Іван Андрусяк: “Можна й за дві-три ночі – але навіщо?”.

Іван Андрусяк: “Можна й за дві-три ночі – але навіщо?”


– Іване, за якийсь там десяток років вже стало традицією серед молодих поетів об’єднуватися в угрупування й гуртом дорослішати, “дозрівати” в прозаїків або переставати писати. Оскільки “Нова деґенерація” – яскраве підтвердження вже сказаного, то поясни, як і чому колишньому “новодеґенерату” вдалося залишитись поетом?

– Не думаю, що все це так просто. І не думаю, що “Нова деґенерація” чи інші гурти першої половини дев’яностих були всього лише такими собі “інкубаторами” для “дозрівання”. Їхня місія полягала радше в тому, аби показати, наскільки українська поезія може бути насправді різною – під ту пору це було доволі актуально. Але нині час інший, і потреба інша – показати, наскільки різною може бути українська проза. Тому поезія може дозволити собі нарешті нічого не “показувати”, а просто жити, як їй заманеться. Гадаю, що це не найгірший час для розвитку поезії.

Узагалі ж, проблема вибору чи “переходу” з поезії в прозу – штука виключно індивідуальна. Вона залежить від внутрішніх задатків людини, від її психології, світовідчуття. Скажімо, Степан Процюк і в поезії завжди був таким же надривно-евристичним, ідеї в нього бігли наперед форми, а іноді її й перестрибували, так що в прозі йому, ясна річ, розкриватися зручніше. Я ж і в прозі передусім поет – мене “як” цікавить більше, ніж “що”, а від вдалого поєднання звуків отримую кайф, ні з чим іншим не зрівняний. Що ж до “відкату” Івана Ципердюка в журналістику, то я усе ще вперто сподіваюся, що свій роман (але саме роман, а не поетичну збірку) він рано чи пізно все таки напише.

– Наскільки відчутним для Тебе є належність до покоління “дев’яностників”? Чи існує конфлікт між поетами 90-х і 2000-х?

– Мені просто комфортно з цими людьми, я відчуваю себе в цьому товаристві “своїм”. Не більше, але й не менше. Навіть із тими, з ким наші творчі шляхи геть розбіглися, – скажімо, з Андрієм Кокотюхою, до якого я надзвичайно тепло ставлюся як до людини, хоча більшість його писань сприймаю з гумором.

Що ж до молодших, то тут усе залежить від того, наскільки вони мені цікаві. Себто, наскільки їхнє бажання відрізнитися підпорядковане бажанню вирізнитися. На тих, хто всього лише вирізняється, я просто не звертаю уваги, але натомість активно цікавлюся тими, хто відрізняється – Олегом Кочевих, Сашком Ушкаловим, Олегом Коцарєвим, Веронікою Кавун, Іллєю Стронґовським, Тетяною Дерюгою…

– Як Ти взагалі оцінюєш рівень сучасної поезії. Чи мають реальні шанси її творці не загубитися серед графоманського натовпу й бути згаданими, скажімо, років за двісті?

– Оцінюю дуже високо, принаймні на фоні польської, білоруської та російської поезії, з якими маю змогу знайомитися безпосередньо. У жодній із них, скажімо, я не бачу поетів рівня Василя Герасим’юка чи Миколи Воробйова. Мало того: сама українська мова має величезний ресурс поетичних можливостей, і нині є добрих два десятки авторів, у тім числі й мого покоління, які цей ресурс активно розробляють.

– Чому сучасні поети так бояться стати хрестоматійними?

– Це очевидно, якщо пригадати той маразм, який творився довкола “хрестоматійності” в совіцькі часи. Поезія у принципі не визнає канону, і роль хрестоматій насправді – лише зацікавлювати читача творчістю того чи іншого автора, а не “роздавати шапки”, як у відомому фільмі перебудовчих часів. Я, скажімо, саме в одній американській хрестоматії вперше прочитав тексти каммінґса, і відтак почав розшукувати інші й перекладати. Таких – але саме таких – хрестоматій нам дуже бракує. Навіть білоруси мають "Красу і сілу" Міхася Скобли, а в нас наразі немає жодного такого видання.

– Що змінилося в підході до творчости, у стилі написання Івана Андрусяка з часу виходу першої серйозної книжки “Отруєння голосом”?

– У стилі, здається, нічого революційного не відбулося. Більше дисципліни, менше текстової порожнечі – нормальний процес самовдосконалення. А загалом багато чого змінилося. Я, так би мовити, “заспокоївся”, “перевоював”, і почуваюся нині значно більше налаштованим на гармонію, на “вічність”, а не на психофізіологічну “смиканину”. Очевидно, головна зміна – набуття віри. Це справді багато в чому змінює не лише текст, а й саму людину. І мені подобаються ці зміни.

– Деякі з Твоїх текстів “мандрують” із книжки в книжку. Це тому, що Ти їх так любиш, чи справа в нестачі нових творів?

– Зазвичай поетична книжка пишеться два-три роки. Ясна річ, можна й за дві-три ночі – але навіщо? Я ніколи не силую себе до писання. І радше інтуїтивно відчуваю, коли з маси розрізнених текстів поступово усталюється щось, варте бути зібраним під однією обкладинкою. Тому це завжди більше, ніж просто збірка віршів – певний етап у житті, у світопізнанні й світовідчутті. Книжка має відкривати щось нове у мені, нове насамперед для мене самого – інакше вона не має сенсу. Також іноді виникає бажання переглянути щось із написаного раніше, хай навіть для того, аби поставити його в дещо інший контекст. Проте я намагаюся подібними речами не зловживати.

Інша річ, що наші книговидавничі реалії не завжди збігаються з авторськими бажаннями. Скажімо, я свого часу був уже певен, що збірка “Дерева і води” світу не побачить, і тому включив до наступної збірки “Повернення в Ґалапаґос” декілька текстів із неї. Коли ж з’ясувалося, що “Дерева і води” все-таки вийдуть, мені аж ніяк не хотілося розривати цілісність цієї книжки, через що й сталося дублювання. Або інша історія – як одне видавництво запропонувало мені видати невелике вибране, і я уклав рукопис “Овида”, проте з тієї ідеї нічого не вийшло. А коли через два роки готувалася до друку нова моя збірка “Часниковий сік”, з’ясувалося, що формат серії “Зона Овідія” передбачає більший обсяг, і тому до книжки й увійшов окремим розділом “Овид”.

Зрештою, поетичні книжки у нас нерідко по видавництвах лежать довше, ніж пишуться, а виходять здебільшого такими накладами, що навряд чи варто закидати поетам наївні спроби бодай декотрі тексти донести до ширшого читацького кола. Навіть тим поетам, які справді подібними речами іноді зловживають.

– Ти сьогодні – відомий поет, прозаїк, журналіст, перекладач, критик. Звідки таке бажання універсальности? І куди зникло переконання у тому, що справжній митець повинен уникати політиканства?

– Я не належу до того типу людей, котрі вважають, що поет має харчуватися амброзією і ночувати під зорями, накрившись трояндовою пелюсткою. Як і не поділяю думки, що поет має бути похмурим, худим і нещасним. Навпаки: хтось із львівських друзів, не бачивши мене кілька років і зустрівши на Форумі видавців, завважив, що я виглядаю усміхненим, товстим і щасливим. Притому зовсім не через те, що займаюсь політиканством – аж ніяк, від цієї фіґні я так само далекий, як і від відсутности проблем. Просто я не знаю в цьому світі жодної людини, котра жила б на гонорари від своїх поезій. “У миру” поет просто приречений бути кимось іншим – скажімо, викладачем літератури, редактором абощо. Викладач із мене був би нікудишній, редакторством усього не виповниш, тому я й “ухитряюся” заробляти всього лише на висловлюванні того, що думаю – хай навіть про політику. Не бачу в цьому нічого страшного, оскільки працюю не з тюремщиками й не з падлюками, а з нормальними інтеліґентними людьми. Так, ясна річ, багато не заробиш, – навіть житла власного все ще не маю, – але принаймні з власною душею живу в мирі й творчість від заробітчанства відрізняю чітко.

Це щодо мене як “журналіста”, а в інших названих тобою “іпостасях” я все одно всього лише поет, навіть у прозі.

– Чому взявся перекладати саме едварда естліна камінґса?

– Я не є перекладачем у традиційному розумінні інтерпретування всього, “що рухається”. Поет, якого мені хотілося би перекладати, мусить чимось доповнювати мене самого. Скажімо, Анджей Бурса вивільняє в мені стихійного іроніста, яким я нерідко є в житті, але – так склалося – дуже рідко в поезії. А каммінґс натомість вивільняє філолога, експериментатора. У мовознавстві мені завжди найближчою була фонетика, я з особливим пієтетом ставлюся до звукопису, і каммінґс тут багато чого може навчити.

– Перекладацький дует Іван Андрусяк – Катерина Борисенко виявився напрочуд вдалим. Як відбувається розподіл праці між вами? Чи є вже нові ідеї щодо перекладу?

– Мені багато людей казали, що дивуються, як можна перекладати вдвох. Але я натомість дивуюся, як міг сам, до зустрічі з Катрусею, перекладати такі складнющі тексти, як у каммінґса! Процес відбувається елементарно – через обговорення, дискутування буквального кожного звука в тексті. От лише там, де питання стосується точности, “останнє слово” за Катрусею, яка ліпше від мене знається на англійській, а там, де мова йде про поетику, “останнє слово” за мною як за більш “досвідченим” у цій сфері. І так доти, доки все не “зійдеться”…

Що ж до “нових ідей”, то переклали мою улюблену поему Томаса Стернза Еліота “Порожні люди” і кілька улюблених Катрусиних казок Оскара Вайлда. Каммінґса теж напризволяще не залишимо – будемо працювати далі, там величезне поле для вдосконалення. Я ж тим часом доводжу до пуття збірку перекладів з поляка Анджея Бурси “Кат без маски”, – сподіваюся, що вона побачить світ на початку наступного року.

Узагалі ж, наша з Катрусею мрія – видання поезій Стефана Яворського. Але там багато треба перекладати не лише з давньоукраїнської та польської, а й з латини, якої ніхто з нас не знає. Будемо вчитися.

– Чи існує зараз реально мистецька богема? Яка, на Твою думку, роль клановости, створення феноменів, проштовхування молодих метрами в сучасному літературному світі?

– От уже що від мене зараз страшенно далеке, так це богема! Щодо “клановости”, то тут теж більше смішного й надуманого, по-моєму. Взагалі, не мої це теми – мені вистачає справді цікавих речей, а на фіґню часу не лишається.

Розмовляла Марія Криштопа

Джерело: http://dyskurs.narod.ru/int_mk.htm