ПІСЛЯ МАЙБУТНЬОГО
У літературному процесі на теренах Житомира вже ми – представники Мистецької ґільдії “Неабищо”, можемо констатувати поетичну школу (післямайбуття) постфутуриzму, окрім відомої “житомирської школи проzи”.
Оцінюйте нас, як творців постмайбутньої літератури – “zбоченцями”, творця – “ґенієм”, а нашу творчість – “діяґноzом”.
Прагнення:
– роzмножувати собі подібних;
– z поеzії zробити владу. Поеzією владарювати;
– прагнення роzмножувати собі подібних;
– до zагальної правди і лише у ґлобальних масштабах;
– провокувати до дії;
– ділитися складними, стомлюючими думками z типовим світом;
– бачити вічність наступною секундою, як минуле;
– до надєвропейськости: “Щоб ота клята Європа бігала zа нами”, і не тільки Європа;
– постійно контрастувати;
– до ламань стереотипів. Ламаючи стереотипи маємо епатажність;
– до елітарности – антипопсовости;
– до анархіzму;
– писати маловживаним правописом;
– покращити світ, покаzавши світові його вади;
Настрій:
– маніякальність, нав’яzливі думки;
– гра zі смертю;
– хворобливість, zамість святковости. Роzчулености;
– продукування нарочито спотворених обраzів, думок, почуттів тощо;
– провокаційність;
– апофіґіzм;
Ми є носіями:
– епатажности;
– ґеніяльности;
– контрастів;
– zбочень;
– вічности, належачи своєму часові, в якому живемо;
– відсутности вуzького уявлення про поеzію:
o уникання природного вживання роzділових zнаків;
o zорова поеzія;
o пом’якшення голосних;
o zміна правопису;
o поетична проzовість;
o акцентуємо на сприйняння:
§ на zвукове;
§ шумове;
§ віzуальне;
§ акторське;
§ неоархітектоніці.
o відсутність чистих форм.
– шанувань кави;
– живого орґаніzму міста;
– підсумку;
Ми сповідуємо:
– любов до божевілля, шиzофренії, “zдорового беzумства”;
– використання маловживаних літературних форм;
– .., що представниками постфутуру можуть бути іншомовні автори;
– антипопсу, неформаліzм, констатацію, ультранатураліzм, УZІzм, мистецький ексгібіціоніzм, реконструкціоналіzм, молодіжність, рекламність, урбаніzм.
– zбочення оптиміzму;
– присутність:
o медитативности, яскравих переживань, шоку, праґматиzму, творчого еґо, асанансної та алітераційної муzичности поеzії, експресії, спонтанности, надемоційности.
– натяк на:
o футуриzм;
o пророчість;
o постмодерніzм;
o аванґард;
o андерґраунд;
o неосюрреаліzм;
o мрійливість;
o сексоманію;
– відсутність:
o попсовости;
o наївности;
o дитячости;
Ми протестуємо:
– шароварщині;
– саломанії;
Zагальний процес:
– майстерня віртуальної творчости;
Реліґія:
– синтеz вірувань: християнство, буддиzм, яzичництво.
– Ангельство.
– Усне нагадування про існування стану протилежного до життя череz легку смерть.
Колір постфутуриzму:
– помаранчевий;
Символ:
– жабка;
– равлик.
Гасло:
– нам пофіґ;
Політика:
– індивідул-анархіzм;
– націонал-анархіzм.
У літературі характерне нам:
– асонансність та алітераційність;
– нестатичність, динамічність, те, що не очікує більшість людей;
Вважаємо батьками постфутуру:
– Михайль Семенко
– Юрко Ґудzь
Риси постмайбутнього у літературі:
1 риса. Творчість, як діаґноz.
2 риса. Самодостатність.
3 риса. Урбаністичність.
4 риса. Епатаж викликаний часом.
5 риса. Рух мистецтва череz експеримент.
6 риса. Ґеніяльність.
7 риса. Ламання стереотипів.
8 риса. Духовність: рамки майбутнього і минулого zникнуть.
9 риса. Асонансність та алітераційність.
ОРҐАНІZАЦІЯ МҐN
– Для орґаніzації МҐN характерна українськість – україномовність.
– Любов до величі міст таких, як Львів тощо.
– Zдоровий епатаж: писати українською мовою в російськомовному середовищі м.Житомира може хтось сприймати, як zдоровий елемент епатажу МҐН.
– Помірна обрядовість.
– Для орґаніzації МҐN духовним батьком є Юрко Ґудzь.
Наші спонсори:
– апофіґіzм;
– епатажність викликана ламанням стереотипів;
– національна свідомість;
Ставлячись до нас трохи поzитивніше ніж до оперного співу – ваша сучасність буде дорівнювати вашому ставленню до сучасної поеzії. І якщо на усіх проявах футуриzму (майбутнього) певні науковці zмогли zахистити свої докторські дисертації, стати професорами тощо, то чому ж постфутуру (z усіма антистереотипами) не бути z легкістю адаптованим до стереотипів свого часу? Прийде час і на нашій присутности у літературному процесі не тільки Житомирщини, але й України хтось zароблятиме дивіденди і вішатиме на свій мундир zнаки слави.
Для нас, представників школи постфутуриzму, “поеzія” стала можливістю бути Людиною, бути самотвердженим і нести цю радість самореаліzації свого творчого “я” иншим. Ми належні своєму часові, отже, свідчитиме час.
МИ
Заснована влітку 2000 року Олегом Левченком і Ромцем Здориком. Складають: Вероніка Кавун, Ілля Стронґовський, Богдан Горобчук, Ірена Радзивілл, Галина Малин, Любов Годлевська, Тетяна Шабодей, Наталя Шеремета, Олена Лудченко, Олександр Кулеш, Катерина Ускова, Валентина Налапко, Богдан Коханевич, Сергій Мельничук, Марійка Розбіцька, Валерія Дмитрук та інші. Видання: альманах "Зустріч", збірки "Неабищо", "Останнїй zошит постфутуриzму", "Nеабищо the best". Керівник блоґу: oleg_levchenko@ukr.net
понеділок, 24 вересня 2007 р.
ҐЕНІЇ Z ВУШКАМИ, ТА ЩЕ Й У КВАДРАТІ
Спочатку було натхнення. Вірніше, спочатку його не було. Та й, zдається, такий початок теж не є надто вже ориґінальним. Десь так двотисячолітньої давности.
Добре, спробую zнову.
Я – журналіст. Журналістика, zдається, zакладена в моїх ґенах. В моїй ґеніяльних ґенах моїми ґеніяльними батьками – теж журналістами [якщо, zвісно, в другій найдревнішій професії є таке поняття, як ґеніяльність]. Ґеніяльність, – вzагалі ориґінальна і дуже слиzька штучка – можеш хоч сто раz наzивати себе ґенієм, але якщо ти ним не є – ніколи таким не станеш. Якщо ж ти виклепаний іz цільного шматка ґеніяльности 120-ої проби, але сидиш удома, сопеш у носовичок і спускаєш свої шедеври в унітаz – тобі та ґеніяльність нафіґ не zгодиться [все одно що цукор у банці z під кави z написом “сіль”]. Отож виходить, що ґеніяльність спрацьовує лише вкупі z ґрафоманством [себто його природньою нахабністю та пробивною натурою]. Тобто, поети – це ґеніяльні ґрафомани. А постфутуристи – це ґеніяльні поети! Себто, ґенії z вушками та ще й у квадраті.
Тепер щодо природи самої ґеніяльности. Ясно, що це не натхнення – то лише ніж, який відріzає кавалок тої ґеніяльности, клонує його і виводить в маси.
Навряд чи природою цієї хитрої штуковини може бути серце. У нього і так доверху напхано ріzної мури під наzвою кров-любов. А якщо серйоzно, то серцю якось не до ґеніяльности. Воно є у всіх. І почуття є у всіх. А от ґеніяльність чомусь дістається лише вибраним. Вона не є плодом почуттів – почуття лише каталіzатор.
Моzок теж не претендує на zвання “містилища ґеніяльности”, адже ґеніяльність не є плодом думки. Погодьтесь, можна дуже zахотіти – і стати роzумним математиком чи написати непоганий роман, по десять раz міняючи кожне слово в ньому. Zрештою, ми все життя тільки те й робимо, що думаємо [z перемінним успіхом], навіть уночі але тільки якась n-на [стотисячна] частка людства може повноправно наzвати себе ґенієм.
Якщо zахопитися фройдиzмом, то можна припустити, що ґеніяльність є дитям “лібідо”. Zвісно, иснує купа теорій щодо трансформування сексуальної енерґентики в творчу, але тоді виходить, що Шекспір та Стус, наприклад, були [сексуальними] маніяками z невдалим особистим життям. У це не дуже вже віриться [особливо zгадуючи про походеньки Маяковського], тому і цю теорію ми відкидаємо як zовсім маловірогідну. “Колективне підсвідоме Юнґа вzагалі тут ні в які рамці не влаzить, бо тоді всі “повально” були або ґеніями, або ідіотами. Zначить ґеніяльність не може бути колективною, вона не zалежить від роzуму [моzку], почуттів [серця] та інтимного життя [лібідо]. Очевидним є висновок, що має иснувати ще якийсь четвертий стан – якщо zнову приволікти сюди дядечка Фройда, то це мало-би по анолоґії наzиватись Супер-над-я. Хоча ніщо нам не zаважає наректи його, наприклад, “неабищо”, адже саме воно [Nеабищо] є такими собі вершками на сучасній літературі [котрі zа 2000 років уже давно мали би відстоятися до необхідної кондиції].
Отож. Варто zгадати про ще одну доволі важливу штуку – відносність ґеніяльности як явища. Можна цілком наzвати ґенієм того, хто написав перший вірш [“Той, хто першим наzвав дівчинку квіткою, був ґенієм. Другій хто це zробив, був ідіотом” [А.Рембó]. А третій був плаґіятором?] Але сумніваюсь, що він би був літературно вартісним на данний час. Себто ґеніяльність треба роzглядати суто в рамцях часу, в якому вона zнаходиться. Саме тому не слід роzвінчувати [беzzаперечно роzкручених] Шевченка, Пушкіна чи Хайяма, не кажучи вже про Гомера чи Єсеніна. Частково їх ґеніяльність нівелюється ще й кількістю наслідувачів, котрі колись, можливо, супер-аванґардову риму “сонце-віконце”, zвели до рівня гіпер-банальности.
Саме череz усі ці дрібниці нинішніх беzzаперечних постфутуроz [читай: ґеніїв z вушками, та ще й у квадраті] цілком можуть обіzвати “беzдарними клясиками” років так череz 200-300. А поки Ми можемо тішитися тим, що роzчепірили у собі це “неабищо” і виставили на zагальне судження [наперед zнаючи, що буде і критика, і похвала… Але що нам до того – Ми ж ґенії, і ні перше, ні друге Нас не zіпсує].
Отож, най живе ґеніяльність [і Ми – zа компанію]!!!
В. Кавун
Спочатку було натхнення. Вірніше, спочатку його не було. Та й, zдається, такий початок теж не є надто вже ориґінальним. Десь так двотисячолітньої давности.
Добре, спробую zнову.
Я – журналіст. Журналістика, zдається, zакладена в моїх ґенах. В моїй ґеніяльних ґенах моїми ґеніяльними батьками – теж журналістами [якщо, zвісно, в другій найдревнішій професії є таке поняття, як ґеніяльність]. Ґеніяльність, – вzагалі ориґінальна і дуже слиzька штучка – можеш хоч сто раz наzивати себе ґенієм, але якщо ти ним не є – ніколи таким не станеш. Якщо ж ти виклепаний іz цільного шматка ґеніяльности 120-ої проби, але сидиш удома, сопеш у носовичок і спускаєш свої шедеври в унітаz – тобі та ґеніяльність нафіґ не zгодиться [все одно що цукор у банці z під кави z написом “сіль”]. Отож виходить, що ґеніяльність спрацьовує лише вкупі z ґрафоманством [себто його природньою нахабністю та пробивною натурою]. Тобто, поети – це ґеніяльні ґрафомани. А постфутуристи – це ґеніяльні поети! Себто, ґенії z вушками та ще й у квадраті.
Тепер щодо природи самої ґеніяльности. Ясно, що це не натхнення – то лише ніж, який відріzає кавалок тої ґеніяльности, клонує його і виводить в маси.
Навряд чи природою цієї хитрої штуковини може бути серце. У нього і так доверху напхано ріzної мури під наzвою кров-любов. А якщо серйоzно, то серцю якось не до ґеніяльности. Воно є у всіх. І почуття є у всіх. А от ґеніяльність чомусь дістається лише вибраним. Вона не є плодом почуттів – почуття лише каталіzатор.
Моzок теж не претендує на zвання “містилища ґеніяльности”, адже ґеніяльність не є плодом думки. Погодьтесь, можна дуже zахотіти – і стати роzумним математиком чи написати непоганий роман, по десять раz міняючи кожне слово в ньому. Zрештою, ми все життя тільки те й робимо, що думаємо [z перемінним успіхом], навіть уночі але тільки якась n-на [стотисячна] частка людства може повноправно наzвати себе ґенієм.
Якщо zахопитися фройдиzмом, то можна припустити, що ґеніяльність є дитям “лібідо”. Zвісно, иснує купа теорій щодо трансформування сексуальної енерґентики в творчу, але тоді виходить, що Шекспір та Стус, наприклад, були [сексуальними] маніяками z невдалим особистим життям. У це не дуже вже віриться [особливо zгадуючи про походеньки Маяковського], тому і цю теорію ми відкидаємо як zовсім маловірогідну. “Колективне підсвідоме Юнґа вzагалі тут ні в які рамці не влаzить, бо тоді всі “повально” були або ґеніями, або ідіотами. Zначить ґеніяльність не може бути колективною, вона не zалежить від роzуму [моzку], почуттів [серця] та інтимного життя [лібідо]. Очевидним є висновок, що має иснувати ще якийсь четвертий стан – якщо zнову приволікти сюди дядечка Фройда, то це мало-би по анолоґії наzиватись Супер-над-я. Хоча ніщо нам не zаважає наректи його, наприклад, “неабищо”, адже саме воно [Nеабищо] є такими собі вершками на сучасній літературі [котрі zа 2000 років уже давно мали би відстоятися до необхідної кондиції].
Отож. Варто zгадати про ще одну доволі важливу штуку – відносність ґеніяльности як явища. Можна цілком наzвати ґенієм того, хто написав перший вірш [“Той, хто першим наzвав дівчинку квіткою, був ґенієм. Другій хто це zробив, був ідіотом” [А.Рембó]. А третій був плаґіятором?] Але сумніваюсь, що він би був літературно вартісним на данний час. Себто ґеніяльність треба роzглядати суто в рамцях часу, в якому вона zнаходиться. Саме тому не слід роzвінчувати [беzzаперечно роzкручених] Шевченка, Пушкіна чи Хайяма, не кажучи вже про Гомера чи Єсеніна. Частково їх ґеніяльність нівелюється ще й кількістю наслідувачів, котрі колись, можливо, супер-аванґардову риму “сонце-віконце”, zвели до рівня гіпер-банальности.
Саме череz усі ці дрібниці нинішніх беzzаперечних постфутуроz [читай: ґеніїв z вушками, та ще й у квадраті] цілком можуть обіzвати “беzдарними клясиками” років так череz 200-300. А поки Ми можемо тішитися тим, що роzчепірили у собі це “неабищо” і виставили на zагальне судження [наперед zнаючи, що буде і критика, і похвала… Але що нам до того – Ми ж ґенії, і ні перше, ні друге Нас не zіпсує].
Отож, най живе ґеніяльність [і Ми – zа компанію]!!!
В. Кавун
НАСТУПНОЇ ДОЛІ ЧАСУ
Творчість та ґеніяльність иснуватимуть як одне ціле, бо, неzалежно від того, як тебе роzумітимуть – тебе читатимуть! Отже, ти є тим, ким себе наzиваєш!
_ Якщо хтось себе наzиває жебраком z вищою освітою, отже так воно і є!
_ Якщо хтось себе наzиває людиною до якої байдужа держава [сиріч: сам до себе], отже так воно і є!
_ Якщо хтось себе наzиває zбоченцем… ґенієм… пофіґістом… творцем… богом серед богів…, отже так воно і є. Переважній більшости байдуже який ти, адже так воно і є!!!
Мистецька ґільдія прижиттєвих ґеніїв “Nеабищо” несучи у своїй особі частку післямайбуття, беzперечно є такою, якою вона і має бути: ґеніяльною, “пофіґістичною”, zбоченою, по відношенню до стереотипів, тією, що ґвалтує реальність. Одним z проявів: zґвалтувати реальність – бути віртуально цілісним! Тому, zа останній час “Nеабищо” почала ходу в мережі Інтернету.
Віртуальне мислення “Nеабищо” вбачає літературу в комп’ютерних символах, zоровій поеzії, алітераційності та асонансності, в проzі на віртуальну тематику. Література починає иснувати як шифр, код у великій проґрамі людства, zа дією якої, людство реаліzовуватиме свої ідеї, прагнення, zамисли, самороzташування, життєдіяльність тощо. Отже, література, що схожа на комп’ютерну проґраму, теоретично матиме: zбої, “zависання”, “ґлюки”. І такі речі відбуватимуться у переважній більшости іz zастосуванням нової проґрамної дії слова. Саме цією новою проґрамною дією у мистецтві і є постфутур література.
Ставлю перед собою питання: моя ґеніяльність zалежить від роzуму чи серця? І усвідомлюю, що ані від одного, ані від иншого! Моя ґеніяльність zалежить від неабищо! У моїй творчій суті zосереджене неабищо, яке і спонукає мене до того, що я zаявляю: є ґеніяльний, є тим, хто zбочує реальність, є руйнівником стереотипів, є пофіґістом, є поетом післямайбуття!!! Я – є, бо я – инший! Як і багато хто z Нас у ґільдії.
Иншість “Nеабищо” zалежить від власної иншости до самого себе.
Гасло: “Ми инші” виzначає, що наступної хвилини моє неабищо – инше, і навіть саме неабищо не zапідоzрює якою воно буде наступної долі часу. Мій стан неабищо, воліючи хворіти на творчість – творить її!!! Я – творець абсурду, реального “zавтра”, надреального “о-сьо-сьо”, неиснуючого “zараz”, гісторичного “колись”, віртуального “zавжди” – післямайбуття!
О.Левченко
Творчість та ґеніяльність иснуватимуть як одне ціле, бо, неzалежно від того, як тебе роzумітимуть – тебе читатимуть! Отже, ти є тим, ким себе наzиваєш!
_ Якщо хтось себе наzиває жебраком z вищою освітою, отже так воно і є!
_ Якщо хтось себе наzиває людиною до якої байдужа держава [сиріч: сам до себе], отже так воно і є!
_ Якщо хтось себе наzиває zбоченцем… ґенієм… пофіґістом… творцем… богом серед богів…, отже так воно і є. Переважній більшости байдуже який ти, адже так воно і є!!!
Мистецька ґільдія прижиттєвих ґеніїв “Nеабищо” несучи у своїй особі частку післямайбуття, беzперечно є такою, якою вона і має бути: ґеніяльною, “пофіґістичною”, zбоченою, по відношенню до стереотипів, тією, що ґвалтує реальність. Одним z проявів: zґвалтувати реальність – бути віртуально цілісним! Тому, zа останній час “Nеабищо” почала ходу в мережі Інтернету.
Віртуальне мислення “Nеабищо” вбачає літературу в комп’ютерних символах, zоровій поеzії, алітераційності та асонансності, в проzі на віртуальну тематику. Література починає иснувати як шифр, код у великій проґрамі людства, zа дією якої, людство реаліzовуватиме свої ідеї, прагнення, zамисли, самороzташування, життєдіяльність тощо. Отже, література, що схожа на комп’ютерну проґраму, теоретично матиме: zбої, “zависання”, “ґлюки”. І такі речі відбуватимуться у переважній більшости іz zастосуванням нової проґрамної дії слова. Саме цією новою проґрамною дією у мистецтві і є постфутур література.
Ставлю перед собою питання: моя ґеніяльність zалежить від роzуму чи серця? І усвідомлюю, що ані від одного, ані від иншого! Моя ґеніяльність zалежить від неабищо! У моїй творчій суті zосереджене неабищо, яке і спонукає мене до того, що я zаявляю: є ґеніяльний, є тим, хто zбочує реальність, є руйнівником стереотипів, є пофіґістом, є поетом післямайбуття!!! Я – є, бо я – инший! Як і багато хто z Нас у ґільдії.
Иншість “Nеабищо” zалежить від власної иншости до самого себе.
Гасло: “Ми инші” виzначає, що наступної хвилини моє неабищо – инше, і навіть саме неабищо не zапідоzрює якою воно буде наступної долі часу. Мій стан неабищо, воліючи хворіти на творчість – творить її!!! Я – творець абсурду, реального “zавтра”, надреального “о-сьо-сьо”, неиснуючого “zараz”, гісторичного “колись”, віртуального “zавжди” – післямайбуття!
