середу, 16 січня 2008 р.

Олексій Опанасюк: „ Духовність нашого народу набагато сильніша і надійніша, ніж сучасна ситуація у державі”.

Опанасюк Олексій Євменович - голова Житомирського обласного відділення Національної спілки письменників України.

Кор. Олексію Євменовичу, як ви оцінює сучасний стан української літератури. Які творчі процеси відбуваються на Житомирщини?
О.О.Дуже важкий час зараз у нашій державі, але я не належу до тих людей, які звикли стогнати та бідкатися.Дуже б хотілося, тим не менш, щоб змінювалося все на краще. Водночас хотілося б сказати, що література, мистецтво, сама духовність нашого народу набагато сильніша і надійніша, ніж сучасна ситуація у державі. І це є запорукою нашого майбутнього.
Щодо літератури, то ми є європейською державою, нас ніколи з цієї літератури не відраховували: чи це була проза Панаса Мирного, чи Марка Вовчка, яка видавалася в Європі на 140 мовах. Наша нинішня українська література продовжує зберігати якісний європейський рівень. Тим не менш, література як і 10-15 років тому залишається шухлядною. Тоді краще не можна було видати, бо була цензура, а зараз тому, що немає коштів.Зараз в основному поширюється література для чтиву у електричках, трамваях. А література справжньої художньої вартості – це завжди велика робота. Зокрема останні твори Павла Загребельного є підтвердженням моїх слів. На жаль, таких авторів одиниці. Візьмемо прозу Анатолія Дімарова, прозу нашого земляка В”ячеслава Медведя, лауреата Шевченківської премії минулого року. Проза нашого земляка , нині покійного, Юрка Гудзя. Але тиражі цих книг невеликі: щонайбільше 5 тисяч. А хіба цієї кількості достатньо для 48 мільйонів українців. Читач не має української книги. Це наша біда. Ситуацію, яка склалася у нашому книговидавництві, можна без перебільшення назвати попелищем.Все зруйновано бездарністю нашого керівництва, яке не змогло вирішити податкових питань. Росія 10 років не вводила цих податків – і там зараз книговидавництво посідає 3-є місце за прибутковістю. Колись Спілка письменників трималася на цьому.
У нас на Житомирщині відсутнє меценатство. Хіба що, хтось дасть якусь пожертву. Меценат – це той, хто дбає про культуру постійно, а не час від часу. Він шукає талановитих авторів. Ми маємо багато талановитих молодих авторів, але вони ходять і побираються як старці. Скільки ми вже листів написали у різні інстанції, до наших депутатів. Звичайно, це добре коли депутат листоношам подарує по велосипедові, а от до літератури їм байдуже.Бояться вони цієї літератури, чи що? Але ж, пригадаймо, ми завжди шанували книгу! Ми виросли на книжках. Але книга не несе відповідаль- ності за моральний стан суспільства. Вона повинна мати мистецьку вартість, яка б підштовхувала людину до роздумів, пошуків.. Сімейне, виховне, військове і таке інше стоїть вже на другому плані. Мистецтво має багато спектрів. Є поезія, яку потрібно виголошувати з трибуни, а іншу потрібно читати тихо. І така поезія має більшу силу. Коли ти голосно кричиш, то тебе чують, а коли говориш тихо – то тебе слухають.
Мені приємно, що творчі люди гуртуються, тримаються разом. У нас дуже гарне видавництво і студія „Древлянка”, „Просвіт” у Малині, „Жива вода” у Брусилові.У Новограді- Волинському – „Лесин край”, у Бердичеві – „Бердич” У Житомирі близько півтора десятки літературно-мистецьких студій.
Молодь зараз дуже добре сприймає нову поезію. Молодіжне літературне об”єднання „Неабищо” саме готує свої книжки, редагує їх. Вони незалежні. Їм можуть дорікати старші поети за те, що вони не притримуються традиційних форм, але все нове – це добре забуте старе. Отакий творчий колооберт. Молодь треба сприймати такою, якою вона є і шанувати їхні пошуки, їх становлення. Мені подобаються ці творчі віяння у нашій літературі. Представлено у альманасі „Перевесло”, який вийшов нещодавно, 65 авторів із Житомирської області.
Кор.Як ви оцінюєте таку незалежність та самостійність молодих авторів?
Я вважаю, що це дуже потрібне явище і воно породжене нашою ситуацією. Молоді, початкуючі автори не можуть зараз видатися. Видаються ті, які мають доброго штовхача. Те, що зараз видається, як правило, низької якості. Ми, звичайно, за цим процесом слідкуємо і всі ці книги обліковуємо. Але якщо на рік виходить по нашій області біля 300 видань, і серед кожної сотні є 2-3 путні книжки, то і заради цього варто працювати.
Кор. В кожному явищі є як свої позитивні моменти, так і недоліки
