Юлія Стахівська. Зняти асфальт з житомирської бруківки

ЗНЯТИ АСФАЛЬТ 3 ЖИТОМИРСЬКОЇ БРУКІВКИ

Юлія СТАХІВСЬКА

Я заходжу в маленьку антикварну крамничку на розі вулиць Кочерги та Московської і питаю про розмінний білет Житомира за 1918 рік (деякі міста під час революції та громадянської війни випускали власні гроші), виявляється, є вони різним номіналом, отож, купивши 1 житомирський карбованець, запитую, що є ще часів УНР та Директорії. Продавець, відірвавшись від газети «Ко­муніст», дивиться на мене із зачудуванням: «Зачем вам эти петлюровцы и эти бумажки? Тогда каждый колхоз что-нибудь печатал, вон и в Малине свои деньги были, это не редкость». На мою репліку стосовно того, що колгоспів у 1918 році ще не було, він не реагує, бо захоплено розповідає про своє хобі - колек­ціонує портрети відставних царских офіцерів. На останок до­дає: «Запомните, Житомир был городом русских отставных офицеров, это город военных».

Ой, як же мені любі такі роз­мови, коли кожен у цьому місті, справді, поліетнічному, по­чинає тягнути ковдру на себе. Сумно, але Житомир - це ма­ленька сіра зозулька, яка підки­дає свої яйця до чималих украї­нських, польських, єврейських, російських і навіть дрібних німецьких та чеських гнізд. І кожне «пташеня» сприймає його по-своєму. Антиквар підмітив дуже вдало про «воєнність» цього міста: дещо утилітарного, ментально закритого, занишклого. Як сказала про нього Леся Українка: «у всьому відчувається якась пат­ріархальна тиша». Поетка гос­тювала там у письменника Гри­горія Мачтета. Останнього дуже цінував Ленін, про це сповіщає дошка на охайному особняку по вулиці Лермонтова. А от про те, що Мачтет товаришував із ро­диною Косачів і що це саме йому Леся присвятила одну імпровізацію, написану росій­ською мовою «на парі», нагада­ла нам Оксана Забужко.

Так, у Житомира багато про­валів у пам'яті, один із найкра­щих краєзнавців - Григорій Мокрицький, що майстерно складає зруйновані пазли історії міста, показує його як палімпсест. Це дуже легко проілюструвати на прикладі звичайного парку, він стане для мене своє­рідною зеленою лінзою, умов­ною точкою відліку.

Отож, коли будете в Жито­мирі, то в історичній частині ви обов'язково на нього, парк, на­трапите. Нині цей міський сад носить ім'я першого космонав­та, і назва одразу народжує потрібні асоціації: «підкорення Космосу» - Корольов (народився на вулиці Дмитрівській) – Музей космонавтики. Для мене Парк культури і відпочинку ім. Ю.Гагаріна - своєрідний сим­вол Житомира радянського - досить швидкої каруселі з ря­дом заводів та фабрик, складні назви котрих уже давно повицвітали (Хімволокно, Льоноком­бінат, Електровимірювач), а де­які все ж тримаються на плаву, принаймні житомирськими шкарпетками та Морозивом №1 фабрики «Рудь» наша країна за­безпечена. Це парк мого пломбірного-дитинства, каскадів-фонтанів, атрак­ціонів та гульбищ. Дід веде мене ка­татися на «чорто­вому колесі»: парк розпластується під нами, сповне­ний дитячого ве­реску, а вдалині видніється Те­терів із брасле­том греблі-дамби. Я завжди сприй­мала її майже хтонічно, і, як виявилося, не дарма - кажуть, дні її лі­чені, коли прорве, то водою заллє весь житомирський Поділ. Хоча багато нинішних житомирян навіть і не знають, що в їхньому місті, окрім базару-вокзалу, є такий історичний район. Не дарма ж літописець Житомира, Валерій Шевчук, уводить у свій «Роман юрби» дуже показовий епізод: коли бабуся із вулиці Чуднівської по­трапляє в новий район, «на По­льову», і запитує перехожих, як проїхати до Чуднівського мосту, то їй авторитетно заявляють, що в Житомирі такого нема.

Парк складається з кількох бульварів, і на першому стоїть пам'ятник Пушкіну. Біля нього - традиційне місце зустрічей та побачень. Але не тільки. Це ще місце поховання червоного ко­місара Боженка. Чудове добросусідство, правда? От і почи­нається Житомир революційний (до речі, дідусь Леніна, Карл Бланк - житомирянин). Похова­ли комісара з почестями: у труні барона де Шодуара, труну ж солдати «позичили» у родинно­му склепі шляхтичів Шодуарів, чий палац був розташований у глибині парку. Про нього, розтрощеного, згадує в одному з творів Клим Поліщук і наділяє містичними силами. Нині ж від палацу залишився лише підму­рівок, на якому і стоять старі ди­тячі атракціони...

Не зберігся і той будинок, де засідала Центральна Рада під час свого відступу з Києва, хіба на тому місці нині перша міська поліклініка, а на ній - меморіальна дошка. У крає­знавчому музеї на Замковій горі не­погана експозиція Житомира часів УНР. Мій прадід записав у своїх спогадах про по­чаток революції таке: «І ось в один з лютневих днів я, сидячи за шкіль­ною партою, по­бачив на вулиці щось незвичайне. <...> Вулиця була запруджена народом, ішли з прапорами і співали якісь для мене нові пісні. На грудях були бантики з червоних стрічечок. Якраз проти мого вікна, у на­ріжному будинку на другому по­версі був балкон. На перерві до нашого класу прибіг один з на­ших студентів, Камчуков. Він рвучко відкрив вікно, і ми почу­ли промову якоїсь уже сивої літньої жінки, яка промовляла до народу».

Спогади мого прадіда, сту­дента Житомирського земле­мірного училища, відкрили мені поліетнічний дореволюційний Житомир: він, українець, на­вчався разом із поляками та ро­сіянами; винаймав квартиру в єврея, а згодом - у німців. Місто зберігає ті сліди, немов запеча­тує все у відповідні старі цвин­тарі, диференціює мертвих. А для живих залишено - церкву Успіння на Подолі, де хрестили Ольжича, учительську семіна­рію (теперішній педінститут), де навчався Липинський, кірху, в якій грав на органі батько зна­менитого піаніста, уродженця Житомира, Святослава Ріхтера; будинки польського поета Юзефа Крашевського та російсько­го письменника Володимира Короленка, єдину тепер синаго­гу на Малобердичівській, пивза­вод чехів Махачека і Янки, «фаб­рику рукавичок» Трибеля, про які писав у листах до дружини Коцюбинський... Усе це тепер ніби перебуває в іншій площині, далекій від сентиментального споглядання. З того часу залишилися хіба дріб­нота в антиквар­них магазинчиках та музеях/архі­вах. Втім, дуже повеселила книжка-колекція зміни прізвищ у 30-х ро­ках, зібрана жито­мирянином Генрі­хом Олешкевичем (його прадід був автором вже зга­даного пам'ятни­ка Пушкіну в парку). «Пані Каккі стає пані Врублевською» (2005) вийшла у ви­давництві «Факт» і яскраво про­демонструвала просто таки ірраціональний період перейме­новувань, це «Мина Мазайло» в реальності. Сучасний Житомир - це місто, якому потрібно «знімати асфальт із бруківки», тобто на­вчитися бачити свою різномані­тну історію. З наближенням до центру люди частіше перехо­дять зі мною на російську, то мені для сміху хочеться відпові­сти їм польською абощо. Як на мене, така провінційність - це найбільший недолік його меш­канців. Андеграундна культура цікава тим, що Житомир - один із центрів, наприклад, блек-металу в Україні. Якщо подивити­ся Вікіпедію, то в цьому можна переконатися. Але, звісно, най­більшої музичної популярності досягла група «Друга ріка». А от про житомирський хор «Орея» знають більше за кордоном, ніж на батьківщині.

