середу, 16 січня 2008 р.

Наталя Шеремета: „Я думаю, що у нас незмінними залишаються лише національна свідомість і патріотизм”.

Усі часи залишили слід в історії своїми героями, яких змалювали і зафіксували у своїх творах літератори. Про бачення сучасності на сторінках „НЖ” розмірковують Наталя Шеремета, голова обласного елітарного літературного клубу „Перевесло” ім.Олени Теліги та Олег Левченко – керівник обласної молодіжної творчої організації “Мистецька ґільдія „Неабищо”.

Кор. Ваш літературний клуб називається елітарним. Це слово вже досить таки затерте у нашому суспільстві. Що ви розумієте під елітарністю і за якими критеріями людина може стати представником вашого клубу?
Наталя Шеремета: Я знаю, що знайдеться небагато творчих людей, які свідомо зможуть назвати себе елітою. На це потрібна сміливість, навіть епатажність. Наш клуб існує вже 7-ий рік і лише з 2002 року носить назву – елітарний. Ця зміна була підтримана не лише членами клубу, але й головою обласного відділення товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка Святославом Карповичем Васильчуком. Бо і справді, хто ж тоді еліта як не ми? Творчі люди, письменники. Наш клуб був створений як своє середовище, де ми пропагуємо свою культуру, свою творчість. Ми впевнені, що наша творчість є елітарною. Представниками нашого клубу є люди різного віку: від школярів до пенсіонерів. Але ми розуміємо один одного.
Щодо критеріїв відбору, то їх просто немає. Якщо до нас приходять люди, які нас розуміють, які можуть прижитися у нашому культурному середовищі, то вони залишаються. Найголовніше – це бажання людей змінити щось у собі і в навколишньому світі на краще. Іноді до нас приходять люди просто заради цікавості, але немає у них цього прагнення до змін – і вони йдуть. Я думаю, що ми є елітою тому, що нас щось рухає уперед. Рухаючись самі, ми піднімаємо до свого рівня інших людей.
Кор. Якщо мова зайшла про рух і зміни, то як змінювалося саме „Перевесло”?
Н.Ш. Я думаю, що у нас незмінними залишаються лише національна свідомість і патріотизм. Щодо руху, то багато молодих письменників, які починали в „Перевеслі” напевно вже виросли, тому пішли у авангард. Дехто з них започаткував ідею „Неабищо”. Ми ж дотримуємося класичної форми. До нас приходять переважно старші люди та молодь, для якої нові літературні течії не є близькими.
Не можна об’єднати „Перевесло” і „Неабищо”. Їх навіть порівнювати не можна, тому що це зовсім різне. Впевнена, що абсолютно нормально, коли існують літературно-мистецькі об’єднання різних напрямків.
Кор. Олеже, а ви вважаєте своє літературне об’єднання елітарним?
Олег Левченко: Ми є носіями своєї культури, а відтак, ми є елітою. Але водночас поряд з нами існують і носії інших альтернативних культур. Колись була одна єдина культура і одна еліта. Зараз еліта дуже різноманітна. Але еліта – це завжди меншість і хоче вона того чи ні, вона завжди має певний вплив на свідомість інших людей.
Кор. Добре. Тоді які життєві цінності має осередок поетичного клубу „Неабищо”. Ви називаєте себе постфутуристами, тобто „людьми після майбутнього”. А яким ви його бачите?
О.Л. Свого часу радянські лідери обіцяли нам світле майбутнє. І люди фактично жили майбутнім. Також нас запевняли, що у 2000 році буде кінець світу. Ми перейшли цей рубікон і нині живемо після майбутнього. І в ньому – порожнеча. Чи є пророцтва на 2050 рік? Ми – покоління втраченого майбутнього!
Кор. Тобто ви опинилися у такому своєрідному вакуумі, коли ніхто вам не нав’язує майбутнє. То чи не з’явилася у вас можливість заповнити цю порожнечу своїми цінностями?
О.Л. Якими цінносями? Цінності оцінюють великими грішми, а нині за культурні цінності бублика дають. Я бачу цінність своєї творчості у констатації факту – того, що нині є.
Кор. Кожна людина сприймає реальність по-своєму. Якою вона є для тебе?
О.Л. Я бачу: росте травмоване покоління. Я вважаю, що наші діти зненавидять нас. За те, що ми зараз заробляємо гроші на їх здоров’ї. По-перше, ніхто не каже, що ліки – це перш за все хімія і що немає кращих ліків, ніж ті, що створені самою природою. Подивіться на всезростаючу кількість аптек! Це свідчить про те, що серед наших людей є великий попит на хімію. Еколоґічна ситуація жахлива. Якщо в Києві ще переймаються проблемою забруднення оточуючого середовища маршрутними таксі, то у нас – ні. Ми й до сьогодні мовчки п’ємо хлорку, яка в усьому світі вважається отрутою. Я передбачаю, що наші діти нам це пригадають. Мабуть, їм доведеться створити щось абсолютно нове, щоб не бути схожими на нас.