Які недоліки? Звичайно, можна було б ще чистити і скорочувати, але у нас була одна мета – зібрати наших творчих людей у одному альманасі.
Кор. Олексію Євменовичу, якою ви бачите нашу молодь, яку частку серед неї складають творчі люди, які чогось прагнуть?
Я оптиміст, може навіть і безнадійний. Творчо зростає незначний процент, та й не треба вимагати, щоб їх було багато. Але я бачу, що у нас йде у літературу молодь, яка має технічний фах: інженери, бізнесмени. Люди точного мислення. Вони виділяються. У гуманітарної молоді багато зайвого, багато патетики, а ці як припасують слово! Молодь йде зараз дуже правильно – туди, де можна заробити. Я вважаю, що держава повинна дати роботу і зарплату працездатним і більше нікуди не повинна втручатися: ні що колгоспникові сіяти, ні що письменникові писати. Держава має дбати лише про найменших і найстарших. Я поважаю людей, які пішли у торгівлю, формуючи середній клас нашого суспільства.Мене дуже радує, що ця молодь грамотна. Біда держави, в якій я ріс те, що як правило, у керівництво йшли неграмотні люди. Вони мали по 30-40 радників, але, все одно, залишалися бездарними. Наша молодь знає вже по кілька мов, і доповідей за неї хтось інший писати не буде.
Я радий, що книги видаються не лише в Москві та Києві, а й у Житомирі і області. Ми самі повинні зробити так, щоб друкувались цікаві та талановиті автори.
Кор. Щодо мистецьких смаків наших читачів, то чи повинні літератори їх формувати? Має бути цензура на насилля і жахи?
Я вважаю, що цензури не повинно бути, можна лише ставити діагноз. Але навіть незалежно від стану психічного здоров”я, людина може творити.У нас дається Огієнківська премія і ми єдині на Україні зазначили, що вона призначається незалежно від стану психічного здоров”я. На зламі людина може написати щось геніальне.
Щодо ідеалів, то немає таких, який би був чужий, не пов”язаний з землею, де народився, з батьками, історією. Я не хотів би, щоб на українців казали, що вони зрадники, ледарі, що довго були під чиєюсь п”ятою. Майже всі народи через щось подібне пройшли. Потрібно позбуватися цього негативу. Скільки у нас гарних людей! Гарні наші пісні, наше мистецтво, наша література, наше хліборобство. Колись вся Росія знала, яких хоробрих козаків ми мали. Все це треба шанувати. Хто б до нас не прийшов, чи ми б куди не пішли, повинні ми своїм народом гордитися.
Я виступав з промовою на різдвяних концертах Житомирської хорової капели „Орея”. Я дуже шаную цей колектив, який народився з нашою незалежністю. Нещодавно повернувся до колективу його засновник Олександр Вацек – безумовно дуже талановитий. Він лауреат премію ім. Огієнка. Коли він поїхав до Чехії, багато хто вважав його зрадником. А я радів, що наші митці там потрібні.Нам у Європу, відрегульовану соціально та економічно, практично потрапити неможливо. Всі місця вже давно зайняті. Але він і там здобув визнання. І саме за допомогою талановитих наших земляків Україна може протоптати собі стежку у Європу. Але цей колектив не має жодного артиста із званням заслуженого . Цей колектив вже творить 14 років і прославляє нашу Україну, а виходить так, що ніби їх і немає у нашій державі. Хорова капела „Орея” – це подія у нашій державі!
Кор. Олексію Євменовичу, як ви гадаєте, коли наша гарна література не лежатиме по шухлядах, а Вацек отримає звання народного артиста України.
Я вважаю, те, що Вацек не має звання народного артиста – це штучно створена ситуація. Майбутнє України я бачу кращим , ніж нашої сестри Росії.Росія не позбулася своїх імперських хвороб:керувати, спрямовувати, дружити під бомбами. Народ не може так жити, щось не так з тим народом. Щодня 70-80 молодих людей там зникає і це вважається нормальним. Дуже шкода, що у Росії немає зараз таких людей як Герцен, як Сахаров і дуже радий, що у нас таких людей багато. Ми дуже витривалі, адже так як обдирали Україну за радянських часів, не обдирали більше нікого. Але ми зберегли доброту і людяність. Між собою не гриземося. Якщо ми це зберегли, то ми – народ майбутнього. Доки не будемо самі господарбвати у своїй державі, не припинимо сподіватися на допомогу будь-кого: чи то Польщі, ми то Росії, чи то Америки, нічого не буде. Для нас може слугувати за приклад Грузія. Вона має молодого лідера, який відчуває біль свого народу, знає його потреби. Ми також повинні знати біль свого народу і сподіватися тільки на себе, щоб усім нам жилося краще.Ми повинні мати добрі стосунки з усіма країнами, але у своїй державі господарювати самі . Я люблю свій народ, вірю в нього.

Записав Ігор Гук

Немає коментарів: