(21.10.1936 - 02.05.2005)
ОЛЕКСІЙ ДМИТРОВИЧ МАКАРЕНКО народився в містечку Брусилів в 1936 році. Він видатний український художник, заслужений майстер народної творчості України. Виробив власний стиль, який увійшов у мистецтвознавство як пелюстковізм.
Роботи художника зберігаються у Львівському музеї архітектури та побуту, Державному музеї Т.Г. Шевченка, Кмитівському музеї образотворчого мистецтва, літературно-меморіальному музеї Лесі Українки у Новоград-Волинському, Товаристві охорони пам´яток (м. Київ), Житомирському державному педагогічному університеті ім. І. Франка, школах №23, №33 міста Житомира та в приватних колекціях в США, Канаді, Ізраїлі.
Понад двадцять років він навчав секретів образотворчого мистецтва учнівську молодь навчальних закладів Житомира.
Війна залишила Олексієві "на згадку" параліч обох ніг, а радощі дитинства вкрала. Рідна мати брала його "на баран" і так носила до школи. Але часу за роботою в неї не завжди вистачало, особливо навесні. Тому Льоня, як його називали вдома, перестав сидіти за партою, самотужки мусив здобувати науку.
- Олексій розповідав мені, що малим його часто клали на піч. Там нічого було робити, то він просив у мами вуглинки, щоб малювати по стіні. За день замальовував її повністю, потім переходив до іншої. Мати лише зітхала, а в кінці тижня забілювала стіни, і знову все починалося спочатку, ділиться спогадами Олена Олександрівна, вдова відомого житомирського художника, заслуженого майстра народної творчості Олексія Макаренка.
...Після материної смерті Олексій почав потроху ходити з милицями. Весь цей час не припиняв малювати. Якось зустрів талановитого житомирського митця Володимира Кобилинського, показав свої роботи. Той дуже прихильно поставився до них, порадив більше малювати з природи. Так Олексій і робив. Але в тих пейзажах фантазія митця не знаходила спокою. У корінні, валунах, гілляках йому бачилися фігури птахів, тварин чи ще якихось химер. Ці образи художник замальовував, а потім переносив на свої картини.
- Згодом він почав придивлятися до квітів, у повному цвіту чи вже зів´ялих, - розповідає Олена Олександрівна. - Пам´ятаю, 1972 року, коли ми вже жили разом, Льоня намалював свою першу картину в тому стилі, який став його власним, неповторним. На ній він зобразив квіти, схожі на чоловічків зі схрещеними рапірами. Кобилинський поглянув і сказав: "Так і малюй. Це - твоє!"
Цей особливий стиль залишився з Олексієм Дмитровичем на все життя. Він отримав назву платковізм, чи пелюстковізм, бо образи на картинах виникали ніби з квіткових пелюсток. Тут фантазія майстра змогла розгорнутися на повну силу, особливо тоді, коли він був змушений пересісти на інвалідний візок. Художник опинився в чотирьох стінах і вже не мав можливості малювати з натури. На зміну їй прийшли книжки, які приносили друзі, - мистецтвознавець Анатолій Шевчук і його дружина Ванда Чайківська. Вони допомагали Макаренкові весь час бути в творчому пошукові. За словами Олени Олександрівни, в той час (а це була середина дев´яностих) митець дуже багато малював, кожна прочитана книга могла надихнути на цілий цикл картин. Так з´явилися його інтерпретації балад Шевченка, "Лісової пісні" Лесі Українки, творів Стуса, Словацького... Гортаю альбом із його картинами, а зі сторінок на мене дивляться русалки, мавки, потерчата, казкові квіти. А ось цикл портретів-характерів: біль, сміх, горе, радість, гнів. Людські обличчя ніби виплетені з пелюсток. Але найбільше вражає композиція з 21-го твору, яка має назву "Україна. Реквієм". На цих картинах, чи точніше, іконах, що разом утворюють єдиний іконостас, Макаренко розповідає про долю українського народу від язичницьких часів аж до Чорнобиля. Їх можна розглядати безкінечно, кожен лик, кожну пелюстку, кожен мазок...
Серед картин не знайдеш двох схожих, Але сприймаються вони як єдине ціле. Скільки полотен створив художник - невідомо. Він малював навіть перед смертю, зовсім змучений хворобою - ілюстрував книги, створив останній цикл "Знаки Зодіаку".
- Він любив дарувати свої картини, навіть малознайомим людям. Варто було комусь сказати, що якась дуже сподобалася, - він її відразу віддавав. Із кожної виставки по 5-6 картин додому не поверталося, - зізнається Олена Олександрівна. А я дивлюсь на неї і не можу уявити, як це - прожити три десятки років поруч із генієм?
- Олексій був дуже лагідним чоловіком, дорослим, але з доброю дитячою душею, - пригадує жінка. - І до мене ставився по-особливому. Ніколи не образив, ніколи поганого слова не сказав. Що б я не зробила, що б не сказала, все було добре... Пам´ятаю перші роки нашого спільного життя. Він із дитинства ріс із мамою, потім із мачухою, трохи бачив, як і що вони роблять. А я - з дитбудинку. Коли ми одружилися, не знала, що варити, що купувати. Тож Олексій узявся куховарити. Якось приходжу з роботи, а він каже, що обід зварив. Я за ложку - а суп аж гіркий, бо там лаврового листя ціла жменя. Тоді я зрозуміла, що треба самій чогось учитися, розпитала у подруги, як борщ варити, котлети смажити. Так ми разом почали помаленьку господарювати...
Олексія Дмитровича не стало 2 травня 2005 року, на другий день Великодня. А його картини пішли між люди: експонуються в музеях Житомира, Львова, Києва, зберігаються у приватних колекціях у Канаді, Іспанії, США, Ізраїлі, Німеччині. Цього року нарешті вийшов друком великий альбом творів Макаренка. Його підготували Анатолій Шевчук і Ванда Чайківська, незмінні друзі художника. У виданні зібрано всі картини Олексія Дмитровича, які вдалося знайти (а їх більше ніж півтисячі), статті про митця, навіть відгуки американських мистецтвознавців. Але за життя художник цього альбому так і не дочекався...
Автор: Вероніка Кавун (м. Житомир)
Джерело: http://www.brusilov.org.ua/vydatni_zemlyaki/makarenko_1.htm
Немає коментарів:
Дописати коментар