О.Левченко
ПОСТФУТУРИСТИЧНІ “ZБОЧЕННЯ” “NЕАБИЩО”
Основна прикмета, zа якою можна виріzнити “Nеабищо” серед письменства є “zбочення”.
Висловлюючись публіцистично: під “zбоченнями” у літературі zасновники постфутуриzму мають на уваzі певні [чи повні] відступи від zагальновживаних правил і рамок.
Для першовідкривачів у цьому напрямку є свої правила, які роzходяться [роzбігаються] z класициzмом, романтиzмом, совєтським [чи то пак соціялістичним] реаліzмом. Піонери “zбочень” не руйнують “в корінь” набуте гісторією літератури, вони створюють нове.
Ось і приклад: “Ми не самотні в світі – просто перші!” [Н.Шеремета.]
Повернімося до “zбочень”, які у “Nеабищо” бувають ріzні – від дрібних і бешкетних до цікавих і ґрунтовних.
Щоб zроzуміти, чи хоча б уявити про що йдеться, варто переглянути твори представників “Nеабищо”.
“Тінь ключа череz zвичайний отвір втрапила у схованку уподобань, і, zойкнувши два раzи, вийшла на світло”. [О.Левченко]. Це бешкетне zбочення, як і наступне у Б.Горобчука :
“Zбочити мить/ Світло горить/ ловить вода zелені очі/ Дивися!/ Вітер може горіти…”.
Декому, можливо, важко щось zроzуміти, та дехто “смакує” такі твори, як ґурман новітньої поеzії.
Zаглиблюючись у “zбочену” постфутур поеzію “Nеабищо”, zнаходимо, як перлини на дні моря, й таке: “Zнаєте, а після майбутнього все одно ж прийде минуле…”, “Вагітна сама собою z народження власного…”, “Життя має погану zвичку продовжуватись, навіть коли його про те не просять…” [В.Кавун].Або ж у Б.Горобчука “Крім крові відсутні усі суті…”, або “Дрантя хмар у лахмітті дощу” [вірш “Натхнення”].
Цікаво? Цитуємо ще: “Чорна діра ночі всмоктує місто…”, “Роzпанаханий фурункул каналіzаційного люка z якого юшить кров міста” [Наталя Шеремета].
“Кривда ріже тіло навпіл,/ серце клаптями відходить/ і на споді zастрягає/ між легенями і шлунком…” [О.Лудченко].
“Ми zагубились у коліщатках нашого суспільства” [О. Левченко].
“Сірі очі міста/ поглинуть тебе беz zалишку/ поглинуть раzом іz zатишком/ домашнім і трохи імлистим” [стронґовський].
“Сучасний вішальник/ z електроzашморгом на шиї/ п’є спрагло струм: він увібрати мріє тремтіння Всесвіту/ z агонії дротів…” [Любов Годлевська].
Неоzброєним оком можна помітити, що переважна більшість “zбочень” має містично-урбаністичне zабарвлення. “Nеабищо” властиво ототожнювати себе z містом.
Головне “zбочення” не форма, хоча і тут є над чим поzбоченятися майстру своєї справи. Та все ж частіш трапляється “zбочення” у поєднанні несумісного, неочікувані обраzи, череz які автори намагаються довести до читача свій погляд на такий “беzумный, беzумный, беzумный” цей світ у якому ми живемо.
Z любов’ю використовують “Nеабищівці” обраzи тварин чи рослин у творчости. І символічність їх саме у “zбоченому”. Судіть самі:
“жабка хапає літає хмеліє процвітає роzквітає тане… стане тихим оком, швидким скоком татарським наскоком психоделічним роком…” [Б.Горобчук].
“Zавжди будь хамелеоном, це природньо – бути иншим”. [Сергій Мельничук].
“Давайно поговоримо про гострий сплеск емоцій у природі? Ба, zбочений равлик полетів! [О. Левченко].
“Кактус Маґнітофона Роzквітає Раz На Мінус Тисячу Років” [В.Кавун].
Намагаючись вивчити природу “zбочень” у творчості “Nеабищівців” не можна не zгадати про вічне. Бо саме череz дивну форму, часом геть “zбочений” zміст своїх творів вони zвертаються до вічного. Їх також, як і усіх смертних турбує сенс життя, часоплин і zвичайно, самоствердження у такому беzжальному і такому крихкому Всесвіті.
“Переварених шлунком голодного міста нас відригують вулиці іz дахів балконів під колеса авто прямо в стерильний унітаz неба” [В.Кавун].
“У час посту душа не попросить нічого, крім відповідей…” [Л.Годлевська].
“Nевеселість/ веселки/ z опущеними/ дониzу/ кутиками/ уст/ непередбачуваність/ бачення власного/ наступного кроку…” [Б.Горобчук].
“Лише zеленим ялинкам байдуже. Сніг на їх роzчепірених гілках білий, як стерилине неzвертання уваги” [Н.Шеремета].
“Каzки обтічної форми/ zа нами волочиться корінь,/ як zа Олє Лукоє – Сни.” [О.Лудченко].
Zвичайно, легше zа все zаплющити очі, але – спробуйте zроzуміти, це наше майбутнє.
Elli Natanzon
Основна прикмета, zа якою можна виріzнити “Nеабищо” серед письменства є “zбочення”.
Висловлюючись публіцистично: під “zбоченнями” у літературі zасновники постфутуриzму мають на уваzі певні [чи повні] відступи від zагальновживаних правил і рамок.
Для першовідкривачів у цьому напрямку є свої правила, які роzходяться [роzбігаються] z класициzмом, романтиzмом, совєтським [чи то пак соціялістичним] реаліzмом. Піонери “zбочень” не руйнують “в корінь” набуте гісторією літератури, вони створюють нове.
Ось і приклад: “Ми не самотні в світі – просто перші!” [Н.Шеремета.]
Повернімося до “zбочень”, які у “Nеабищо” бувають ріzні – від дрібних і бешкетних до цікавих і ґрунтовних.
Щоб zроzуміти, чи хоча б уявити про що йдеться, варто переглянути твори представників “Nеабищо”.
“Тінь ключа череz zвичайний отвір втрапила у схованку уподобань, і, zойкнувши два раzи, вийшла на світло”. [О.Левченко]. Це бешкетне zбочення, як і наступне у Б.Горобчука :
“Zбочити мить/ Світло горить/ ловить вода zелені очі/ Дивися!/ Вітер може горіти…”.
Декому, можливо, важко щось zроzуміти, та дехто “смакує” такі твори, як ґурман новітньої поеzії.
Zаглиблюючись у “zбочену” постфутур поеzію “Nеабищо”, zнаходимо, як перлини на дні моря, й таке: “Zнаєте, а після майбутнього все одно ж прийде минуле…”, “Вагітна сама собою z народження власного…”, “Життя має погану zвичку продовжуватись, навіть коли його про те не просять…” [В.Кавун].Або ж у Б.Горобчука “Крім крові відсутні усі суті…”, або “Дрантя хмар у лахмітті дощу” [вірш “Натхнення”].
Цікаво? Цитуємо ще: “Чорна діра ночі всмоктує місто…”, “Роzпанаханий фурункул каналіzаційного люка z якого юшить кров міста” [Наталя Шеремета].
“Кривда ріже тіло навпіл,/ серце клаптями відходить/ і на споді zастрягає/ між легенями і шлунком…” [О.Лудченко].
“Ми zагубились у коліщатках нашого суспільства” [О. Левченко].
“Сірі очі міста/ поглинуть тебе беz zалишку/ поглинуть раzом іz zатишком/ домашнім і трохи імлистим” [стронґовський].
“Сучасний вішальник/ z електроzашморгом на шиї/ п’є спрагло струм: він увібрати мріє тремтіння Всесвіту/ z агонії дротів…” [Любов Годлевська].
Неоzброєним оком можна помітити, що переважна більшість “zбочень” має містично-урбаністичне zабарвлення. “Nеабищо” властиво ототожнювати себе z містом.
Головне “zбочення” не форма, хоча і тут є над чим поzбоченятися майстру своєї справи. Та все ж частіш трапляється “zбочення” у поєднанні несумісного, неочікувані обраzи, череz які автори намагаються довести до читача свій погляд на такий “беzумный, беzумный, беzумный” цей світ у якому ми живемо.
Z любов’ю використовують “Nеабищівці” обраzи тварин чи рослин у творчости. І символічність їх саме у “zбоченому”. Судіть самі:
“жабка хапає літає хмеліє процвітає роzквітає тане… стане тихим оком, швидким скоком татарським наскоком психоделічним роком…” [Б.Горобчук].
“Zавжди будь хамелеоном, це природньо – бути иншим”. [Сергій Мельничук].
“Давайно поговоримо про гострий сплеск емоцій у природі? Ба, zбочений равлик полетів! [О. Левченко].
“Кактус Маґнітофона Роzквітає Раz На Мінус Тисячу Років” [В.Кавун].
Намагаючись вивчити природу “zбочень” у творчості “Nеабищівців” не можна не zгадати про вічне. Бо саме череz дивну форму, часом геть “zбочений” zміст своїх творів вони zвертаються до вічного. Їх також, як і усіх смертних турбує сенс життя, часоплин і zвичайно, самоствердження у такому беzжальному і такому крихкому Всесвіті.
“Переварених шлунком голодного міста нас відригують вулиці іz дахів балконів під колеса авто прямо в стерильний унітаz неба” [В.Кавун].
“У час посту душа не попросить нічого, крім відповідей…” [Л.Годлевська].
“Nевеселість/ веселки/ z опущеними/ дониzу/ кутиками/ уст/ непередбачуваність/ бачення власного/ наступного кроку…” [Б.Горобчук].
“Лише zеленим ялинкам байдуже. Сніг на їх роzчепірених гілках білий, як стерилине неzвертання уваги” [Н.Шеремета].
“Каzки обтічної форми/ zа нами волочиться корінь,/ як zа Олє Лукоє – Сни.” [О.Лудченко].
Zвичайно, легше zа все zаплющити очі, але – спробуйте zроzуміти, це наше майбутнє.
Elli Natanzon
КОПІРАЙТ
[постфутуризм]
Піґулки абортів
[сама собі]
від понівечених віршів
[діяґноz невідомий]
Годуватиму яблуками ненависти
[найгіркіші доzволені]
власну совість
ми іz нею
таки zнайшли спільну мову
[спілкуємось на миґах]
Скажете, беzґлуzдя?
[риторично? Zайвий
zнак zапитання?]
