й у читанні маю одну «старожитню фішку», якої дотримуюся ось уже років п’ять поспіль — намагаюся бодай раз на півроку перечитати або «Дон Кіхота», або «Декамерона» в перекладі Миколи Лукаша, щоб не забувати смаку справжньої української мови. І ще мрію, з цією ж метою, дістати Біблію в Кулішевому перекладі — а все ніяк не вдається… До речі, Ти ж і сам перекладач. Особисто я серед Твоїх перекладів виділив би два найзнаковіші — американського авангардового поета каммінґса (edvard estlin cummings — саме так, виключно малими літерами поет підписувався — примітка редакції) та нещодавно вбитої російської опозиційної журналістки Політковської. Розкажи, що Ти перекладаєш зараз, і взагалі, як це — бути перекладачем?Перекладаю, на жаль, здебільшого те, що замовляють. А замовляють, на жаль, здебільшого «лажу»…Для того, щоб перекладати щось «для душі», маю дуже мало часу — але все ж потроху, «під натхнення», намагаюся вдосконалювати того ж каммінґса; доводити до пуття переклади з поляка Анджея Бурси, з якого я вже «перетлумачив» більшу частину поетичної спадщини; принагідно працювати ще з поодинокими віршами різних поетів, котрі чимось особливим мене вразили — як ось Мандельштамові «Безсоння, і Гомер, і тужава вітрил…» чи «Коли, пронизливу до свисту…». Мрію продовжити колись студії над Еліотом — журнал «Київська Русь» нещодавно опублікував наш із дружиною Катериною Борисенко переклад «Порожніх людей», а хочеться «дотягнутися» й до інших його поем, які мені надзвичайно близькі. Мрію колись повністю перетлумачити сучасною українською «Сад Божественних пісень» Григорія Сковороди — від перекладу Валерія Шевчука, яким тепер мучать дітей по школах, мене відверто «тіпає», і я відчуваю нагальну потребу «позмагатися». Багато про що мрію…Але з того, що наразі замовляють, насолоду отримую насамперед від роботи з дитячими текстами — «Різдвяною піснею в прозі» Чарльза Діккенса, яка вже вийшла друком; дивовижним «Їжачком у тумані» Сєрґєя Козлова чи продовженням «Петрика П’яточкина» Наталії Ґузєєвої, котрі з’являться незабаром.Узагалі, як бачиш, я чітко розрізняю для себе переклад як «заробіток» і переклад як «співтворчість». Оця «співтворчість» потребує якогось особливого внутрішнього стану, особливого, може, натхнення — і саме цим вона мене й захоплює. А переклад як «заробіток» допомагає «тримати форму», що теж річ не остання.
Чи Тобі подобається переклад того ж каммінґса, що його зробив Богдан Бойчук?
Я дуже радий з того, що певною мірою «спровокував» пана Богдана своїми перекладами на оприлюднення його «версії» українського каммінґса — і тепер маємо їх уже три, враховуючи велику добірку від Олександра Гриценка, яку публікував свого часу «Всесвіт». Я бачу, як деякими своїми перекладами пан Богдан полемізує, а деякими — виразно «змагається» зі мною і Катрусею (чимало перекладів із каммінґса ми виконали разом із дружиною), і мені це, чого гріха таїти, страшенно приємно. Але разом із тим я свідомий того, що моя англійська значною мірою штучна, книжна, і розумію, що я через це не завжди зміг відчитати цього дивовижного поета адекватно, і бачу, де пан Богдан ніби мене дуже тактовно, але хвацько «поправляє» своїм перекладом. Це для мене дуже хороша школа, і я щиро вдячний за неї панові Богданові. Так що я тепер багато чого намагаюся «перепрацювати» — сприймаю науку. Проте розумію, що і в нас із Катрусею дещо вийшло несогірше, а іноді, здається, навіть (наберуся нахабства) й краще — і це надихає.Дуже б мені хотілося колись зібрати під спільну обкладинку те, що найліпше вдалося панові Бойчуку, панові Гриценку, нам із Катрусею, іще молодшим «українізаторам» каммінґса Стронґовському, Вероніці Кавун — гадаю, це було б дуже цікаве й потрібне видання. Розкажи про свою прозу.Я, власне кажучи, не прозаїк. Принаймні за способом мислення, за світовідчуттям. І моя проза будується за законами не прози, а тієї ж таки поезії. Це «проза поета» — і ні на більше, ні на менше я тут не претендую. Просто час від часу виникає бажання «розширити рамці», бо хочеться сказати іноді більше, ніж може умістити вірш. І в сюжеті подієвому теж іноді зринає така образна «бомба», така метафора, що сюжетом внутрішнім, поетичним її не виповниш. І тоді перестаєш думати про те, проза воно чи поезія, а говориш так, як говориш, так, як воно «йде» — а коли вже «вийшло», «виговорився», сказав, що хотів, — тоді й визначаєш, що «Реставрація снігу» є повістю-метафорою, а «Вургун» — романом-новелою… Якщо «арт-хаузна» література в Україні поки що все ще досить далека від бодай трохи комерційних «рейок», то дитяча книга є, мабуть, найбільшою «перехресною станцією» бізнесу й літератури. Її активно видають, оплачують, купують — чи не компрометує це саму ідею жанру? Не профанує дитячу літературу? Взагалі, що для Тебе дитяча поезія і проза?Я прийшов до дитячого тексту, коли почали підростати мої діти, і бавлячись із ними, я й почав одночасно бавитись зі словом по-дитячому, спершу тільки «для хатнього вжитку», а коли побачив, що це гарно й весело сприймають не лише мої малі, зважився дещо оприлюднити. Це мені страшенно цікаво, я цим надзвичайно захоплений, але водночас дуже добре відчуваю, яка це серйозна відповідальність. Дорослого легко можна обдурити постмодерними «наворотами», прокол у дорослому тексті легко можна списати на «новаторство», але з дітлахами такі речі не проходять — вони все «розкусять» одразу і пошлють тебе дуже й дуже далеко, дорослі так далеко не посилають…На жаль, це мало хто з дорослих, що працюють у книговидавничому бізнесі, розуміє, і полиці книгарень виявляються завалені маразмами різноманітних ірин сонечок, ходосів тощо. Так несумлінні видавці не лише знущаються з дітей, але й позбавляють самі себе шматка хліба.Проте, коли всього цього не усвідомлюють і деякі письменники, буває справді страшно. Нещодавно одне сумлінне (а таких у нас, на жаль, небагато) видавництво попросило мене відредагувати дитячу книжку одного з ду-уже популярних тепер «молодих та ранніх» попсовиків. І там я раптом наткнувся на оповідання про те, як дівчинка… запхала два пальці в розетку — і потрапила… в дивовижно прекрасний електричний світ, у якому живе дуже милий електричний собака, з яким так гарно й весело гуляти по мережі!!! Текст, звичайно, я «зарубав» — а подібних авторів вішав би. Звичайно, не за шию і не назовсім — але вниз головою годинки на дві підвісив би власноруч і без найменших докорів совісті. Щоб кров трохи у голову вдарила, і та голова наступного разу думала, що пише… Як критик, чи міг би Ти спробувати дати загальний прогноз того, куди рухатиметься українська література?Наразі вона рухається до того, що Дмитро Чижевський свого часу називав «повнотою літератури». У нас іще дуже багато лакун, дуже багато «білих» і «чорних плям», і доки ми їх усіх не виповнимо, доти про якийсь поступ іще далі мови бути не може. Іване, свого часу Ти писав, що час літературних угруповань минув, що вони вже не можуть бути плідними, а ось нещодавно начебто приєднався до проекту «Інша література». У чому причина такої зміни?Я, по-перше, не розглядаю «Іншу літературу» як літугруповання, а лише як актуальну в контексті сучасного стану літературного процесу ідею. А по-друге, я «приєднався» чи, точніше буде сказано, підтримав ідею «Іншої літератури» з двома концептуальними застереженнями: мені принципово не подобається назва, бо я не вважаю, що роблю якусь «іншу» літературу — ні, в міру своїх сил і можливостей я роблю літературу саме українську; а крім того, я органічно не сприймаю спроби деяких критиків під цей «шумок» позводити якісь власні дрібноамбіційні порахунки чи то з Андруховичем (на нього чомусь було найбільше відверто ідіотських нападок), чи з будь-ким іншим.Час же літугруповань того формату, яким позначилися 1990-і роки, справді минув. Нинішня літературна молодь, наскільки я розумію, радше тяжіє до чогось на кшталт студій — не в совковому, звісно, а в цілком сучасному, з інтернетним та інтертекстуальним присмаком, форматі. І це нормально — нині це відкриває більші можливості. Я би ще додав, що такі собі абстрактно-агресивні нотки в деяких заявах декотрих представників та прихильників «Іншої літератури» відштовхнули багатьох молодих непопсових письменників. Як гадаєш, для чого така риторика? Адже серед тих, хто на інтернет-форумах активно критикує «Іншу літературу», можливо, є й ті, хто за інших обставин посилив би проект?Може, я спрощую, але мені видається, що з цим усе доволі банально — це прояв такої нехорошої людської риси як чорна заздрість. І це не просто дуже неприємно, але й страшенно шкідливо — навіть не лише для конкретного проекту, а для всієї літератури. Бо можна не сприймати того, що робить бодай той же Андрухович, — і я, скажімо, далеко не всі його новіші писання сприймаю, — але не усвідомлювати, що він не якийсь там попсовик, а першокласний письменник, неможливо. Так само, як можна не любити того, що пише Процюк, — і я так само далеко не всі Степанові писання люблю, хоча він мій друг, — але не усвідомлювати, що таке письмо має і завжди матиме свого читача, причому далеко не найдурнішого і зовсім не пропащого, так само неможливо. І ще багато чого можна не сприймати і не любити — але це не є підставою для того, щоби своє особисте несприйняття і свою особисту нелюбов нав’язувати всім довкола.Тож тих людей, котрі на інтернет-форумах активно критикують через це «Іншу літературу», я попросив би: реагуйте адекватно. Бачите, що людина хвора — пожалійте. А ідея «Іншої літератури» тут ні до чого. Насправді і Борисові Гуменюку, і Степанові Процюку, та й мені вже, як «приєднався», такі «нотки» ще дужче неприємні, аніж вам.

Лдерело: http://www.ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/98/

Стих одной нашей местной девушки-поэта Вероники Кавун, которая была поэтическим увлечением среди местных студентов в начале нулевых

07:24 pm
4/28/09

1 comment
Leave comment
dozhdikosenniy
(no subject)
Публикую стих одной нашей местной девушки-поэта Вероники Кавун, которая была поэтическим увлечением среди местных студентов в начале нулевых.
Перевожу практически дословно с украинского.

Смуглые сосны сеют тишину сквозь сонаты
Беззаботных птиц в мягких ладонях леса.
Идешь - и хочется травинкой стать,
Не всколыхнуть бы солнца золотую завесу,
Не разрывать сонные трели цикад,
Оборвав струны лучей последних
Сосна красуется в обнове вечерней,
А ты - невидима, как затаенное дыхание.
Идешь... И снова понимаешь все бессмыслие
Людских основ, обид, людских прощений...
А сквозь пожухлые, потресканные ветки
Последним солнышком пылает мать-и-мачеха.

Джерело: http://dozhdikosenniy.livejournal.com/

Наталя Дудко: Юрко Іздрик представив присутнім молоде житомирське об'єднання "Неабищо" (Стронговський та Вероніка Кавун)

Юрко Іздрик представив присутнім молоде житомирське об'єднання "Неабищо" (Стронговський та Вероніка Кавун)

2004-05-12
Про нас і події навколо ...
1. РАТУША, число 39 (1149) -29 квітня — 6 травня 2004
«Кальварійці — кальвар'ятам»
На презентації "Четверга" у "Дзизі" кайфували всі: і організатори-кальварійці, й їхні прихильники-кальвар'яти
(саме так учасники львівської літературної студії "На горищі" нарекли колись тих, хто читає книжки "Кальварії").
Кальварійцям хотілося (й хочеться, безумовно) видавати, кальвар'ятам — читати. Двотомник «Четверга» (№19 і №20) з рекламними слоганами «без Дереша» (том 1) та «без Карпи» (том 2) став подарунком також Іздрику, у якого народився другий син. «Я недавно після пологів», — розпочав презентацію Іздрик. І зал вибухнув сміхом уперше. Хочеться вірити, що період післяпологового стресу буде продуктивним. «Якби я вмів так кайфувати від своїх творів, як Дереш, я був би Стівеном Кінгом... Я постараюся, старий», — сказав Іздрик після чергової, і аж ніяк не останньої, порції сміху, і це прозвучало як надія. Особливо в контексті останніх висловлювань автора "Воццека" про намагання насолоджуватися процесом писання, відклавши набік автотерапію.
На виставці Іздрика «Утилізація», що була тлом для презентації, був унікальний експонат; диплом «Победителю социалистического соревнования «Лучший по профессии» Издрыку Юрию Романовичу, лучшему инженеру І категории по итогам индивидуального социалистического соревнования по личным творческим планам в Калушском филиале ВНИИГза 1988 год». Особистих творчих планів інженерові Іздрику не бракує...
Юрко Іздрик представив присутнім молоде житомирське об'єднання "Неабищо" (Стронговський та Вероніка Кавун), а також киянина Анатолія Ульянова, який заанонсував свої плани.
Пружиною презентації, як ви вже здогадалися, мало що не тим неорганічним пропелером, невід'ємною частиною органіки Карлсона, був Дереш. Новий роман Любка «Архе» — наразі в «Четверзі».
Наталя Дудко

Джерело: http://www.calvaria.org/news.php?nid=71&PHPSESSID=pjfdhwpvyu

Вероніки Кавун та Наталі Солодкіної знимкували

2N - творчий дует Вероніки Кавун та Наталі Солодкіної (мене тобто)
знимкували цього літа.

Джерело: http://sevama.uaforums.net/2n-vt6020.html

горобчук богдан-олег. довідка про гільдію

Автор: горобчук богдан-олег
( kyc_@ukr.net )

ну що сказати... Ульянову, без сумніву, слід віддати належне... не даремно топче благодатний паркет інституту журналістики : )

ну і щоб трішки розвинути тему - коротенька довідочка про саму МГNеабищо і про її склад.

народилась гільдія влітку 2000 року, саме тому її можна і треба вважати організацією двотисячників. за всю історію через її руки пройшло більш як пів сотні молодих і не дуже обдарувань, але найбільш відомими в житомирських і всеукраїнських колах стали Вероніка Кавун, Олег Левченко (голова), Богдан Горобчук, Ілля Стронговський,Олена Юрчук, Олександр Кулеш... членинеабищо - переможці і дипломанти великої кількості конкурсів і теде, але є в нас і ще одна фішка, як досить правильно підмітив Ульянов - це, власне, самвидав. Друкований і інтернетський. За історію МГ вийшло більш як 70-80 складнів (формат А4, складений найчастіше вчетверо, містить в середньому 15-20 віршів) і до 50 книг (від 16 до близько 160-180 сторінок). всі видання - некомерційні. собівартість 1 складня - 10 копійок, книги 48 сторінок - до 1 гривні.

МГ має власний сайт www.ravlyk.iatp.org.ua , але він досить давно без нових надходжень, тому нові твори діячів МГ легше знайти на самвидавських сайтах www.samvydav.net , www.litclub.lviv.ua і навіть на цьому - в публікаторі : )

начебто все. детальніше - kyc_@ukr.net або 80662013384

отаке...

Джерело: http://proza.com.ua/comments/commenton700.shtml">http://proza.com.ua/comments/commenton700.shtml

"Житичі і світ". _ №7

У сьомому числі альманаху "Житичі і світ" вміщено - матеріали ріжних жанрів Ніни Матвієнко, Вероніки Кавун, Дмитра Степовика, Михтодя Волинця, Олексія Опанасюка, Наталії Дідківської, Василя Сташука, Станіслава Губерначука, Валентина Миська, Станіслава Ястремського, Валентини Васьковець, Станіслава Шлімовича, Василя Дацюка, Олександра Крохуна, Ольги Гури, Вікторії Дем.

Джерело: http://www.litforum.org/makuha.php?p=27

Іван Андрусяк: “Можна й за дві-три ночі – але навіщо?”.

Іван Андрусяк: “Можна й за дві-три ночі – але навіщо?”


– Іване, за якийсь там десяток років вже стало традицією серед молодих поетів об’єднуватися в угрупування й гуртом дорослішати, “дозрівати” в прозаїків або переставати писати. Оскільки “Нова деґенерація” – яскраве підтвердження вже сказаного, то поясни, як і чому колишньому “новодеґенерату” вдалося залишитись поетом?

– Не думаю, що все це так просто. І не думаю, що “Нова деґенерація” чи інші гурти першої половини дев’яностих були всього лише такими собі “інкубаторами” для “дозрівання”. Їхня місія полягала радше в тому, аби показати, наскільки українська поезія може бути насправді різною – під ту пору це було доволі актуально. Але нині час інший, і потреба інша – показати, наскільки різною може бути українська проза. Тому поезія може дозволити собі нарешті нічого не “показувати”, а просто жити, як їй заманеться. Гадаю, що це не найгірший час для розвитку поезії.

Узагалі ж, проблема вибору чи “переходу” з поезії в прозу – штука виключно індивідуальна. Вона залежить від внутрішніх задатків людини, від її психології, світовідчуття. Скажімо, Степан Процюк і в поезії завжди був таким же надривно-евристичним, ідеї в нього бігли наперед форми, а іноді її й перестрибували, так що в прозі йому, ясна річ, розкриватися зручніше. Я ж і в прозі передусім поет – мене “як” цікавить більше, ніж “що”, а від вдалого поєднання звуків отримую кайф, ні з чим іншим не зрівняний. Що ж до “відкату” Івана Ципердюка в журналістику, то я усе ще вперто сподіваюся, що свій роман (але саме роман, а не поетичну збірку) він рано чи пізно все таки напише.

– Наскільки відчутним для Тебе є належність до покоління “дев’яностників”? Чи існує конфлікт між поетами 90-х і 2000-х?

– Мені просто комфортно з цими людьми, я відчуваю себе в цьому товаристві “своїм”. Не більше, але й не менше. Навіть із тими, з ким наші творчі шляхи геть розбіглися, – скажімо, з Андрієм Кокотюхою, до якого я надзвичайно тепло ставлюся як до людини, хоча більшість його писань сприймаю з гумором.

Що ж до молодших, то тут усе залежить від того, наскільки вони мені цікаві. Себто, наскільки їхнє бажання відрізнитися підпорядковане бажанню вирізнитися. На тих, хто всього лише вирізняється, я просто не звертаю уваги, але натомість активно цікавлюся тими, хто відрізняється – Олегом Кочевих, Сашком Ушкаловим, Олегом Коцарєвим, Веронікою Кавун, Іллєю Стронґовським, Тетяною Дерюгою…

– Як Ти взагалі оцінюєш рівень сучасної поезії. Чи мають реальні шанси її творці не загубитися серед графоманського натовпу й бути згаданими, скажімо, років за двісті?

– Оцінюю дуже високо, принаймні на фоні польської, білоруської та російської поезії, з якими маю змогу знайомитися безпосередньо. У жодній із них, скажімо, я не бачу поетів рівня Василя Герасим’юка чи Миколи Воробйова. Мало того: сама українська мова має величезний ресурс поетичних можливостей, і нині є добрих два десятки авторів, у тім числі й мого покоління, які цей ресурс активно розробляють.

– Чому сучасні поети так бояться стати хрестоматійними?

– Це очевидно, якщо пригадати той маразм, який творився довкола “хрестоматійності” в совіцькі часи. Поезія у принципі не визнає канону, і роль хрестоматій насправді – лише зацікавлювати читача творчістю того чи іншого автора, а не “роздавати шапки”, як у відомому фільмі перебудовчих часів. Я, скажімо, саме в одній американській хрестоматії вперше прочитав тексти каммінґса, і відтак почав розшукувати інші й перекладати. Таких – але саме таких – хрестоматій нам дуже бракує. Навіть білоруси мають "Красу і сілу" Міхася Скобли, а в нас наразі немає жодного такого видання.

– Що змінилося в підході до творчости, у стилі написання Івана Андрусяка з часу виходу першої серйозної книжки “Отруєння голосом”?

– У стилі, здається, нічого революційного не відбулося. Більше дисципліни, менше текстової порожнечі – нормальний процес самовдосконалення. А загалом багато чого змінилося. Я, так би мовити, “заспокоївся”, “перевоював”, і почуваюся нині значно більше налаштованим на гармонію, на “вічність”, а не на психофізіологічну “смиканину”. Очевидно, головна зміна – набуття віри. Це справді багато в чому змінює не лише текст, а й саму людину. І мені подобаються ці зміни.

– Деякі з Твоїх текстів “мандрують” із книжки в книжку. Це тому, що Ти їх так любиш, чи справа в нестачі нових творів?

– Зазвичай поетична книжка пишеться два-три роки. Ясна річ, можна й за дві-три ночі – але навіщо? Я ніколи не силую себе до писання. І радше інтуїтивно відчуваю, коли з маси розрізнених текстів поступово усталюється щось, варте бути зібраним під однією обкладинкою. Тому це завжди більше, ніж просто збірка віршів – певний етап у житті, у світопізнанні й світовідчутті. Книжка має відкривати щось нове у мені, нове насамперед для мене самого – інакше вона не має сенсу. Також іноді виникає бажання переглянути щось із написаного раніше, хай навіть для того, аби поставити його в дещо інший контекст. Проте я намагаюся подібними речами не зловживати.

Інша річ, що наші книговидавничі реалії не завжди збігаються з авторськими бажаннями. Скажімо, я свого часу був уже певен, що збірка “Дерева і води” світу не побачить, і тому включив до наступної збірки “Повернення в Ґалапаґос” декілька текстів із неї. Коли ж з’ясувалося, що “Дерева і води” все-таки вийдуть, мені аж ніяк не хотілося розривати цілісність цієї книжки, через що й сталося дублювання. Або інша історія – як одне видавництво запропонувало мені видати невелике вибране, і я уклав рукопис “Овида”, проте з тієї ідеї нічого не вийшло. А коли через два роки готувалася до друку нова моя збірка “Часниковий сік”, з’ясувалося, що формат серії “Зона Овідія” передбачає більший обсяг, і тому до книжки й увійшов окремим розділом “Овид”.

Зрештою, поетичні книжки у нас нерідко по видавництвах лежать довше, ніж пишуться, а виходять здебільшого такими накладами, що навряд чи варто закидати поетам наївні спроби бодай декотрі тексти донести до ширшого читацького кола. Навіть тим поетам, які справді подібними речами іноді зловживають.

– Ти сьогодні – відомий поет, прозаїк, журналіст, перекладач, критик. Звідки таке бажання універсальности? І куди зникло переконання у тому, що справжній митець повинен уникати політиканства?

– Я не належу до того типу людей, котрі вважають, що поет має харчуватися амброзією і ночувати під зорями, накрившись трояндовою пелюсткою. Як і не поділяю думки, що поет має бути похмурим, худим і нещасним. Навпаки: хтось із львівських друзів, не бачивши мене кілька років і зустрівши на Форумі видавців, завважив, що я виглядаю усміхненим, товстим і щасливим. Притому зовсім не через те, що займаюсь політиканством – аж ніяк, від цієї фіґні я так само далекий, як і від відсутности проблем. Просто я не знаю в цьому світі жодної людини, котра жила б на гонорари від своїх поезій. “У миру” поет просто приречений бути кимось іншим – скажімо, викладачем літератури, редактором абощо. Викладач із мене був би нікудишній, редакторством усього не виповниш, тому я й “ухитряюся” заробляти всього лише на висловлюванні того, що думаю – хай навіть про політику. Не бачу в цьому нічого страшного, оскільки працюю не з тюремщиками й не з падлюками, а з нормальними інтеліґентними людьми. Так, ясна річ, багато не заробиш, – навіть житла власного все ще не маю, – але принаймні з власною душею живу в мирі й творчість від заробітчанства відрізняю чітко.

Це щодо мене як “журналіста”, а в інших названих тобою “іпостасях” я все одно всього лише поет, навіть у прозі.

– Чому взявся перекладати саме едварда естліна камінґса?

– Я не є перекладачем у традиційному розумінні інтерпретування всього, “що рухається”. Поет, якого мені хотілося би перекладати, мусить чимось доповнювати мене самого. Скажімо, Анджей Бурса вивільняє в мені стихійного іроніста, яким я нерідко є в житті, але – так склалося – дуже рідко в поезії. А каммінґс натомість вивільняє філолога, експериментатора. У мовознавстві мені завжди найближчою була фонетика, я з особливим пієтетом ставлюся до звукопису, і каммінґс тут багато чого може навчити.

– Перекладацький дует Іван Андрусяк – Катерина Борисенко виявився напрочуд вдалим. Як відбувається розподіл праці між вами? Чи є вже нові ідеї щодо перекладу?

– Мені багато людей казали, що дивуються, як можна перекладати вдвох. Але я натомість дивуюся, як міг сам, до зустрічі з Катрусею, перекладати такі складнющі тексти, як у каммінґса! Процес відбувається елементарно – через обговорення, дискутування буквального кожного звука в тексті. От лише там, де питання стосується точности, “останнє слово” за Катрусею, яка ліпше від мене знається на англійській, а там, де мова йде про поетику, “останнє слово” за мною як за більш “досвідченим” у цій сфері. І так доти, доки все не “зійдеться”…

Що ж до “нових ідей”, то переклали мою улюблену поему Томаса Стернза Еліота “Порожні люди” і кілька улюблених Катрусиних казок Оскара Вайлда. Каммінґса теж напризволяще не залишимо – будемо працювати далі, там величезне поле для вдосконалення. Я ж тим часом доводжу до пуття збірку перекладів з поляка Анджея Бурси “Кат без маски”, – сподіваюся, що вона побачить світ на початку наступного року.

Узагалі ж, наша з Катрусею мрія – видання поезій Стефана Яворського. Але там багато треба перекладати не лише з давньоукраїнської та польської, а й з латини, якої ніхто з нас не знає. Будемо вчитися.

– Чи існує зараз реально мистецька богема? Яка, на Твою думку, роль клановости, створення феноменів, проштовхування молодих метрами в сучасному літературному світі?

– От уже що від мене зараз страшенно далеке, так це богема! Щодо “клановости”, то тут теж більше смішного й надуманого, по-моєму. Взагалі, не мої це теми – мені вистачає справді цікавих речей, а на фіґню часу не лишається.

Розмовляла Марія Криштопа

Джерело: http://dyskurs.narod.ru/int_mk.htm

КРЫМ ЛИТЕРАТУРНЫЙ: НЕОФУТУРИЗМ «БОЛИ», сетевой обзор Крымских Интернет-СМИ в действующих лицах

Интересен также пока еще мало описанный в критике стиль в украиноязычной поэзии, который назван его основателями «постфутуризмом». В этом направлении более чем успешно работает «Гильдия Непризнанных Гениев постфутуризма «Неабыщо» в г. Житомире (Илья Стронговский, Олег Левченко, Вероника Кавун, Наталия Шеремета и др.) и их крымская последовательница Елена Стоянова. Ее «пост-опыты» на украинском языке представлены в «POLUS-Крым» № 5. Русскоязычная поэзия и проза, и даже литературная критика и публицистика Елены, хорошо известные в Крыму и за его пределами и в представлении не нуждающиеся, также футуристичны по своей природе.



КРЫМ ЛИТЕРАТУРНЫЙ: НЕОФУТУРИЗМ «БОЛИ», сетевой обзор Крымских Интернет-СМИ в действующих лицах





1.

Еще в 90-е гг. почившего с миром ХХ-го «новым» считался глубинный философизм и мистицизм, усложнение образности стиха, затемнение смысла, «затворенные» метафоры и метаметафоризация, демонстрация элитарной эрудиции, игра звуками и словами…

«Нововолновцы» не вызвали в Крыму никакого ажиотажа. Их попросту не замечали», – писал профессор Н.А. Кобзев в своей статье «Крымская поэзия «новой волны» («Предвестие», № 9, 2000; «Черное море», № 2, 2003) Творческое юношество того времени не преследовала такой цели, как «Прорыв! Стадионы!», а вот нынешним молодым поэтам это почему-то нужно просто «до зарезу».

Современная молодежь кричит. Кричит так, как не кричал до нее никто. Хотя, впрочем, почему же никто, если вспомнить, что футуризм – это уже не ново. Он возник в начале ХХ в. – также «времени крика». А ныне: начало XXI в.. А в подобном случае даже одно совпадение – уже много. Так и хочется сосчитать, сколько лет осталось до 2017-го…

Уже слышно читательское «Не каркай!». Нет, не бойтесь, едва ли в благословенном Крыму и в не менее благословенной «материковой» Украине суждено произойти серьезной политической революции или войне. А вот культурная революция не помешала бы – такая «буря» и такой «прорыв». Будет уже навязшим в зубах напоминание о том, что писал Лев Гумилев:

«Культура рано или поздно вырождается в цивилизацию – (проще говоря – в «попсу») – и уничтожается ею». Этому-то уничтожению и препятствуют современные футуристы, именно в этом их миссия, хотя далеко не все, по молодости лет, это осознают.

Зато все уже успели до предела прочувствовать, что в мире, где в многочисленных газетных и желто-журнальных интервью нам рассказывает, что такое труд писателя и как надо писать… «литературные негры» Аля Дарьи Донцовой, …жить Поэтам нельзя…

Абсурд, как в жизни, так и в искусстве, набирает обороты. Не тот «абсурд», «театр абсурда», который был в свое время заметным литературным явлением, а самый прямозначный абсурд отупения и отупления. Городской романс деградировал в «шансон», романы жанра «семейной хроники» осериалились, об «ироническом детективе» и текстах эстрадных песен стыдно и упоминать…

Но все-таки и «попса» «попсе» – рознь. Считающийся «попсовым» роман Маргарет Митчелл «Унесенные ветром» – ничуть не слабее и не менее масштабен и глобален, чем «Война и мир» Толстого. Просто он читается легче (а язык произведения тоже многое говорит о таланте автора, пусть даже в данном случае многое зависело еще и от переводчика), и потому более популярен – в лучшем смысле этого слова. Из этого напрашивается вывод, что футуризм тоже может быть популярным. И станет, потому что он – с его «душевным стриптизом», отсутствием рамок и страхов (хотя и рожден во многом именно из страха перед непредсказуемой жизнью), «откриком» на современность, социальностью и масштабностью даже в произведениях о личном – куда ближе к «народу», нежели еще дышащая ныне, но оч-чень скромно, метареалистическая «новая волна».

Впрочем, так можно и до «Махабхараты» можно дойти, а все будет футуризм. Новое – весьма плохенько забытое старое. Одними смыслами думаем, одними доминантами сознания и бессознательного. Так что же истинно нового у наших футуристов?

А то, что ярко и броско выделяется на фоне топорной поэзии многих пишущих мужчин и «соплелирики» женщин – сила протеста против… много чего, в том числе и этой топорной поэзии и соплелирики…

Читая же современных крымских неофутуристов, в первую очередь ощущаешь боль, а уже во вторую – разглядываешь «начальные, сложные, неточные рифмы, ассонансы и аллитерации». Зато сразу бьет по глазам «предельная концентрация смысла», «конкретность и наглядность Образа» – порой с трудом воспринимаемого, а то и откровенно дикого («короста в венах»???) для нефутуристического сознания.

Несомненна и «первичность эмоции». А вот «субъективизм авторского восприятия», увы, как ни прискорбно, вовсе не субъективен, а у всех одинаков. А именно: резко отрицательный. Но о причинах этого уже было сказано – корыто мира не поддается чистке, а только – уничтожению. А жить-то хочется, ребята…

Посему можно дать смело современному течению предельно «конкретное и наглядное» название – «Футуризм боли». Только не стоит ассоциировать с «мировой скорбью» романтизма – та была (наравне в связи с масонством), скорее игрой, обычаем, ритуалом, который необходимо было соблюдать «уважающему себя» «приличному» поэту (что до Байрона, то его, как и Пушкина, внесем в список «футуристов своего времени»). А ныне – сколько раз в этом сетевом обзоре по материалам крымской прессы уже звучало слово «искренность»? Впрочем, если уж мы хотим не повторяться, отличаться от привычного, и в то же время блеснуть умным словом – могу предложить название более точное, отражающее истинное положение вещей: ведь это поэзия не будущего (not the future), а именно настоящего (reality), сего момента, сей страшной реальности. А в творчестве юных она предстает еще более страшной, просто невозможно ужасной, гипертрофированной донельзя. И посему – «ГИПЕРРЕАЛИЗМ». Но пусть молодые сами решают, как себя называть, а пока, по привычке, продолжим именовать их футуристами.

Как бы ни называлось рассматриваемое направление, но оно уже имеет свои, абсолютно новые приемы, один из которых – назову его «прием копейного древка» – хотелось бы проанализировать подробнее.

Трудно было выбирать отрывки для цитирования, потому что стихотворения воспринимаются в целом, неделимо на строки или предложения. Часто целый текст на полторы страницы – это нагромождение сверхэмоциональных образов и картин, нужных лишь для того, чтобы усилить, подчеркнуть, вынести на гребень основную мысль, заключенную всего лишь в двух последних строках. Да, эти две строки (иногда – одна, иногда – пол-) – и есть все стихотворение, вся его тема и идея, остальное можно выбросить без потери для смысла. Но только так читатель может увидеть, услышать и принять «во нутро самоё» этот смысл, которого иначе бы не увидел. Пронзить можно и ножом, но копьем на длинном древке дотянешься до куда большего числа «непробиваемых» читательских душ, не столько тупых и бесчувственных, сколько не желающих видеть и ощущать мировой ужас.

Такие стихи не для разбора и рецензирования, не для препарации на тропы и фигуры. Они даже не для чтения «с листа». Они именно для ора, для стадиона и микрофона. Но пока еще читатель и слушатель не готов к восприятию подобного, и аудитория футуристов мала: молодежные литобъединения, «квартирники», тусовки, редкие молодежные литфестивали. На страницы официальных печатных изданий футуристам пробиться практически невозможно, поэтому их удел – поэтические сайты, самиздатовские сборники и немногочисленные альтернативные журналы вроде «POLUS-Крым» и др.

Из официального же молодежного сборника «Вселенная поэзии» все наиболее душераздирающие стихотворения были безжалостно изъяты редакционной коллегией – за что теперь сборник обвиняют (в среде футуристов) в чрезмерной «белизне и пушистости» – хотя и туда много чему интересному и неоднозначному удалось «влезть». А на недавно чудом прорвавшийся на страницы молодежного журнала «Алые паруса» футуристический (гиперреалистический) рассказ обрушилась волна отрицательной критики от мэтров и корифеев: мол, это пропаганда насилия и разврата, и такое-де, вообще нельзя печатать в молодежных журналах!

Да не пропаганда, а вопль отчаяния человека, стремящегося выбраться из этого самого насилия и разврата – и не могущего. Да и где еще это печатать, как не в молодежных журналах? «Испорченная» (якобы) молодежь не «исправится» от «розовых соплей», которые там печатать «можно». Она, молодежь, по-прежнему будет собираться в группы и группировки, для того, чтобы… хорошо, если читать футуризм. Лучше читать об «этом», чем делать «это». Читая о зле, особенно если написано сильно и ярко, можно возненавидеть зло. И в этом еще одна миссия «футуристов боли».

Хотя, есть среди них и те, кто явно перегибает палку и переходит за рамки предупреждения – к откровенной деструктивности. Имеют место быть и такие стихи, от которых даже сильные, но легко внушаемые (а о суггестивной силе «крикописи» можно и не говорить!) личности могут подвигнуться на…

Так что, отчасти правы те, кто не пускает молодых футуристов в печать. Грань невероятно тонка, и только истинно талантливый почувствует, куда уже нельзя делать шага. А талантливы, увы, далеко не все «футурящие» и редактирующие. «Давайте все вместе уродовать солнце!» – авторство призыва скроем, но позволим себе оный привести, поскольку хотя бы один пример необходим, дабы дать понятие о «загранности». Едва ли текст, включающий эту цитату, написан от души – скорее, в целях выделиться «смелостью».

Есть футуризм от сердца, прочувствованный всем существом – и футуризм по моде, «от-футур» – не более, чем холостой «выпендреж» и дешевый эпатаж, только с целью себя показать и собой удивить. Бич всякого яркого направления в искусстве всех времен – эпигонство, и ныне оно также процветает на «крови» пишущих «кончиком нерва».

Но для футуризма слишком узко слово «мода». Лучше сказать – «волна» («новейшая волна» – не менее!), которая сметает и еще многое сметет на своем пути. Как, например, уже сумела пробить брешь в скепсисе и недоверии, насмешках и неприятии себя авторами-традиционалистами всех возрастов. Заметно влияние футуризма в творчестве крымских мэтров – особенно ярко эта особенность прослеживается в З-м, 4-м и 5-м номерах «POLUS-Крым» – но, как ни удивительно, в прозе…

Чувствую, что у читателя уже сложилось мнение, что юный футуризм – это только негатив, злость и разодранность. Нет, в нем огромное множество тем. Есть прекраснейшие образцы футуристической любовной лирики. Понятно, что рваные строки и сбивающиеся ритмы априори не предназначены для описания счастья, потому 95% «футуролюбви» – несчастная. Но – и сильная, и дерзкая.

Другие аспекты темы «поэта и поэзии»: борьба с критикой и цензурой, сущность и происхождение вдохновения, хрупкость дара и его же сила, жертвенность поэта во имя самого разного (человечества, идеи, дешевой известности и др.), переосмысление трагических историй классиков – все это также есть у футуристов, но здесь пока не наблюдается чего-то особенно оригинального, за редкими исключениями. Посему с примерами повременим.

Существует и пейзажный, и философский, и даже религиозный футуризм, футуропародии, футуроюмор, но, как правило, это уже несколько иные направления: нечто, напоминающее эгофутуризм Северянина, или, к примеру, переплетение с метареализмом и фаэзией. Смесь, точнее, чередование двух «волн» (хотя и с преобладанием мета-) можно наблюдать в творчестве Елены Коробкиной (Евпатория), постоянного автора «POLUS-Крым».

Интересен также пока еще мало описанный в критике стиль в украиноязычной поэзии, который назван его основателями «постфутуризмом». В этом направлении более чем успешно работает «Гильдия Непризнанных Гениев постфутуризма «Неабыщо» в г. Житомире (Илья Стронговский, Олег Левченко, Вероника Кавун, Наталия Шеремета и др.) и их крымская последовательница Елена Стоянова. Ее «пост-опыты» на украинском языке представлены в «POLUS-Крым» № 5. Русскоязычная поэзия и проза, и даже литературная критика и публицистика Елены, хорошо известные в Крыму и за его пределами и в представлении не нуждающиеся, также футуристичны по своей природе.




2.

В качестве же еще одного – несколько необычного – штриха к «портрету» футуризма хочется представить творчество блестящей поэтессы-эгофутуристки, чье имя (абсолютно настоящее) загадочно так же, как и ее стихи, которые можно охарактеризовать как «неосеверянинство». Это Ариолла Милодан из Ялты – единственная из группы постимажинистов, которая не кричит, а «поет»:

…Я люблю играть в недосказанность,
Как мираж, создавать таинственность,
В недопетость и недосвязанность,
Облекая недоединственность.
Останавливать страсть за мгновение,
До того, как она насытится,
Мысли, чувства и впечатления
Дневникам изливать, как сыплется…
Я привыкла…
А вместо этого –
Нагло, залпом, на подоконнике:
Хочешь? – На!
Но – ни блика светлого!
Крест на солнце! Фа в пентатонике!

Хоть стихотворение и построено на ставшем уже футуротрадицией «приеме копейного древка», но острие этого копья – ронзающее, а само древко изукрашено переливающимся узорочьем и – самоценно. А самая возможность «петь» и «узорить» в стиле футуризма – это лучшее оправдание этому течению на обвинения его в «одно-крико-образии». Хотя, в общем-то, никто в оправданиях не нуждается.

Можно назвать еще несколько имен молодых ярких футуропоэтов и футуропрозаиков, но пора остановиться, а то так футуристами окажется вся пишущая молодежь. Действительно, по «капле» от этой «волны» есть в творчестве всех известных мне юных дарований – такова уж дерзкая природа молодости.

Впрочем, как ни смягчай автор этих строк своею же рукой созданное «зверское» впечатление о футуризме, никуда не уйдешь от факта, что данный стиль в поэзии создан все же для того, чтоб ругать, хулить, обличать, требовать, угрожать, кликушествовать, а не восхищаться, хвалить и воспевать.




3.

В Крымском краеведческом музее собрались однажды те, кого пленила восточная культура. Свой Восток всем желающим показали бард Владимир Грачев, и поэты – Ариолла Милодан и Валерий Гаевский. Каждый из них прошел свой путь познания культуры и традиций этой таинственной части света. Встретившись однажды, они решили соединить свои впечатления. Так появилась концертная программа "Ах, Восток. Восток".

Восток – дело тонкое, тонко заметил товарищ Сухов, герой популярного кинофильма "Белое солнце пустыни". Реальный и сказочный, размеренный и страстный одновременно восточный мир покорил многих. Одних пленяла культура и древние традиции Востока, других философия. Валерий Гаевский, крымский поэт увлекся восточной философией в восемнадцать лет. Сколько книг было перечитано с тех пор, сколько передумано. Сколько открытий сделано, но восток по-прежнему его удивляет и вдохновляет, вот что говорит сам поэт.

– То, что нам предлагает Восток – это весь мир. Это открытие себя, это взгляд внутрь. А что как не это является главной ценностью человеческой жизни.

В поэзии Валерия Гаевского много восточных мотивов. Чтобы они звучали должным образом, исходя из славянской души, говорит поэт, нужно не просто любить Восток, а ощущать ту энергетику, которая присуща этой культуре.

Ялтинская поэтесса Ариолла Милодан увлекалась Востоком в школьные годы. Все началось с индийских танцев. Сначала ее привлекла внешняя атрибутика и необычные движения. Что означает, каждое из них познавала постепенно. Узнала и о том, что к колокольчикам Гун-Гру нужно относиться с почтением, как к священному предмету. С ними нельзя ходить в обуви, их нельзя класть на пол. Но востоке любая сторона жизни имеет, как бы, сакральный смысл. Лишь со временем Ариолла поняла, что восточный танец нечто большее, чем зрелище:

Философия восточных танцев. Танец – это жизнь и вся жизнь проистекает из танца. Натараджи – бог Шива, он создает и разрушает Вселенную танцем, и, на самом деле, танцем можно только не только развлекаться, но и рассказать и очень многое сделать…

Ариолла познала философию восточных танцев. Теперь ставит их сама. В этой концертной программе три ее постановки. А также стихи, удивительно мелодичные и по-восточному мудрые.

Программа "Ах, Восток, Восток", говорят ее авторы, это витраж со множеством цветных стеклышек. Каждое из которых и есть творчество ее создателей. Если стеклышки поменять, программа изменится. Но восхищение древней культурой останется прежним.

Ученые считают, что культура славян и Древнего востока имеют общие корни. Язык Древней Индии – санскрит, по мнению некоторых лингвистов, похож на старославянский. Пример этому, прозвучавшая в программе украинская народная песня "Несе Галя воду". Известные слова украинский индолог перевел на хинди. Песню исполнила Ариолла Милодан. Она же поставила и танец.

Программа, которая была показана 28-го апреля 2006 г. в Голубом зале Краеведческого музея, по-своему уникальна. Зрители увидели своеобразный сплав искусств: восточного танца, авторской песни и стихов, в их взаимном соединении и созвучии. Все участники проекта – поэты: Ариолла Милодан – танцующая, Владимир Грачев – играющий и поющий, Валерий Гаевский – читающий. Идея создания подобного концертного трио возникла у симферопольского барда Владимира Грачева, который и подготовил программу.

Теперь и о самой встрече и подобных ей встрече в других городах, в том числе и в Киеве… Вспомним для начала, что царем танца в Индии однозначно признается Шива-Натараджа, один из богов "тримурти" (триады): Брахма-Вишну-Шива. Известен миф о танце Шивы на теле убитого им демона Апасмары. Считается также, что именно оргаистическим танцем бога Шивы регулируется мировой порядок и порождается великая энергия "благости" – космический жар – "тапас".

Культура индийского танца уходит корнями в глубокую древность, по сути, это целый язык жестов, поз, движений, мимики, ритмики, а в сочетании с музыкой – настоящее повествование, "читая" которое зритель узнает о любви и преданности, о страданиях и радости тех или иных мифических (и немифических) героинь и героев, узнает подробности событий их встреч и разлук. Есть танцы-поклонения, танцы-посвящения, танцы-приношения, танцы прощания, эпические танцы, а также танцы "возвышения духа". А уж насколько богат и своеобразен, символичен и красочен индийский костюм и грим, говорить не приходится, – все здесь имеет свое значение, все подчеркивает и передает живую мысль, буквально дышит красотой, силой, торжественностью. В этом характерные черты и неподражаемость индийского сознания, индийской культуры и философии.

На русскую почву индийский танец стал проникать относительно недавно – с конца XIX в. Школы обучения этому искусству – явление еще более молодое и, скорее всего, расцвет его падает на времена бурной советско-индийской дружбы 60-80-х гг. прошлого века. Учителя и хореографы из Индии периодически появляются в Украине и в наше время, успевая организовать не столько школы, сколько отдельные студии в отдельных городах, привлечь молодежь и обучить своих последователей всему тому сложному "арсеналу", о котором упоминалось.

Ариолла Милодан начала постигать искусство восточного танца более одиннадцати лет назад. Сама она уроженка Алупки, сейчас живет в Кореизе, пишет лирические стихи на русском и украинском. В программе Ариолла представила три индийских и один арабский танец. Последний под общие овации зала ринимается обычно на "бис", но повтор, как потом призналась исполнительница, под другую музыку – ее свободная импровизация. Нежная проникновенность Индии, фееричность и зажигательность Аравийской Семирамиды, чтение собственных стихов делают Ариоллу центром этой необычной программы, ее ярким украшением. Совершенно неожиданным подарком для публики всегда оказывается и уже упомянутая народная украинская песня "Несе Галя воду…", исполненная Ариоллой на хинди – дань культурному содружеству Украины и Индии.

Лирическая элегия на стихи Валерия Гаевского "Между вечностью и утром..." слушалась по-другому, здесь доминировала умиротворенная философия единства и "прощения всех ролей", которые людям довелось сыграть в жизни, а рефрен "ты взгляни, над небом – небо, Господин, мой Господин..." – обращение в духе китайской пейзажной лирики, это обращение к другу, к попутчику, вообще к человеку. Газель "Свеча" на стихи Бора Гази Герай хана II (XVI в.) в переводе трагически погибшего в 2003 г. крымского поэта Сергея Дружинина ознаменовала переход в программе к арабской "волне" стихов и танцев. "Ночью слезы, сна не зная, льет печальная свеча..." – эта песня стала своеобразной касыдой, лирической исповедью и замечательным вкраплением крымско-татарской культуры в пестрый ковер выступления поэтов.

Восточные стихи Валерия Гаевского – это избранные произведения автора, вошедшие в разные годовые циклы, писавшиеся в то время, когда поэт увлекался изучением индийской и буддийской философии и мифологии, самостоятельно постигая те истины, которые затем нашли отражение в его писательском творчестве, преломлялись и складывали вехи на пути собственного "расширения сознания". Художник слова, как считает Гаевский, не может замыкаться только на одной культуре, он странник, подвижник, гражданин мира. Какой смысл, живя в огромном доме, ютиться в маленькой комнатушке, если у тебя ключи от всех комнат, не лучше ли постараться стать настоящим господином своего дома и следить, чтобы плесень не завелась там, куда ты, может, и не часто, но заходишь, куда можешь поселить своих друзей... Гаевский и "поселил" многих друзей-читателей в комнаты-главы своего романа "Фантазии об утраченном", вышедшем в прошлом году, где есть и Индийская, и Иранская, и Кельтская главы-повести. Многие из читателей сегодня пишут автору письма с отзывами: кто-то признается в своем непонимании, кто-то в необыкновенном удивлении и радости. Но при всех влияниях, поэзии Гаевского совершенно не свойственна подражательность. Она сама по себе обладает оригинальной метафорикой, символикой и ритмикой:



Коснись меня, как лист пергамента целует Соломонова печать...
Не источать смоковницам сокровищ таких, чтоб, как уста, распятые звездой, – безумили!.. –
Одной будь сенью для семи божеств венчальных.
Так коснись!.. и преклони на грудь искрящий звон монист...

…Следует добавить, что программа проводилась под эгидой недавно созданного ТО "Фанданго", в котором теперь, кроме Клуба Фантастов Крыма и одноименного литературного альманаха, утвердился еще и культурный блок – совместное творчество поэтов, музыкантов, художников.




4.

Теперь чуть-чуть о детях… Ялинский преподаватель индийских храмовых танцев Ариолла Милодан, танцовщица, прекрасная поэтесса, чтица, рассказчица, певица, мать, женщина, которая видит в себе и осознаёт десятки миров. Призналась, что не может себе позволить многим мирам изнутри показаться. Боится непонимания, осуждения, наказания, гнева…или...?

ВОСПОМИНАНИЕ

Мы носились по школе, как скопище бесов

И вопили. Вопили безумно и дико,

Кроме вопля не зная других интересов.

И земля содрогалась от нашего крика.

Мы ломали убогие школьные стулья,

Били стёкла снежками, царапали стены…

Со звонком вылетали, как пчёлы из улья

И крушили столовую все перемены.

Спортплощадка. Монголо-татарское иго

Изуродовать так бы её не сумело…

А у нас были очень подвижные игры:

Бить не глядя куда, лишь бы только гремело!

Но последний звонок оборвал наше детство

И теперь оно где-то в душе затаилось.

И однажды, почувствовав это соседство,

По тенистому парку я к школе спустилась…

Всё, что помнилось мне, всё, что дорого было

В старой школе осталось почти без измены…

Детства память вновь душу мою закружила

Шумной виттовой пляской большой перемены.

ИНДИЙСКИЕ ГРЁЗЫ

Сквозь узоры зимние вон чернеет лес.

А мне снятся дивные храмы до небес,

Пальмы шелестящие, океана синь

И фигуры пляшущих каменных богинь.

В звоне колокольчиков слышу голоса,

Что тысячелетия дразнят небеса.

Барабанов гулкую дробь ловлю сквозь ночь,

И от зимних сумерек убегаю прочь.

Вижу пляски лёгкие в зареве огней,

И мечты далёкие там, среди теней.

В благовонном мареве статуи богов,

И застыли в мраморе отзвуки шагов.

В минаретах с башнями, в кружеве резьбы

Где-то мне всё кажется лик моей судьбы.

Дворики с павлинами, горы снятся мне,

С нищетой немыслимой роскошь наравне.

В джунглях пальмы нежные листьями шуршат,

А ручьи мятежные с гор сойти спешат…

Как мне там безоблачно, как мне там легко!

И зима, и горести где-то далеко…

Но не вечен грёз моих сказочный кураж,

И с рассветом медленно тает мой мираж.

Пропадает милая, дивная страна…

Вновь гляжу уныло я в кружево окна…

Сквозь узоры зимние вон чернеет лес,

А мне снятся дивные храмы до небес.

МЕЧТА

Где-то за облаками призрачная мечта,

А здесь вот, под ногами каменная пустота.

Где-то в горных вершинах, вторя моей мечте,

Танцует великий Шива в немыслимой высоте.

А здесь я пляшу на подмостках. И странен мой танец, и пуст.

Мечта о далёких звёздах мой в пропасть низводит путь.

Я в этом мире чужая, и этот мир мне чужой…

И всё же, воображая себя в реальности той,

Я чувствую, что не принята далёкой моей мечтой.

ВИДЕНИЕ

Я лежу в потоке света,

Солнечного света.

Я в египетской гробнице,

В золото одета.

Без конца в лучах играют

Серые пылинки.

Блики света озаряют

Странные картинки.

Я лежу в потоке света.

Видно, я – царица.

Благовонный дым клубами

По углам курится…

В эту странную картину

До конца не верю:

Глубину заклятий дивных

Разве я измерю?

И лады мелодий лёгких

Знаю, но откуда?

Чувства тех времён далёких

И покой повсюду…

Что-то было, что-то будет…

Призрачны мечтанья…

Волны времени скрывают

Прошлого сиянье…

IMPRESSIO

Я люблю дегустировать тонкости,

Как старинные вина, каплями

На губах, на бокалах, в звонкости

Тишины. Как пугливыми цаплями

На огромном зеркальном озере

Любоваться, не помня дыхания…

Эти мелочи, эти тонкости,

Этот вечный миг ожидания…

Я люблю играть в недосказанность,

Как мираж создавать таинственность,

В недопетость и недосвязанность

Облекая недоединственность.

Останавливать страсть за мгновение

До того, как она насытится,

Мысли, чувства и впечатления

Дневникам изливать, как сыплется

Я привыкла…

А вместо этого

Нагло, залпом, на подоконнике –

Хочешь? – На! Но ни блика светлого!

Крест на Солнце. Фа в пентатонике!

…!

В стихах читаются эти миры, «запрещённые»… При общении с ней трепетно-приятно ощущать просто магическую тонкость души этого человека. Призналась, что людей, «вибрирующих» на таком уровне, у неё в знакомцах очень мало. Другими словами, одинокость душевная… Неофутуризм «боли».

Сетевые ссылки:

1. http://dmitrykrasnoukhov.kiev.ua/?menu=ideas_1
2. http://lit-crimea.narod.ru/164-167/news17-18.html – № 95(3325) 26 мая 2006 г., «Крымская правда»
3. http://vanarchive.internews.ua/content/bulletin/11473.html
4. http://www.litkonkurs.ru/index.php?dr=45&tid=90436&pid=114
5. http://www-ki.rada.crimea.ua/nomera/095/vostok.html – Ах, Восток, восток! Автор(и): Шастун, Пискунова

Джерело: http://h.ua/story/24732/