пʼятниця, 30 березня 2018 р.

Складень [виданий до тематичного заходу] :: "...Завтра - це тільки інша назва сьогодні" (2002)

Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України 
“Liga ArtiS”

Складень 5


Міністерство культури і мистецтв України,
Житомирське училище 
культури і мистецтв 
імені Івана Огієнка,
ІІІ-ій курс режисерського відділу 
заочної форми навчання
2002 року
представляють вечір-презентацію молодої поезії нашого краю, виставку-презентацію 
творів молодих художників

“...ЗАВТРА – ЦЕ ТІЛЬКИ ІНША НАЗВА СЬОГОДНІ”



Андрій Савенець
Читає Олег Левченко
РЕЦИДИВ
Було щось біля болю – так, не біль.
Не біль, а так – як лобом у болото,
Бо літо вбите, літу ще боліти,
Бо лід поплив по волі хмелю хвиль:
Болід поплівсь поволі, мов було то
Блукання вовка в спалених полях.
Мій переляк супліттям днів і миль
Повів повільний шлях. Помильний шлях?


Тетяна Чеховська 
Читає Наталя Криштбль
СКІФСЬКА БАБА
Я скіфська баба з поглядом камінним
Давно від болю зовні скам’яніла.
Одначе, з серцем вроджена нетлінним,
Я відчуваю біль душі – не тіла.

Я голосом, який біду віщує
Вам буду пісню степову співати.
Ту пісню люди, може, й не почують,
В ній – голос вітру, полину і м’яти.

Мені що день, що рік, що років сотні –
Я кам’яна, я час не відчуваю.
За всі образи й дні мої скорботні
Змовчу, стерплю… і вже не проклинаю.

Мої слова, що серце розривають,
Віки перепалили на каміння.
Стражданням пам’ятник історія складає,
І я стою під місяцем-видінням.

Стою й мовчу… мовчать каміння звикло.
Немов фортецю Прощення мурую.
Із кришталю, аби з Небес проникло
Тепло до мене. Я його відчую.


В’ячеслав Біденко
Читає автор     
ОКСАМИТОВА РОСЬ
Оксамитова Рось
Трави нові нічні обіймає,
Діамантами зір пелюскоче нічний небосхил.
Я живу… Й у житті віднайтись сподіваюсь,
Як знайшовсь у п’яті стародавній Ахилл.
На мене не чекає помилка Фетіди,
Я занадто дорослий у мрійних думках…
Я мости запалю, де ніколи не піду
У мрійливих і лагідних бачених снах.
Оксамитова Рось…
Не вагаючись мила,
Дай наснаги усім, хто бажає її.
Плаче хтось…
То летить з небосхилу
Ще один діамант,
Сподівання нові…
Не бажає наснаг,
Хто кохання відрікся,
В кого замість кохання
Зазлобилась кров...
Ніби душу підняв,
Аж у серце піднісся
Схлип відвічних зітхань,
Як найвища любов!..


Анатолій Клюско 
Читає Дмитро Зіневич
ТРИДЦЯТЬ ТРИ
Голова опустилася руса
Й ніби чую я голос згори,
Бо ж мені, як тобі, Іісусе,
Проспівало життя тридцять три.

А ще й досі стою на розпутті
І не в силах до тями прийти,
Вже стомився розшукувать сутнє
Та й не вірю, що зможу знайти.

Зве на суд мене долі Ґолґофа,
Щось запитує совість мою,
Я ж розгублено плутаюсь в строфах
І надіями мрії кую.


Світлана Башинська
Читає Ірина Петракович
* * *
Свідомістю фантазію торкаю
І розумом цілую почуття.
Хоча не пташка я та все ж літаю
У хаосі буденного життя.

Душею серце лагідно лелію
На перешкодах заздрісних бажань.
А чорна мрія у багатті тліє
Спіткнувшись на руїнах сподівань.

Добро і зло, змагаючись в двобої,
В примиренні не поєднають рук.
Це вороги тепер, а ми з тобою –
Як свідки їхніх нездоланних мук.

Рядки лякають стомленим серпанком
На сірий шлях життєвих сторінок.
Недоспані, зігріті теплим ранком,
Немов дитина, роблять перший крок.

Їх б’є свідомість вічністю надії,
Із розумом з’єднавши почуття.
А я з невірою цілую мрії,
У смерті відбираючи життя.


Валентина Налапко
Читає Валентина Лаврик
* * *
Я проллюсь на дно твого серця,
Віднайду свій маленький куточок.
Я сховаюсь у нього від ночі,
Самоті не пробивши квиточок.

Я так довго шукала дорогу
До тепла, що зігріє нарешті,
Заховаю душевну тривогу,
Пригорнуся до тебе ще ближче.

Знов безглуздя низаю на нитку,
Божевільно всміхаються мрії,
Ніч чега крізь відчинену хвіртку,
Випускатиму кульку – надію.

Я не буду осуджувать
Тихше,
Не сполохай дитину-кохання.
Я проллюсь у скорботніші вірші,
У рожевий відтінок світання.


Олена Болюх
Читає Марія Стрижко
* * *
У темряві маленького вокзалу
Стояла дівчина, тоненька, мов струна,
Когось в дорогу, може, проводжала,
Чи зустрічала милого вона.
А поїзди приходили, рушали,
У темній нічці танули, мов дим.
Вона одна задумливо стояла
І тріпотіла серцем молодим.
Усе перетворилось на чекання:
І теплі зливи, й літні вечори.
А семафора крапочка остання
Виднілася, мов вогник, з-за гори.
Їй говорили: “Не чекай, минулось,
Він полетів, мов пташка крізь вікно!”
Вона сором’язливо посміхнулась:
“Я ждатиму його усе одно”.


Світлана Штатська
Читає Ольга Могилевець
ЦУЦИК
Тато цуцика приніс:
Чорні вуха, чорний ніс,
Чорні лапки, чорні очі, –
Весь, немов поріддя ночі.

Чорний, чорний, як вуглинка,
Чорна шийка, чорна спинка,
Чорний навіть язичок.
Котиться з кутка в куток
Шерсті чорної клубок.
Затаїться і мовчок!

Але я його люблю,
З ним читаю, з ним і сплю,
І гуляю разом з ним,
Щоби ріс мій пес незлим.


Олег Левченко
Читає автор
ТАК ПРОСТО
Накреслю лінію, так, просто, не маючи ніякої мети. Замислюсь, щоб додати ще якусь безцільність. Зупинюсь, подумаю, головне, щоб це було без мрій, просто так! Спробую намалювати поряд із лінією коло. Вам це нічого не нагадує? Мені теж! Може, щось перекреслити? Добре було б порожнечу? Виходить якась невпевненість. А заради чого все це? Краще було б відкласти цей аркуш і  дати домалювати майбутнім дітям, може, вони більше в цьому побачать, тільки б не відклали онукам! Вони, мабуть, будуть мудріші і скажуть: “Що то за ахінею надумав дід?” Якби вони знали, що дід просто так – пустував!

Олена Савчук
Читає Наталя Кришталь
* * *
Залиш мене одну
Серед вогню і квітів.
Прадавнє божество
В руїнах помира.
Чи справді ти
Бажав мені добра,
Коли вогнем ішов
Мій дім святити?


В’ячеслав Біденко
Читає автор
СЛОВА
Слова!
Ви незграбні й смішні...
Нічого, так собі – вітер...
Якщо призначаєтесь ви байдужості.
Яж тоді – митар...
Ви – ніби здобич орла,
Якщо ваш слухач пустеля...
Нехай ваша сила й була
Як вибух, як блискавка, скеля.
Ви навіть не краплі в морі,
Де всякії краплі – зорі,
Ви – тільки найбільше море,
Якщо ви моє горе...


Ольга Городецька
Читає Дмитро Зіневич
* * *
Оголена насиченість буття –
як гойдалка для сутності
людської
і подорож удвох з самим
собою –
як віра в необхідність
каяття…


Ігор Дейнека
Читає Ірина Петракович
* * *
завтра – це тільки інша назва сьогодні
    В. Неборак
ти прийдеш завтра
чи може не прийдеш
та все одно
я приведу тебе
покажу будування вчорашнього дня
затамуй подих
поглянь на ці могили
де спочивають вчорашні
години
хвилини
секунди
ми


Валентина Налапко
Читає Анна Тамбова 
* * *
Мені хотілося торкнутися до скронь,
Ти естетично був холодний.
Твій подих і тепло долонь
Нагадували час минулий.
Незайманим лахміттям падав сніг
Прозорою дитячою сльозою.
Дивився світ на темноту доріг,
Які давно залишені тобою.


Тетяна Короленко
Читає Валентина Лаврик
ПРИРОДА І ТИ
Природа і ти… Більш ніщо. Більш ніхто.
Віддай їй думки, в ній втопися, забудься,
Забудь про сіреньке убоге пальто,
Про те, що від грошей кишені не рвуться.

Багатства не треба, де сонце цвіте
Солодким, легким, найдухмянішим цвітом,
Де крильми журавлик хмаринку пере,
Де фауна й флора кохається з літом.

Забудь геть про все, бо природа і ти
Завмерли у русі, зійшлися, злилися,
Не треба завдання, причини, мети…
Навколішки ставши, природі молися.


Юрко Ґудзь
Читає Олег Левченко
* * *
…з того, як бачиш –
тих, що почуєш…
…тих, що почуєш –
не намалюєш…
Ось чоловік, що надвечір звільненою від щоденної і щонічної ноші рукою пробує написати слово “ВОНА”, а виходить “ВОДА”… Хоче написати слово “ВІН”, а пише “ДЗВІН”... Хоче вивести щось схоже на слово “ДУША”, а з’являється “ТИША”… Неможливість комусь розповісти про тебе – про нас, двох людей поміж слів перетворених в попіл… Хоче вивести слово “ВОДА”, а виходить “ВАТА”… Неможливість щось комусь розповісти перетворюють всі лексичні зусилля на вправи для скриптора глухонімого… Хоче намалювати гієроґліф “САД”, а з’являється “СУД”… Там наші тіла мали на двох одну душу і тишу…
Я хочу розповісти Тобі
Я хочу розповісти Тобі
Я хочу розповісти Тобі
– там, де почуєш –
не залікуєш,
хоч і забудеш…


Мовчання триває цілу вічність...
Юрко Ґудзь

Автори висловлюють подяку 
за сприяння у виданні цього складня
голові Житомирської обласної організації 
Спілки творчої молоді Укаїни 
“Liga ArtiS”
Ковтушенку О.Ю.
та заступнику голови Левченку О.Г.,
а також особлива подяка 
ІІІ-му режисерському курсу 
заочної форми навчання 2002 року
та їх викладачу-режисеру 
Осляку Володимиру Михайловичу
за розуміння і сприяння 
розвиткові української поезії.

Малюнок на обкладинці Наталії Левченко  

Самвидав
Житомирської обласної організації
Спілки творчої молоді України
“Liga ArtiS”

2002 рік

Сткладень :: стронґовський :: Антицнота (2002)

Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України 
"Liga ArtiS"

Складень 9


стронґовський

-антицнота-



ЖИТОМИР
2002



-\-
не zавжди я маю
щотижня
натхнення
частіше воно мене має
під місяцем ясним
я часто фіґєю
і ще частіше волаю
натхнення суворе
воно нависає
і zаважає
писати
ви б zнали як я
(отой самий Я!)
хотів би його
поховати!..

-\-
нас жеруть
нас потихеньку пожирають
і в чорну каламуть
використаного електорату
викинули наші міzки
вони zабули
відіймали і zабули
не нарікаймо
ми самі собі обрали
ґурмана

-\-
поступ
рис
постфутуриста
бидломістє
чистогриzла
політичне
поетичне
неабищо
вищесвище
свинопошук
багносонця
finishує
у сторонці
поступ
рис
постфутуриста
поето-
сепаратиста

-\-
я думав
народжувати легко
бац - і ти мама чи батько
уявіть: народити
бібліотеку
книги тягати пачками

та ні маєш
боліти
хворіти
вмерти
кохання - иншим
собі - смерти
zабажати
словаспати
не дадуть
радше - рідше
щоб вижитискніти
zа склом - ненароджені діти
маєш
zнати
писати
вбивати натхнення
ховати словами
себе

????????????
вмерти
себе - на попсовий вівтар
жерти
напівкоштовне каміння
напівпотрібних думок
отримати
листа електронкою осіннього
посадити
йо в zемлю й чекати
дукатів
побитих віспою критики
рядків
пернатих
погаслих Пеґасів
товстих книжок ідіотських
форzаців
народити героя zакохати
жерти його натхнення
плювати
z водонапірної на попередників
прокинутись і zаписати
все вищеzгадане трібне

?????????????
ляzґіт zаводів фабрик
прокату ґвинтики гаків
пиляння срак на дві
половинки тиснення
тиску абzаци до писку
ляzґіт рогаликів хлібово-
дріжджних  бакаї ґенделики
на роzдоріжжі неоново-
ніжні світелка світлярів
стайні домашні електро-
башти водовідведення
феміно-ґендерне лабораторне
лабіринтовне вогнеспасіння
риzикорівне стрибання
батутом на хмарочоси
падіння потрійне мірило-
ступінь анґелів ліzлих
у вікна ув очі у рота
вагітнонудота радіотиша
модельні тролейбуси вzуттєво-
нишком каменяреві кваzі-
амори псевдорефлексії
попсочудове натхнення
ПОЕТОZРЄНІЄ

-??????????-
житискніти
формодумками
повстю обитих zвивин
роzписатися
порнокаzками
скаженокаzати про дивне
доzволяти
гулянкам нервів
перевитих сорочкамипсихо
перейти
життєполе тернїв
й померти невимовно тихо

фіґ!
я не такий
я вільний думками й тілом
вогні
великого селища
де населення всі - дебіли
не для мене я одинак
я той хто руйнує кордони
бійтесь мене я той ще ще б пак
я zібю z усіх вас корони

-\-
душа блює їй важко
бодун і тяжке похмілля
шукає собі парашку
а тіло шукає тіла

-\-
у вівторок о 5-ій
написав перший рядок
у четвер о 2-ій - другий
напевно
ці рядки дуже важливі
раz я подав їх дату
написання
та є питання: коли мій
zнайомий майстер
zробить другий напис на
їх надмогильних каменях

??????????????
zабаганка
zранку
включити тебе
до меню сніданку

-\-
на вулицях квітнуть котики
на вербах тополях кленах
милуються ними люди
а котики еміґрують


-\-
нитка zа ниткоюниткоюниткою
стоп ґудzик
нитка zа ниткоюниткоюниткою
стоп ґудzик
кістка zа кісткоюкісткоюкісткою
стоп моzок
кіста zа кісткоюкісткоюкісткою
стоп рух далі
то кістка
фарба zа фарбоюфарбоюфарбою
стоп де лице?
думка zа думкоюдумкоюдумкою вакуумвакуумвакуум
стоп zроzуміло
форма zа формоюформоюформою
ось це таки дівчина

-lego-
підсвідомости льох
вниз іду
даю спочивати реальности
то світ инший. Для одного чи двох
третій накличе біду
руки так-і-млисті
намисто міста
фатальности
перебирають
ковzнуть нігтем по світу твоєму
в душі zалишиться преzумпція винности
подряпало zачепило
іду вниz роzбирати проблєму
сліпа муzика zакономірности
тебе було тебе било
бажання коліна молитва
до біса
по льоху щурі сновигають
дикий гон скелет шафи гонитва
місто
паzурі міста
його паща тебе пожирає

і голос такий zнайомий тихий
схожий чомусь на мої акварелі
"Еліаш. В тебе щось іz душею"

-претенzія-
купив
телефонну картку
zаклав
у шпаринку косцелу
на небо
хіба не видко
дzвоню

може мені
по той бік того
дадуть відповідь
якого біса
я тут
роблю

-скромність-
в пекло -
z головою піднятою гордо
на шесті
zустрічайте мене zнаменитого
zнамени-
тос-
ті!

????????????
в душі -
арабські мотиви
ґаремів
афґаністанські мелодії
хмарочосів
американські пісні
літаків

інтернацьоналіzм
ґлобаліzацья
платіть панове по
рахунках
в нас нові
напоготові

гоку. fore??????
літери чорні білий папір
і тільки думок -
веселка

мій роzум - горище
моя підсвідомість - льох
zначить і дім десь є

нормально - руйнувати норми
zбочення - нормувати руйнаторів

простягаю на всесвіт
ноги у чорних капцях
а потім на нього кластиму

самотньо рипить мій zаступ
масний чорноzем
ховаю класиків

фарбую в жовтий
Білий Дім
такий вже я Преzидент

літери слова рядки абzаци
ось і домовинка є
лягайте хто віджив

чіпляюся ручкою zа папір
на мене чигає беzодня думки

ніщо не zаважає більше жити
ніж бажання робити
це постійно

на zубах хрустить пісок
причащаюся своїми
попередниками

видудлюють пляшкову душу
zдмухують піну думок
найкращі часи настали

я
к мурашка повzе
в старанні осягнути травинку

роzчиняюсь у філіжанці
твоєї кави
життя солодке

денна темінь
сонце мені
підморгнуло

-/-
смітник
тобі усміхається
вищіреними конеzубами молочної тари
примруженими оками сміття у елітних мішечках
кавалками дzеркал скла дверей та тиньки
шкарлупою бульби яєць пластиком штучним
посміхнись і ти до нього
адже ти
те саме

-антицнота-
стягнули z людини
шкіру
відкрили на обдив
мяzи
і де не де лахміттям
ліzе просмолена душа
то поет-початківець
шпацїром
на скривавлених шматтях
мяса
робить роzтин коханнєтіла
пише на шкірі
вірша

-я zійду-
zу-пи-ни-ла-ся
вісь zемлі
пе-ре-ки-да-ла-ся
череz себе
па-да-ла-лис-тям
на небо синє
да-ла-по-галь-мах
себе zнати
не-ро-zу-мі-ла
дива
у простір інерцьєю
летіли люди

так їм і треба

-хрест-
ти схожа на ракову пухлину
ти пожираєш
мої гроші
і хіміотерапія
лиш робить іz тебе блондинку

-сирота-
осиротів
коржик
іz горіхами
цукатами
осиротів
бідненький

хаzяїна в нього
zїли

-2002-
дві zакарлючки zнак беzкінечности
ніби якісь окуляри
хочеться певности певности певности
а в новинах війна. За zелені ісламу
два вуха й два вирячених сліпа
симетрія майже гомоґенічна
дивіться всі. Такого більш не буде
В нас рік іz людським обличчям

От тільки муляє в дупі
роzірваною ґранатою
якого покоління будем
брате?

-дві infinity-
холод собачий zастінках пекла
інеєіклами простір вкриває
душі себе zдають в іпотеку
нерухомі стоять zавали
крикі-в-кривавлених темряви сенсом
їх роzбиратимуть у вічности легко
я прошу команди "вогонь!"
мені дають відповідь "В пеклі!"

я їм не вірив. Вони zбрехали
рай це коли відсутнє пекло
пекло це zабагато раю

-\-
довго ми z дружиною
ложе ділили. Бенzопилкою
....................................................................................
Автор висловлює подяку
голові Житомирської обласної орґанізації
Спілки творчої молоді України ""Liga ArtiS"""
Ковтушенку О.Ю. та заступнику голови Левченку О.Г.

Самвидав
Житомирської обласної орґанізації
Спілки творчої молоді України ""Liga ArtiS""".
Серпень 2002р.

Складень :: Олег Левченко / Наталя Шеремета / Любов Годлевська / Тетяна Шабодей / стронґовський / Олена Костюченко / Вікторія Дем :: Прийдешнім (2003)

Житомирський обласний елітарний літературний клуб 
"Перевесло"
імені Олени Теліги

Складень 9


Присвячується 6 річниці
заснування клубу


ПРИЙДЕШНІМ


Олег ЛЕВЧЕНКО
Наталя ШЕРЕМЕТА
Любов ГОДЛЕВСЬКА
Тетяна ШАБОДЕЙ
стронґовський
Олена КОСТЮЧЕНКО
Вікторія ДЕМ

…"Коли? Коли? Коли прийде
Апостол правди і науки?!"
Вже двадцять перший вік гряде,
Доносяться священні звуки
Тих невмирущих, гнівних слів,
Що народились в серці сина…
Крізь призму зболених віків
Їх пам'ятатиме Вкраїна,
Досягши всіх земних вершин,
Вознісшись до висот небесних,
Всіх руйнувань здолавши тлін,
Повстане з попелу, воскресне!..

Галина РУССУ,
уривок з вірша 
"Звучать Шевченкові слова…"


ЖИТОМИР
2003


Олег ЛЕВЧЕНКО

< ~ >
Тримаючи у руках пенzля і картинку
повабно*
вимальовуєш себе на палітру відчуттів,
іz насолодою zмішуючи фарби:
жовте іz синім,
чорне z червоним,
помаранчевим... (окремо)
дістаючи іz пляшечок томатних...
"Кривава Меррі"... (zакусюючи).

< ~ >
твої пальці схожі на палітурку
що я використав до своєї zбірки
боzна до якої приблиzно
zвішуючи твою працеzдатність
на умовностях мого міленіумного
ловитиму себе на думці сачком
"я" наче маю "прикид" метелика
а не поетичне обожнювання
іz віzерунком на крильцях янґола
що причепившись тиняється zі мною
та zі своєю муzою

< ~ >
навчись рахувати почуття
відучора вони zатамували світ
відчуття світу  ?  напевно
роzмова іz самим Богом
як цвяшок для автотраси

Повабно* - неолоґізм.__

Наталя ШЕРЕМЕТА

< ~ >
Жага кохання
витекла солоною краплиною
кріzь zаплющені очі,
торкнулася пальчиком вологих вуст,
шовковою хустиною
проzоро сковzнула по оголеним плечам
zалоскотіла пір'їною в горлі
і zасіла глибоко в животі палаючим клубком

< ~ >
Zалишу пляшечку своїх парфумів тобі на zгадку біля філіжанки недопитої кави.

< ~ >
Поступово втрачаючи zдоровий глуzд
 мрію про твої цілунки.
 Нулі в квадраті
 краще
 ніж роzбиті склянки ніжностей.
< ~ >
Полум'я  свічки тьмяно  відображається у твоїх очах.
Струси z вій подив, дивися лише на мене.
Так, я дивна,
але ж тобі це подобається
Zбочена уява малює власний світ.
Не шаруди думками,
до спокою ще далеко.
Дай мені свою руку,
 тримай міцніше.
Швидкість мого польоту
перевищує можливості літального апарату.
 Пристебни ремені -
гальма не справні.
Zбочена уява малює власний світ,
 як полум'я свічки
у твоїх очах.

Любов ГОДЛЕВСЬКА

< ~ >
Чари чужі причащали
Зчернечену душу вночі, -
Чорне ганчір'я зачахло
І чотки навчали в плачі.

Ручки беззвучно чіплялись
За плечі причалу причин, -
Й зчулено ті розчинялись,
У Вічність спустивши човни.

Очі сторіч дочекались
Пророчого щему свічі, -
Й частки полярні помчались
В розпечений смерч маячні.

ІЛЮЗІЯ ВЛАДИ

Мені вдалося загнати земну кулю
в авторучку -
І вона стала кулькою на кінчику
стержня буття.
Водитиму її різнобарвними боками
по паперу,
аж доки не скінчиться чорнило
історії.
Кулька неймовірно швидко обертається,
трансформуючи час
в екзистенціяльні переживання
мого вищого "Я".

< ~ >
Поволі просуваю
переспілі прагнення
між шпаринками
впертого "Дай!"
Їх плоть спотворюється
спресовуючи порох думок
для вибуху...
Та піт і сльози
псують паливо мрій.
Попри все спопелила
ще перше
посмертний свій посаг...
Приймеш?..
У час посту
душа не попросить
нічого,
крім відповідей...
Не соромся,
що гола і боса,
брудна...
Приходь, поговоримо, Господи.


Тетяна ШАБОДЕЙ

< ~ >
Хтось запитав: де мій світ!
Він все ще блукає у пошуках своєї власниці,
Не знищуй самотність. Горду. Незалежну.
Нехай твої справи і дії будуть вчасні.
Лиши біля себе пів-усього,
А мені залиши долю
мого блукаючого світу.
Хтось запитає, де твій світ.
Що ти відповіси?

< ~ >
Швидкоруч нищу емоції дружні
ножовим пораненням прямо в серце,
лишаючи помирати його самітником.
А я не хочу смерті чужої та своєї,
але мушу...
Нехай за це мене засудять довічно.

НОВИЙ ДЕНЬ

У прозорій юрбі
з сірим відблиском
ледве впізнаю Ранок.
Відчиняю вікно -
і щулить серце сірий сум.
А кава холоне.
Завчасно дивуюсь:
навіщо сваритись
із тим чи иншим днем-невдасі?..
Вітер розбудить гаряче повітря,
із чашкою кави зникатиму в часі.
Вітер лоскочеться в тюлі...
Кавовий осад на дні...
День бешкетує
у новім вбранні.


ПЕВНІ ВИСНОВКИ

До сьогодення приєднується
Завтра,
Затравлене тим Вчора,
Але ми намагаємось
Їх ще поєднати загальним...
Життям,
Недоступним до кінця
Нікому з нас.
Бо сонце підвладне
Дню,
А ми - сонцю
(чи то Дню?)
А, може, иншому чомусь?    комусь?

< ~ >
Розіп'ята гордість
На перехресті
Бажання і можливості
Через чуже "Хочу",
Через своє безсилля.
Вкотре розпинаюсь,
приносячи в жертву
Її - гордість.
А вона безсмертна?


стронґовський

-метро №1-

свідомість летіла
колеса стукали
і гориzонт біг навтьоки
і бачення світу
барвами стріло
когось. Чи ви слухали
сенсо-есенцію цієї фіґні?
падало віття
в думок пірамідність
у каньон піротехніки
снами
є беzпліддя на
противагу вагітности
тут щось посереднє
щось трапилось z нами
ґудzики
голки
нитки
шви
відкривають дійсну породу
ковток
вода
колеса стукали по
стравоходу

-метро №2-

zаліzна корова на рейках
доїть сірих zайців
жує гебрейські пейси
траву останніх днів
хто винен їй жетона
копирсайтесь у кишенях
бо в місяці костоломі
zайці витрачаються жменями
zаліzна корова на рейках
доїть сірих zайців

zнаєте най собі доїть
бо zрештою доять всіх
-подяка-
в нас міство мальоване Маяковським
місто де
майбутнім тхне
і як побачу млосно
zабиті вікна дверей
тихо скажу:
zа хрущовки
дякую
СРСР!

Олена КОСТЮЧЕНКО

< ~ >
Коли тобі на серці важко стане,
Що краще вмерти, аніж далі жити,
Згадай щось добре, та жени погане,
Не дай комусь із горя порадіти.

Не дай, щоб хтось сказав:
От він вже й здох", -
Бо спився, обколовся, обкурився,
Із цим життям нещасним не змирився, -
А міг би жити, як усі, удвох!

А міг би жити й наживать добра?
Але "пани" за працю вже не платять…
Іх вже ловить й здирать штани пора -
Бо зад однаковий у бідних й у багатих…

Коли тобі на серці важко стане,
Що краще вмерти, аніж далі жити,
Згадай щось добре, та жени погане,
Не дай комусь із горя порадіти.

< ~ >
Мужвладні
       владні
         ладні…
Без роботи
          Все в турботах
          В чорних ботах…
Одиниці
       ниць
  п'яниці…
 Що за східці?
Люди в сітці. Булки кекси
     Паляниці
                макарони…
Гривні песо євро
         долари і бони…
Вічність щастя
     без турбот життя до віку -
це без Бога не здійснити
                                чоловіку!


Вікторія ДЕМ

СУПЕРНА ЛЮБОВ

Батько сина запитує:
- Синку, любий синку,
Чом узяв собі до пари
Дивну таку жінку? -
Та вона ж - мов соломинка,
Ще й манюня зростом,
Ніби змалечку небога
Мордувалась постом.
- Ви уцілили в "десятку", -
Син признався тату, -
Зоя тим мені до серця,
Що їсть небагато,
А для нашого часу -
Це вартніше за красу!

ЯКІ - МИ

Бабуся в парк на поменад
притурила псяюру
Й зненацька там серед кущів
застукала злодюру.
Він вже ялиноньку зрубав
і повертав наліво.
Бабуся кинулась услід,
типаючись від гніву:
- А зупинись негіднику!
ходім-но до участку,
Там припаяють штраф такий,
що перестанеш красти!
Крадій ходу загальмував,
здивовано скривився:
- Звідкіль оце, скажіть мені,
суддя такий з'явився?
Нащо лякаєш і сичиш,
мов би надута кобра?
Гадаєш, що зловмисник я,
ні, я людина - добра.
Згубив красуню? Ну то й що? -
в грошах потребу маю;
А зарплатні як не дадуть -
ще й не одну зрубаю!
Уже ж на носі рік Новий,
а гривень де дістати?
То я діп'яв товар ходкий
і йду його збувати.
Ой, не картай мене, ой-ой,
і сповідать отут облиш,
Бажаєш - деревце й тобі
віддам за пів ціни лиш...
Бабуся радо хап до рук
струнке блакитне диво:
- Спасибі, синку дорогий,
ось на тобі на пиво!

КРИТИКА І САМОКРИТИКА

У нас чудовий Президент -
До рани прикладай:
По благих намірах веде
Країну прямо... в "рай".
У нас Міністрів Кабінет -
Мов богатир Кирило:
Рятує економіку,
Махаючи кадилом.
Також Верховна Радонька
У залі не дріма:
Собі смачні добробути
Все вище підійма...
Такі сидять керманичі
У нашому кремлі,
А нам за те наділено
По клаптику землі:
Ори-сади, копай і сій,
А восени згреби й радій!
Хоч наш ковчег хитається,
Не втопиться однак,
Євреї повертаються -
То дуже добрий знак!
Ми біля них притулимось
І якось проживем,
Від сорому зіщулимось,
Та все ж не пропадем.
О Боженьку, ти завжди прав! -
Віддай нам те, що відібрав.

___________________

Заснований Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" ім. Олени Теліги  (назва заснування: літературно-поетичний клуб "Перевесло")  27 лютого 1997 року. Її представниками є молоді та зрілі поети, прозаїки, які небайдужі до своєї національної культури.
Керували клубом Галина Руссу, Олег Левченко. Наразі керівником клубу є Наталя Васьковська (Шеремета).

Самвидав,  2003 р.

Складень :: Тетяна Павлінчук :: Голос із куліс (2003)

За сприяння
Житомирської обласної 
молодіжної творчої орґанізації 
"Мистецька ґільдія "Nеабищо"",
Житомирської обласної орґанізації 
Спілки творчої молоді України
"Liga ArtiS"


Cкладень  8


Тетяна ПАВЛІНЧУК

ГОЛОС ІЗ КУЛІС



ЖИТОМИР
2003



СЛІДИ НА ЛЬОДУ

-1-
годиться почати спочатку
з якого початку?
скільки початків
готували розчахнуті двері
для зрушень різко відчутної змори
зразком сторінок перекинутих
визначали надійність підпори
отже із засіву
згорни необманному плинові подув цілунку
смак самослави розумну угоду
прийме благодушно за примху -
ти так переможно дивився
коли сто тисяч епох тому
тобі підкорилася жінка
отже з народження
у дім увійшовши мій
лиши здивування невтіленим
на переході з пустелі нещирих
до безнастанності страти відгадками
під приводом вдиху
впусти мене в себе
забудь
серед мадонн класично нещасливих
що в непростимих шуканнях гармоній
розрушливий поголос
для балакучих створили

-2-
Нездоланність мети в час лихий перейшла дорогу,
з-під поступливих вітрові трав вихилясом втікала,
волочити її за собою - то вершини терпіння сягнути,
повернутись, де тричі по три
відкриттям новим знаки притягують,
спромоглася у них гімн і плач Титана з'єднати в корону.
Колінкуючи тихо, де відстань жахає безоднею
(обдумані ролі завжди бездоганно захоплюючі),
ту корону на ньому лише визнавала -
він не впасти зумів й не змаліти
у безпеці облич, що за вікнами черги чекали -
від пожежі хай тіло рятує його біля ватри.

-3-
а звідси немає поступу далі
назад не вростеш не проб'єшся у когось неквапом
розкладаєшся звично на погляду кований атом
голос пишеш по нотах заступаючи світло в порозі
і мольбою вистрілюєш набридливість виправдань чесних
і чесність
бо де істини тільки надумані
де стовбичать фантомом не дихають
там де ідоли всі невидимі
раптом пирснеш сонцем розпаленим
на колиску де руки матері
розкидаєшся в світ штормами засніженими
як ті сотнями в інших позичені вирази
як ті шлюби що люди у них нелюблені
гра що в ауті стала суттю

мрії мріяли не здійснитися
ГОЛОС ІЗ КУЛІС

-1-
о сивий щасливцю!
що зчитував ти у роздертих очах тієї юнки?
і досвід не знав, що вищість нехтує вічністю?
не мені життя твоє - нерозтоплену брилу - міряти,
та навіть якщо усі свої сльози
ти ладен докупи зібрати
і розбавити ними лейтмотив своєї мудрості,
під приглушений гавкіт годинника невпинності
вислизатиму із нечесності,
із абсурдної вигадки про милосердні дарунки долі,
бо, готуючи найкраще для юності,
до клітки вела вона
лева

-2-
о гінкий, як бамбук,
що за тисячу літ будеш сивим,
ні до чого тобі те, що слабким з висоти -
наче знак відкидання себе
від пригнічення знищених духом;
на літерах тих струпи,
і соромом плаче правда,
із тісняви сумніву й суму вигулькує;
якщо висиплеш їх на долоню,
без розбору вкинеш до рота -
і на губах - олов'яний присмак припаю,
то я ненароком сама себе обдурила,
то з чернеток отих переписаних
час нові вирізати маски

-3-
Прихід мій не виправдать жодним приводом,
Як спогаду сон нервово-нерівний,
Не можеш купити його, то хоч викради,
Та і ця можливість відверто сумнівна.
Ні слова про вдячність, чеканням за вік розпанахану,
І криком про натяк корисливих багнень присмачену,
Відколи не змінює ні кольору, ані запаху,
При серці коханих не має ніякого значення.
Волосся доріг до новітніх подій розкидано,
Лабіринтами здогадів плутано водить нас,
Угору здійняти б його непережитими кривдами,
Та куля остання з більярдної якось викотилась.
Якби ми про щастя співали сміливо,
Це був би дует, а не тріо.



* * *

То тільки альбіносам - носити альби,
осипати презирством невпевнених і непевних,
змушувать їх не зближатись, себе обминати,
відвертати від них свою голову;
манірно долоні попереду себе - оступися.
Де зводяться стіни, годилося б бути і вікнам,
а як же долоні? -
Не хочу(!!!) таких вікон (!!!)
У твоїх (!!!) долонях!
Що надбалось виснажливо-рівно,
ділилось на всіх, та від причастя, не знаного досі,
однак верталася решта,
попсована, правда, зневажена,
і гірко безлюдько
(піст же одвічний його особливий)
ловив її, розкинувши широко руки.
А в ногах пробивались не терни,
а лаври,
і так пасувало це
до чесної альби.


* * *

Ще тебе відголубить остання з твоїх переваг,
Надолужить раптовими кривдами. Безумовність їх має рацію.
Із північного боку пришестя - коробиться знак,
І в сліпому повітрі його відчуваєш пальцями.
На поверхнях зразки лиш не знайдених досі глибин.
Хто шукав серед них, укладаючи власні реєстри?
Здриганням нервовим під серцем колись до стрільби
усі помисли, як до води, приведуть перехресні.
Перем'яті торканням недбалим клялися листи.
Час любові таки пропорційний до болю зради,
І підгледіть, як плаче над ними Месія, - спи! -
Приймеш як єдино важливу для тебе ваду.



* * *

Чутливість завмерла ховається в щирість долонь,
Так важче торкатись вогню, та, певно, не зрадять очі,
Величну сміливість - праобраз струнких колон -
Створила Історія віри, печальна напрочуд.
Образлива навіть можливість можливих замін,
Де іншого вибереш сам зі злості хіба що,
Бо ж різні відтінки зманюють нас на землі
І там, на шпилі найвищої башти.
Вигнанцям своє повертання з надривних облав,
Із вироків спішних, з хитлявості першопричин.
До ущелин таємних я добиралася вплав -
Присутність мою до дихання їх доточи.



* * *

Відокремленість власну обережно згортаєш у саван
(наближеність вимови і смислу прозора й невипадкова),
незахищений зойк - неминучість страшного ризику,
такого надуманого, із ціною виваженою:
втрачаю єдине: спокій долонь твоїх
на театральному обличчі книги,
де ім'я й заголовок - у відголосок.
Обертання мої обретінням не стануть,
усміх - лише стилізація безпрограшних рішень,
прикмет прорахунку -
то усе тільки числа, за ними рвуться слова,
закодовані вище з немовлених свідчень на відстань.


* * *

Відпускання вітрів - як зникання розмитих фарб,
Невластивих мазків у зужитім життєвім спектрі,
То тепер із бездоння засмутою - прах,
Що здіймає на глум доказовістю версій.
Стиль затишшя із роду відрадних мовчань,
Цінувателів вірних неспілих осінніх трагедій,
Неймовірно, що ще озиратись не час
На сліди необмежених вітрових злетів.


ЗМІЙ

Сідай
розкажеш мені казку
одну на двох
у прагненні святості як в ланцюгах
позащіплювану
та безвольність навмисну її
у тобі я давно видивилась
тож і собі перейняти схотілося
втілення те
неперевершено-вивершене
слухай

із голосів наших дощ компонує фантастику
й на неприступнім асфальті втрачає свідомість
так під ногами пливуть перевтілені в заздрості
ті голоси назавжди подаровані злому

ця дріб'язковість
складається вічно клаптями
і так негарно стирчить в замаскованих затишках
може разом благаймо повернень
можна померти
вже коли сумнів лише перегорне безмежність
так пропадеш
пропадеш у прикрасах співчутливості
кільцями вихор скрутився на плечах любого
якщо нам довелось спокуситися сумнівом
то чи витримати найблагородніші гори вибачень?

що за дитинство у формі сутність вбачати
слабкостей зливи ховать у безформенні барви
і все життя за стандартом розбить на квадрати
і по одному на кін викидати як карти

вчасно тепер самообманом ожити
встелити порохом всі передбачення
для недомовлень
для словесних прогулянок по відчуваннях чутливих
і незрадливих
буваєш причетним
до кількості вторгнень до серця
до вмісту жалості
у навіть найменшому жесті
а пісня єдина ще варта схиляння
у бій відбивань себе понесла
не для слави

дуетом кричатимем зойки врізаючи в стіни
і дивуватися будемо з їх безпорадного тону
але ми ж то самі благословляли ці зміни
так виправдань більше для двох на одному троні

граючись
враження світлом люб'язності кинеш
так узвичаєно
все навкруги забувати


* * *

Зичить минуще забути, заснути, не знати,
Не підіймати із дна, що було первиною,
Задум героя не збавить ні крику, ні горя,
Бо до суду безумців провадять самі лиш герої.

... Губи змінились відтоді,
спинилися зморшкою втоми у кутиках,
не пасмом витягуєш їх,
збиваєш вірою і недовірою.
А мов того й не було ніколи,
мов складалась мозаїка заново без основи,
мовби чиста вода відганяла все бачене й знане,
випивали її у грубощах спраглих,
стулену з дихання атмосфери.

... Похапцем вчуся жалощів,
обережно, майже пестливо
доглядаю людську порожнечу,
дим за і перед зіницями,
масні, несформовані обриси
невдах у минулому,
давно для них бережу наготований камінь,
тільки б самій не спіткнутись випадком об нього.
Нав'язливо сіпаються з-за ліній контролю,
встигають втомитися, схилити голову,
обважнілу від зайвої паніки;
як я гукну? ти почуєш? спинися,
дій одночасність і думка назустріч -
розмова,
спогад, як казка, загадкою в морок
викаже, викаже знову.

... О, та вина, що колись милосердя і розум народить, -
то ціна за життя;
у вигадках років, розтятих на ще дрібніші,
розмножених у фатальності здійснень,
обминає привітність кумира,
бо і йому судилося у героїчному задумі
бути незгаданим.


=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=\=

Народилася в м. Житомирі 1979 року. Після закінчення ЗОШ №24 вступила до Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка. Нині працює в педагогічному ліцеї вчителем української мови і літератури. Аспірантка кафедри укр. літ. ЖДПУ. Друкувалася в альманахах "Зустріч '99", "Зустріч "2000-2001", часописі філологічного факультету "Філео+Лоґос". Має збірку поезій "Цілість" (2001 р.).

Складень :: Наталя Васьковська :: Малюнки на вікні (2002)

Житомирський обласний елітарний літературний клуб
"Перевесло"
імені Олени Теліги


Складень 2


Наталя Васьковська

МАЛЮНКИ НА ВІКНІ

поезії



ЖИТОМИР
Липень 2002 року.


***

Хвилею хлюпоче
осіння мелодія,
сопілкою співає
незаймане серце.
Щасливої душі
кохання не торкнулося…
На новий мотив
звучить стара пісня.
Хвиля кохання
розбилася
об каміння бездуховності.
Незаймане серце
лишається щасливим
і співає самотньою сопілкою.
Осіння мелодія
не торкнулася
і твого серця.


***

Обережно,
як зелений листочок до гербарію,
поклав мене
до своєї кишені .
Доглядав мене,
як коштовний камінець
у схованці.
Здував пилинки,
усміхався
                    і радів.
Чому ж тоді,
коли камінець став метеликом,
ти перестав усміхатися і радіти?
Чому,
коли засушений листочок гербарію зацвів маленькими
ніжними квіточками
ти втратив спокій,
затишок і безтурботність?
Мені хотілося співати,
танцювати, веселитися…
Ти ж намагався приклеїти метелика
під скло, у рамку.
Приватна власність
висушувала ніжні квіти,
а метелик
вилетів
у прочинену кватирку.
Незвично,
цікаво,
весело,
вільно…


***

Скажи мені, чому не знаю,
Чекаю я.
Від долі щастя,
Життя без болю,
Від ночі дня?
Чому надію я не втрачаю
На кращу мить?
Чого чекаю
І все ж не можу
Я щось змінить?


***

На серце впала холодом
сніжинка.
Озвалась болем у моїй душі.
Зима прийшла
й сумна така сльозинка
Скотилася сльозою по щоці.
І стогне злий
несамовитий вітер,
Рве на шматки мене
І спокою нема.
Стомлюсь чекати,
щастям не зігріта.
Чумацьким шляхом
я піду дарма.



***

" Не ховайте до кишені метеликів."
Г.А. Кавун.

- У тебе у кишені метелик, уявляєш?
- Ні, я не люблю брудних кишень.
- До чого тут бруд, то ж метелик!
- Ворушиться, бр-р-р-р…
- Розумію,
вам чоловікам таке не подобається.
- А ви, жінки, хіба інакші?
- …У мені завжди щось ворушиться:
думки, почуття, діти…
       Але ти цього не зможеш уявити,
бо це надто не природньо для тебе…


***

Є речі ті,
що людям не належать.

Їх зміст високий
людям не досяжний.

Лиш вічність ім суддя
та їх хранитель

Ховає в темряві
химерні таємниці…

Минуле завжди
переслідує сучасність,

Та, в свою чергу,
на майбутнє наступає.

У всесвіті
цей кругооббіг часу
Слабка людина
мало помічає.


***

Крику душі ніхто не почує,
Сльози на серці
Ніхто не побачить,
Загублену долю
Ніхто не врятує,
Тихо, без сліз, кохання плаче.
Зранену душу сховаю від вітру,
Стомлене серце молитва зіргіє,
Може до мене повернеться віра,
Лише кохання в тузі німіє.
Спокою просить  душа стражденна,
Тільки в молитві знаходить спасіння.
Щасливе кохання? Що ви, блаженні?!
О, Боже правий, пошли терпіння.


***

Торкнуся рукою
тремтячого прозорого дива,
а воно
на краплинки дощу обернеться.


***

Чому крихкі сніжинки
не тануть на твоїх віях?
А може це черемха зронила смуток
тобі на обличчя?

***

Я просто малювала на вікні.
Казали люди:
"Певно божевільна…"
Співали краплі
на прозорім склі
І танцювали пензлі
в пальцях вільно.

Легкий метелик -
з літнього дощу,
духмяні квіти -
із роси малюю.
Ще намалюю сонця
досхочу
Й хмарки прозорі,
що його цілують.

Я фарбам веселковим доручу
усі думки мої і сподівання.
Слухняний пензлик
виведе свічу
і запалає вогником бажання.

Прозорі фарби
на прозорім склі
співали безліч неземних мелодій…
Я просто малювала на вікні,
а хтось не бачив ту красу,
                               та й годі.

***

Коли мене цілуєш -
лиш цілуй.
Як обіймаєш -
тільки обіймай.
Не намагайся полум'я задуть,
Мене такою як я є
сприймай.
Коли про мене кажеш -
не суди.
Не знайдеш слів -
то краще
промовчи.
У суєті мене
не знайдеш ти,
Від мого серця там
нема ключів.
Цілуючи мене -
цілуй лише.
Спасіння не шукай
у забуття.
Не інший поміж нами,
але вже
чекати долю
перестала я.
Коли ідеш від мене -
просто йди,
Не озираючись
іти навчись.
Я не чекаю від життя біди,
Тому іди від мене
сміючись.
Коли мене згадаєш -
все згадай.
Та не сумуй,
минулого не клич.
Коли мене забудеш -
забувай,
Не зберігай у пам'яті облич.
Коли мене цілуєш -
лиш цілуй.
Коли ідеш від мене -
просто йди.
Коли мене згадаєш - все згадай.
Коли про мене кажеш - не суди.


***

О витівки химерні долі,
Що знову друзів розлучили.
І час від часу знов без сили
Опустиш руки ти поволі.
Коли змінити щось невладна,
Події, як стіна навколо.
Ти кожен день ідеш по колу -
Шукаєш нитку Аріадни.
Коли твій розпач у житті
Безжалісно стискає груди,
Відчуєш раптом руку друга -
І зможеш встояти тоді.
Скажу:  Спасибі, друзі, вам!
За ваші сильні добрі плечі,
Бо я без вас змогла б наврядчи,
За те, що кожен з нас не сам!.



Про автора

Закінчила Житомирську середню школу № 23 у 1987 році. Працювала в управлінні освіти, Житомирському обласному еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді, дитячому садоку АБВГдейка (вела театральну студію). Випускниця агротехнічного коледжу. Студентка Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Заступник голови Житомирського обласного елітарного літературного клубу "Перевесло" ім. Олени Теліги.

Відбуваються літературні зустрічі Житомиського обласного елітарного літературного клібу "Перевесло"
ім. Олени Теліги
кожного останнього четверга місяця о 15.00 в актовій залі ЖОО РУХ-УНР, вул. Київська, 6.

Складень :: Наталя Васьковська :: Біле і Чорне (2002)

Житомирський обласний елітарний літературний клуб 
"Перевесло"
імені Олени Теліги

Складень 4


Наталя Васьковська

БІЛЕ І ЧОРНЕ

етюди, поезії


ЖИТОМИР
Липень 2002 року. 



* * *
Коли ти мене вперше поцілував, з білого маленького пухнастого кошеняти я перетворилася на дорослу чорну кішку, що гуляє сама по собі і робить усе, що їй заманеться. Дивись, щоб одного разу від твоїх божевільних любощів ця киця не перекинулася на хижу чорну пантеру і не встромила тобі у шию свої гострі зубки.
Не дивлячись ні на що, мені добре з тобою, просто добре. Подобається дивитися на тебе, слухати тебе, говорити з тобою. Чудово було бути маленьким кошеням, коли усі тебе жаліли, любили по своєму і лагідно дивились услід. Приємно було посидіти з ним і потеревенити ні про що.
  Інша справа тепер. Чорна кішка не чекає на захоплені та розчулені погляди. Її проводжають інакше. У цих поглядах легко можна прочитати докір, підозру, зневагу і… заздрість. Противно думати, що так дивляться на тебе усі. Хоча ні, деякі досить добре виховані, щоб робити вигляд, ніби усе так, як і раніше - просто чудово.
Можливо, я перестаралась, даючи волю фантазіям? Можливо!
Але все частіше мені хочеться розпушити хвіст і зашипіти на всіх. На всіх, крім маленького чорного кошеняти, який солодко муркоче, коли бажає, щоб його пестили, і просто йде, задерши хвоста, коли хоче піти.
І я нічого не можу з цим вдіяти. Ти знову йдеш. Я кусаю губи і мовчу. Ти не мій, ти - нічий, ти - сам по собі.
Залишається підточити кігті, ліниво потягнутися й піти займатися своїми справами, зазирнувши мимохідь у дзеркало - чи не дивиться вже з нього хижа чорна пантера.
10.02.2000 р.



* * *
"Дуже люблю свіже-випрану, випрасувану білизну. Вона біла, хрустка і так приємно пахне лимоном. Люблю коли вона лежить акуратним стосом на дивані, така біла і така пахуча. Люблю, коли на вибиту від пилу подушку одягають хрустку свіжу наволочку з блакитними ромашками. Покладеш на неї голову і відчуваєш, що лежиш на квітучій галявині… і пахне лимоном. А як чудово виглядає чистеньке простирало з вишеньками на пуховій ковдрі. Пройдешся по ньому і впадеш у м'які складки.
Що? Хтось знову невдоволений? Чорна шерсть на білій білизні? Я не хочу, щоб мене проганяли з моєї улюбленої подушки з блакитними ромашками. До чого тут я?"

Після чергового окрику чорна-чорна киця, ліниво потягнувшись, лизнула передню лапку, невдоволено озирнулась і спокійно пішла по бильцю ліжка, по краю стільця, тоді по комоду, потихеньку обійшовши кришталеву вазу з трояндами, і  граційно стрибнула на підвіконня.
"Ось тут набагато краще. Ліпше буду слідкувати за голубами, що ходять під вікнами". Вони навіть не підозрюють, що за ними пильно спостерігає чорна- чорна кішка з білими вусами і зеленими очима. Лінивий маятник хвоста розгонив мух, тоді акуратно обгорнув лапки і завмер. Багіра стала схожою на порцелянову статуетку і тільки зелені очі то примружувались, то розкривалися, слідкуючи за нами.
03.07.2000 р.




***

Я дивлюсь в далечінь -
небо синє прозореє.
Крок ступи - й полетиш,
І шукай де там зорі є!
Щастя, щастя, де  ти?
Згуба, зрада, іди в світи!
Отак стояла над прірвою,
Марила, мріяла, вірила…
Я дивлюсь в далечінь,
Крила маю за спиною.
Піднімусь в височінь -
Знову стала я сильною.
Щастя, щастя де ти?
Згуба, зрада іди в світи!
Отак стояла над прірвою,
Марила, мріяла, вірила…
Лиш вперед, лиш вперед!
Долу очі не опускай.
Вір у простір без меж
І надії, ти, не втрачай!
Щастя, щастя, де ти?
Щастя, щастя, де ти?
Щастя, щастя, де ти?

***

Я танцюю з тобою танґо,
Мої руки в твоїх руках.
Я танцюю з тобою танго.
Мої мої очі в твоїх очах.
Ти так близько і так далеко.
Торкнусь рукою твоїх плечей.
Ти так близько, але далеко
Сторонній погляд твоїх очей.
Я не можу з тобою бути -
Лиш тільки танго єднає нас.
Знаю - мушу усе забути
І ми танцюєм  останній раз.
Серце б'ється у ритмі танго,
Земля втікає з під наших ніг.
Серце б'ється, та, може, марно
Торкаюсь ніжно плечей твоїх.
Я танцюю з тобою танґо,
Мої руки в твоїх руках.
Я танцюю з тобою танго.
Мої мої очі в твоїх очах.


***

Сніговії, сніговії…
Білий сніг на довгі вії.
Тільки мрії? Тільки мрії!
Але й ті - усі чужії.
Білим птахом, птахом білим
Я за мріями летіла.
Долетіти не зуміла -
На калині в лузі сіла.
Дивні мрії, білі мрії,
Як зухвалі сніговії,
Впали стомлено на вії,
Білі мрії, дивні мрії.
Дивні білі сніговії
Залишились тільки в мріях.
Дивні мрії, білі мрії.
Білий сніг на довгих віях.


***

Сумно губить сльози дощ,
Тихо вулицями бродить,
Сірий вечір містом ходить,
Із дощем розмови водить.
Сумно губить сльози дощ.

Під дощем тебе я кличу,
Плаче небо - дощ на обличчі.
Під дощем я тебе шукаю,
Плаче небо - тебе немає.
Під дощем тебе я кличу,
Тільки хмари питають: "Навіщо?"

Сумно губить сльози дощ,
Сіре мусто, сірий вечір,
Ляже туга мені на плечі,
Небо плаче - йому так легше.
Сумно губить сльози дощ.

Під дощем тебе я кличу,
Плаче небо - дощ на обличчі.
Під дощем я тебе шукаю,
Плаче небо - тебе немає.
Під дощем тебе я кличу,
Тільки хмари питають: "Навіщо?"


***

Співає під вікнами вітер
Осінні палкі серенади,
І місяць улесливо світить
На зоряні згубні принади.
Вже лютий поглядом синім
Безжалісно дивиться в очі.
Чому ж серенади осінні
Звучать в моїм серці щоночі?
А зорі у вальсі кружляють
В сріблястих сукнях шовкових…
Узимку чому не згасає
Вогонь очей волошкових?
Залишу усі сподівання,
Що сталися зміни природні.
А може це просто кохання
Прийшло в моє серце самотнє?


***

Твої губи мене знайдуть,
Твої очі мене запитають:
Чому очі твої зелені,
Чому завжди вони веселі?

Чому мова моя співає?
Чому я не іду - літаю?
Не питай, - відповім луною, -
Просто поруч іди зі мною.


***

Дивлюся, тамуючи подих,
Відвожу розгублено очі.
І думати навіть не хочу
Про твій нерозважливий погляд.
"Не можу", "не мушу", "не хочу" -
Повторюю в думці щосили.
"Не думай про нього щоночі,
Не твій він коханий і милий!"
"Не разом, не поруч з тобою!"
Стомилося серце чекати.
Не стримуй кохання журбою,
Знайди в собі сили сказати.

Житомир
1998-2000

Складень :: Наталя Васьковська :: Толерантні та аполітичні поезії (2002)

Житомирський обласний елітарний літературний клуб 
"Перевесло"
імені Олени Теліги

Складень 3


Наталя Васьковська


Толерантні та аполітичні поезії



ЖИТОМИР
Липень 2002 року. 




УКРАЇНА  2000

Хай на межі тисячоліть,
Крізь хмари часу
й морок сивий,
Лиш Боже слово долетить
До тебе, Україно мила.

Хай рік Творця несе добро
На любу нашу Україну
І рідне мамине тепло
Зігріє кожную дитину.

У їх малесеньких руках
Ясною стане кожна днина.
Нехай прославиться в віках
Творіння Боже - Україна!


ДИТЯЧА МОЛИТВА

Святий Миколаю,
  святий Миколаю!
Дитина маленька
на тебе чекає.
І просить у тебе
дитинка маленька
Для себе, для тата,
бабусі і неньки.

"Прошу, Миколаю,
щоб взимку і влітку
Здоровими були
    маленькії дітки.
Матуся сміялась
  і тато був сильним,
Щоб на Україні
 жилося всім вільно".

Дитяча молитва
   проста, незрадлива.
До Миколая дитинка молила.
Яснії очка до неба здіймала,
За Україну дитина благала.


ЗОЛОТО НА СИНЬОМУ

Замріяна пшениця
      в краплиночках волошок.
Чомусь мені не спиться,
замріялась злегка.
Як затишно у полі,
де жито колоситься
І зорі виглядають
  з дороги чумака.

На шовку темно-синьому
    пшеницю вишиваю,
Колосся жита стиглого,
      безкрайнії лани.
Журливо і замріяно
      я пісню заспіваю,
Хай ляже злотом заполоч
                на темно-синім тлі.

Я вишию пшеницю
на ніжнім синім шовку,
Від заполочі віє
      бабусиним теплом.
Це золото на синьому
немов дитячі мрії:
Безмежне синє небо
               і мамина любов.



ДО ЛЖЕПАТРІОТІВ

Чому ж ви так хизуєтесь
             словами,
Немов з товстим
 учнівським словником
Вивчаєте
          премудрості програми,
Де безліч літер,
символів і ком?
До себе відчуваючи повагу
За власну мудрість
і патріотизм
Запишете наступну перемогу
До списку всіх
параграфів і "призм".

Це не є поезія,
це лише
       комерція!
Це лише літери,
зібрані
до купи!
"Люблю Україну!"
має йти
          від серця,
А не з порожньої     шкаралупи.




ЕПІГРАМА
НА ОЛЕГА ЛЕВЧЕНКА.
30.11.2000 р.
Олег наш парубок моторний
І хлопець хоч куди козак.
Він любить бути
неповторним,
Складає рими так і сяк.

У почуттєвих камертонах
Він знає толк і має смак.
Перекладать на рідну мову
Чужі й свої вірші мастак.

Словами грається химерно -
Зникають звуки і склади,
Немов рослини ефемерні
В пісках пустелі без води.

Та що слова, мерщій до мови
Він приклада гнучке перо:
Раз плюнути - і нове слово,
Й словник поставив
на ребро.
Студент, актор і режисер,
Аванґардист і фантазер.


Пародії на вірші
Олега Левченка


БЛАГАННЯ ПОЕТА
 "Якби наш Бог відняв хист мови
І видер дурості язик,
Щоб блудні подуми надовго
Несли із каменю ярлик!.."
 (О. Левченко)

О, Боже, залиши нам мову!
Щоб спілкуватися могли,
Вигукувать палкі промови,
Вели б вечірнії розмови,
Плітки на вулицях плели.
Не забирай же мову, Боже,
У грішних митарів Твоїх.
Тут, може, Пушкін допоможе,
Дурний язик у рот положить
Та пару рим віддасть своїх.
Пророком, може, я не буду
(За рими думаю лиш я),
Жадаю бути я розкутим,
А блудних подумів спокута -
То суєта і метушня.


ЧАРИ ПРИРОДИ
"Дощем омивана трава
Вдихає сонячні парфуми,
Весни казкове убрання
Всмоктало соку чари-струми..."
(О.Левченко)

Пульсує, вруніє, пўяніє весна,
Квітує, буяє, зеліє.
Природа
     нектару сьорбнула вино -
Вдихає, усмоктує, мліє.
Тут квіти - квітують,
бутони - бунтують
І чари чарівно чарують.
Бруньки брунькотять
і струми струмують,
Медоквіти - медоквітують…

І я,
хоч і плавати вмів непогано,
Раптово у повінь природи
Шубовсьнув спросоння,
напившись дурману,
І весь потонув у негодах.


***
"І.
Я хочу прокинутись уранці
і зробити тобі каву,
але вона з вчорашнього ранку
 холодна.
Кохана, ти мертва?
Завтра тебе чекатиме мертва кава.
ІІ.
Мертва кава пахне спогадами
про тебе.
Отруюю себе думками."
(О.Левченко)

Некрофілія серед нас
Як засіб існування.
Тут мертва кава, мертва ти
І мертве споглядання.

Люблю я мертвую тебе
Як мертвий півень піє.
І цвинтар спогадами тхне,
Від трупів сморід -
не дихнеш,
Отруйний вітер віє.

______________________________________

Складень :: Марія Рудак :: Бути (2003)

Складень видано за сприяння Житомирських обласних громадських орґанізацій: 
Мистецька ґільдія
«Nеабищо»
 Елітарного літературного клубу
«Перевесло»
Спілки творчої молоді України
“Liga ArtiS”



Марія РУДАК

БУТИ


Вересень 2003




НАД СТИГЛИМ ПОЛЕМ     

Ген всі дороги  біжать за  обрій
З ласкавих весен у листопад,
Зі снів чудових, крізь луки й доли –
Над стиглим полем в минуле мчать.
З’єдналась з ними моя стежина,
Лишивши юність на берегах.
Садок вишневий з похилим тином
Мене весною  чека назад.
Усе колишнє минулим стало.
Жалі і радість – все відійшло.
Поснули верби в степу над ставом.
До них я лину назад в село.
Стоїть самотньо старенька хата,
Висять ікони у рушниках,
А поряд з ними в стареньких рамках
Зжовтілі фото батьків висять.
Життя, як річка, в єдинім руслі –
Все те, що збігло, не здоженеш.
Лиш пам’ять знову додому  кличе
Й шепоче вітер: “Прийдеш?
Прийдеш?”

РІЗНІ  ДОЛІ

До твого серця хочу докричатись,
Достукатись, пробитись крізь стіну.
Ти, мов метелик, легкий на початок.
Я, мов руїна, привид з твого сну.
Одна дорога та дві різні долі.
Любов одна. Ти — радість, я — жалі.
Щаслива мить тебе не залишає,
Мені ж дістались спогади  сумні.
До твого серця, звісно, не пробитись.
Моє вже гасне, тане, мов свіча.
Тобі мене забутися  так звично.
Мені тебе — до сліз не вистача.

***

Тепер вже я не знаю, чи живу…
Чи в мертвім тілі лиш душа  блукає.
Що трапилось? Чому я й досі тут?
Чому самотність боляче вбиває?
Чужа земля і я на ній чужа.
І ти не звеш, й вертатися несила.
Молюсь. Молюсь. Молюсь. Молюсь.
Сльозами двір чужий не раз зросила.

ВТРАТА

Зашурхотіло листя під ногами.
Сумує став і відцвітають квіти.
Я знов прямую до своєї мами,
Яка ніколи більше не прийде.
Простий горбочок, зверху фотокартка.
Посохлі квіти і свіча незгасима.
У  кожнім з нас лишилась ваша частка.
Та біль у серці подолать несила.
Недавно поруч тата поховали.
Залізний хрест і у корзині квіти.
Вже ваші душі з богом розмовляють,
Та ще не раз до вас приїдуть діти.
Бо відтепер лишилося назавжди
Лиш два прості горбочки – тата й мами.
І ця стежина, жолудями вкрита,
Й свята землиця, зрошена сльозами.

***

Замітає зима моє серце, розбите тобою.
Замерзають слова вже не щирі –
холодні, як лід.
Не діждатись тепла,
бо тепер його ділиш з другою.
Замело, занесло,
заховало останній мій слід.
Спи кохання  моє,
Замерзай і не варто журитись.
Як настане весна
То з собою тепло принесе.
Знов воскресне душа
І розквітне, коханням омита.
Віднайдуться слова,
Що для нього — ти понад усе.

ЧИ ВАРТО?

Відболіло. Вилилось сльозами –
Наче море, горе через край.
Не зуміла втримати словами
Тож пробач, прости за все, бувай…
Тож пробач, що лиш тебе любила,
Прізвище твоє собі взяла,
Двох синів і дочку народила,
Що без тебе жити не могла.
Тридцять років збігло,
Як три днини.
Вже життя показує на спад.
Тож пробач, що лиш тебе любила,
Та чи варто повертатися назад?..

ТРЕБА ЖИТИ

Відболіло, відболіло, відболіло.
Відгоріло. Відгоріло,
Лиш димить.
І від болю моє серце
Скам’яніло.
Вже не плаче, без надії
Мертве спить.
Ти в минулім залишився,
Ти в минулім…
Залишив мене в майбутнім –
Треба жить.
З мертвим серцем?
З мертвим серцем – неможливо.
Тож прийдеться  знов
Коханням  оновить.
Не повірю, не повірю, не повірю!
Що кохання не блукало поміж нас.
Добре знаю, добре знаю, добре знаю…
Скам’яніє й твоє серце – прийде час.

***

Гай-гай, а часу плин не зупинити.
В церквах поволі біль в лампадах тає.
Тебе ніхто не зможе вже зустріти.
Лише самотня Йоля пам’ятає…
До ніг їй падав ти згори,
Зазнавши вперше розкоші польоту.
Донині пахнуть м’ятою двори,
Та ніч кохання перейшла в скорботу.
Гай-гай, недаром верби сумовиті…
Цінуймо те, що Бог нам посилає.
Тепер лиш в снах  ви зможете зустрітись,
Де ніч кохання вічною буває.
Не плач! Давай запалимо вогні
Над темною і тихою рікою.
Бо серпень мчить на  білому коні
І вже, мабуть, не бачити мені
Твоїх очей. Оживлених сльозою.

МОЇЙ ПЕРШІЙ СЕНЬОРІ

Стоять троянди на  столі,
Тобі принесені,
А ти вже їх не бачиш…
На цьому світі
Чи на тім,
Яка різниця, мабуть, в тім?
Ти вже не плачеш.
Немов та  свічка дотліва
Змутнілий зір,
Та ще жива
В путі до Бога.
Назад повернення нема,
А смерть холодна забира —
Рівняє ноги.
Не забирай, я ще жива…
Як камінь – важка голова.
Рідня в тривозі.
Хоч поспішай, не поспішай –
Душа напевне рветься в рай,
Бо вже в дорозі.

***

Осіннє листя падає в траву
У теплий край птахи вже відлетіли.
А я й донині веснами живу
В одній із них тебе я залишила.
У снах зову і кличу наяву
Сама змарніла, як і осінь рання,
Та видно не до мене вже йому.
Коли з другими бродить до  світання.

***

Похмуре осіннє небо
Сумує зі мною без тебе.
Ось так посумує й заплаче,
Бо очі твої я не бачу
І голосу твого не чую
А осінь дерева віншує,

Злітає листя у траву,
Таку ще молоду й зелену.
Сховались в них твої слова,
Що адресовані для мене,

Та ще попереду зима,
Сніги, хурделиця, морози.
Засипле і мої слова
І заморозить наші сльози.

А нам вже не по двадцять літ
Словами серце не обдуриш,
Коли знайдеш облуди слід,
То найцінніше все забудеш.

Осінній день. Опалий лист.
Тепло потрохи дотліває.
У нім кохання наше спить,
Бо, бідне, спокою шукає.

***

Заглядає зоря
Із чужого і мутного неба.
Залишилась і я,
Як зоря, одинока, без тебе.
Хоч кричи — не кричи…
А тебе поряд мене немає
Я дзвоню — ти мовчиш
Моє серце від болю згоряє.
Як же сталося так,
Що для тебе я стала чужою
Розлюбив? Не гони…
Дай хоч звикнутись
Трохи з бідою.

***

Пливуть по небу хмари білі,
Додолу перший лист злетів,
Упав під ноги несміливо,
Немов сказати щось хотів.

Напевно, що згоріло літо.
Короткі стали світлі дні.
Готуються до школи діти,
Мандрує осінь по землі.

***

Я так тебе шукала цілу ніч
у своїх снах,
Хотіла доторкнутися до тебе
Лишилась з самотою
віч-на-віч,
А на устах терпкий полин,
Бо навіть поцілунку
Останнього не було.

***

Буде добре, якщо Бог
Відведе ще шматочок часу.
Я без тебе так давно.
І на зустріч немає шансів.
А печаль, як холодний вуж,
З глибини душі визирає.
Я від остраху вночі прокинусь
Знов одна, а тебе немає.
Та надія іще жива,
Острівець порятунку маю.
Чути голос твій і ожива
Ця любов, що в серці маю.

***

Обнесений мій двір
Парканом триметровим,
Немає в тім дворі
Ні стежки, ні трави.
Лиш в горщиках квітки
І все чужа розмова,
Розпечений асфальт,
Не чути дітвори

Три місяці підряд
Нещадно палить сонце.
Ні крапельки дощу
За літо не було.
Всихає все навкруг,
Осипались листочки.
Ти з іншою тепер
А я, проте, живу!

***

Світанок кликав мене в ніч,
де залишилась віч-на-віч
зі своїм горем і бідою
сама, залишена тобою,
немов хустина впала з пліч.


До майбутнього

Перегорну сторінку
В новий день.
Де друзів круг,
Де будуть мені раді.
Нове кохання
Ще знайду в житті
І ти мені не станеш
на заваді.

Була глуха
Та ще й сліпа
Коли тебе іржа
Зрадлива їла.
У виправдання:
«Ти уже стара,
і ти мені, як чесно,
надоїла»,

Серпневий вечір
Зорі розсипа.
Дивись, милуйся
Ця краса задаром.
А хто з нас прав —
Покаже ще життя.
Кому кохання,
А кому забава

***

“Як вовка не годуй
а він все рветься в ліс” —
цю приказку давно,
я ще з дитинства знала.

Тебе хоч як люби,
Будь вірною, жалій,
Але чужа душа
Чужою і зосталась!

***

Не будь дурною, жінко, схаменись.
Навіщо він тобі такий недобрий
На твою вірність він не подививсь…
Болюча зрада й на краю безодні.

А потім що? Задумайся на мить,
Як ти ще дітям та онукам необхідна!
Поплач, то добре, потім помолись
І дякуй Богу, що тепер ти вільна.

***

Спасибі друзям, що у мене є.
Це те, чого за гроші не купити.
Коли біда і край вже настає,
Лиш слово друга — й починаєш жити.

***

Цей дивовижний край,
Незвичні краєвиди
Й постійний запах розмарину.
Таке гаряче літо,
Теплі зими
Й глибока туга до загину.

***

Лилися сльози,
Падали словами
На білий аркуш
Зболілого,
Розкраяного навпіл,
Обкраденого серця,
Яке вже не озветься
На каяття твого безпомічно сліпого
І черствого –
В погоні за новою,
Невдовзі теж
Зболілою душею.

Кальватоне–Бодзоло–Кремона–Бреша.
   Італія.

Марія Рудак родом із Житомирщини, працювала техніком-будівельником, член Житомирського обласного літературного об’єднання імени Бориса Тена та Елітарного літературного клубу “Перевесло” ім.Олени Теліги. Переможець поетичного конкурсу “Рідна мати моя”. Друкувалася в обласній періодиці, підготувала до друку поетичну збірку. Нині живе і працює в Італії.

Складень :: Вероніка Кавун :: Rewind (2003)

Житомирська обласна молодіжна творча орґанізація 
Мистецька ґільдія «Неабищо»

Cкладень  6

Rewind

ВероNіка 
КавуN


Житомир 
2003


390  С
]цикл[
> | | <
Мій Мозок Надто
   Схожий На
      Венецію
По Довгим Каналам
          Звивин
Пливуть Надто Красиві
            Човни
Із Надто Потворними
           Людьми
> | | | <
Прибій
Запах Осені
Залишить На Березі
Довгі Холодні Мушлі
Трамваїв Тролейбусів
І Гладенько-Лискучо-Мокру
Гальку Авто
Доки Вода Не Вип’Є  Весь Пісок
І Дитина, Схожа На Янгола

?Чи Янгол Схожий На Дитину?

Зеленкуватим Від
Надміру Голосом
Скаже
“Годі Метушитись
Час Заснути”

> | | | | <
Кактус Магнітофона
Розквітає Раз На Мінус
Тисячу Років
Ламана Шерсть
Стирчить Звідусіль
Шпичаками Голосів
Він Косооко Мружачись
Вкотре Ніколи Здмухує
Пилюку
По Куткам
Чийогось Мого Марення
Сторінками
Сонця
В
Клітинку
 > | | | | | | <
Дзичання Комара Тупими
Шпицями
В’яже В“Язку
Візерунчату Тишу
Рукава Балкони Пальці
Втомились Тримати Ламкі
Будинки
Тіло Загусне І У Гамма-Променях
Сну
Між Двома Зіницями
Станеться Маленький Чорнобиль
Доведеться Вбивати Туристів
Най Приходять Думають
Що Я Старий Зморшкуватий Замок
Вкритий Мохом
А Я
Малий Прищавий Ембріон
Вкритий Тілом

>G<
З правом на
повну безправність
у жовтуватих флакончиках тіла
етикетка штрихкод
все за правилами
стоїмо на полицях
мовчимо епохально
чекаємо поки
на нас перевірять чергову рекламну
хіть
а те, що нас називають людьми
це теж непоганий
рекламний хід

Сіті мого City-3
У залізобетонній коробці міста
напханій
до країв лахміттям розмов
місиво перетлілого жовтого листя
парасольок
плащів
під’їздів
авто
Стукайте
перед тим як залізти в душу
чи колупатись в замку відмичками поглядів
місто мерзне під мряки холодним 
душем
“ви не потрете спинку
асфальту мокрого?”
Знаєте
місту теж страшенно незатишно
жити в гуртожитках ваших взаємних я
вештатись смітниками
кав’ярнями ратушами
а вечорами ховатись під плед сміття
перегортаючи вулиць потерті обкладинки
я проминаю абзаци мокрих під’їздів
місто
маршрутки
люди
тролейбуси
пам’ятники
і монотонних днів
ластів’ячі
гнізда
>G<
Gospody chujesh  як  holodno
як тіні хлебчуть підгнилі калюжі
крокуючи поруч із нами
за звичкою чи то їм
просто подобається бути
барабанними паличками
на носороговій шкірі напнутих площ
Ми газетними
шпальтами дощу
істерично стукаємо каблуками
по землі
??Є ХТО ВДОМА??
Смикаємо дверні ручки  квітів
зазираємо в замкові
шпарини метро
!!ВІДЧИНІТЬ!!
ЧИ ХОЧ ПЕРЕДАЙТЕ ПОВІДОМЛЕННЯ КАБЛУКОВИМ ТЕЛЕГРАФОМ ЩО ЩЕ ЖИВІ
НА ТОМУ БОЦІ ЗЕМЛІ
??НЕ ВТОМИЛИСЬ ХОДИТИ НАВИВОРІТ??

Переварених шлунком голодного міста
нас відригують вулиці
з дахів
балконів
під колеса машин
прямо в стерильний унітаз неба

!!ДОМЕСТОС – І НІЯКИХ МІКРОБІВ!!
Себто Янголів

>G<
Наснилось повітря
ніби я вмію дихати
бачити й навіть
– невже? –
чути
Прокидаюся
Знов ті ж самі
щербаті ясна могил
усміхаються
Ласкаво просимо!
Земля пережовує
рештки колисьлюдей
...
Важко бути хрестом
якщо на тобі
нікого
не розпинали
>G<
Ніч
розр(б?)ита
на жовті квадрати
як шахова дошка
ти крок
я крок
ти вдих
я видих
ти сон-
я       -це

Шах
і
мат

о
б
о
м

>G<
Холодно
тролейбуси розправляють кістляві крила
готуються летіти у вирій

>G<
Незамолене досі
щася
у затертих до кісток
джинсах
вешталось розхитаними пломбами
дахів
збираючи антени (які погарніші)
до букету
Зрідка спинялось,
дивилось униз
і   
плювало на голови поодиноко-лисим перехожим
та йшло собі далі
волочачи
пучок антен

а люди чомусь не хотіли
бути щасливими

>G<
Заварюю біль
у чашці вчорашнього чаю
Загвинчую до вух тишу
аби не чути
як здивовано ревуть стада слів
загнані під шкіру
Нанизую на пальці образи
одна
друга
третя
аби так голосно не дихали в потилицю
коли я
за звичкою влазячи вранці й власне тіло
помічаюв ньому
когось іншого

–Агов! Є тут хто??!

Складень :: Вероніка Кавун :: Паперові декорації (2002)

Житомирська обласна організація
Спілки творчої молоді України
"Liga ArtiS"

Складень 2

Вероніка Кавун

ПАПЕРОВІ ДЕКОРАЦІЇ

Вірші думають
що знають все.



          МЕДИТАЦІЯ

Осінь шкребеться у моє вікно
рудою голодною кішкою
просить їсти
свистом
вітру зашиває дірки у склі
врятована душа
спить спокійно під пледом молитви
що нарешті впала кометою в руку того
Безмежного
Останнього
Господаря
океану істин
ходити по них просто
як по воді
що перебродила у вино
ніч
день
роз'єднані тріщиною кордону
моїм вікном
світ
не темрява
просто ми осліпли
так і не навчившись
           відкривати очі.




ВОГНИЩЕ

1.
Якщо прислухатися
можна почути
Як скрипить земна вісь
Якщо придивитися
можна побачити
Як зорі ковзають по орбіті
Але вогонь
плавить ніч на людські голоси
і жмутки диму
тому я лише простягаю руки
ловлю тепло
незабаром зима.

2.
Ми кидаємо
хмиз з наших днів
у вогнище часу
а взамін
маємо лише гірке тепло
задимлених спогадів.

3.
Я люблю дивитись на вогонь, його ритуальний танок
чи просто істеричний сміх із нас, людей. Я люблю
слухати вогонь, він мудріший за нас і тому мовчить
чи просто намагається докричатись до нас мовою
своєї тиші. Гей, ви, балакучі люди, залиште
мене в спокої і не кажіть більше що я дивна -
я просто занадто люблю відчувати вогонь...

                   ХОККУ

Я ліплю  із дороги паперових журавликів
І саджу їх на гілля вітру
Може, навчать мене літати?..




ГОРИЩЕ

По жилах течуть спогади
часом гіркі
часом солодкі
чи солоні, наче кров.
Мозок звалище
фотокарток імен фраз
липкого павутиння облич
і уламків часу
із чиїмись ініціалами
На підлозі засохла кров
відбитками літер
чи тільки здалося?
На то сліди
під якими й досі скрипить підлога.
Тут можна знайти все
привиди міста комашню
героїв зі старих книжок
вони туляться по кутках
потроху висихаючи на пилюку
як і все тут
я люблю занурювати руку у пил
під його товстим шаром
намацувати апельсинову шкірку місяця
він також злякався
і дрижить під моїми пальцями
тут повно пасток
прихованих та відкритих
для мишей і людей
ступай по дошках обережно
бо небо із якого їх витесано
вже давно прогнило
і ось-ось ковтне твої підошви
Тут повно таємниць
та чомусь ніхто не повертався сюди вдруге
вони бояться не вміють
читати спогади
часом гіркі
часом солодкі
чи солоні наче кров
Спогади із минулого
чи майбутнього.
   

СОН

Намалюй на мапі власний материк, підніми з-під океану. Атлантики чи просто відколи від уяви безлюдний острів відроджений чотирма стінами простору. Най це буде твоя особиста планета, і поки астрономи ламають голови над цією загадкою природи, відшкреби душу від жовтого нальоту та іржі і скупай у океані, котрому набридло бути солоним. Над
тобою небо, під тобою небо, у тобі небо... Спробуй розмалювати його старими акварелями - нехай Бог посміхнеться на твої спроби допомогти. А потім візьме твою долоню у свою і виведе на небі ваші
імена. Ви довго блукатимете по воді, що приємно лоскоче ноги... Аж поки годинник не зліпить реальність докупи у стару звичну планету Земля.
6:00. Почався новий день.
Листок  осінній.


                       ІНЕРЦІЯ
                               2002
Новий рік
Заблукав у натовпі годин
на холодній планеті земля
У собі подібності
вилазимо із печери снів
як завжди, лишаючи своє  відображення
у філіжанці холодної кави
залазимо у  броньоване авто  зайнятості
під нами тече  шосе
ти махаєш комусь рукою
Обличчя знайоме, а от імені щось не пригадую
на повному ходу
врізаєшся у бетонну стіну нового року
за секунду до дванадцятого удару
стаєш самим собою
впускаєш у себе думку
але це лише на мить
ти нашвидку ремонтуєш гальма
залазиш у своє старе авто
Поспішаєш
натягуєш навушники і вмикаєш СD плеєр
на повну гучність
так голосно
що музика плавить тебе  на самого себе
та це - лише на мить
новий рік упав у руки  сутінками
ти вішаєш його на ялинку
викреслюєш іще один день
пустий квадратик
на календарі твого життя
такий як і всі
Хтозна,
можливо новий рік
давно
забув дорогу на холодну планету земля
А час
то лише погана звичка
завжди кудись поспішати
інерція
бігу на місці
 

           *  *  *
Кажете світ є театром
а люди у ньому актори?
Неправда
ми  можемо бути і сценою
і глядачем
сценарієм
пилом на стільцях
і тишею у  пустому залі
в очікуванні  на шум завіси
Нам не потрібно масок
людство
зробило саме на собі пластичну операцію
ще до того як винайшло дзеркала
Але вони
(сила звички!)
все ще гримують маски
і ліплять їх на потилиці натовпів
Ідеали ідолів
гра
страх - колючий  дріт
і 220 вольт оптимізму
загадкова посмішка режисера
 
         
          ДОРОГА

Вікно перебирає милі
і в'яже  вузлики дерев...
Ми так невчасно зрозуміли
Прибою вітру  сонний рев.

Цю білу течію дороги
Хтось горизонтом переріже...
Ми так невчасно кличем Бога,
пакуєм простір у валізи.

І стеля глиняного неба
Розквітне тріщинами хмар,
Бо ми - такі невчасні стебла
У натовпі трави примар...

     ШЛЯХ

Схід - Захід
Ніч - День
паперові декорації
вигоріли під софітами сонця
єдиний глядач цієї вистави
БОГ
Часом і йому
хочеться навчитися плакати...
Ми прорубуємо собі шлях
крізь хащі дороговказів
ми ненавидимо їх лише за те
що вказують у протилежний бік
у кілометрах століть
рідко якого Ніхто
загризають комарі  сумнівів
"Куди?"
Ми й від них винайшли вакцину

У століттях кілометрів
стало байдуже
де зійде сонце
воно лише там,
де його намалює
останній  бродячий   художник
Бог...

      *  *  *

Я переписую себе
із нового розділу
сподіваючись на початок
Спробувала все
писати
без розділових знаків
голосних
приголосних
перетасовуючи
склади і рими
Що б іще спробувати?
Алфавіт німих?
Одягну окуляри навпаки
і(навіщо все так ускладнювати?)
світ перекину догори ногами
ходитиму по стелі
моя гравітація приручена гавкати на інших
думаєте , легко
дресирувати комп'ютерні чіпи  симпатії?
Кінець знайти просто
перерізавши нескінченність навпіл
та я
шукаю початок...


    ТУТ    Я     ТАМ
  ( СПОКІЙ МІЖ  СВІТАМИ)

Тут є початок - у ритмі втоми
Там є кінець  - у верлібрах міста
Я посміхаюсь комусь чужому
Хто облітає пробачень листям
   
Тут гори знов підіймають комір
 І вікна тут протікають світлом
А я сміюсь і міняю колір
Тих перевтілень, побитих вітром

Там ліхтарі заплітають площі
У вулиць довгі і сиві коси
А я  живу і сміятисьхочу
Я - перший сніг.
Я - дощу волосся.
     
Щоранку тут - сотворіння  світу
Щоночі там - хрест і воскресіння.
Я посміхаюсь і тихо квітну.
Я - літня  злива.


 ВУЗОЛ

Комусь неважливо
куди іти
хтось на піску передбачень
відобразить прямокутність симпатії
Простота вражає
своєю заплутаністю
Це все, чим еволюція
може похвалитись
а я щоранку
малюю нове  обличчя для Бога
але щоразу знаходжу у ньому
свої риси
Вони ріжуть полотнище навпіл
і стирають із пам'яті
всюдисущі
Куди і Навіщо
Я забуваю
своє сонце вдома
і знову роздираю руками темряву
клянучи свою забудькуватість
я хочу знайти те , що  шукаю
зрозуміти
беззмістовне
але світ, як словник
підсовує сотні своїх відповідей
Вони як бульбашки на воді
охоронці пустоти
Вірші думають
що знають все
хоча насправді вони просто всотують
холодну вологу безпорадності
Я - мала дитина
що за все життя
вивчила лише  одне слово:
" Чому?"
           

Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді  України  "Liga ArtiS", 2002р.

Складень :: Вероніка Кавун :: Нікку (2002)

Житомирська обласна організація
Спілки творчої молоді України
"Liga ArtiS"

Складень 6


Вероніка Кавун

НІККУ

Поезії

Заокеанський цикл



*  *  * 
         ( сіті мого  Сіті -2  )
Небо  не хоче змісту
Та і не в ньому справа...
Сірий  уламок міста, -
будинки, дерева, гравій.
І незнайомі люди
змальовані зі знайомих.
Плями білого бруду,
пилом  осяде втома.
І сіро-жовтий асфальт,
як  чорнобіле  кіно.
Люди,
газетні шпальти
тиша тягне на  дно.
Натовпи слів, як одяг,
Що проросте у тіло...
Гравій.
Авто.
Дорога.
У місті людей-
і  цвілі.


                     НІККУ

1.
Нескінченність
немає кінця
А як щодо початку ?

2.
Життя має погану
звичку продовжуватись , навіть тоді,
коли його про те й не  просять

3.
Вечір Запах дощу і персикового цвіту
Трирічне янголя  сонні   очі
Читаю "Попелюшку" вголос


                  GENESIS #2
Звечора заново створюю світ-
муки для сонного мозку...
Вічна мезлота пророщує лід,
гори шикує по  зросту.
Лондонський дощ
має запах вина,
Зорями кришаться райдуги.
У мене ув Африці - знову зима,
Арктика пахне трояндами.
Рим та Венеція,
Мюнхен та Львів-
перетасовано літери.
Зі шкаралупи асфальтових слів
Я їх вилуплюю квітами.
І континенти
Із глини ліплю,
де, між річками тріщин,
є балакучий - та смертний - люд,
Бог мовчазний - та вічний...
Перефарбую
безколірність рас:
більше -ніяких воєн!..
я прокидаюся -вчасно якраз:
світ
народився щойно...


                    І.  С.

Скільки лишилось від тих ,що...
Я - у пастці самої себе
Ти
Пересипаєш континенти піском
Не вірячи у власне існування
Скільки лишилось від того, що...
високовольтні ілюзії
децибели розбитого скла
Гримаси літер
перекривляють перекривлене
Знаєш, я навчилась пробачати
але байдуже
бо акварелі веселки
змило дощем із асфальту
і байдужі
калюжі
винувато відводять очі
Відображення?
Ось так
У моєму власному
антисвіті
   антибруді
       антитемряві
той для кого неможливість неможлива
заново вчить мене ходити
бо якщо так просто створити
всесвіт із  НІЧОГО
то як же важко Всесвіт зробити НІЧИМ
І якщо тобі все одно... -
хто сказав , що байдужість сіра?
У неї своя палітра
безколірності
Та , знаєш, певно, так і мало би бути
бо я - пісочний годинник
Коли б мене ніхто не перекидав?


  МІСТО
           БІЛЯ
                 ОКЕАНУ

Я всотую всю старовинність  Міста
я - стукіт копит на бруці
прозорі пелюстки церков
пилок вогнів на океанських бризах
Сліпі будинки горбляться
тьмяніють стомлено
вікнами обличчями
зморщених пережитих століть
Де вічність
настояна короткочасністью
чорні очі затоки
сонно розмикають повіи мостів
упускаючи в себе
кораблі, як шлюзи
А я б'юсь хвилями тіней
об ноги перехожих
засинаю власним ім'ям
на бризках океану

Не забувайте мене


                 CHANGES
                 G.  "N".

1. (...хаос...)
Я розучилась писати   вірші
вони застрягають
камінцями у горлі
кричать рвуться назовні
і душать один одного
як дикі таргани
стримлять на кінчику ручки
тягнуться
павутинням беззмістовності
яка тепер річниця
я розучилась
писати вірші
думати
відчувати
дихати говорити  жити
водорості заплітають небо
вікна ковтають стіни
присмак безсоння
біль спогади пам'ять
починаються на одну і ту ж літеру
немає
розучилась писати вірші
задихаюсь кисну
паніка
Ніка
вже не існує розплавлена у дзеркало
у якому тепер якась незнайомка
усміхаючись
кам'яніє минулим
Як банально
слова кришаться піском
три крапки
верлібри кришаться льодом
яка річниця
може я ніколи і не вміла
писати віршів
(знак запитання)
ділитися киснем  із  іншими
я пророкую минуле
навпіл
коли не відкриєш змінам двері
вони пролізуть у вікна
починати спочатку
натхнення вже давно тхне
плачу безсонням
плачу розплавленим сонцем
минуле
має погану звичку
розтягуватись у майбутнє
пастка для втікачів
спробуй знайти
власний голос
посеред лушпиння тиші
зміст
знак оклику
крапка

2. (...близьких і далеких...)
Шукаю стару себе
як шпарину
де б заховатись
будую гніздо
із чужих слів образів фраз болю
свої  вже давно роздала
жебракам емоції
а десь там далеко
клени заплутались
у сітях прозороокого міста
і трамваї дзвенять пилом втоми
я роздивляюсь
крізь кілометри
наче крізь збільшувальне скло
артерії вулиць
і клітини сірих будинків
із ядрами
самотніх сердець у них...

3(...зміни...)
зміни перемальовують все
крім власної невблаганності
проламують броньовані
двері самовпевненості
стигнуть
склом безсоння у вікнах
часом хочеться
перекинути світ
навиворіт
сховати страх у кишеню
може , не помітять
що ти безрука
і ще і  досі
вишиваєш власне обличчя
на канві
морського прибою
мушлями
зміни лишають тебе сліпою
доки не втиснуть у рамці
брутальної фотокартки
9х 12
а світ десь там назовні
чорнилами кисню
переписує твої думки
радіосигналами пульсу

то хто із вас помер
а хто народився?


*  *   *

Смерть помирає повільно
у гіпнозі конвульсій
хаос  емоцій
на перехресті дерев'яних планок
вся озлобленість людства
прокисне  оцтом застигне
твоїм ім'ям на його вустах
комусь забракне страху
комусь шести почуттів забагато
Але суддя
виносить сам собі смертний вирок
хоч підсудний
(убивця /зрадник/
брехун/лицемір/ мародер/ідолопоклонник/ збоченець/ злодій
потрібне підкреслити)
прикидаєтьсязрячим
столяття падають снігом
на дерев'яний хрест
і тіло того,
хто знищив смерть
скривавлене...
А ми - здичавілі дзеркала
що кривляються у відповідь
ковтаючи відображення того що...
переконайтеся двічі, чи у нього
немає сліз на очах...
Той хто знає тебе на ім'я
фальшиві клавіші твого розпачу
прибитий іржею твоєї ж непокірності
до дерев'яного хреста
А тобі вистачить страху
придивитись
чи побите скривавлене тіло
часом не схоже на тебе
Бо так непросто
помираючи
роздавати вічність
одну на всіх...


ОДНЕ ЖИТТЯ ІЗ МОГО ДНЯ

Босоногі ритми шістдесятих
збивають пил із крейдяного сонця
власні бездарності
кидаємо костями
граємо словами у покер
ставлячи на кін
своє найдорожче Ніщо
граємося у вічність
відбруньковуючись
немовлятами
сподіваючись що вони
домалюють
хаос меридіанів
коронуємо телевізори кучерявим
барабанним боєм
забуваючи
перемкнути канали реальностей
Джинсові ритми
розмотують
клубки тиші
пакую спокій у валізу -
може
одного життя
пригодиться?..

Джорджія, США, 2002
Вероніка Кавун