Іван Андрусяк: Мені все цікавіше писати для дітей

Дуже б мені хотілося колись зібрати під спільну обкладинку те, що найліпше вдалося панові Бойчуку, панові Гриценку, нам із Катрусею, іще молодшим «українізаторам» каммінґса Стронґовському, Вероніці Кавун — гадаю, це було б дуже цікаве й потрібне видання.


Іван Андрусяк: Мені все цікавіше писати для дітей
(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])

Спілкувався Олег Коцарев, Київ – Харків Іван Андрусяк — один із яскравих авторів сучасної української літератури. Оригінальний, цікавий, не кожному доступний поет, перекладач, прозаїк, а також активний критик, що завжди і про все має свою однозначну думку, хоч часто й дуже суб’єктивну.Народився Андрусяк 1968 року на невичерпній, коли йдеться про літературні таланти, Івано-Франківщині. Був одним із організаторів групи «Нова дегенерація», що назвою пародіювала футуризм 20-х років, а творчістю утверджувала радше переосмислення принципів «високого модернізму». Андрусяк є автором чималої кількості книжок: поетичні збірки «Депресивний синдром» (1992), «Отруєння голосом» (1996), «Шарга» (1999), «Повернення в Галапагос» (2001), «Сад перелітний» (2001), «Дерева і води» (2002), «Часниковий сік» (2004); проза «Вургун» (2005), політологічне видання «Блиск і злиденність української націонал-демократії» (1999, у співавторстві з Є. Петренком), переклади Анджея Бурси «Усмішка горлом» (1999) та едварда естліна каммінґса «Дахи і димарі» (у співавторстві з К. Борисенко, 2004), Анни Політковської «Друга чеченська» (2004) та багатьох статей у періодиці. 2006 року Андрусяк підтримав ініціативу створення концепції «Іншої літератури», антипопсового проекту, що наразі відзначився головно акціями з поширення книжок серед представників різноманітних «неінтелігентних професій», літературними вечорами та внутрішньотусовковими скандалами.Анатолій Дністровий у «Книжнику-ревю» колись написав про три етапи творчої еволюції Івана Андрусяка. Перший — «дегенеративний», «характерний домінуванням у його творчості “розщепленої метафори”, фройдистсько-патологічних заморочок, поруйнуванням мовної логіки (уживаність слів у контексті з іншими), агресивного ритму, “змішаної” лексики», другий — «інвективний», із пошуком звільнення від техногенної цивілізації, третій — «умиротворений»: «біснуватість, темп, марш, атака, постріл змінюється на певну охайність, сповільненість, елегійність, що особливо помітно в інтимній ліриці. На тематичному рівні в творчості Андрусяка несподівано виринає референтність (адресність), чітка і цілісна Я-свідомість, біографізм, а головне — вмотивована (неасоціативна) культурологічність (активне захоплення українським барокко, Сковородою). Спадає ритм, спадає надривність, почуття стають холоднішими, домінує сонет». А ще, — пише Дністровий, — «деколи Івана треба лаяти за вживання у поезії надмірних “гуцулізмів”, макаронізмів і слів, значення яких він не знає».Анна Біла свого часу схарактеризувала в «Критиці» поезію Андрусяка так: «риса, що об’єднує практично всі тексти Андрусяка (за винятком фольклорно наслідувальних) — мовна насиченість, густота семантичного поля, яка іноді сягає незапланованого нонсенсу. І постає такий ефект не в результаті розмивання семантики («плаваючої семантики»…), а внаслідок її повної деструкції та переходу до фонетичного принципу письма». А Юрій Андрухович у передмові до «Нової дегенерації» запевнив: «Андрусяк володіє найпрофесійнішим письмом. Це метафізичний смуток, блукання руїнами романтичного світу з блакитносльозою панною, з “наївними химерами поета”, з добрим старим декадансом, — але на зламі нової якості. Кінця світу. Торжества Звіринцю. “У хліві навпроти” відбувається різдво сатани. Зрештою, воно відбувається вже два тисячоліття»… Іване, моє перше запитання буде дещо кумедним. Розкажи кількома словами, що таке сучасна поезія?Якщо кількома словами, то це дуже класна штука. А якщо не кількома, то потрібен із десяток дисертацій. Коли чекати Твоєї нової книжки, і що це буде? Що ще плануєш на майбутнє?І коли, і що це буде, залежить не так від мене, як від видавців. Зараз вони мають три мої нові книжки: збірку поезій для дітей «Чакалка», прозові «Казки Тата-Дибала» — так само нібито дитячі, але насправді для сімейного читання, з таким собі злегка розлитим філософуванням на кшталт родинних притч, трохи з гумором, а більше з умислом; і нарешті — нова книжка критики «Латання німбів», до якої увійшло найліпше з того, що я писав у цьому жанрі впродовж п’яти-шести років, що, як мені здається, варте того, щоб не загубитися на шпальтах різноманітних «засобів масової дезінформації».Дитячі тексти лежать у вінницькій «Тезі», з якою я давно приятелюю як перекладач і член редакційної ради цього видавництва; там, наскільки мені відомо, є трохи клопоту з оформленням, бо намалювати Чакалку — це така собі казкова істота, яка забирає в мішок неслухняних дітей, — виявилося дуже непросто. Так що, коли ці книжки побачать світ, я вже й чекати втомився, але сподіваюся, що колись таки побачать. А за критику взялося молоде івано-франківське видавництво «Тіповіт», яке навіть має намір започаткувати цією книжкою нову серію «Інша критика».Що ж до «планів на майбутнє», то я ними якось не переймаюся: просто роблю собі помаленьку, що хочу, доки воно «дійде до кондиції». Наразі знаю лише те, що мені стає все цікавіше писати для дітей. Помалу набирається текстів і на нову поетичну книжку. Навіть не уявляю собі, коли набереться — це може бути і за кілька місяців, і за кілька років, але вже знаю, що та книжка зватиметься «Писати мисліте». Що для Тебе важливіше в поезії — контекст, філософічність, ерудиція чи враження, жест, емоція?Кожен текст сам визначає, що в ньому — ні, не важливіше, а радше — первинне, а що вторинне. Однак, якщо сучасної поезії не буває без інтелекту, то без емоції не буває поезії взагалі. На «чистій» емоції поетичний текст «вибудувати» цілком можливо, і цьому є сотні тисяч прикладів, найперше в романтичну та ранньомодерну добу, але на «чистому» інтелекті тут не виїдеш, бо з того вийде або непоетичний текст, або, в кращому разі, формалістична іграшка.

Як зробити, аби з досягненнями сучасної української літератури легко міг ознайомитися той читач, який цим цікавиться?
Робити все професійно. Інакше нічого не буде. Тому я й не думаю, що цими промоціями мусять займатися переважно письменники — бо від них вимагаються зовсім інші фахові якості. Це справа насамперед видавців, і ті з них, хто працює справді професійно, вже вибудовують тут власні хай іще мікро-, але вже системи. Якби держава їм принаймні не заважала, як заважає зараз, то вже років за десять був би результат, а якби трішечки допомогла, суто на законодавчому рівні, то й значно раніше.Я особисто промоційних задатків не маю, і зовсім цим не переймаюсь, у всякого своя доля. Але навіть письменникам без цих здібностей, як ось мені, зовсім не складно провадити таку роботу через інтернет. Я далеко не «комп’ютерний монстр», лише банальний «просунутий юзер», але мені не складало жодного труду сяк-так зліпити на безкоштовному порталі свій сайт http://dyskurs.narod.ru і регулярно виставляти там усе, що пишеться. Тепер щомісяця туди заходять дві-три тисячі людей — і нехай чимало з них просто заходить і йде собі, та все ж ті, кому це цікаво, і читають, і повертаються туди час від часу. Як Тобі асортимент українських книгарень? А порівняно з книгарнями інших країн, де Ти бував?Я сказав би, що асортимент відповідає стану справ. Це бізнес, і діє він за законами бізнесу. Я на законах бізнесу не знаюся. Єдине, що знаю — бізнес мусить бути або прибутковим, або не бути взагалі. А з чого він буде прибутковим, якщо для того, аби знайти українську книжку, «місця треба знати», а для того, щоби знайти розумну книжку, треба знати геть глухі «закавулки». У таких умовах бізнес прибутковим не буває, а отже, не буває й бізнесу. Лишаються одержимі одинаки, які працюють зазвичай не професійно, а «з любові».Не думаю, що наші політики варті того, аби їх цитувати, але принаймні один із них, Юрій Костенко, сказав свого часу мудру річ: нам потрібні 226 українців у парламенті — і тоді можна щось реально змінювати в законодавчому полі на користь українця. А доти хоч скільки порівнюй, усе чухатимеш потилицю. Я не хочу чухати потилицю і тим паче тяжко сприймаю оце наше одвічне «бідкання», але є речі, які можна змінити лише політично.
А що сам читаєш? І яка Твоя улюблена музика, фільми, художники?
Сам собі дивуюсь, але мене останнім часом усе дужче «вставляє» традиційне, старожитнє українське мистецтво. Слухаю й не переслухаю старі записи Івана Паторжинського, Івана Козловського, Марії Литвиненко-Вольгемут, Дмитра Гнатюка, сучасні барокові «реконструкції» Тараса Компаніченка; страшенно люблю харківську (саме харківську, хоча там в опері й страшна акустика!) постановку «Запорожця за Дунаєм»; нізащо не відмовлюся всоте, може, переглянути «Пропалу грамоту» чи навіть геть, здавалося б, «малоросійське» «Сватання на Гончарівці», а мультиками на кшталт «Жив-був пес», «Горщик-сміхотун» чи новими «Злиднями» захоплююсь, як у дитинстві; перед картинами Катерини Білокур можу простояти годинами, не завважуючи часу…На все, зрештою, свій час, і так само я переживав колись інші мистецькі захоплення — від джазу й року до класичної, зокрема органної, музики. Але нині чомусь «душа прагне» саме такого — «доброго й питомого». Певно, надто вже дістала вся оця довколишня відверто гидка й цілковито чужинецька попсятина.Що ж до читання, то на нього мої «старожитні штучки» не поширюються. Тут намагаюся традиційно відстежувати все, до чого можу «дотягтися» — крім, звісно, попси, з котрої визнаю лише класику англійського детективу, та й ту тільки в потягах, де фізично не можу читати нічого «розумнішого». Щоправда, й у читанні маю одну «старожитню фішку», якої дотримуюся ось уже років п’ять поспіль — намагаюся бодай раз на півроку перечитати або «Дон Кіхота», або «Декамерона» в перекладі Миколи Лукаша, щоб не забувати смаку справжньої української мови. І ще мрію, з цією ж метою, дістати Біблію в Кулішевому перекладі — а все ніяк не вдається… До речі, Ти ж і сам перекладач. Особисто я серед Твоїх перекладів виділив би два найзнаковіші — американського авангардового поета каммінґса (edvard estlin cummings — саме так, виключно малими літерами поет підписувався — примітка редакції) та нещодавно вбитої російської опозиційної журналістки Політковської. Розкажи, що Ти перекладаєш зараз, і взагалі, як це — бути перекладачем?Перекладаю, на жаль, здебільшого те, що замовляють. А замовляють, на жаль, здебільшого «лажу»…Для того, щоб перекладати щось «для душі», маю дуже мало часу — але все ж потроху, «під натхнення», намагаюся вдосконалювати того ж каммінґса; доводити до пуття переклади з поляка Анджея Бурси, з якого я вже «перетлумачив» більшу частину поетичної спадщини; принагідно працювати ще з поодинокими віршами різних поетів, котрі чимось особливим мене вразили — як ось Мандельштамові «Безсоння, і Гомер, і тужава вітрил…» чи «Коли, пронизливу до свисту…». Мрію продовжити колись студії над Еліотом — журнал «Київська Русь» нещодавно опублікував наш із дружиною Катериною Борисенко переклад «Порожніх людей», а хочеться «дотягнутися» й до інших його поем, які мені надзвичайно близькі. Мрію колись повністю перетлумачити сучасною українською «Сад Божественних пісень» Григорія Сковороди — від перекладу Валерія Шевчука, яким тепер мучать дітей по школах, мене відверто «тіпає», і я відчуваю нагальну потребу «позмагатися». Багато про що мрію…Але з того, що наразі замовляють, насолоду отримую насамперед від роботи з дитячими текстами — «Різдвяною піснею в прозі» Чарльза Діккенса, яка вже вийшла друком; дивовижним «Їжачком у тумані» Сєрґєя Козлова чи продовженням «Петрика П’яточкина» Наталії Ґузєєвої, котрі з’являться незабаром.Узагалі, як бачиш, я чітко розрізняю для себе переклад як «заробіток» і переклад як «співтворчість». Оця «співтворчість» потребує якогось особливого внутрішнього стану, особливого, може, натхнення — і саме цим вона мене й захоплює. А переклад як «заробіток» допомагає «тримати форму», що теж річ не остання.
Чи Тобі подобається переклад того ж каммінґса, що його зробив Богдан Бойчук?
Я дуже радий з того, що певною мірою «спровокував» пана Богдана своїми перекладами на оприлюднення його «версії» українського каммінґса — і тепер маємо їх уже три, враховуючи велику добірку від Олександра Гриценка, яку публікував свого часу «Всесвіт». Я бачу, як деякими своїми перекладами пан Богдан полемізує, а деякими — виразно «змагається» зі мною і Катрусею (чимало перекладів із каммінґса ми виконали разом із дружиною), і мені це, чого гріха таїти, страшенно приємно. Але разом із тим я свідомий того, що моя англійська значною мірою штучна, книжна, і розумію, що я через це не завжди зміг відчитати цього дивовижного поета адекватно, і бачу, де пан Богдан ніби мене дуже тактовно, але хвацько «поправляє» своїм перекладом. Це для мене дуже хороша школа, і я щиро вдячний за неї панові Богданові. Так що я тепер багато чого намагаюся «перепрацювати» — сприймаю науку. Проте розумію, що і в нас із Катрусею дещо вийшло несогірше, а іноді, здається, навіть (наберуся нахабства) й краще — і це надихає.Дуже б мені хотілося колись зібрати під спільну обкладинку те, що найліпше вдалося панові Бойчуку, панові Гриценку, нам із Катрусею, іще молодшим «українізаторам» каммінґса Стронґовському, Вероніці Кавун — гадаю, це було б дуже цікаве й потрібне видання. Розкажи про свою прозу.Я, власне кажучи, не прозаїк. Принаймні за способом мислення, за світовідчуттям. І моя проза будується за законами не прози, а тієї ж таки поезії. Це «проза поета» — і ні на більше, ні на менше я тут не претендую. Просто час від часу виникає бажання «розширити рамці», бо хочеться сказати іноді більше, ніж може умістити вірш. І в сюжеті подієвому теж іноді зринає така образна «бомба», така метафора, що сюжетом внутрішнім, поетичним її не виповниш. І тоді перестаєш думати про те, проза воно чи поезія, а говориш так, як говориш, так, як воно «йде» — а коли вже «вийшло», «виговорився», сказав, що хотів, — тоді й визначаєш, що «Реставрація снігу» є повістю-метафорою, а «Вургун» — романом-новелою… Якщо «арт-хаузна» література в Україні поки що все ще досить далека від бодай трохи комерційних «рейок», то дитяча книга є, мабуть, найбільшою «перехресною станцією» бізнесу й літератури. Її активно видають, оплачують, купують — чи не компрометує це саму ідею жанру? Не профанує дитячу літературу? Взагалі, що для Тебе дитяча поезія і проза?Я прийшов до дитячого тексту, коли почали підростати мої діти, і бавлячись із ними, я й почав одночасно бавитись зі словом по-дитячому, спершу тільки «для хатнього вжитку», а коли побачив, що це гарно й весело сприймають не лише мої малі, зважився дещо оприлюднити. Це мені страшенно цікаво, я цим надзвичайно захоплений, але водночас дуже добре відчуваю, яка це серйозна відповідальність. Дорослого легко можна обдурити постмодерними «наворотами», прокол у дорослому тексті легко можна списати на «новаторство», але з дітлахами такі речі не проходять — вони все «розкусять» одразу і пошлють тебе дуже й дуже далеко, дорослі так далеко не посилають…На жаль, це мало хто з дорослих, що працюють у книговидавничому бізнесі, розуміє, і полиці книгарень виявляються завалені маразмами різноманітних ірин сонечок, ходосів тощо. Так несумлінні видавці не лише знущаються з дітей, але й позбавляють самі себе шматка хліба.Проте, коли всього цього не усвідомлюють і деякі письменники, буває справді страшно. Нещодавно одне сумлінне (а таких у нас, на жаль, небагато) видавництво попросило мене відредагувати дитячу книжку одного з ду-уже популярних тепер «молодих та ранніх» попсовиків. І там я раптом наткнувся на оповідання про те, як дівчинка… запхала два пальці в розетку — і потрапила… в дивовижно прекрасний електричний світ, у якому живе дуже милий електричний собака, з яким так гарно й весело гуляти по мережі!!! Текст, звичайно, я «зарубав» — а подібних авторів вішав би. Звичайно, не за шию і не назовсім — але вниз головою годинки на дві підвісив би власноруч і без найменших докорів совісті. Щоб кров трохи у голову вдарила, і та голова наступного разу думала, що пише… Як критик, чи міг би Ти спробувати дати загальний прогноз того, куди рухатиметься українська література?Наразі вона рухається до того, що Дмитро Чижевський свого часу називав «повнотою літератури». У нас іще дуже багато лакун, дуже багато «білих» і «чорних плям», і доки ми їх усіх не виповнимо, доти про якийсь поступ іще далі мови бути не може. Іване, свого часу Ти писав, що час літературних угруповань минув, що вони вже не можуть бути плідними, а ось нещодавно начебто приєднався до проекту «Інша література». У чому причина такої зміни?Я, по-перше, не розглядаю «Іншу літературу» як літугруповання, а лише як актуальну в контексті сучасного стану літературного процесу ідею. А по-друге, я «приєднався» чи, точніше буде сказано, підтримав ідею «Іншої літератури» з двома концептуальними застереженнями: мені принципово не подобається назва, бо я не вважаю, що роблю якусь «іншу» літературу — ні, в міру своїх сил і можливостей я роблю літературу саме українську; а крім того, я органічно не сприймаю спроби деяких критиків під цей «шумок» позводити якісь власні дрібноамбіційні порахунки чи то з Андруховичем (на нього чомусь було найбільше відверто ідіотських нападок), чи з будь-ким іншим.Час же літугруповань того формату, яким позначилися 1990-і роки, справді минув. Нинішня літературна молодь, наскільки я розумію, радше тяжіє до чогось на кшталт студій — не в совковому, звісно, а в цілком сучасному, з інтернетним та інтертекстуальним присмаком, форматі. І це нормально — нині це відкриває більші можливості. Я би ще додав, що такі собі абстрактно-агресивні нотки в деяких заявах декотрих представників та прихильників «Іншої літератури» відштовхнули багатьох молодих непопсових письменників. Як гадаєш, для чого така риторика? Адже серед тих, хто на інтернет-форумах активно критикує «Іншу літературу», можливо, є й ті, хто за інших обставин посилив би проект?Може, я спрощую, але мені видається, що з цим усе доволі банально — це прояв такої нехорошої людської риси як чорна заздрість. І це не просто дуже неприємно, але й страшенно шкідливо — навіть не лише для конкретного проекту, а для всієї літератури. Бо можна не сприймати того, що робить бодай той же Андрухович, — і я, скажімо, далеко не всі його новіші писання сприймаю, — але не усвідомлювати, що він не якийсь там попсовик, а першокласний письменник, неможливо. Так само, як можна не любити того, що пише Процюк, — і я так само далеко не всі Степанові писання люблю, хоча він мій друг, — але не усвідомлювати, що таке письмо має і завжди матиме свого читача, причому далеко не найдурнішого і зовсім не пропащого, так само неможливо. І ще багато чого можна не сприймати і не любити — але це не є підставою для того, щоби своє особисте несприйняття і свою особисту нелюбов нав’язувати всім довкола.Тож тих людей, котрі на інтернет-форумах активно критикують через це «Іншу літературу», я попросив би: реагуйте адекватно. Бачите, що людина хвора — пожалійте. А ідея «Іншої літератури» тут ні до чого. Насправді і Борисові Гуменюку, і Степанові Процюку, та й мені вже, як «приєднався», такі «нотки» ще дужче неприємні, аніж вам.

Лдерело: http://www.ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/98/