А гомерам zрячім
“Одісея”
теж була постфутуриzмом…
[Вголос]
…Навчитися б читати
власні думки…
…Підбираючи слова
не подавися кісточками…
…Привласню копірайт
на слово “але”…
…Якщо нам поставлять
пам’ятник я сама його витешу
іz твоєї брехні…
…Спати…
PS Тільки не zабудь
Котрий іz ліхтароів
То вимикач сонця
В. Кавун
[постфутуризм]
Піґулки абортів
[сама собі]
від понівечених віршів
[діяґноz невідомий]
Годуватиму яблуками ненависти
[найгіркіші доzволені]
власну совість
ми іz нею
таки zнайшли спільну мову
[спілкуємось на миґах]
Скажете, беzґлуzдя?
[риторично? Zайвий
zнак zапитання?]
А гомерам zрячім
“Одісея”
теж була постфутуриzмом…
[Вголос]
…Навчитися б читати
власні думки…
…Підбираючи слова
не подавися кісточками…
…Привласню копірайт
на слово “але”…
…Якщо нам поставлять
пам’ятник я сама його витешу
іz твоєї брехні…
…Спати…
PS Тільки не zабудь
Котрий іz ліхтароів
То вимикач сонця
В. Кавун
Zаповіді
Мистецької ґільдії прижиттєвих ґеніїв
“Nеабищо”
І. Не вбивайте білих Левченків!
ІІ. Не цілуйте Богів беz доzволу.
ІІІ. Не ховайте до кишені метеликів.
IV. Не наливайте молоко до моєї чашки z чаєм!
V. Не кохайтеся z жабками в чужому житі!
VІ. Не пишіть як Ми – або краще, або вzагалі хай вам zаціпить!
VІІ. Не псуйте каву цукром, а кохання шлюбом!
VІІІ. Не спіть у ніч іz середи на п’ятницю!
ІХ. Не витирайте ноги на останках!
Х. Не нівелюйте каву кон’яком!
ХІ. Не пийте кров іz мертвої кави!
ХІІ. Не спи – zамерzнеш і ніяка Муzа не zігріє!
ХІІІ. Не сідайте на дітей сп’яну!
ХІV. Не цілуйте “Nеабищо” беz доzволу Маґільди!
ХV. Не перепльовуйте своїх вчителів! Плюйте далі zа них!
**
…Постфутуриzм є не стільки творчий жанр/напрямок, скільки нове відношення до творчости й особистости творця. Будь-який постфутурист є ґенієм, бо не кожна людина zдатна рафінувати сенс. Не кожний ґеній є постфутуристом, бо для того має стати одним z Нас.
стронґовський
Мистецької ґільдії прижиттєвих ґеніїв
“Nеабищо”
І. Не вбивайте білих Левченків!
ІІ. Не цілуйте Богів беz доzволу.
ІІІ. Не ховайте до кишені метеликів.
IV. Не наливайте молоко до моєї чашки z чаєм!
V. Не кохайтеся z жабками в чужому житі!
VІ. Не пишіть як Ми – або краще, або вzагалі хай вам zаціпить!
VІІ. Не псуйте каву цукром, а кохання шлюбом!
VІІІ. Не спіть у ніч іz середи на п’ятницю!
ІХ. Не витирайте ноги на останках!
Х. Не нівелюйте каву кон’яком!
ХІ. Не пийте кров іz мертвої кави!
ХІІ. Не спи – zамерzнеш і ніяка Муzа не zігріє!
ХІІІ. Не сідайте на дітей сп’яну!
ХІV. Не цілуйте “Nеабищо” беz доzволу Маґільди!
ХV. Не перепльовуйте своїх вчителів! Плюйте далі zа них!
**
…Постфутуриzм є не стільки творчий жанр/напрямок, скільки нове відношення до творчости й особистости творця. Будь-який постфутурист є ґенієм, бо не кожна людина zдатна рафінувати сенс. Не кожний ґеній є постфутуристом, бо для того має стати одним z Нас.
стронґовський
МОЄ ПОСТФУТУРИСТИЧНЕ
Ви кажете:
“На мені zупиняється годинник”.
…На мені zупиняється час.
О.Левченко
Сповідуючи: любов до божевілля, “zдорового беzумства”, використання маловживаних літературних форм, антипопсу, неформаліzм, констатацію, ультранатураліzм, “УZІzм”, мистецький ексгібіціоніzм, реконструкціоналіzм, молодіжність, реклямність, урбаністичність, zбочення оптиміzму; пропонуємо присутність: медитативности, яскравих переживань, шоку, праґматиzму, творчого еґо, асонансної та алітераційної муzичности [як у поеzії так і в проzі], експресії, спонтанности, надемоційности.
Маємо натяк на: футуриzм, пророчість, постмодерніzм, аванґардиzм, андеґраунд, неосюрреаліzм, мрійливість, сексоманію. Маємо відсутність: попсовости, наївности, дитячости.
Ми протестуємо: шароварщині, саломанії, стандартиzації мислення.
Zагальний процес: “майстерня віртуальної творчости”.
МИ.
Ви кажете:
“На мені zупиняється годинник”.
…На мені zупиняється час.
О.Левченко
Сповідуючи: любов до божевілля, “zдорового беzумства”, використання маловживаних літературних форм, антипопсу, неформаліzм, констатацію, ультранатураліzм, “УZІzм”, мистецький ексгібіціоніzм, реконструкціоналіzм, молодіжність, реклямність, урбаністичність, zбочення оптиміzму; пропонуємо присутність: медитативности, яскравих переживань, шоку, праґматиzму, творчого еґо, асонансної та алітераційної муzичности [як у поеzії так і в проzі], експресії, спонтанности, надемоційности.
Маємо натяк на: футуриzм, пророчість, постмодерніzм, аванґардиzм, андеґраунд, неосюрреаліzм, мрійливість, сексоманію. Маємо відсутність: попсовости, наївности, дитячости.
Ми протестуємо: шароварщині, саломанії, стандартиzації мислення.
Zагальний процес: “майстерня віртуальної творчости”.
МИ.
Не zгадувати минуле!
Коли трапляється вирішувати сімейні стосунки, усе чомусь, під час сварки, хилиться до нагадувань минулого. Для виважених людей zроzуміло: якщо бажаєш робити нове – відкинь минуле, спокійно подивись на zвичні речі й обов’яzково виникне, відповідно, приємне рішення. Саме zа таких процесів рухається творча особистість, беручи zа кредо свого роzуміння: “не zгадувати минуле!” Просто у таких умовах краще творитиметься! Постфутур, zа своєю якістю, має саме цю поzитивну рису. Сучасник бачить індивідуальність минулого: “вчорашній день – то вже щось несерйоzне!” Післямайбуття, створюючи реалію майбутнього вже zараz – продукує вічність. [Уточнення]. Не вічні цінности – а вічність!
Zраzки:
“Коло. Вогненне коло./ Посеред zамерzлого світу./ Лицемірного, мов Люцифер... /У Темній zалі, де вічність – мить,/ Палає те коло для нас обох./ Zігріє, врятує і zахистить/ Те, що колись вигадав Бог. …” [І.Радzивілл].
“Люблю копирсатися годинами/ у купах беzладно zвалених/ пухнастих митей/ а потім днями сидіти/ zвісивши босі ноги у прірву часу…/ …я – годинникар/ і ніщо не відбере у мене/ насолоди життям…” [Б.Горобчук].
“Я переписую себе/ іz нового роzділу/ сподіваючись на початок/ Смерть помирає повільно/ у ґіпноzі конвульсій/ хаос емоцій/ на перехресті дерев’яних планок/ вся оzлобленість людства/ прокисне оцтом/ zастигне/ твоїм ім’ям на його вустах/ комусь zабракне страху/ комусь шести почуттів zабагато…” [В.Кавун].
“…миттєвість – і ти вже на zемлі. І мусиш ходити по ній, zдирати ноги на камінні і мріяти, мріяти про небесну легкість. …Я йду до тебе по найтоншій нитці обережности необережно хиткими кроками кріzь апробації і осуд скажи мені: чом життя не дарує вічність, а лише напуває жадобою до себе?” [Валентина Налапко].
“я на вушко твоє вічність хочу скаzати” [О.Левченко].
“П’ю життєве вино/ zа смаком як оцет./ Цікаво,/ а кров Ісуса/ теж може/ zакиснути?” [стронґовський].
Коли трапляється вирішувати сімейні стосунки, усе чомусь, під час сварки, хилиться до нагадувань минулого. Для виважених людей zроzуміло: якщо бажаєш робити нове – відкинь минуле, спокійно подивись на zвичні речі й обов’яzково виникне, відповідно, приємне рішення. Саме zа таких процесів рухається творча особистість, беручи zа кредо свого роzуміння: “не zгадувати минуле!” Просто у таких умовах краще творитиметься! Постфутур, zа своєю якістю, має саме цю поzитивну рису. Сучасник бачить індивідуальність минулого: “вчорашній день – то вже щось несерйоzне!” Післямайбуття, створюючи реалію майбутнього вже zараz – продукує вічність. [Уточнення]. Не вічні цінности – а вічність!
Zраzки:
“Коло. Вогненне коло./ Посеред zамерzлого світу./ Лицемірного, мов Люцифер... /У Темній zалі, де вічність – мить,/ Палає те коло для нас обох./ Zігріє, врятує і zахистить/ Те, що колись вигадав Бог. …” [І.Радzивілл].
“Люблю копирсатися годинами/ у купах беzладно zвалених/ пухнастих митей/ а потім днями сидіти/ zвісивши босі ноги у прірву часу…/ …я – годинникар/ і ніщо не відбере у мене/ насолоди життям…” [Б.Горобчук].
“Я переписую себе/ іz нового роzділу/ сподіваючись на початок/ Смерть помирає повільно/ у ґіпноzі конвульсій/ хаос емоцій/ на перехресті дерев’яних планок/ вся оzлобленість людства/ прокисне оцтом/ zастигне/ твоїм ім’ям на його вустах/ комусь zабракне страху/ комусь шести почуттів zабагато…” [В.Кавун].
“…миттєвість – і ти вже на zемлі. І мусиш ходити по ній, zдирати ноги на камінні і мріяти, мріяти про небесну легкість. …Я йду до тебе по найтоншій нитці обережности необережно хиткими кроками кріzь апробації і осуд скажи мені: чом життя не дарує вічність, а лише напуває жадобою до себе?” [Валентина Налапко].
“я на вушко твоє вічність хочу скаzати” [О.Левченко].
“П’ю життєве вино/ zа смаком як оцет./ Цікаво,/ а кров Ісуса/ теж може/ zакиснути?” [стронґовський].
Ламання стереотипів!
Якщо гаслом футуристів [представників майбутнього] було: “… раzрушим и новый мир построим…”, то, у постфутуристів [представників того, що буде після майбутнього] стало одним z головних zакликів руйнування: “Ламати стереотипи”. Ламаючи стереотипи обтяжені минулим – наближуємо вічність, створюємо стан вічности!
У контрасті zі смертю будь-хто відчуватиме вічність.
Zраzки:
“діти вмирають радісно/ дійсно/ подекуди навіть цікаво/ каву пити і мовчки собі дивитись/ як помирають діти // у когось хочуть zмокнути очі/ жаль діточок // zнаєте/ а мені б/ на трамвай квиточок” [Р. Zдорик].
“Вбиваєш себе у собі/, повільно, навіть іz насолодою,/болю перлини/ поzбавлять тебе від вагань,/ мрія дитинна/ дратує своєю вродою/ на ложі роzпусти/ в обіймах продажних бажань…”, “Темно краду/ шматочки твоїх мук,/ пишаюсь колекцією/ – ставка на перемогу…” [Тетяна Павлінчук].
“…Підсів неzнайомець в окулярах. Він посміхається метелику, що вмостився на поручні.
– Гарний, напевно, – каже чоловік. […]
– Чому напевно?
– Тому, що я – дальтонік і бачу його сірим. […]
– Ви маєте своїх сірих метеликів, zаzдрю. Я б z радістю обмінявся z вами очима. […]” [Олена Юрчук].
“У багнюці купається/ Кілька брудних zеленуватих жабок,/ Схожих на людей…” [Людмила Сайко].
“Маніяк вийшов на дорогу/ і виріzав душу/ іz паперу. // На асфальті лежав труп витинанки.” [О.Левченко].
“У переддень вибуху/ В Чорнобилі,/ Попереду щурів,/ Хапаючи відкритим ротом повітря,/ Ставши на чотири,/ Будівлі кидали домовики.” [Олена Лудченко].
“тримай стрілки годинника zа руки міцно…/ а потім навчись дертися по шпалерах гориzонту/ чи писати книги іz від’ємними номерами сторінок/ на мові гінді…”, “…А ще кажуть/ що сліпі перед самою смертю проzрівають/ бодай на хвилину/ Господи, zаради цього варто жити/ і сумлінно грати свою роль сліпого/ подайте копієчку/ zамість мене/ тут могли би бути ви” [В. Кавун].
“…кава дихає небом/ z присмаком веселки і сонця/ місто дихає димом/ z присмаком zдихлятини і каналіzації…”, “…роzвеzяю себе по асфальту/ нехай рефлектори фар/ освітять! чи/ освятять!! мою надубивчу/ усмішку.. …”, “Батько-Україна/ zелена калина/ ґоблін в вишиванці/ сороміцькі танці/ Батько-Україна.../ Батько-Україна/ ніжна Матьківщина…” [Б.Горобчук].
“дівчина сидить на пам’ятнику/ імені невиліковної хвороби/ відлякує голубів/ zатьмарено дивиться на великого/ і співчуває/ …приємно сидіти на пам’ятнику трьох літер/ і посміхатися минулому майбутньому” [стронґовський].
Якщо гаслом футуристів [представників майбутнього] було: “… раzрушим и новый мир построим…”, то, у постфутуристів [представників того, що буде після майбутнього] стало одним z головних zакликів руйнування: “Ламати стереотипи”. Ламаючи стереотипи обтяжені минулим – наближуємо вічність, створюємо стан вічности!
У контрасті zі смертю будь-хто відчуватиме вічність.
Zраzки:
“діти вмирають радісно/ дійсно/ подекуди навіть цікаво/ каву пити і мовчки собі дивитись/ як помирають діти // у когось хочуть zмокнути очі/ жаль діточок // zнаєте/ а мені б/ на трамвай квиточок” [Р. Zдорик].
“Вбиваєш себе у собі/, повільно, навіть іz насолодою,/болю перлини/ поzбавлять тебе від вагань,/ мрія дитинна/ дратує своєю вродою/ на ложі роzпусти/ в обіймах продажних бажань…”, “Темно краду/ шматочки твоїх мук,/ пишаюсь колекцією/ – ставка на перемогу…” [Тетяна Павлінчук].
“…Підсів неzнайомець в окулярах. Він посміхається метелику, що вмостився на поручні.
– Гарний, напевно, – каже чоловік. […]
– Чому напевно?
– Тому, що я – дальтонік і бачу його сірим. […]
– Ви маєте своїх сірих метеликів, zаzдрю. Я б z радістю обмінявся z вами очима. […]” [Олена Юрчук].
“У багнюці купається/ Кілька брудних zеленуватих жабок,/ Схожих на людей…” [Людмила Сайко].
“Маніяк вийшов на дорогу/ і виріzав душу/ іz паперу. // На асфальті лежав труп витинанки.” [О.Левченко].
“У переддень вибуху/ В Чорнобилі,/ Попереду щурів,/ Хапаючи відкритим ротом повітря,/ Ставши на чотири,/ Будівлі кидали домовики.” [Олена Лудченко].
“тримай стрілки годинника zа руки міцно…/ а потім навчись дертися по шпалерах гориzонту/ чи писати книги іz від’ємними номерами сторінок/ на мові гінді…”, “…А ще кажуть/ що сліпі перед самою смертю проzрівають/ бодай на хвилину/ Господи, zаради цього варто жити/ і сумлінно грати свою роль сліпого/ подайте копієчку/ zамість мене/ тут могли би бути ви” [В. Кавун].
“…кава дихає небом/ z присмаком веселки і сонця/ місто дихає димом/ z присмаком zдихлятини і каналіzації…”, “…роzвеzяю себе по асфальту/ нехай рефлектори фар/ освітять! чи/ освятять!! мою надубивчу/ усмішку.. …”, “Батько-Україна/ zелена калина/ ґоблін в вишиванці/ сороміцькі танці/ Батько-Україна.../ Батько-Україна/ ніжна Матьківщина…” [Б.Горобчук].
“дівчина сидить на пам’ятнику/ імені невиліковної хвороби/ відлякує голубів/ zатьмарено дивиться на великого/ і співчуває/ …приємно сидіти на пам’ятнику трьох літер/ і посміхатися минулому майбутньому” [стронґовський].
Риси післямайбутнього [постфутуру] у літературі:
1 риса. Відчуття вічности.
2 риса. Творчість, як діяґноz.
3 риса. Рух мистецтва череz експеримент.
4 риса. Ламання стереотипів.
5 риса. Епатаж викликаний часом.
6 риса. Самодостатність.
7 риса. Самопроголошення своєї ґеніяльністи.
8 риса. Урбаністичність.
9 риса. Проґрамування часу шифром слова.
МИ.
1 риса. Відчуття вічности.
2 риса. Творчість, як діяґноz.
3 риса. Рух мистецтва череz експеримент.
4 риса. Ламання стереотипів.
5 риса. Епатаж викликаний часом.
6 риса. Самодостатність.
7 риса. Самопроголошення своєї ґеніяльністи.
8 риса. Урбаністичність.
9 риса. Проґрамування часу шифром слова.
МИ.
**
Ставлячись до Нас трохи поzитивніше ніж до оперного співу – ваша сучасність = вашому ставленню до сучасної поеzії. І якщо на футуриzмі [майбутньому] певні науковці zмогли zахистити свої докторські дисертації, стати професорами тощо, то чому ж постфутуру [z усіма антистереотипами] не бути z легкістю адаптованим до стереотипів свого часу? [Абсурд…]. Прийде час і на Нашій присутності у літературному процесі не тільки Житомирщини, але й України, хтось zароблятиме дивіденди і вішатиме на свій мундир zнаки слави.
Для Нас, апостолів школи постфутуриzму [післямайбуття], “поеzія” стала можливістю бути Людиною, бути самоствердженим і нести цю радість самореаліzації, свого творчого “я” иншим. Ми належні вічному часові, отже, свідчитиме час.
О. Левченко
Ставлячись до Нас трохи поzитивніше ніж до оперного співу – ваша сучасність = вашому ставленню до сучасної поеzії. І якщо на футуриzмі [майбутньому] певні науковці zмогли zахистити свої докторські дисертації, стати професорами тощо, то чому ж постфутуру [z усіма антистереотипами] не бути z легкістю адаптованим до стереотипів свого часу? [Абсурд…]. Прийде час і на Нашій присутності у літературному процесі не тільки Житомирщини, але й України, хтось zароблятиме дивіденди і вішатиме на свій мундир zнаки слави.
Для Нас, апостолів школи постфутуриzму [післямайбуття], “поеzія” стала можливістю бути Людиною, бути самоствердженим і нести цю радість самореаліzації, свого творчого “я” иншим. Ми належні вічному часові, отже, свідчитиме час.
О. Левченко
НА МЕНІ ZАКIНЧУЄТЬСЯ МАЙБУТНЄ
Що є постфутуристична література?
P.S. Це, що я zараz роблю не є її виправданням.
По-перше:
Вона немає ніякого ґлобального zначення, її не бачать, її не чують, вона там де до неї ніхто не доколупається.
По-друге:
Якщо zдається Вам, що Ви її бачите – то Ви її ледь впіzнаєте! Вона є тим чим користуються всі, витрачаючи себе.
По-третє:
Постфутуриzм – цілісність усіх в одному. Тому жодний неопостфутурист – це “паґана людина” більшої половини людства, який ніколи не буде иснувати.
По-четверте:
Zачатком постфутуриzму є кульмінація-фінал, після якого усі мовчки стають і натовпом виходять z обраzу.
По-п’яте:
Дух постфутуриzму – це те відчуття, що zалишається на сцені після zіграного спектаклю, беz живих та мертвих душ: творців і споживачів.
По-шосте:
МИ ИНШІ.
Олег Левченко
Що є постфутуристична література?
P.S. Це, що я zараz роблю не є її виправданням.
По-перше:
Вона немає ніякого ґлобального zначення, її не бачать, її не чують, вона там де до неї ніхто не доколупається.
По-друге:
Якщо zдається Вам, що Ви її бачите – то Ви її ледь впіzнаєте! Вона є тим чим користуються всі, витрачаючи себе.
По-третє:
Постфутуриzм – цілісність усіх в одному. Тому жодний неопостфутурист – це “паґана людина” більшої половини людства, який ніколи не буде иснувати.
По-четверте:
Zачатком постфутуриzму є кульмінація-фінал, після якого усі мовчки стають і натовпом виходять z обраzу.
По-п’яте:
Дух постфутуриzму – це те відчуття, що zалишається на сцені після zіграного спектаклю, беz живих та мертвих душ: творців і споживачів.
По-шосте:
МИ ИНШІ.
Олег Левченко
Господам постфутуристам.
"Ми – не жабки і не равлики…»
(Б. Горобчук).
Кастанеда был прав. Тысячу раз прав. Не нужно быть орнитологом, чтоб согласиться с ним: вороны — существа избранные, уникальные. В то время когда для "иных пернатых язык общения составляет несколько тысяч звуков, вороны оперируют предельно лаконичной системой, включающей в себя всего два символа. 0дин из них мы, люди, можем перевести для себя на любой из человеческих языков, как "Да" — идиому согласия. А вот другой символ, боюсь, обречён, остаться для нас непереводимым. Я имею в виду воронье молчанье — далеко не пустой звук. Определить его, как грубое человеческое "Нет" — непростительно смелый шаг, но я рискну провести эту параллель. Не побоюсь сделать также ещё более смелый вывод: птички, пользующиеся в общении двоичным кодом, являются естественными прототипами компьютерных ассемблеров. А когда их — целая стая, это напоминает уже глобальную компьютерную сеть. И безразлично, кружатся ли вороны над трупом классика, или роются на помойке современности в поисках сумасшедшего алмаза. Абсолютно не важно, кем они при этом себя воображают. Истинно только одно: Кастанеда был прав. Всё, что они могут сказать тебе или мне – это «ДА ДА ДА ДА ДА ДА ДА".
P.S. Настоящий буддист поймёт.
Сергей Мельничук
"Ми – не жабки і не равлики…»
(Б. Горобчук).
Кастанеда был прав. Тысячу раз прав. Не нужно быть орнитологом, чтоб согласиться с ним: вороны — существа избранные, уникальные. В то время когда для "иных пернатых язык общения составляет несколько тысяч звуков, вороны оперируют предельно лаконичной системой, включающей в себя всего два символа. 0дин из них мы, люди, можем перевести для себя на любой из человеческих языков, как "Да" — идиому согласия. А вот другой символ, боюсь, обречён, остаться для нас непереводимым. Я имею в виду воронье молчанье — далеко не пустой звук. Определить его, как грубое человеческое "Нет" — непростительно смелый шаг, но я рискну провести эту параллель. Не побоюсь сделать также ещё более смелый вывод: птички, пользующиеся в общении двоичным кодом, являются естественными прототипами компьютерных ассемблеров. А когда их — целая стая, это напоминает уже глобальную компьютерную сеть. И безразлично, кружатся ли вороны над трупом классика, или роются на помойке современности в поисках сумасшедшего алмаза. Абсолютно не важно, кем они при этом себя воображают. Истинно только одно: Кастанеда был прав. Всё, что они могут сказать тебе или мне – это «ДА ДА ДА ДА ДА ДА ДА".
P.S. Настоящий буддист поймёт.
Сергей Мельничук
четвер, 13 вересня 2007 р.
АФОРИСТИЧНА СЕРЕДМОВА
Дивакуватість творчих людей полягає у тому, що вони у своїх творах живуть поzа дійсним часом.
В одній особі не може бути окремо поета від людини, але, zаzвичай, творча людина – дволиця: у житті перебуває в одному стані, а в творчості в иншому. Якщо поет відштовхується від життя – наскільки він правдивий? Поеzія має бути правдою життя, чи красивою правдою? Світ, що Нас оточує та дійсність у якій ми перебуваємо неzаперечний факт того чим живемо. Усі перебувають у стані поеzії, того не усвідомлюючи.
Якщо ви шукаєте у поеzії лоґіку… [!] Zараz у поеzії грошей не шукають! Поеzію не тільки не очікують – від поеzії вzагалі не ждуть поеzії.
Ви не берете думку – zвикаєте до неї, бо справжнє мистецтво – є масовим явищем! Але… може бути просто приємно і не мати від того щастя!..
Не соромтесь, перш zа все собі, скаzати правду!
Олег Левченко
Дивакуватість творчих людей полягає у тому, що вони у своїх творах живуть поzа дійсним часом.
В одній особі не може бути окремо поета від людини, але, zаzвичай, творча людина – дволиця: у житті перебуває в одному стані, а в творчості в иншому. Якщо поет відштовхується від життя – наскільки він правдивий? Поеzія має бути правдою життя, чи красивою правдою? Світ, що Нас оточує та дійсність у якій ми перебуваємо неzаперечний факт того чим живемо. Усі перебувають у стані поеzії, того не усвідомлюючи.
Якщо ви шукаєте у поеzії лоґіку… [!] Zараz у поеzії грошей не шукають! Поеzію не тільки не очікують – від поеzії вzагалі не ждуть поеzії.
Ви не берете думку – zвикаєте до неї, бо справжнє мистецтво – є масовим явищем! Але… може бути просто приємно і не мати від того щастя!..
Не соромтесь, перш zа все собі, скаzати правду!
Олег Левченко
Пропонуємо вашій увазі відгук на нашу творчість.
…постфутуристам…
Гімн: о путфутуристичне!
Ми не жевжики і не нудисти,
Не гальмові хохли і ляхи,
Ми – митці, ми – постфутуристи,
Б’ємо в гріб клясиків цвяхи…
Богдан Горобчук
Забивали двоє,
Забивали троє,
Забивали багато…
По багато
гвіздків…
У труни клясиків-
митців…
Себе називали,
Себе прозивали,
Себе
митцями
Післямайбутніми
Величали…
А клясики
мовчали:
Ні Шевченко, ні Франко,
Ні Кандиба, ні будь-хто
Й слова не сказали;
Осторонь
трун
стояли…
Дивились…
Як в труни
гвіздки
Забивали.
А “майбутніки” все били,
А “майбутніки” щосили
Гвіздки і гвіздочки
В труноньки
гатили…
У порожні…
23.10.2002 р.,
м. Київ,
О.Ф. Разумов
ГАЙЛЬ, ОРІЯНЦЮ!
Коли волієш спитати Нас: якого біса всі Ми тута робимо – не питай. Все одно якусь певну відповідь почуєш навряд. Бо того Ми не відаємо й самі. Так сам по собі і породився постфутур. Когось би відраzу якоїсь халєри zачало тягти на патетичні промови на кшталт: «Постфутур – це така інтелектуальна фіґня, що вам і не снилося...» Натомість лишаємо поле творчости для марудних критиканів, жеби не відбирати у них їхній єдиний хліб та єдиний кайф. Най собі zбоченяються над словом нашим і його відголоссям.
А якщо серйоzно, то певні риси можна простежити у всіх післямайбутів. Ми zнущаємося над усім – від лайна і до zолота. Гниле місто душить людей у своїх лещатах. Настала пора, коли всі цінності мають перегортатися догори дриґом. І се робимо Ми, прижиттєві ґенії. Ми стаємо на барикади новомистецтва. Це вже не буде якесь іzдовбане нанівець шароварство чи щось надто «національне». Ми відмовляємося від такого «націоналіzму» на користь претенzії на місцину в літературі світовій. Десь на самісінькому вершечку... А инакше – ідіть усі до біса!
Ми не продовжувачі мистецтва – Ми його винищувачі. Мистецтво вмерло до футуру. Ми – постфутур. Тому те, що Ми коїмо нараzі – не є мистецтвом. Се радше велика труна усім т. zв. клясикам іz добрячим надмогильним каменем. Автори – самі zнаєте хто. Ми, самовдоволені, еґоїстичні, нахабні, ґеніяльні, претенzійні та усе найбрудніше сього світу – післямайбути.
Ми співаємо романтику гнилі, нам імпонує червиве місто. Zі своєю zадухою, zі своїм смородом. Вам, співці неиснуючої краси наше післямайбуттівське «фе»! І наше чотириголосе, втім повторене мільйони раzів, «СЛАВА!!! СЛАВА!!! СЛАВА!!!» українському постфутуру. В ім’я роzвою чогось свіжого, нараzі неиснуючого. На честь українського НОВОЖИТТЯ, на честь ґеніяльних Нас.
Носитиму себе на руцях...
Р. Zдорик
Коли волієш спитати Нас: якого біса всі Ми тута робимо – не питай. Все одно якусь певну відповідь почуєш навряд. Бо того Ми не відаємо й самі. Так сам по собі і породився постфутур. Когось би відраzу якоїсь халєри zачало тягти на патетичні промови на кшталт: «Постфутур – це така інтелектуальна фіґня, що вам і не снилося...» Натомість лишаємо поле творчости для марудних критиканів, жеби не відбирати у них їхній єдиний хліб та єдиний кайф. Най собі zбоченяються над словом нашим і його відголоссям.
А якщо серйоzно, то певні риси можна простежити у всіх післямайбутів. Ми zнущаємося над усім – від лайна і до zолота. Гниле місто душить людей у своїх лещатах. Настала пора, коли всі цінності мають перегортатися догори дриґом. І се робимо Ми, прижиттєві ґенії. Ми стаємо на барикади новомистецтва. Це вже не буде якесь іzдовбане нанівець шароварство чи щось надто «національне». Ми відмовляємося від такого «націоналіzму» на користь претенzії на місцину в літературі світовій. Десь на самісінькому вершечку... А инакше – ідіть усі до біса!
Ми не продовжувачі мистецтва – Ми його винищувачі. Мистецтво вмерло до футуру. Ми – постфутур. Тому те, що Ми коїмо нараzі – не є мистецтвом. Се радше велика труна усім т. zв. клясикам іz добрячим надмогильним каменем. Автори – самі zнаєте хто. Ми, самовдоволені, еґоїстичні, нахабні, ґеніяльні, претенzійні та усе найбрудніше сього світу – післямайбути.
Ми співаємо романтику гнилі, нам імпонує червиве місто. Zі своєю zадухою, zі своїм смородом. Вам, співці неиснуючої краси наше післямайбуттівське «фе»! І наше чотириголосе, втім повторене мільйони раzів, «СЛАВА!!! СЛАВА!!! СЛАВА!!!» українському постфутуру. В ім’я роzвою чогось свіжого, нараzі неиснуючого. На честь українського НОВОЖИТТЯ, на честь ґеніяльних Нас.
Носитиму себе на руцях...
Р. Zдорик
ЖИТТЄПИС MARGINA
Або Дещо про беzсмертя Ґенія
[антисуїцидальний маніфест творчости]
Чомусь zавше для того, аби стати zнаменитим, чи то пак мати право zватися ґенієм, треба обов’яzково померти.
Але хто ж z цікавістю читає некролоґи?
Чи не вони ж, встигнувши оговтатись часом від шоку, а часом – від подиву [ця особистість ще була жива?!] починають таку-собі дивну кампанію на кшталт якоїсь “шевченкіяди” чи иншого беzґлуzдя.
Деякі люди діzнаються про саме иснування чи ймення сих носіїв ґеніяльности сим чином – від катеґорії перших.
Дехто мружить саркастично око, вдаючи іz себе таких-собі всеzнаючих пересічних. І продовжують жувати вечерю коло оскаженілого від банальностей телевіzора, що кидає в простір “спогади”, “уривки”, сльоzи та чиюсь професійно-тактовну байдужість під маскою співчуття...
То все – реальність.
То все – життя.
То чи ж не варто ним, тобто буттям своїм довести перекреслену кимось ??? доґму – і стати ґеніями вже zараz, спромогтися не на оди собі, але на дії – Вчинки? Варто.
Не zабуваючи при сьому і все коштовне в міру.
Не паплюжачи при сьому честь і гідність инших, бодай і не вартих [на нашу суб’єктивну думку].
Хтоzна – може діявши кожен свою справу, ... спроможемось на те, аби поціновувати дійсність і zамість zламаних кордонів системи цінностей і нероzбудованости власного прихисту – може z того щось zросте, варте Нас.
Отож, zамість одвічного “To be ore not to be?” вчинимо “Let it be!”
Життя триває вічно, доки Ми беzсмертні.
Irena Radziwill
Або Дещо про беzсмертя Ґенія
[антисуїцидальний маніфест творчости]
Чомусь zавше для того, аби стати zнаменитим, чи то пак мати право zватися ґенієм, треба обов’яzково померти.
Але хто ж z цікавістю читає некролоґи?
Чи не вони ж, встигнувши оговтатись часом від шоку, а часом – від подиву [ця особистість ще була жива?!] починають таку-собі дивну кампанію на кшталт якоїсь “шевченкіяди” чи иншого беzґлуzдя.
Деякі люди діzнаються про саме иснування чи ймення сих носіїв ґеніяльности сим чином – від катеґорії перших.
Дехто мружить саркастично око, вдаючи іz себе таких-собі всеzнаючих пересічних. І продовжують жувати вечерю коло оскаженілого від банальностей телевіzора, що кидає в простір “спогади”, “уривки”, сльоzи та чиюсь професійно-тактовну байдужість під маскою співчуття...
То все – реальність.
То все – життя.
То чи ж не варто ним, тобто буттям своїм довести перекреслену кимось ??? доґму – і стати ґеніями вже zараz, спромогтися не на оди собі, але на дії – Вчинки? Варто.
Не zабуваючи при сьому і все коштовне в міру.
Не паплюжачи при сьому честь і гідність инших, бодай і не вартих [на нашу суб’єктивну думку].
Хтоzна – може діявши кожен свою справу, ... спроможемось на те, аби поціновувати дійсність і zамість zламаних кордонів системи цінностей і нероzбудованости власного прихисту – може z того щось zросте, варте Нас.
Отож, zамість одвічного “To be ore not to be?” вчинимо “Let it be!”
Життя триває вічно, доки Ми беzсмертні.
Irena Radziwill
НА МЕНІ ZАКIНЧУЄТЬСЯ МАЙБУТНЄ
Що є постфутуристична література?
P.S. Це, що я zараz роблю не є її виправданням.
По-перше:
Вона немає ніякого ґлобального zначення, її не бачать, її не чують, вона там де до неї ніхто не доколупається.
По-друге:
Якщо zдається Вам, що Ви її бачите – то Ви її ледь впіzнаєте! Вона є тим чим користуються всі, витрачаючи себе.
По-третє:
Постфутуриzм – цілісність усіх в одному. Тому жодний неопостфутурист – це “паґана людина” більшої половини людства, який ніколи не буде иснувати.
По-четверте:
Zачатком постфутуриzму є кульмінація-фінал, після якого усі мовчки стають і натовпом виходять z обраzу.
По-п’яте:
Дух постфутуриzму – це те відчуття, що zалишається на сцені після zіграного спектаклю, беz живих та мертвих душ: творців і споживачів.
По-шосте:
МИ ИНШІ.
О. Левченко
Що є постфутуристична література?
P.S. Це, що я zараz роблю не є її виправданням.
По-перше:
Вона немає ніякого ґлобального zначення, її не бачать, її не чують, вона там де до неї ніхто не доколупається.
По-друге:
Якщо zдається Вам, що Ви її бачите – то Ви її ледь впіzнаєте! Вона є тим чим користуються всі, витрачаючи себе.
По-третє:
Постфутуриzм – цілісність усіх в одному. Тому жодний неопостфутурист – це “паґана людина” більшої половини людства, який ніколи не буде иснувати.
По-четверте:
Zачатком постфутуриzму є кульмінація-фінал, після якого усі мовчки стають і натовпом виходять z обраzу.
По-п’яте:
Дух постфутуриzму – це те відчуття, що zалишається на сцені після zіграного спектаклю, беz живих та мертвих душ: творців і споживачів.
По-шосте:
МИ ИНШІ.
О. Левченко
середа, 12 вересня 2007 р.
Лінґвістичне джіу-джітсу.
Нотатки на полях «ОстаNNього Zошиту ПостфутуриZму»
Століття ХХІ залишило за собою давнє право на правду. З можливістю доводити її силою. Знаєте: «Сильніший...». Та час іде, ми потроху цивілізуємося і з царини мордобою це право все більше переходить у площину слова. Як колись банда Роббі Гуда мала свою стратегію супроти такої самої банди, яка в той час гордо йменувалася державою, як селяни Окінави використовували карате проти диктатури сьогуна, як, врешті, Стьопа Разін... Так і група житомирян лінґвістичним джіу-джітсу нещадно ламає мову:
/То у мого оптимізму просто зіпсувався настрій/
Це не провокація, не натяк і не виклик. Це прикол, слова, просто такі слова. Творчість мистецької ґільдії «Неабищо» не є війною, бо там є слово. То є альтернатива творчостицілій армії письменників-традиціоналістів. Усе ними нашкрябане доладньо перегукується з реперськими витворами сполученоштатоамериканських ніґерів, точніш, пере«Є»кується.Репери оце «Є» (сленґове від «Yes») вживають аж занадто часто. Лев (цар поетичного світуОлег Левченко), Стронґ (майстер сильного слова Ілля Стронґовський), Здір (майстер абсурдуРомцьо Здорик) та Кавун (ззовні зелена, всередині наповнена червоною жіночною енерґією Вероніка Кавун) над Я-літерою замінивши її, цитуючи Івана Малковича «місячним серпиком літери «Є», але й... Маєте побачити на власні очі. Професорам із мовних реформ із міністерствомукркультури включно є чому в «Неабищо» повчитися й напозичатися...Як давній ґільдійський ворог, причому незмиренний та запекло-запечений, традиційно-ортодоксальнийлохонутий баран, констатую: те, що пишуть ці чотири збоченці є, вибачаюсь, повне, вибачаюсь, собаче, вибачаюсь, лайно. І це сучасна молодь! А далі що?Втім, на загальноукраїнському тлі поезія постфутуристів виокремлюється своєю ориґінальністю. Немає в них настільки розповсюдженої неповноцінности, є оптимізм, впевненість у собі та сміливість. Як матиметебажання отримати ці якості, раджу прочитати «ОстаNNій Zошит...». Здорового і, головне, законного еґоїзму українцям таки не вистачає. По-друге, в часи ґлобальної мовної трансформації та взаємопроникнення експерименти із мовним літерним та змістовним наповненням необхідні. В Житомирі «Неабищо» офіційні новатори. Нажаль в Україні 2003 швидко осягати нове надто небезпечно. Кількість боягузів (читай: гальм) у Житомирі забагата,тож розвиток «Неабищо» ще не набув широкого розлету. Хоча паперу переведено багато. І не тільки на туалетні потреби...Спробуючи уподобитись людині нейтральній та розумній, скажу німецькою: sedem zu sei або кожному своє. Читайтепостфутур (післямайбутнім називається стиль в «ОстаNNому Zошиті...»; чи то з того, що потім зрозуміють, чи то черезте, що так і є, чи то люди просто офіґєлі..).Отож раджу звернути увагу, а як не схочете, то згадайте, що Гітлер наробив після того, як його картини зіґорували! У що мені віриться найбільше, то це в безсмертя людини. То круто, то передово, то майбутнє... Післямайбутнє.Супермайбутнє!..
Олекса Cool Ash (Кулєш)
Нотатки на полях «ОстаNNього Zошиту ПостфутуриZму»
Століття ХХІ залишило за собою давнє право на правду. З можливістю доводити її силою. Знаєте: «Сильніший...». Та час іде, ми потроху цивілізуємося і з царини мордобою це право все більше переходить у площину слова. Як колись банда Роббі Гуда мала свою стратегію супроти такої самої банди, яка в той час гордо йменувалася державою, як селяни Окінави використовували карате проти диктатури сьогуна, як, врешті, Стьопа Разін... Так і група житомирян лінґвістичним джіу-джітсу нещадно ламає мову:
/То у мого оптимізму просто зіпсувався настрій/
Це не провокація, не натяк і не виклик. Це прикол, слова, просто такі слова. Творчість мистецької ґільдії «Неабищо» не є війною, бо там є слово. То є альтернатива творчостицілій армії письменників-традиціоналістів. Усе ними нашкрябане доладньо перегукується з реперськими витворами сполученоштатоамериканських ніґерів, точніш, пере«Є»кується.Репери оце «Є» (сленґове від «Yes») вживають аж занадто часто. Лев (цар поетичного світуОлег Левченко), Стронґ (майстер сильного слова Ілля Стронґовський), Здір (майстер абсурдуРомцьо Здорик) та Кавун (ззовні зелена, всередині наповнена червоною жіночною енерґією Вероніка Кавун) над Я-літерою замінивши її, цитуючи Івана Малковича «місячним серпиком літери «Є», але й... Маєте побачити на власні очі. Професорам із мовних реформ із міністерствомукркультури включно є чому в «Неабищо» повчитися й напозичатися...Як давній ґільдійський ворог, причому незмиренний та запекло-запечений, традиційно-ортодоксальнийлохонутий баран, констатую: те, що пишуть ці чотири збоченці є, вибачаюсь, повне, вибачаюсь, собаче, вибачаюсь, лайно. І це сучасна молодь! А далі що?Втім, на загальноукраїнському тлі поезія постфутуристів виокремлюється своєю ориґінальністю. Немає в них настільки розповсюдженої неповноцінности, є оптимізм, впевненість у собі та сміливість. Як матиметебажання отримати ці якості, раджу прочитати «ОстаNNій Zошит...». Здорового і, головне, законного еґоїзму українцям таки не вистачає. По-друге, в часи ґлобальної мовної трансформації та взаємопроникнення експерименти із мовним літерним та змістовним наповненням необхідні. В Житомирі «Неабищо» офіційні новатори. Нажаль в Україні 2003 швидко осягати нове надто небезпечно. Кількість боягузів (читай: гальм) у Житомирі забагата,тож розвиток «Неабищо» ще не набув широкого розлету. Хоча паперу переведено багато. І не тільки на туалетні потреби...Спробуючи уподобитись людині нейтральній та розумній, скажу німецькою: sedem zu sei або кожному своє. Читайтепостфутур (післямайбутнім називається стиль в «ОстаNNому Zошиті...»; чи то з того, що потім зрозуміють, чи то черезте, що так і є, чи то люди просто офіґєлі..).Отож раджу звернути увагу, а як не схочете, то згадайте, що Гітлер наробив після того, як його картини зіґорували! У що мені віриться найбільше, то це в безсмертя людини. То круто, то передово, то майбутнє... Післямайбутнє.Супермайбутнє!..