Н.Ш. Або ми розвалимо все те, що ще не розвалили до нас, або розпочнемо щось будувати нове. Це, напевно і є, на мою думку, постфутуризм. Перед нами зараз стоїть саме такий вибір.
Кор. А ви відчуваєте в собі сили змінити своє життя?
О.Л.Спочатку був у нас цар, потім Ленін, зараз людям намагаються „підсунути” Бога. Адже людям просто необхідно у щось вірити. На державному рівні, яка у нас ідея? В ім’я чого ми маємо жити, творити? Ми прожили в так званій незалежній державі вже 12 років! А де вона наша національна ідея?
Н.Ш. Якими словами розпочинається наш національний гімн? „Ще не вмерла Україна...” Ні, щоб слався і живи Україно! Ми не радіємо тому, що живемо, ми радіємо тому, що ми ще не вмерли. Тобто на підсвідомому рівні вже закладається фаталізм.
О.Л. Як колись сказав Леонід Кравчук: „Маємо, що маємо”, нині Л.Д. Кучма дав назву книзі: „Україна не Росія”. Чому б не „Україна не Європа”?
Кор. Але у той самий час у світі існує багато прикладів успішних держав.
О.Л.Ми виховані в системі, коли нас залякували вчителі. Метою літератури у радянські часи було формувати свідомість. Наше покоління повинне для своїх дітей віднайти цінності: в ім’я чого вони мають жити і у що вірити?
Н.Ш. Я думаю, що наші молоді митці вже просто стомлені і роздратовані цим світом. Їм обіцяли все на світі, і нічого не дали. Пробитися і заявити про себе дуже важко, підтримки немає практично ніякої. Відтак вся їх творчість є самозахистом і самозакоханістю. Я вірю, що це з часом переросте у щось дуже велике і гарне. Якби у них не було цієї великої сили опору, то вони б вже давно просто опустили руки. Пам’ятаєте: „...Світ чорно-білий розмалюють диваки”?
Кор. Ви спілкуєтесь виключно українською мовою. Отже, вам напевно близка національна ідея і ви поповнюєте своєю творчістю саме українську літературу?
О.Л. Це „свідомий епатаж”. Весь Житомир спілкується переважно російською мовою. „Свідомий епетаж” (одна з рис постфутуризму) – це коли я не тільки пишу українською, але й без виключень спілкуюсь нею, підбираючи й технічні терміни, що, доречі, не наважується робити добра більшість людей на Житомирщині. Щодо патріотизму в «Неабищо», то ми пошановуємо повстанські пісні, „хіт-парад” у „Неабищо”: „Лента за лентою...”. Ми не заперечуємо своє минуле, ми його любимо.
Кор. Тоді чому ваша збірка „Неабищо the best” надрукована не кирилицею, а латиницею?
О.Л. Це спроба подивитися на нашу мову через іншу абетку. Це цікаво. Подивитися свіжими очима. Старше покоління вже звикло до стандартів і штампів, а ми ще шукаємо нових форм. Я розумію, що ми самі з часом перетворимося на штампи.
Н.Ш. Наймолодшим представником нашого клубу є моя донька Санечка Васьковська. Я хочу запропонувати вашій увазі її вірш.

Як тільки березень постукає в вікно
Із стріхи капає – то плаче так зима
В природі зміни як монтаж в кіно,
А режисер – весела молода весна.

Вже скоро з вирію актори прилетять,
Талановиті безкорисні співаки,
Їм декорації вже приготує сад,
Щоб пораділи ластівки й шпаки.

Я хочу зняти фільм про цю весну,
Про зелень лісу і пташині крила
І кожну квіточку до себе пригорну,
Щоб подивившись, усі люди пораділи.

О.Л. Найкращий зразок постфутуризму – білий аркуш. Це не голі слова. Перебираєш безліч варіантів того як можна було б написати – і врешті-решт залишаєш білий аркуш. Але поезія відбулася на рівні моїх переживань! Я усе те відчув і не дозволив голим словам вилитися на аркуш. Справжня поезія – це білий аркуш.
Кілька слів про альманах „Перевесло”. У нас на Житомирщині виходить журнал „Косень”, який об’єднує членів Національної спілки письменників не тільки Житомирщини, але й усієї України. Літератуно-мистецький альманах Житомирщини „Зустріч”, ініційований обласною орґанізацією Спілки творчої молоді України „Liga ArtiS”, об’єднує молодих людей, які тільки формуються як творчі особистості. Альманах „Перевесло” став єдиним виданням, яке об’єднало літературу Житомирщини як молодшого, так і старшого покоління, які не змогли ще себе реалізувати так, як це зробили члени Спілки письменників України або Асоціації письменників України. Багато поетів старшого віку пропонувалися свого часу до Спілки письменників, але їх тоді не підтримали, а зараз, зважаючи на вік, нікуди вже не візьмуть. Книжка зібрала нереалізованих особистостей. Вона видана „за спасибі”, або як то кажуть, зроблена на громадських засадах. Набір, верску, упорядкування робив Олег Левченко. Загалом вийшло 15 дискеток, запакованих в rar’і, бо я не міг інакше записати альманах зі свого комп’ютера і занести у видавництво „Полісся”, де вийшов його наклад у 300 примірників. Отже, за браком часу та технічних можливостей, у книзі присутні помилки, які не вдалося вчасно виявити. Але явище залишається явищем – альманах, ініційований клубом „Перевесло” об’єднує 70 авторів з усієї Житомирщини на таке, ще не спромоглося, ані „Неабищо”, ані клуб „Людмила”, ані об’єднання „Провінція” („Роза Ієрихона”), ані обласне об’єднання ім.Бориса Тена.
Бути?.. Будьмо!

Немає коментарів: