Форум: погляд
Я застудився, і маю нежить. Я кашляю до сліз щоп’ятьхвилин. За сьогоднішній вечір, 20 число, я загалом випив три піґулки і двісті ґрамів 40-ґрадусної. Через загальну втому та хворобу після обіду мене відпустили з роботи.
Я знаю, що в цьому винно.
Причина пряма – на потяг Київ – Львів, № 13, 13 ваґон, 40 місце та на потяг Чоп – Київ, номеру не пам’ятаю, 2 ваґон, 40 місце, не видають ковдр, а вночі було більш ніж зимно.
Причина непряма: я був на Форумі.
Одразу попереджаю: тут не зазначено що і як відбувалось, для того иснують ґазети. Тут враження. Мої.
Я вас попередив.
0. Вокзал. 18 вересня
Очманілий і змерзлий я зрозумів, куди потрапив, лишень уздрівши пику Макса Розумного, незмінного нумбер оне конкурсу „Молоде вино”, котрий з перемінним успіхом аґонізує вже скільки років. Той був здивований, вочевидь, не менше за мене, а його дружина взагалі випала в осад. Пізніше я їхав до близького друга на Сихів і з маршрутчиного вікна бачив Тараса Чубая, котрий не підозрюючи про те, що пав жервою мого вуаєризму, чимчикував по невідомих мені справах. Коли з незвички опісля півгодинної їзди мій шлунок теж схотів подивитися на це чудове місто, зрозумів, що я таки у Львові.
1. Ярмарок.
Якщо і є речі, котрі я люблю менше, ніж зазначені на моєму сайті, то це натовпи здебелізованих парнопівкулемозких, що бровнівським рухом задовольняють свій шопінґовий інстинкт. Пропрацювавши (маловідомий факт з біоґрафії) 6 (!) років торговцем на одному з житомирських ринків, чудово знаю, що якщо хочеш вижити – рухайся за течією. Тут же течія сама не знала, куди рухатись, тому що процес визначання цікавости якої-небудь ятки відбувався перед самою яткою, відповідно, скромна компанія з трьох осіб, до якої належав і я, постійно натикалася на спітнілі спини і розімлілі пики решти відвідувачів. З урахуванням цього, гривня з дупи заплачена за вхід видавалася щонайменше дивною – ситуація сукидалася на ту, в якій тварини з зоопарку платять за те, щоб потусуватися поміж кліток з людьми. Порівняння з тваринами наведено через те, що не хочу ображати виключення з роду людського, котрі, неодмінно, на Форумі були, більш схожими порівняннями. Га, як завернув?
По-правді, очі в мене розбігалися, і я, мабуть, не менше скидався на тих здебілізованих істот, шаленіючи і від цін, котрі не виявились низькими, натовпу, про що вже сказано і необхідности потроху розставатися зі складнями, до Форуму підготовленими. Скінчилось все банально, на ятці видавництва „Літопис”, звідки я пішов із „Українським футуризмом” Ільницького (файна книга), білінґвою Віслави Шимборської (шукав самий ориґінал, але на польских стендах здивовано розводили руками, пані Ярина Сенчишин цілком заслужено поповнила мій список осіб, кого я покусаю, коли захорію на сказ, якщо підрядник називати перекладом.....) та томиком Чеслава Мілоша „Придорожній песик”, грубенької книжки одного з найулюбленіших есеїстів, проте набрана, певно, для більшого щастя, 12 кеґлем. Опісля, ми, трошки попущені, прогулялися („клумба” біля Франика, одне з моїх найулюбленіших місць у Львові; вернісаж, де надибав собі нові сережки і т. п.) й почимчикували, від нема чого робити, на каву до
2. „Дзиґи”
(один з моїх львівських знаків питання, стоїть під фразою, чому кав’ярня в „Дзизі” називається „Під клепсидрою”, це ж вже домен третього рівня – pid_klepsydroju.dzyga.ua, припустимо). Там було чутно голос Карпи, якогось перекладача, і більш якогось Томаша Пьонтека. Людей на, власне, презентації, було небагато, але слухати марення Томаша (в Карпи хоч голос приємний) на анґлійській мові (!!!) з наступним перекладом то перекладачем, то Карпою, було вище можливостей нашої компанії, тому я, купивши обидва пропонованих томики (ціни помірні, „Фройд би плакав” та „Героїн”) і вже в каварні помітивши, що лях Пьонтек доволі нездарно (чи то ориґінал такий???) перекладений москальською (!), сів чекати, доки тій компанії набридне засмічувати інформаційний простір своїм... базіканням, назвемо це так, і я зможу підійти за автоґрафами (посперечався в Житомирі на три пляшки пива, що візьму автоґраф у Карпи), а поки ми сіли пити каву, курити, і лаятися на те, що відбувалося за межами каварні. Хвилин за двадцять автоґрафи було взято, причому Ірена примудрилася написати на „Неабищо” „Неоабищо” (так нам і треба), а Томаш довго допитувався в мене, чи я, бува, не польський гебрей (мені, взагалі-то вистачає того, що я житомирський поляк), кава була випита, з Курковим та Покальчуком поздоровкався, і цілком закономірно виникло бажання скинути зайву вагу. В черзі за скиданням зайвої ваги в „Лабораторію №1” (ми з компанією звемо це central park) стояв Томаш, що з розгубленим видом спостерігав за дверима того закладу. При моїй появі відбувся приблизно такий діялоґ:
Т(омаш): Нє розумєм...
Я: Га?
Т: Тут... тут зайшло три панянки...
Я: І шо?
Т: Якби то було дві, я б зрозумів, а що можна робити втрьох?
Три дівчинки за п’ять хвилин вийшли, пішов Томаш, а в мене з’явилися сумніви стосовно його бурної біоґрафії наркомана і письменника. Я, хоч і не наркоман, але письменник, тому можу запропонувати десь два десятки варіянтів Що вони там робили, один з яких має бути недалече від істини.
Після полегшення (а Томаша не було ну дуже довго, і що він там стільки часу робив?), моя втомлена компанія пішла нах гауз, а я подибав на літературні зустрічі з безсоромною назвою. Якщо хто не зрозумів, я про спарринґи.
3. „Лялька”
Перспектива чути на власні вуха Жадана, котрого раз чув на презентації його книжок в Житомирі (де мій блювотний пакетик?) з рекламою роману, котрого я не збирався купувати і ще якогось москаля, мене не радувала, проте напружувати нерви не довелося – дійство скінчилось раніше, ніж я встиг і „Ляльчиного ” інтер’єру я так і не побачив. Про що не шкодую.
4. „Смачна Плітка”
Чотири місяці тому ми ходили дивитися на ту кав’ярнюі бачили в дупель п’яного Барбару, чому ніхто не здивувався. Цього разу Барбари не було, як, втім, і місць. Всі сиділи й курили, я сів на підлогу біля Іздрика та Уль’янова, бачив, втім, достатньо, щоб абстраґуватись від зливи банальностей від і Стєпанової, і від Кіяновської. Написав віршика. Викурив цигарку. Довго спілкувався російською з Ігорем Сідом, сприйнявши того за москаля, від чого його хитрі японські очі все більше ставали схожими на здивовані анімешні. Він, певно, вирішив, що з Москаляндії я. Ге. Натовп зачаровано слухав (треба ж якусь фразу позитиву видати?), а насправді – розмовляв, базікав по мобільних, набирав есемески, пив пиво, чай, каву, молочні коктейлі, трав’яні настоянки, курив, дуже багато курив, курив ще більше, але всі до того були звичні. Власне, на тих, через кого всі зібралися, особливої уваги не зверталось – так могли б реаґувати на нечемну компанію, що занадто голосно собі розмовляє, проте час від часу невиразний текст (читання теж було сіреньким, нащо напружуватись, але поетки двадцять хвилин мололи всіляку маячню і нічого, уявіть, нічого в голові не перемкнуло, не наштовхнуло на глибинні роздуми, ба, навіть не запало до пам’яти) перебивався вдячними (знову трохи позитиву J) оплесками. Та треба зазначити, що як тільки той москаль з „Кніжнаво абарзєнія” зазначив, що на цьому, малята, все, малята понеслися аки дикі коні до каварні
5. „За кулісами”
Мені там не сподобалось. І навіть не тому, що спаринґ мав бути поміж Дерешем і Букшею, а до них примазався ще й Покальчук і якась москальська бард (нічо, шо я так ковєркаю роди?), в результаті чого сумбур був надзвичайний. І не через те, що місця знову було мало, а численні фанатки Дереша в передорґазменому стані забили всю кнайпу так, що переважну більшість часу я стояв у придвірку, на східцях, чи взагалі на вулиці. Мені не сподобалось, бо „За кулісами” (хіба не має бути „За лаштунками?”) нагадала мені стереотипні (чи монотипні звучатиме однаковіше?) житомирські забігайлівки, котрі в нас називають „кахвє”, що розчарувало страшенно. Через вказані причини нічого не можу сказати про те, як що й ким читалося – був галас. Заради справедливости зазначу, що коли Дереш почав травити свої тексти, фанатки перестали ревнувати його до Букші і зачаровано затихли. Любко читав смішне, не дуже смішне і травив анекдоти з ампутованим гумором. Оплески і гиготливий сміх опісля кожного слова. Типовий голос Дереша, котрий елементарно навчитись пародіювати (от тільки нашо плодити Дерешів?) Ззаду напирали фанатки й мадам далеко за п’ятдесят, котра питалася, чи, раптом, вся це молодь не прийшла на виставу, у Філармонії вистава, ви ж знаєте, а ця молодь не вдягнена належним чином, так соромно, куди батьки дивляться (вільний переспів з москальської). Я співчутливо на неї дивився і скрушно похитував патлатою головою і великими сережками в обох вухах в такт її словам. Нарешті мені набридло і я вийшов на вулицю. На вулиці сиділа симпатична дівчина і читала щось філософське польською мовою. Намагався розібрати що саме, але інтерес проявити не наважився. Потроху все-таки розмова пішла, і я зрозумів, що дівчина є полькою, приїхала на Форум, українською читає, проте не знає, що варто читати з сучу. Трошки поспілкувавшись на суміші польської та української ми дійшли висновку, що ця розмова не для філармонійних східців і майже зібрались куди-небудь сходити, але з’явилася вся польська делеґація, котра мала право водити належних до себе набагато більше, ніж я. З метою налагоджування братніх стосунків між двома братськими країнами (копірайт на штамп шукайте в текстах Брєжнєва) я поділився неабищівськими друками, отримав питання чи я, бува, не польський гебрей (нічого не нагадує?) і вислухав лекцію від пана в досить нетверезому стані розбірливою українською про те, що література на Міцкевичі почалась і на ньому вона ж і скончила, думайте, що в голову лізе. Затим був бачок (зливний, на зливу не вистачило) матів стосовно Хмєльницького і українсько-польських непорозумінь, але москалі були названі ще більшими сволотами. На питання „Вам тут подобається?” (дурне запитання туристичного лакея дурним туристам) отримав відповідь: „Незрівнянно більше, ніж у Польщі. Львув це набагато більш полонське місто, ніж більшість Польщі”
– А як же Україна? – питаю – чому хочете розділити країну, котра стільки боролася за свою незалежність (оце з мене патос попер)?
– А ніхто, – каже поляк, – ділити Украйну і не збирається. Ви наша (нерозбіливо, за сенсом – ісконна) польська територія.
Отак. Щоб мя вжерло, якщо це не імперіялістичні плани.
Дочекавшись закінчення спаринґу (хотів навантажити учасників ґільдійськими творіннями), піднявся нагору, хвилин сім спостерігав за роздачею автоґрафів і щасливими обличчями власниць, сам став об’єктом спостереження Карпи напідпитку, котра... москальською висловлюючись, корчіла рожіци і втомлено надувала щоки. Я їй поспівчував, перекинувся кількома реченнями з Дерешем і поїхав нах нічліг. Ані Іздрика, ані Андруховича бажання бачити вже не було.
6. Маршрутка нах нічліг
Була перенесена мною з відчутною легкістю. По дорозі взявся за Карпу. Книжки тримали в руках половина маршрутки.
7. Ранок 19 вересня
Прокинувся втомлений і невиспаний. Довго вмивався і сидів у central parkу (останнє – з Карпою). Був звинувачений близьким другом у казна-чому (сама Ірена таке використання своїх творів допускає).
8. Ярмарок.
Цього разу на ярмарок я пішов сам, а мене мали чекати в „Золотому Дукаті”. Замість того, щоби пертися між натовпів, пішов всередину Палацу Мистецтв, благо Coelho вже поїхав і пускали всіх. Запускали як екскурсію в Ермітаж, тільки от м’яких білих капців не видавали. Багато клонованих стендів з нецікавими назвами, котрі нічого не виражають. Жодної вигадки в оформленні – все під копірку. Бачу краєм ока стенд Житомирської облдрукарні, там по приколу нікого немає. Дістаю з хорої на ожиріння сумки півкіло складнів – на двадцять секунд замість облдрукарні є я. Складні (6 різновидів двох житомирських об’єднань) роздаються на всі стенди, де є хоч якась упізнаваність назв, чи просто підходящий формат. Біля стенду з „Книжковим Клубом +” мене зупиняє Мельників, котрого я колись бачив, а коли – не пам’ятаю. Ділюся макулатурою. Мельників дає візитівку і пропонує дописувати до його видання. Днем раніше таку саму пропозицію отримав від Уль’янова (proza.com.ua). Погоджуюсь. На стенді „Джури” купую Юрка Ґудзя „Замовляння невидимих крил”. В Житомирі її нема, як, втім, і будь-якої иншої української книжки (шкільні підручники енд посібники не враховуються). Книжка буде віддана на розпізнавання Левченку, а потім піде на сайт Юрка, котрий, каюсь, третій рік не можу довести до пристойного стану. Якщо знайдуться охочі допомогти, буду вдячний. Про піратство пропоную поговорити иншим разом, гаразд?
Йду в залу з польськими стендами, оформлену набагато приємніше. Питаю Шимборську. Допоміжний персонал чи то прізвища ніколи не чув, чи то не розуміє питання, проте ввічливо відсилає до сусідів, і так по колу. Шимборської нема, проте є Зоза (знайома львівська поетка), що сидить і читає Бруно Шульца. На полицях Стасюк і Пьонтек. Купа незнайомих імен і ніхто не може пояснити хто то такі і скільки то коштує. Йду геть.
Біля стенду „Піраміди” гальмую – бачу Юрка Винничука, з котрим реґулярно ділюся ґільдійською макулатурою. Біля нього намагається пробитись крізь натовп шанувальників Роман Іваничук, про якого чув, але ніколи не читав. Іваничук виданий у приватній колекції, це змушує замислитись – Неборак звідти ж сподобався. Гукаю „пане Юрію” і чую голосне й здивоване „стронґовський” зі сторони правого вуха. Обертаюся на голос. Напроти мене – біль’ярдна куля з кульчиками у вухах. Кулю звуть Андрій Бондар і він один з тих, чию поезію я дійсно люблю. Минулого разу ми бачились два роки тому в Києві на презентації Андруховичем Петера Жилагі (чи правильніше буде Жиладь?). Купую його книжку („Примітивні форми власності”, 8 гривень, палітурка, фіґова обкладинка і верстка. Коха на них не було. Добрий папір. Мало.) Андрій ставить автоґраф і так я дізнаюсь, що він буває на Майдані. Поруч дівчина купила Іваничука і вимагає Винничука підписати. Відповідна арґументація не приймається. Винничук здається, похмуро поглядаючи в мою сторону – чому не беру його книжок? „Мальву Ланду” рік тому купував Левченко, ми всією ґільдією перечитали. Мало йому, чи шо?
На стенді „Кальварії” виглядаю Анетту Антоненко. Шкода, не зустрілися. Пропонують брати Дереша. Дякую, кажу, в неті вже взяв. На мене дивляться вовчими поглядами. До слова, всі вірші з третьої книжки Бондаря у мене вже є в електронному вигляді й саме тому я й купив книжку – такі речі хочеться мати вдома. Дивлюсь на обкладинку „Антидепресантного” „Четверга” і... не беру. Мене все одно там немає. Хоча... Зацікавленим раджу взяти – підбір авторів достойний.
„Факт”овий стенд завалений книжковою серією з латинською назвою. Пиркало хвалять, тому не беру. Уривок з її твору виставлений на сайті „Кальварії” для реклами „Антидепресантів” довів мені, що шановній найліпше вдаються статті, от них я й читатиму, най не ображається. Передав привіт панові Фінкельштейну (чи правильніше Фінкельштайну?). Книжки з серії „Текст + Контекст” цікавлять давно, але мені ще з друзями йти на пиво.
Стенд „Ї” маленький і сиротливий. Лежать новий і старі номери. 15 гривень штука. Радію за наявність електронної версії, залишаю складні й книжки, домовляюся щось написати для наступних номерів і йду з легким серцем.
До „Критики” не пробитись. Запланованого Василя Махна купити не вдається – розіграш лотереї. Люди щасливі й усміхнені.
Куточок російської книжки має, нарешті, власне оформлення. Книжки не цікавлять – все варте читання друзі-активісти виставляють в електронному вигляді. Натомість підходжу до симпатичних дівчат і ділюся складнями, весело щебечучи про УПА, москалів, український націоналізм і Бандеру, українською, звісно. Залишив їх у прострації. Двійко дівчат гадають що я з того стенду і питаються ламаною російською, де я робив пірсинґ. Сам, кажу. То ви львів’янин? Ні, з Житомира. Наступне питання – в дусі мого ставлення до москалів: „То що ви тут робите???”. Так тримати!
Нібито, все. Макулатура була роздана (загальний наклад щось близько 1500 складнів), сумка аповнена літературою, котру терміново треба рецензувати, а менш як за добу мушу бути на роботі. Про пиво й куріння файки в „Синій Пляшці” не розповідатиму, проте зазначу, що офіціянток там можна використовувати у якости людини-яка-сфотоґрафує. Кнайпа чудова, дуже раджу. Номер два в моєму рейтинґу після „Дзиґи”.
9. Уроки Форуму
Як не дивно, ці два проведені ві Львові дні дечому мене навчили і на дещо наштовхнули.
По-перше, виявилось, що літератори, як наші, так і закордонні, абсолютно не вміють поводитись з авдиторією. Вони невиразно й нецікаво читають, їх буває геть нечутно, їх текст не тримає уваги, якщо він взагалі на таке здатен. Ці люди читають гірше, ніж говорять. Винятки є – Іздрик, наприклад. І не всіх випала нагода почути. Але Іздрик не здатен пахати за більшість літераторів, правда ж? Це треба виправляти, бо це сором. І неповага до читача.
По-друге, львівський Форум є подією, пройти повз яку вже складно. Це рівень Ляйпціґу і Кракуву. Це презентація України на міжнародному рівні. І для двотисячників ідіотизмом має бути щороку проґавлювати таку нагоду. Наступного Форуму буде стенд „Nеабищо”. Це я вам ґарантую.
По-третє, шановні орґанізатори, ви, часом, не хотіли б відокремити котлети від мух? Було б незле, якби ярмарок з масовим продажем книжок був в одному місці, стенди стояли в иншому, а презентації не проводились з таким розрахом, аби довести до перевтоми всіх зацікавлених, змушуючи їх гасати усім центром. Прошу дуже, подумайте.
10. Аутро
Ще раз наголошую – всі висловлені тут думки є виключно моєю позицією і не висловлюють позиції всього „Nеабищо”. І якщо ви з чимось (не)погоджуєтесь – діліться. Ну і множтесь, звісно:).
Житомир – Бердичів – Львів – Коростень –Житомир
18-21.09.04
Ілля Стронговський
© 2001 літературно-мистецька газета Крейда.
Джерело:
http://krejda.ukrwest.net/print.php?part=1&newsid=275
