Складень :: Любов Годлевська :: Сповідь Данаї :: Осіннє божевілля (2002)

Складень :: Олег Левченко / Наталя Шеремета / Любов Годлевська / Тетяна Шабодей / стронґовський / Олена Костюченко / Вікторія Дем :: Прийдешнім (2003)

Житомирський обласний елітарний літературний клуб 

"Перевесло"

імені Олени Теліги

Складень 9

Присвячується 6 річниці

заснування клубу

ПРИЙДЕШНІМ

Олег ЛЕВЧЕНКО

Наталя ШЕРЕМЕТА

Любов ГОДЛЕВСЬКА

Тетяна ШАБОДЕЙ

стронґовський

Олена КОСТЮЧЕНКО

Вікторія ДЕМ

…"Коли? Коли? Коли прийде

Апостол правди і науки?!"

Вже двадцять перший вік гряде,

Доносяться священні звуки

Тих невмирущих, гнівних слів,

Що народились в серці сина…

Крізь призму зболених віків

Їх пам'ятатиме Вкраїна,

Досягши всіх земних вершин,

Вознісшись до висот небесних,

Всіх руйнувань здолавши тлін,

Повстане з попелу, воскресне!..

Галина РУССУ,

уривок з вірша 

"Звучать Шевченкові слова…"

ЖИТОМИР

2003

Олег ЛЕВЧЕНКО

< ~ >
Тримаючи у руках пенzля і картинку
повабно*
вимальовуєш себе на палітру відчуттів,
іz насолодою zмішуючи фарби:
жовте іz синім,
чорне z червоним,
помаранчевим... (окремо)
дістаючи іz пляшечок томатних...
"Кривава Меррі"... (zакусюючи).

< ~ >
твої пальці схожі на палітурку
що я використав до своєї zбірки
боzна до якої приблиzно
zвішуючи твою працеzдатність
на умовностях мого міленіумного
ловитиму себе на думці сачком
"я" наче маю "прикид" метелика
а не поетичне обожнювання
іz віzерунком на крильцях янґола
що причепившись тиняється zі мною
та zі своєю муzою

< ~ >
навчись рахувати почуття
відучора вони zатамували світ
відчуття світу  ?  напевно
роzмова іz самим Богом
як цвяшок для автотраси

Повабно* - неолоґізм.__

Наталя ШЕРЕМЕТА

< ~ >
Жага кохання
витекла солоною краплиною
кріzь zаплющені очі,
торкнулася пальчиком вологих вуст,
шовковою хустиною
проzоро сковzнула по оголеним плечам
zалоскотіла пір'їною в горлі
і zасіла глибоко в животі палаючим клубком

< ~ >
Zалишу пляшечку своїх парфумів тобі на zгадку біля філіжанки недопитої кави.

< ~ >
Поступово втрачаючи zдоровий глуzд
 мрію про твої цілунки.
 Нулі в квадраті
 краще
 ніж роzбиті склянки ніжностей.
< ~ >
Полум'я  свічки тьмяно  відображається у твоїх очах.
Струси z вій подив, дивися лише на мене.
Так, я дивна,
але ж тобі це подобається
Zбочена уява малює власний світ.
Не шаруди думками,
до спокою ще далеко.
Дай мені свою руку,
 тримай міцніше.
Швидкість мого польоту
перевищує можливості літального апарату.
 Пристебни ремені -
гальма не справні.
Zбочена уява малює власний світ,
 як полум'я свічки
у твоїх очах.

Любов ГОДЛЕВСЬКА

< ~ >
Чари чужі причащали
Зчернечену душу вночі, -
Чорне ганчір'я зачахло
І чотки навчали в плачі.

Ручки беззвучно чіплялись
За плечі причалу причин, -
Й зчулено ті розчинялись,
У Вічність спустивши човни.

Очі сторіч дочекались
Пророчого щему свічі, -
Й частки полярні помчались
В розпечений смерч маячні.

ІЛЮЗІЯ ВЛАДИ

Мені вдалося загнати земну кулю
в авторучку -
І вона стала кулькою на кінчику
стержня буття.
Водитиму її різнобарвними боками
по паперу,
аж доки не скінчиться чорнило
історії.
Кулька неймовірно швидко обертається,
трансформуючи час
в екзистенціяльні переживання
мого вищого "Я".

< ~ >
Поволі просуваю
переспілі прагнення
між шпаринками
впертого "Дай!"
Їх плоть спотворюється
спресовуючи порох думок
для вибуху...
Та піт і сльози
псують паливо мрій.
Попри все спопелила
ще перше
посмертний свій посаг...
Приймеш?..
У час посту
душа не попросить
нічого,
крім відповідей...
Не соромся,
що гола і боса,
брудна...
Приходь, поговоримо, Господи.


Тетяна ШАБОДЕЙ

< ~ >
Хтось запитав: де мій світ!
Він все ще блукає у пошуках своєї власниці,
Не знищуй самотність. Горду. Незалежну.
Нехай твої справи і дії будуть вчасні.
Лиши біля себе пів-усього,
А мені залиши долю
мого блукаючого світу.
Хтось запитає, де твій світ.
Що ти відповіси?

< ~ >
Швидкоруч нищу емоції дружні
ножовим пораненням прямо в серце,
лишаючи помирати його самітником.
А я не хочу смерті чужої та своєї,
але мушу...
Нехай за це мене засудять довічно.

НОВИЙ ДЕНЬ

У прозорій юрбі
з сірим відблиском
ледве впізнаю Ранок.
Відчиняю вікно -
і щулить серце сірий сум.
А кава холоне.
Завчасно дивуюсь:
навіщо сваритись
із тим чи иншим днем-невдасі?..
Вітер розбудить гаряче повітря,
із чашкою кави зникатиму в часі.
Вітер лоскочеться в тюлі...
Кавовий осад на дні...
День бешкетує
у новім вбранні.


ПЕВНІ ВИСНОВКИ

До сьогодення приєднується
Завтра,
Затравлене тим Вчора,
Але ми намагаємось
Їх ще поєднати загальним...
Життям,
Недоступним до кінця
Нікому з нас.
Бо сонце підвладне
Дню,
А ми - сонцю
(чи то Дню?)
А, може, иншому чомусь?    комусь?

< ~ >
Розіп'ята гордість
На перехресті
Бажання і можливості
Через чуже "Хочу",
Через своє безсилля.
Вкотре розпинаюсь,
приносячи в жертву
Її - гордість.
А вона безсмертна?


стронґовський

-метро №1-

свідомість летіла
колеса стукали
і гориzонт біг навтьоки
і бачення світу
барвами стріло
когось. Чи ви слухали
сенсо-есенцію цієї фіґні?
падало віття
в думок пірамідність
у каньон піротехніки
снами
є беzпліддя на
противагу вагітности
тут щось посереднє
щось трапилось z нами
ґудzики
голки
нитки
шви
відкривають дійсну породу
ковток
вода
колеса стукали по
стравоходу

-метро №2-

zаліzна корова на рейках
доїть сірих zайців
жує гебрейські пейси
траву останніх днів
хто винен їй жетона
копирсайтесь у кишенях
бо в місяці костоломі
zайці витрачаються жменями
zаліzна корова на рейках
доїть сірих zайців

zнаєте най собі доїть
бо zрештою доять всіх
-подяка-
в нас міство мальоване Маяковським
місто де
майбутнім тхне
і як побачу млосно
zабиті вікна дверей
тихо скажу:
zа хрущовки
дякую
СРСР!

Олена КОСТЮЧЕНКО

< ~ >
Коли тобі на серці важко стане,
Що краще вмерти, аніж далі жити,
Згадай щось добре, та жени погане,
Не дай комусь із горя порадіти.

Не дай, щоб хтось сказав:
От він вже й здох", -
Бо спився, обколовся, обкурився,
Із цим життям нещасним не змирився, -
А міг би жити, як усі, удвох!

А міг би жити й наживать добра?
Але "пани" за працю вже не платять…
Іх вже ловить й здирать штани пора -
Бо зад однаковий у бідних й у багатих…

Коли тобі на серці важко стане,
Що краще вмерти, аніж далі жити,
Згадай щось добре, та жени погане,
Не дай комусь із горя порадіти.

< ~ >
Мужвладні
       владні
         ладні…
Без роботи
          Все в турботах
          В чорних ботах…
Одиниці
       ниць
  п'яниці…
 Що за східці?
Люди в сітці. Булки кекси
     Паляниці
                макарони…
Гривні песо євро
         долари і бони…
Вічність щастя
     без турбот життя до віку -
це без Бога не здійснити
                                чоловіку!


Вікторія ДЕМ

СУПЕРНА ЛЮБОВ

Батько сина запитує:
- Синку, любий синку,
Чом узяв собі до пари
Дивну таку жінку? -
Та вона ж - мов соломинка,
Ще й манюня зростом,
Ніби змалечку небога
Мордувалась постом.
- Ви уцілили в "десятку", -
Син признався тату, -
Зоя тим мені до серця,
Що їсть небагато,
А для нашого часу -
Це вартніше за красу!

ЯКІ - МИ

Бабуся в парк на поменад
притурила псяюру
Й зненацька там серед кущів
застукала злодюру.
Він вже ялиноньку зрубав
і повертав наліво.
Бабуся кинулась услід,
типаючись від гніву:
- А зупинись негіднику!
ходім-но до участку,
Там припаяють штраф такий,
що перестанеш красти!
Крадій ходу загальмував,
здивовано скривився:
- Звідкіль оце, скажіть мені,
суддя такий з'явився?
Нащо лякаєш і сичиш,
мов би надута кобра?
Гадаєш, що зловмисник я,
ні, я людина - добра.
Згубив красуню? Ну то й що? -
в грошах потребу маю;
А зарплатні як не дадуть -
ще й не одну зрубаю!
Уже ж на носі рік Новий,
а гривень де дістати?
То я діп'яв товар ходкий
і йду його збувати.
Ой, не картай мене, ой-ой,
і сповідать отут облиш,
Бажаєш - деревце й тобі
віддам за пів ціни лиш...
Бабуся радо хап до рук
струнке блакитне диво:
- Спасибі, синку дорогий,
ось на тобі на пиво!

КРИТИКА І САМОКРИТИКА

У нас чудовий Президент -
До рани прикладай:
По благих намірах веде
Країну прямо... в "рай".
У нас Міністрів Кабінет -
Мов богатир Кирило:
Рятує економіку,
Махаючи кадилом.
Також Верховна Радонька
У залі не дріма:
Собі смачні добробути
Все вище підійма...
Такі сидять керманичі
У нашому кремлі,
А нам за те наділено
По клаптику землі:
Ори-сади, копай і сій,
А восени згреби й радій!
Хоч наш ковчег хитається,
Не втопиться однак,
Євреї повертаються -
То дуже добрий знак!
Ми біля них притулимось
І якось проживем,
Від сорому зіщулимось,
Та все ж не пропадем.
О Боженьку, ти завжди прав! -
Віддай нам те, що відібрав.

___________________

Заснований Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" ім. Олени Теліги  (назва заснування: літературно-поетичний клуб "Перевесло")  27 лютого 1997 року. Її представниками є молоді та зрілі поети, прозаїки, які небайдужі до своєї національної культури.
Керували клубом Галина Руссу, Олег Левченко. Наразі керівником клубу є Наталя Васьковська (Шеремета).

Самвидав,  2003 р.

Складень :: Любов Годлевська :: Осіннє божевілля (2002)

Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги Складень 8 Любов Годлевська Осіннє БОЖЕВІЛЛЯ

ЗЕЛЕНИЙ ЯНГОЛ

Він знову тут... Тінь Гамлета, раб ego

З мізків моїх спустив густий нектар 

Із незабудок. 

По краплині з серця

Сік помаранчевий для Калі насмоктав.

Ось щось шепнув на вухо Водолію -

Знов на рулетці випав Ренесанс.

Самотньо Богу: хто Йому замінить

Сім'ю і однодумців - водночас!

Оголена сучасністю, задкую

У рідну мушлю антикварних дхарм.

Та мислю ще... А значить, ще існую!..

Так жив Декарт чи тільки існував?

Без почуттів... 

На дні... 

В обіймах мулу...

Веданти дух у просторі Хтиста.

В зеленій тиші янголу звітую:

Все правильно, по плану... 

й по грошах.

ЧЕРВОНИЙ ЯНГОЛ

Вирви ти з мене квіти!

З болю скреши мій День!

Ти ж бо вогонь - не вітер,

Ґеній сліпих ідей!

Випали дії стимул

На візерунку мрій.

І замороч "Сюрпризом"

Пошуків вічну тінь.

Крахом скоси під корінь

Гордих амбіцій луг.

Кропленням сліз вербових

В Пасху введи мій дух.

Вийду в кривавім сарі

Заміж за фанатизм -

Буду з тобою в парі,

Янгольський мій каприз...

Ти - мого Сенсу дар,

Вільних морів корсар!

ПІДСВІДОМА БЕЗЗМІСТОВНІСТЬ

В серці моєму пустка на протязі

розгойдує атоми антиматерії,

і в безглуздій нескінченності

поділу частинок

випаровується сенс буття.

Встромляючи руку в серце Всесвіту,

дістаю невагомість думки,

знеціненої відсутністю часу,

і волаю у розпачі:

- Сенсе мій! Де ти?

А відлуння коректує мене:

- Серце! Чиє ти?

Чи є ти?

є ти-и-и?..

* * *

Поволі просуваю

переспілі прагнення

між шпаринками

впертого "Дай!"

Їх плоть спотворюється,

спресовуючи порох думок

для вибуху...

Та піт і сльози

псують паливо мрій.

Попри все спопелила

ще перше

посмертний свій посаг...

Приймеш?..

У час посту

душа не попросить

нічого,

крім відповідей...

Не соромся,

що гола і боса,

брудна...

Приходь,

поговоримо,

Господи.

* * *

Сучасний вішальник

з електрозашморгом на шиї

п'є спрагло струм:

він увібрати мріє

тремтіння Всесвіту

з аґонії дротів...

А може, то монах

у сонячнім сплетінні 

старих мотузок стрaху

заплутався між дзвонами,

силкуючись зіграти

мелодію Небес...

А може, він - це я,

(перевтілення шикарне!),

безформене каміння

в проломі світокарми

між межами буття

роз'єднаних світів?..

ОСІННЄ БОЖЕВІЛЛЯ

Присв. С.М.

Пиши...

Кров'ю моїх завтрашніх 

снів,

Сльозами жовтневого

неба,

водою, 

що тхне діаґнозом

гнилого болю

почуттів...

Прокинься!

Душа ще не вмерла.

Вона збирає помаранчевий

досвід

п'яних вигуків...

Ти кличеш на допомогу,

а мені здається,

що небо впало

у твої легені,

запахло туманом

земного пекла, -

твоя колишня оселя...

Переходь жити до мене!

Маю багато пахощів

весняного раю...

Доживеш?

- Не знаю!

Так... 

Згодна...

Мерця кохаю.

* * *

Збираю кольорове листя

висновків.

Ходжу по чорних клавішах

осені - 

вона голосить!

Mezzo-soprano! - Bariton!

Дощ місиво місить...

В бетон

трансформує вчорашні

слова.

Болить голова

у зворотніх вітрів...

Жовтень - без слів.

* * *

Я кохаю майбутній ранок.

Без моралі і щастя планок.

Ґанок спадає

і дім

без фасаду та вікон...

У нім

я живу.

Я кохаю свій страх -

їде дах.

* * *

Веселкове листя

фальшивих купюр

впало 

в долоні неба

сходинками.

Мов долар.

Дешевше не треба

підіймати престиж

чорних вій.

Лиш повій

занесе сюди вітром,

коли слід забуття

непомітно

підкрадеться з борделю дощів...

Сніг хотів

освятити присутність

негоди...

Не діждетесь!

Лиш осінь

над містом...

І листя

хмільні хороводи.

МІС ОСІНЬ

Її посмішка,

напомаджена bordo,

залишила іронію Джоконди

в осиковім листочку.

Лісова рапсодія Oriflaim

зазвучала в глибокому погляді...

Лиш торкнися її інтересів -

облітатиме бронзою слів.

Жоден фраєр із вічності буднів

шал дівоцтва її не спинив.

Паморочаться барвами пера

в капелюшку примхливої дами.

Вслід за модою мчиться скажено,

оповита шифону туманом.

Яка стильна! 

Чарівна!

Шикарна!

Визнаю перевагу твою! -

Так скажу -

і гіркими дощами

Меланхолії в ноги впаду.

* * *

Я помираю

в кривавих 

обіймах правдожиття.

Дерево пізнання - спочинок

Юди...

добра і зла.

Я помираю

не вперше,

роль лиш моя нова -

бути сповідником смерті,

свідком дзеркального дна.

Я помираю...

Чуєш?!

Зріж пагінці почуттів.

Жовтень палкий, ти даремно

Еросом мрій прилетів.

Я помираю

для тебе,

ілюзія літніх днів.

Більше любові не треба

з крові осикових снів.

А ДУШІ - ПУХНАСТІ-ПУХНАСТІ!

Присв. О.Л.

– Що у тебе болить?

– Душа.

– Може, вип'єш анальґіну?

Маленьку дівчинку ніхто не запідозрить у нещирості. Планета маленьких хлопчиків і дівчаток... "Пожалій, пожалій, пожалій мене!" - пищать вони наївно та гладять один одного по голівці. Так, наче осінній дощ гладить бездомного пса... Діти! І ніхто не запідозрить у нещирості. А душі - пухнасті-пухнасті! Дощ їх не пройме. Це добре. Легше тягнути свою тінь по самітніх заасфальтованих хрестах, мокрих від благодаті Неба. Краще бути оптимістично-пухнастим самітни-ком. Але ж холодно!.. 

– Ви ще не купили собачої шубки? Вже скоро зима.

– Я одягаюсь у совість! "Пожалій, пожалій, пожалій мене!" - шепотіла шубка на маленькій дівчинці. "А нас, а нас, а нас!" - домагалися інші, випадаючи з шафи.

– Мені холодно! В моїх жилах мало гарячої крові... Пробачте..., - винувато жалілася маленька дама, дублячи на себе енний шар живого хутра. Її маленькі зелені ручки судорожно пестили теплу чужу радість. Радість просто бути! Десятки пар відданих очей зоріли з темряви своєї карми. Вимушена радість несподівано реабілітованого існування іскрилася сліпучим світлом із пухнастих душ... Багато, багато, багато світла увібрала в себе маленька дівчинка! Сила силенна спресованої в медитативну цятку любові! І ніхто не запідозрив у нещирості...

Крізь призму кривавого потенціалу мертве тіло холодної дівчинки прослизнуло туди, де мільйони зелених хлопчиків і дівчаток знайшли свою форму Вічності в образі змії, що, хапаючи себе за хвіст, утворює замкнене коло самопожираючої карми.

© Любов Годлевська, поезії, 2002р. 

Олег Левченко, відповідальний за випуск складня, набір, верстка. Листопад 2002 р.

 

© 2002-2005 Житомирська обласна молодіжна творча орґанізація Мистецька ґільдія «Неабищо»
Некомерційне використання матерiялiв за умови лінку на http://www.ravlyk.iatp.org.ua
Керiвник проєкту - стронґовський
зроблено студією onimade

 

Складень :: Оксана Демінцева / Любов Годлевська :: Акварелі (2002)

Житомирська обласна організаця Спілки творчої молоді України “Liga ArtiS” Складень 3 АКВАРЕЛІ І немає ніякого значення, Що у кожного різні картини, Бо хтось думкою в небо полинув, Хтось плазує собі без упину, Хтось живе лиш заради збагачення. Оксана Демінцева Раптом долине до слуху тонкого Дикий крик чайки чи лебедя стогін, Долею встреленого на світанні… Ти не лякайся – то пісня кохання. Любов Годлевська Оксана ДЕМІНЦЕВА НА СТРУНАХ ДОЩУ І знову дощ, холодний дощ Самотнім птахом б’ється в шибку, Смичком торкає срібну скрипку – В калюжах висне довгим “о-о-о”. Троянда кольору бордо, Загублена й від бруду липка, Тремтить і просить щастя скибку, А дощ їй пише лише “о-о-о”. Дивлюсь на зморщений асфальт, На цю троянду напівсонну, А за вікном журливий альт Виводять краплі монотонно, Скотився день за комір пальт, І плаче вечір срібнодзвонно. * * * Загорнуся в шматочок неба, Помережаний срібними зорями. Любчик скине яскраву обгортку – Забіліє смачна карамель. ВЕСНЯНА АКВАРЕЛЬ Весняна тиша… Лиш бентежні дзвони Безмежно дзвонять, ллють свої пісні. Так тонко й ніжно пахнуть анемони І білосніжно сніють уві сні. Вони шепочуть сонними вустами, Передають в піснях твоє “люблю”. Кохання чисте в порцеляні тане, Немов сльоза гірського кришталю. ЗІВ’ЯВ ПЕЙЗАЖ Зів’яв пейзаж, зіщулився від болю, Розтав міраж, мов крижане манто, Крізь макіяж просвічуються ролі. Ажіотаж… І видно, хто є хто. Зів’яв пейзаж … Довкола – тільки тіні. Один типаж: безликість й чорнота, Бо не заповниш пляшкою “Мартіні” Повік душі, якщо вона пуста. Зів’яв пейзаж … Лише блищить барвисто “Шиномонтаж”, а де ж “Монтаж душі”? Немає місця, щоб її очистить. Отож, блукаєм, наче байгуші. Зів’яв пейзаж… Потріскались картини. Уява бідна не відновить їх. Куди ж ідемо всі ми без упину? Погляньмо ще раз в очі душ своїх! ЧУЖА День промчав у купейнім вагоні, Плюнув з вікон холодним дощем На самотнє дівча на пероні, Що тремтіло під мокрим плащем. Загубилася в просторі й часі, Забрела у чужий, дикий світ, Що аж скорчився в злісній гримасі Й обморозив душі первоцвіт. Вітер грав “Патетичну сонату”, Диктор гамір вокзальний ламав. Натовп. Натовп. Розріджений натовп. А людей не шукай – їх нема. І квадратами рвались крізь ґрати Вкрай розбита душа до зірок. Їй хотілось від болю кричати, Та слова зупинили свій крок. * * * Нині, коли бездарність в’їдається в зоряний спектр, потрібен потужний прожектор, щоб у товщі блискучого гриму, посеред фальші й облуди зняти з очей полуду і відшукати єдину – справжню людину. КАРТИНА СВІТУ Кожен має своє світобачення І малює в думках мікросхему Свого світу, малює окремо. І немає ніякого значення, Що у кожного різні картини, Бо для когось зійшовсь гострим клином Білий світ, а комусь ніж у спину Увіткнули заради збагачення. * * * Для одних світ чорнильною плямою Заблищав на пергаменті долі, Наче згусток суцільного болю. Інші бачать себе ген за брамою Свого світу. Відкинуті й гнані, Світ для них – незагоєна рана. Тож малюють його на порванім Полотні з почорнілою рамою. * * * Хтось сидить у кав’ярні за столиком, Випускаючи диму хмаринки. Світ для нього – суцільні клітинки, Де всі грають у хрестики-нолики, - Гра, коли лиш в кінці вже відомо (власне, так і в житті вселюдському!), перемога прийде чи оскома, чи удавом був ти, чи лиш кроликом. * * * Ще для когось зорею сріблястою Усміхається світ з високості, І вона в ньому – наче у гостях – Почувається вищою кастою. А для декого світ – шахівниця, На якій власна доля вершиться: Тут – пішак, а завтра – цариця. В’ється шлях їх змією смугастою. * * * Для романтиків світ – тільки містика, Думкоформ віртуальна реальність. Повсякдення ж для них – це банальність, Почуттів, дика еквілібристика. Їхні душі десь в іншому світі Все кружляють по власній орбіті, Там, де марення золотоцвіті Кришать темінь кинджалами блискавок. * * * Кожен має своє світобачення І малює в думках мікросхему Свого світу, малює окремо. І немає ніякого значення, Що у кожного різні картини, Бо хтось думкою в небо полинув, Хтось плазує собі без упину, Хтось живе лиш заради збагачення. Любов ГОДЛЕВСЬКА * * * “Я последний поэт деревни.” С.Есенин Так, останній в своєму роді… Та й сьогодні поети не в моді. Кажуть: “Шкрябає щось невміло, Бо не тямить зайнятись ділом. Ах який же він не путящий, Надто чесний, тому й нещасний! Ах який же він нетямущий, Не заробить на хліб насущний!” А поет собі шкряб та шкряб, Дориває останні калоші, Все літає десь в небесах І на збірку шукає гроші. Його “стрельне” тямущий спонсор, Потім скаже: “Я ґенія здєлав!” А як ні, то по смерті точно До труни покладуть йому премію. І в підручниках літератори На свій лад розмалюють покійного, Й сиві друзі спокійно брехатимуть, Що в талант його завжди вірили. ВТОМА Стан байдужості, стан утоми… Душа прагне чернечої тиші. Загорнувшись в скловату самотності, В небуття кричу: “Тихше! Тихше!” Тихше, мрії, безсмертя привиди! Тихше, цілі, кінцем знецінені! Тихше, плани, безмірно суєтні! Змовкни, серце… Ти надто грубе. Стан байдужості, стан утоми… Де шукать джерело спокою? Знов до храму волочу ноги – Це додому, додому дорога! ПІСНЯ КОХАННЯ Легкою тінню, німою ходою Слідом в молитвах іду за тобою. Сизим крилом до плеча ледь торкнуся – Й спокоєм білим на серце спущуся. Ти не відчуєш, не озирнешся, Коли біду я спалю своїм серцем. Лиш від вогню, що гризе мене болем, Ніжним теплом розіллюсь за тобою. Раптом долине до слуху тонкого Дикий крик чайки чи лебедя стогін, Долею встреленого на світанні… Ти не лякайся – то пісня кохання. САМОПІЗНАННЯ Надто вже тихо у Лаврі душі. В тьмі сьогодення минулим зорять Поодинокі скелети святих… Жаль, що минуле лише експонат. Впевнено йду, хоча й на манівці, Вільним маршрутом в пізнанні себе. Творчу свободу стискаю в руці: Нею мій дух двері в рай відімкне. Всюди шукаю сократівський смисл. В нім, тільки в нім суть мого майбуття, Де страхом обмежений дух не проліз, Жваво проскочу… Фатальна ж ця гра! ВІДЛУННЯ ПАРАЛЕЛЬНИХ ДУМОК “Какая есть – на горнем небосклоне Украина на Божеских руках.” В.Галузинська Яка вже є – отруєна брехнею, Яка вже є – стверділі небеса. Фальшивий дзвін у ситих шлунках “ґеніїв”, Й на битім склі знов контури хреста. Яка вже є – з чинопоклонством в генах, Яка вже є – у срібних ланцюгах, яка вже є – в короні з секонд хенду, Вкраїна у Божественних руках. Якою буть? – їй вільно обирати. Ведуть до храму істині шляхи. Я тут коліна й серденько схиляю – Куди від неї, рідної, іти? Незнана та непізнана... та не німая! В забутій, занехаяній юрбі Я тут свій дух утомлений схиляю – Тут перемога, на моїй землі! Там десь течуть брудні валютні ріки, Й мед демократії по горлу шкряботить. Звичайно, там не падають лелеки, Там хмарочоси боїнг решетить. Там різне кажуть... Що нам з того взяти? Як в нашім домі оргії брудні. І я, і Ви покликані прибрати Цей дикий безлад з рідної землі. ДВА ХРАМИ У храмі серця – порожньо, На вівтарі – все в попелу, в пилу… В крові усе на вівтарі. В свята святих – скрижалі, часом стерті, Нечитаний Закон, неспівані псалми… І кров, невинна кров… Вона на вівтарі. Ніщо не скінчено, а час Горить розпусно. Священики в відпустці… І пустка! Пустка! Нескінченна пустка! І кров на вівтарі… * * * У храмі серця – людно, На вівтарі – у муках горде “Я”… В крові усе на вівтарі. В свята святих – Христос, дух поза часом, Закон любові, боротьби, псалми… І кров, Христова кров… Вона на вівтарі. Нехай не скінчено… і час, Лиш воску згусток. Й нехай собі священики в відпустці… Не вічна пустка! Подолана пустка! Бо Його Кров на вівтарі… Де світ прозрів, Де смисл бездомний Вічність пережив… На вівтарі. Зустрічі творчої молоді - кожного першого понеділка місяця о 16.00 в актовій залі обласної універсальної наукової бібліотеки. Самвидав Житомирської обласної організації Спілки творчої молоді України “Liga ArtiS” © 2002-2005 Житомирська обласна молодіжна творча орґанізація Мистецька ґільдія «Неабищо» Некомерційне використання матерiялiв за умови лінку на http://www.ravlyk.iatp.org.ua Керiвник проєкту - стронґовський зроблено студією onimade