Олекса Cool Ash (Кулєш)
ВІДЧУТТЯ ПОСТФУТУРИZМУ
Постфутуриzм [післямайбуття] – це zавжди більше ніж просто-постфутуриzм і майже zавжди більше ніж непросто-постфутуриzм. Це мистецтво не-роzуму, не-сенсу, не-раціональности. [Саме z цієї причини виправдати чи обґрунтувати zроzуміло цю фіґню аж ніяк не можна]. Її необхідно відчути, а не zбагнути. Можна отримати насолоду від ламання і перекручування власних міzків у спробах хоч трохи ZРОZУМІТИ ВЕЛИКИЙ СЕНС постфутуриzму як мистецтва, але ця насолода буде нічим иншим як проявом духовного маzохіzму. Отримати насолоду від відчуття післямайбуття як післямайбуття, а не роzуміння його як просто-післямайбуття чи непросто-післямайбуття – це набагато приємніше і легше.
Ми це відчуття тримаємо в собі, живемо z ним [ходимо на роботу, споживаємо, кохаємось, спілкуємось…] і саме тому нам легко від цього, а вам важко… бо Ми цього не роzуміємо і не прагнемо zроzуміти, а ви не роzумієте і прагнете це zробити.
Zробіть припущення: ПІСЛЯМАЙБУТТЯ як такого не иснує?.. Але ж Ми щось відчуваємо! І саме те щось і є потсфутуриzмом, який иноді виривається у ВАШ СВІТ, у вигляді НАШОЇ ТВОРЧОСТИ. Він иснує… і його можете відчути і ви… можливо [це від вас zалежить]. І коли це відбудеться, тоді прийде епоха роzуміння. І навіть [роzуміння] цієї маячні.
P.S. Не варто zаганяти ПІСЛЯМАЙБУТТЯ у вуzькі і тісні рамки мистецтва, принаймні такого мистецтва, яким воно є zараz. Мистецтво говорить про післямайбутнє як про теперішнє – частину постфутуриzму.
Бог-ДАН Горобчук
Постфутуриzм [післямайбуття] – це zавжди більше ніж просто-постфутуриzм і майже zавжди більше ніж непросто-постфутуриzм. Це мистецтво не-роzуму, не-сенсу, не-раціональности. [Саме z цієї причини виправдати чи обґрунтувати zроzуміло цю фіґню аж ніяк не можна]. Її необхідно відчути, а не zбагнути. Можна отримати насолоду від ламання і перекручування власних міzків у спробах хоч трохи ZРОZУМІТИ ВЕЛИКИЙ СЕНС постфутуриzму як мистецтва, але ця насолода буде нічим иншим як проявом духовного маzохіzму. Отримати насолоду від відчуття післямайбуття як післямайбуття, а не роzуміння його як просто-післямайбуття чи непросто-післямайбуття – це набагато приємніше і легше.
Ми це відчуття тримаємо в собі, живемо z ним [ходимо на роботу, споживаємо, кохаємось, спілкуємось…] і саме тому нам легко від цього, а вам важко… бо Ми цього не роzуміємо і не прагнемо zроzуміти, а ви не роzумієте і прагнете це zробити.
Zробіть припущення: ПІСЛЯМАЙБУТТЯ як такого не иснує?.. Але ж Ми щось відчуваємо! І саме те щось і є потсфутуриzмом, який иноді виривається у ВАШ СВІТ, у вигляді НАШОЇ ТВОРЧОСТИ. Він иснує… і його можете відчути і ви… можливо [це від вас zалежить]. І коли це відбудеться, тоді прийде епоха роzуміння. І навіть [роzуміння] цієї маячні.
P.S. Не варто zаганяти ПІСЛЯМАЙБУТТЯ у вуzькі і тісні рамки мистецтва, принаймні такого мистецтва, яким воно є zараz. Мистецтво говорить про післямайбутнє як про теперішнє – частину постфутуриzму.
Бог-ДАН Горобчук
NIKOтиновi PostfuturҐлюки
Післямайбуття – це...
Тут варто би було поставити якесь нудне та пересохле виzначення zі словника, але zнайти сього таки неможливо. Відтак, маю написати своє власне бачення того мудрого слова, щоби майбутнім укладникам енциклопедій було що «zасушувати».
Як одна, абсолютно не втаємничена в суть «післямайбутности», людина мені скаzала, «постфутур не читають, його пишуть». Zаява сильна, але беzпідставна. Бо якщо Нас не читатимуть, навіщо тоді усі ті літри випитої кави, десятки списаних та перечитаних нотатників z віршами та нескінченні спроби довести, що наzвати постфутуроzу «клясиком» є гіршим zа триповерхову лайку? В тому то й справа – Нас читатимуть. Бо Ми – инші. І прислів’я про нове, що є «добре zабутим старим» спрацює лише після того, як Ми підемо [випишемося/спопсимося – потрібне підкреслити]. Ми є «після майбутнього» і, як дехто думає, то є все. Амба. Крапця. Армаґедон літератури.
Тільки є одне «але». Після майбутнього все одно ж прийде теперішнє, а потім – минуле. Тобто те, що для когось є далеким майбутнім, для когось иншого буде далеким минулим. Zемля-то обертається по тій же орбіті і їй, чесно кажучи, до ліхтаря, котрий раz підряд вона то робить… Але Ми були, є і полишимось тими, хто внесе останнє НОВЕ слово до літератури. Після Нас будуть повтори, сиріч минуле. І комусь наша творчість колись таки zдасться «догісторичною», але се буде потім.
Після майбутнього. НАШОГО майбутнього.
Вероніка Кавун
Післямайбуття – це...
Тут варто би було поставити якесь нудне та пересохле виzначення zі словника, але zнайти сього таки неможливо. Відтак, маю написати своє власне бачення того мудрого слова, щоби майбутнім укладникам енциклопедій було що «zасушувати».
Як одна, абсолютно не втаємничена в суть «післямайбутности», людина мені скаzала, «постфутур не читають, його пишуть». Zаява сильна, але беzпідставна. Бо якщо Нас не читатимуть, навіщо тоді усі ті літри випитої кави, десятки списаних та перечитаних нотатників z віршами та нескінченні спроби довести, що наzвати постфутуроzу «клясиком» є гіршим zа триповерхову лайку? В тому то й справа – Нас читатимуть. Бо Ми – инші. І прислів’я про нове, що є «добре zабутим старим» спрацює лише після того, як Ми підемо [випишемося/спопсимося – потрібне підкреслити]. Ми є «після майбутнього» і, як дехто думає, то є все. Амба. Крапця. Армаґедон літератури.
Тільки є одне «але». Після майбутнього все одно ж прийде теперішнє, а потім – минуле. Тобто те, що для когось є далеким майбутнім, для когось иншого буде далеким минулим. Zемля-то обертається по тій же орбіті і їй, чесно кажучи, до ліхтаря, котрий раz підряд вона то робить… Але Ми були, є і полишимось тими, хто внесе останнє НОВЕ слово до літератури. Після Нас будуть повтори, сиріч минуле. І комусь наша творчість колись таки zдасться «догісторичною», але се буде потім.
Після майбутнього. НАШОГО майбутнього.
Вероніка Кавун
ПІСЛЯМАЙБУТТЯ,
або постфутуржиття
Мистецької ґільдії прижиттєвих ґеніїв “Nеабищо”
СЮРМУЛЬКА
Уявляєте, колись у літературному процесі жили диноzаври! Zараz ми можемо zустріти тільки zалишки їхнього перебування в Україні та Еуропі. Досліджувати їх ледь zбережені форми вже недоцільно. Можливо, хтось спробує відтворити їхнє иснування віртуально? Дехто намагається натягнути шкіру свого літературного родича на себе. Походження типів? Скелет вже не той, маслаки вже не ті – не мастодонти! Вдавати z себе ґіґанта у часи мікропроцесорів, ґенетики та психолоґії – невдячна справа. Мастодонтів не відтворимо, не склонуємо! Деталіzують дивлячись у мікроскоп, а не на краєвид [овид]. Деякі zраzки автобіоґрафічного скелету, zнаряддя праці, zакам’янілі zалишки старого літературного процесу, самотні кургани на книжкових полицях – ось і все, що тішитиме нас – сучасних?
ДИНОZАВРИ ВИМЕРЛИ – СЛАВА ПОСТФУТУРИZМУ!
Олег Левченко
або постфутуржиття
Мистецької ґільдії прижиттєвих ґеніїв “Nеабищо”
СЮРМУЛЬКА
Уявляєте, колись у літературному процесі жили диноzаври! Zараz ми можемо zустріти тільки zалишки їхнього перебування в Україні та Еуропі. Досліджувати їх ледь zбережені форми вже недоцільно. Можливо, хтось спробує відтворити їхнє иснування віртуально? Дехто намагається натягнути шкіру свого літературного родича на себе. Походження типів? Скелет вже не той, маслаки вже не ті – не мастодонти! Вдавати z себе ґіґанта у часи мікропроцесорів, ґенетики та психолоґії – невдячна справа. Мастодонтів не відтворимо, не склонуємо! Деталіzують дивлячись у мікроскоп, а не на краєвид [овид]. Деякі zраzки автобіоґрафічного скелету, zнаряддя праці, zакам’янілі zалишки старого літературного процесу, самотні кургани на книжкових полицях – ось і все, що тішитиме нас – сучасних?
ДИНОZАВРИ ВИМЕРЛИ – СЛАВА ПОСТФУТУРИZМУ!
Олег Левченко