I, звичайно, є Житомир літе­ратурний. З легкої руки Бориса Тена від шістдесятих років по­стала житомирська літературна школа з такими авторами, як брати Шевчуки, Євген Концевич, Володимир Даниленко, В'ячеслав Шнайдер, пізніше тут працювали такі оригінальні авто­ри, як, наприклад, Юрко Ґудзь, а двотисячні роки позначилися новою хвилею української літе­ратури з Житомира, передусім пов'язаної з двома літоб'єднан­нями - «Неабищо» й «Оксія».

Ну, й порада наостанок: приїздіть до Житомира, тут є що подивитись, але неодмінно ви­беріть собі провідника, який добре знає як сучасне місто, так і його історію. Адже чи не біль­шість житомирських цікавинок добряче захована від сторон­нього ока.

Джерело: Стахівська Ю. Зняти асфальт з житомирської бруківки // Смолоскип України. – №3 (187), березень 2011. – С.4

Новости Житомира - Житомирський поет Олег Левченко: "Творчий успіх здобули ті, що вирвалися за межі нашого міста не лише фізично, але й духовно!" - Reporter.ZT.ua

Житомирський поет Олег Левченко: Творчий успіх здобули ті, що вирвалися за межі нашого міста не лише фізично, але й духовно!

Культура, Пятница, 22 апреля 2011 21:53.

5-го квітня Репортер Житомира розпочав знайомити своїх читачів з (як зараз можно говорити) непересічними, творчими постатями рідного Житомира, за які нам усім не те що не соромно, а якраз навпаки - ми горді з того, що живемо з ними у одному місті.

Першим з цієї когорти став Микола Бутковський - самобутній художник, творча постать з безмежним внутнішнім світом, який знаходить своє відображення в неперевершених художніх витворах.

Насолодившись красою створених у Житомирі витворів образотворчого мистецтва, перенесемося в світ поезії. Житомир славиться цілою плеядою молодих поетів, які серйозно заявляють про себе активною поетичною творчістю та участю у суспільному житті міста. Серед них яскравим поетичним талантом славиться Олег Левченко, відомий у творчих колах житомирський поет, режисер, громадський діяч.

Саме з постаттю цієї талановитої людини Репортер Житомира і хоче ознайомити своїх читачів.

Отож:

- Познайомте читачів Репортер Житомира з своїм життєвим шляхом?

- Народився в день усіх святих 1978 року від Р.Х. в місті Житомирі. Після технічного ліцею (1993-1996) та професійної діяльності отримав фах режисера в Житомирському училищі культури і мистецтв імені Івана Огієнка (1999-2002), здобув філологічну освіту в Житомирському державному університеті імені Івана Франка (2005-2010). Заступник голови ЖОО Спілки творчої молоді України ”Liga ArtiS” (з 1998 року), співзасновник і керівник (2000-2001, 2004-2007) ЖОМТО „Мистецька ґільдія ”Nеабищо”, головував Житомирським обласним елітарним літературним клубом “Перевесло” імені Олени Теліги (2002-2003). Рекомендований до лав Національної спілки письменників України.

Маю поетичні збірки: “Подих” (1999), “Камертон почуттів” (2000), “Афоризми” (2002), збірки паралельного перекладу поетичних творів з української на анґлійську “Перетинаючи поглядом / Traversing With a Glance”(2002), збірки “Zорова поеzія” (2002), “Ґлосолалія” (2002), “Без надсад вічности” (проза, 2003), “Віzя віzерунків” (2003), “Розташування простору” (2004), "Травмована кров" (2010).

Переможець конкурсів обласного рівня: “О мова моя, душа голосна України” (1998), відбіркового туру поетичного конкурсу “Молоде вино” у номінації “Віртуоз слова” (2003) та всеукраїнського рівня: літературного форуму творчої молоді, номінація “Поезія” (Київ, 2003), "Привітання життя" (Львів, 2004).

Від початку тисячоліття час од часу Олег Левченко демонструє у власній творчості самопроголошений ґільдією "Nеабищо" літературний напрямок "післямайбуття". Детальніше: http://neabyshcho.blogspot.com/2009/09/blog-post.html

- Коли відбулося усвідомлення необхідності творити? Як це сталося?

- Якщо послухати літераторів, більшість з них назве першими причинами творити обставину випадковості та певного усвідомлення, що ти пишеш насправді путнє і комусь цікаве. Неодноразово був свідком, як маститі прозаїки про це казали доволі серйозно. У мене ж це відбувалося на рівні любові до писання – каліграфічного виведення літер або ж відчуття участі у творенні (в’язанні) текстів, що органічно тулилися один до одного у певні форми та нагромадження. Любов починалась на рівні літери (хоча каліграфією я б це буквально не називав).

Усвідомлення у необхідності творити "уму та серцю" трапилось у процесі виписування та вичитування написаного. От раптом я й усвідомив: дещо з того, що пишеться, має доволі цікавий і вартий публічності смисл, настрій, ефект. Відтоді й почалось писання не "в шухляду", а й на публіку. У 2006 році з’явились перші публікації в житомирській пресі. Почав діяти при газеті "Віче" літературний клуб "Перевесло" ім. Олени Теліги.

Так, фактично з середини дев’яностих і розпочався мій літературний шлях: почав брати участь у житті літературно-мистецьких кіл Житомира – обласне літературне об’єднання імені Бориса Тена (2006), клуб шанувальників поезії "Людмила" (2008), ГО "Провінція", малою долею "Тен-клуб" і звісно ж Мистецька ґільдія "Nеабищо" (від 2000 року й понині), якої я є співзасновником та керівником у різні періоди років. Хоча, якщо упускати мою активну участь у громадському літературно-мистецькому житті міста, початок творчості "в шухляду" розпочинається з 1993 року.

- Ваш перший твір? Про що він? Кому був присвячений?

- Найболючишим для митця, який прагне нового, є пошук теми, самоусвідомлення, цілісність, органічність свого "я" із написаним. Моя рання творчість не охарактеризовувалась практичними присвятами "Хлібу", "Землі", "Матері", "Природі" тощо, вона опосередковано виказувала настрій, що зумовлював особистісний стосунок «я і всесвіт». Наприклад, змальовуючи вітер, я описував себе в його стані, я його намагався відчути і, що не дивно, зрозуміти "до мозку кісток", але не возвеличити його, чи ще якось, раціональним поглядом зі сторони.

У ранній творчості відсутній був авангард, сміливий експеримент, пошук нових форм, на відміну від деяких творів, які починають датуватися 1999 роком. Про мою ранню творчість влучно висловився Петро Білоус у передмові до першої збірки "Подих": "Його (О.Левченка – ред.) поезія еволюціонує від традиційного, у чомусь вторинного – до імпресіоністичного письма з динамічною ритмікою, оригінальними варіаціями, розкутим польотом поетичної фантазії". Цікаво навести перший опублікований вірш:

Я ВІД ВЕСНИ ХМЕЛІЮ

Мов щедрий дар,
Я п’ю із келиха весни
Духмяний подих квітів.
Він повен чар,
Солодких диво-мрій ясних,
Палких надій на літо.
І я, мов цар,
Мов срібний птах у вишині,
Несу на крилах мрію.
П’янить нектар.
Так гарно на душі мені!
Я від весни хмелію...

- Ознайомте нас з своїм творчим доробком? До якого стилю написання ви тяжієте?

- У 2000 році я разом із Ромцем Здориком засновую незалежні від існуючих літературних зустрічей свої, на той час вони проходили за сприяння ЖОО Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS", пізніше стали незалежними та за короткий час окреслилися в унікальне явище нашого славного краю, як Мистецька ґільдія "Nеабищо".

У перших колах цієї організації зажив новий літературно-художній напрямок – постфутуризм, що означає: те, що ми пишемо – «після майбуття». Нашим маніфестом та гаслом стало єдине «Н А М П О Ф І Ґ». У цьому самопроголошеному стилі неймовірно писалося, малювалося, робилися мистецькі імпрези. Та чого про це говорити в минулому часі – пишеться й понині.

ді ді ся ди
ля лі сю ї
ві ві ма мі
гь

Ви ж розумієте, що іноді я не можу бути серйозним – я стьобаюсь! :)))

- Які письменники, поети, інші постаті культури надихають вас на творчість?

- Мистецтво я сприймаю як багатовимірне явище і мені не хотілося б узагальнювати одним рядком або ж колонкою імена письменників та митців – хтось у всіх на слуху, хтось вартий уваги, але про нього ніхто не чув і не знає, хтось зійшов на олімп при житті, хтось після смерті, а їхні твори варті рівнозначної уваги, хтось цікавий для певних соціальних прошарків… З огляду, що моя оцінка буде суб’єктивною – привчаю себе не конкретизувати імена. Можу додати, що будь-хто може мені заімпонувати своєю широтою серця, глибиною думки, розкутістю фантазій.

Читаю різне. Важко любити цікавих, достойних але передбачуваних авторів. Як і раніше, мистецтво я сприймаю на рівні м’якої глини, що тримає творець у своїх руках, і щоразу новий твір має бути – новим, а не повторенням «зліпленого». Виключення складає відточування майстерності заради досконалого володіння технікою та словом. І в жодному разі подібне учнівство не поспішати виставляти на публіку, а «подавати на гора» лише досконале – одноціле із самою суттю творця – з автором.

- Як проходить процес народження нового твору: у муках, чи, навпаки, з легкістю?

Коли пишеш, краще про це не думати! Можу поділитися із деякими мистецькими техніками та методиками написання:

1) Багато читаєте, інтуїтивно вишукуючи, вподобуючи різне із написаного, вживаєтеся у тексти. Якщо поезія – краще читати багато і вголос до «оп’яніння», я б сказав «фізичного знесилення» і... пауза. Ви внутрішньо відмежовуєте себе від тексту, не згадуючи про жодне, що було прочитане. Настає певний внутрішній спокій – нірвана і... Незалежно від вашої волі у вас народжуються текст, і що дивно – він стає навіть за формою і змістом незалежним від прочитаного – авторським. Між іншим, ця методика частково змальовує постфутуристичну практику “Nеабищо” – "Н А М П О Ф І Ґ".

2) Ви знаєте або ж уявляєте якою є поезія. Припустимо, що поезії, як явищa – не існує, її донині – не існувало, її треба вигадати, а перед тим – уявити. Це досить складно! Ви маєте зрозуміти, що забувши всі традиційні знання про поезію, ви знайдете свою поезію :) якщо ви ґеній. Повторюсь – це складно! Але треба сісти і... написати :)

3) Ми перебуваємо у просторі обтяженому інформаційним засиллям. На нас щодня (мало не на рівні однієї хвилини) тисне інформація. Спробуймо підійти раціонально – кожна інформація має тему... Тю, а ви її шукали!...

Письменник – це фах і до цього фаху треба ставитися професійно та вимогливо, як у будь-якій професії треба присвячувати цьому фахові багато часу, а не творити аби-як-спонтанно, як то робиться більшістю поетів, хоча іноді виходить кльово! І гарно написаний твір – це праця, яку помітно, яку уважний читець безперечно поцінує.

- Наскільки складно митцеві вашого напрямку здобути всебічне визнання у рідному Житомирі? Що цьому сприяє, або заважає?

- Є такий афоризм, суть якого полягає у тому, що загальне визнання автора полягає не в тому скільки його читали, а скільки про нього говорять. Приміром, про Оксану Забужко та Юрія Андруховича знають всі, але не всі їх читали. Парадокс полягає у масовості – «шанують всі, і я шаную».

Про мене знають, але, на мою думку, з огляду на мою строкату творчість, – не всі однозначно пошановують. Та й іншої реакції як і всебічного визнання – не очікую на свою постфутуристичність. Хіба людина варта того, щоб її розуміли, людині потрібна малість – бути почутим!

- З ким із житомирських культурних постатей (відомих, або не дуже) підтримуєте творчі контакти?

- Мене не знає лише лінивий. Отож творчі контакти, дружні й не лише доводиться підтримувати з багатьма, беручи до уваги певні організаційні, видавничі проекти до яких я маю причетність. Звісно ж, що ці мистецькі стосунки є взаємними. Маючи прямий стосунок завдяки активної участі в громадському житті міста з середини 90-х – початку 2000 років тісні мистецькі стосунки починались і продовжуються із Ромцем Здориком, Іллею Стронґовським, Веронікою Кавун, Богданом Горобчуком, Галиною Малин, Оленою Лудченко, Любов’ю Годлевською, Тетяною Шабодей, Наталею Шереметою, Олександром Кулешем, Катериною Усковою, Романом Солонинкою, Валентиною Налапко, Богданом Коханевичем, Сергієм Мельничуком, Марійкою Розбіцькою, Валентином Ковальовим, Валерією Дмитрук, Наталею Зубаревою, Тетяною Короленко, Сергієм Роздумом, Дар’єю Березовською, Юлією Стахівською, Ольгою Рекетенець, Мар’яною Сучок (Маріча Море), Оленою Горбачевською, Людмилою Юськовою, Юлією Спічак, Лесею Бур’ян, Марією Козловою, Людмилою Кицак, Оленою Галагузою, Сергієм Садовським, Вікторією Цубіною, Оленою Міфаник, Дмитром Петрухновим, Геннадієм Чернецьким, Миколою Гузенко, Костею Куліковим, Валентиною Могилою, Надією Миколаєнко, Петром Щербиною, Марією Рудак, Світланою Штатською, В’ячеславом Шнайдером, Людмилою Лашкул, Ольгою Караґедовою.

Нині із новим полінням, що заявили про себе із середини першого десятка двотисячних: Олександром Трохимчуком, Катериною Марчук, Мариною Єнжиєвською, Ольгою Расовською, що складають житомирський літгурт «Кварта», а також Лесиком Панасюком, Оксаною Гаджій, Людмилою Золотюк, Віталієм Климчуком, Юлією Карповою, Світланою Соболевською, Анастасією Церковною, Юлією Гуз, Василем Муравицьким, Ольгою Степуренко, Юлією Вербило...

Вам не видається, що одним переліком хороших друзів я можу не обмежитися? Життя – багатогранне, й чим більше життя – тим більше друзів! І кожна людина, яку я знаю, достойна мого згадування про неї. Додам, що моє коло спілкування не лише складають житомирські митці – багато друзів є й в інших містах України.

- Що треба зробити, щоб вивести житомирське культурне життя з підпілля в маси? І чи варто це робити?

- Мистецтво має дві сторони однієї монети. На одній стороні вибито: мистецтво як хліб – смачне, поки свіже, а на другій стороні – мистецтво вічне! Якою стороною впаде монета для митця – випадок долі. З огляду на нинішню затребуваність у культурі, монета падає на другу сторону, доки мистецтво не набуло вау-популірності – література, картини рідко пишуться під заказ, вони мають свою, певною мірою «дику» (природну) самобутність... Хоча, метафора із монетою має свою сторону медалі :) (сміється). А тепер поговоримо про медаль?..

Спробуймо подивитися інакше: наш край уславлений іменем Корольова, чому б не запустити в Житомирі проект «Політ на повітряні кулі»?. І не одній. Й згори, з цих куль, поетам прочитати вірші, а художникам показати на всю Україну картини... а скульпторам скинути на землю скульптури? (сміється). Ви ж розумієте! Дарма, що їх не почують (нас і так не чують), головне почнуть говорити.

І головне: почнуть говорити не лише про наші імена, а про мистецтво! Творчий успіх здобули ті, що вирвалися за межі нашого міста не лише фізично, але й духовно. Мабуть, на інтуїтивному рівні, митці, з тих кого я знаю, досягли більшого визнання за рахунок непосидючості й настирливості отримати більше, показати краще, і головне, щоб їх почули і побачили.

У цьому я бачу перспективу житомирського прориву!

Олег Левченко, вибране, 2002-2011 рр

Зустріч двох душ біля джерела юности

Сонет

(Коханню серця мого присвячую)

Тримайся зболена душа,
Де серце б’ється тихою ходою,
Неначе човен, що пливе рікою
Й здіймає шерех в комишах.

Емоцій сплеск любов руша,
Що прагне щастя й супокою,
Мов квітка торкнута рукою
З кубельця сонного вужа.

Складають скупчення хвилин
Нас двох в один єдиний плин
Незрозумілим досі чином,

Де душі пойняті в одно
Складають чисте джерело
Мого ім’я й твого, Галино!

Т.Г. Шевченку

У твоїм голосі віки,
Безмежжя, мова, непорушність,
Ідея, мисль, великодушні
Бажання бачити земні

Утіхи серця, як прості
Потреби нації, щоб мужність
Складала успіхи насущні,
В ім’я народної ваги.

P.S.
Не гай, народе, свій протест,
Коли на панський маніфест
Лише спадають глузи часу.

Іди за словом дорогим,
Що править мертвим і живим...
Простим дороговказом.

КОЛИШНІМ ТА ПРИЙДЕШНІМ

Ми не прийшли, щоб звести все на “ні”,
Не час, не час тримати серце в шорах!..
Шукають виходу ідеї бунтівні,
А серце, що мовчить в подавніх колах
Бажає голосу, бо час іти: “на Ви”!

Вчимось потроху в обраних богів,
Звертаємося в очі спересердя,
Справляємо шабаш для мертвих тіл,
Що весело пішли на перехрестя
Своїх, давно немолодих, віків.

=//=

Кроки застигли поночі.
Храми клекочуть боляче.
Серце-тварючка мишкою
Точить крізь груди нішку...

=//=

У нас усі специ і профі,
Мені ж до того просто – пофіґ...
Прийміть від мене славний жест (...) –
Це, знацця, всім панам за честь!

=//=

Всіх нас в історію
вписано
золотими списами.
Кого куди...
А мене –
“візьми та вирви”.

=//=

У безперервнім плетиві подій тихий клопіт поцілунків.
Зачаїла дивина знетямлює порухи стоголосих світінь.
Краплина турботливого дня завіває у тугу косу помисли самостверджень,
а надвечір розплітає довге волосся обважнілих думок.
Знерухомлені креда підпирають високу стелю самопізнання,
розширюючи або звужуючи простір того, наскільки сам собі є свідомим.
Відішли свої невідправлені побажання, і набери черговий лист
до вкотре зреченого майбутнього, адже ти у ньому..
ти його обов’язково й вкотре перечитаєш,
й, можливо, допишеш щось до сенсу з наступного:
крик – то є сила силена означень незабутнього..
біль – то є висотані нитки на дорогому полотні подарованого тобі життя..
слово – то є безпритульний воїн на межі усіх ймовірних можливостей..
коло – то недописана у квадрат життя абетка..

=//=

Міняю у стелі лампочки,
сідаю в глибокий диван,
вмикаю газету на повний екран
й шукаю новини-жахалочки..
..промивання, реверс-прокручування,
легкого просушування м-і-з-к-і-в..

ЖВАВИЙ РАВЛИК – МЕРТВИЙ РАВЛИК

Обездашений равлик,
запінений від щастя,
поспішає
до задавненої (багатьма віками)
нездійсненної мрії.
Знечулений від постійного повзання,
він готовий летіти...

У нього виростають крила,
з’являється розмах
для нечутного ще досі
життєвого простору...

Він усвідомлює
диво своєї першості:
він став першим з перших
справжнім равликом,
який проповзатиме
не один кілометр
свого життя,
а осягатиме
цілий простір.

МИР ВАМ

Блакитне сонце
в жовтім небі –
мій стяг
у зашморгу подій.
Моя держава
в стрільнім леті
збиває нафіґ
голубів.

ТЕЧІЇ

Мовчи колотнечо!
Сичать течії над втечею подій –
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови – холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тім’ям припнуті до дерева гріха –
вони хиляться на плаху
і плачуть від голоду,
тому що наділені вродою холоду...
А зойкнуть серця?..

...зойкнуть серця...
Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
(Пауза)
Мовчи колотнечо!

=//=

Тобі я майбутнє й минуле не зичу,
Твій праведний шлях: кульмінація болю...
А в жмені осяяні кров’ю обличчя
І буднів брудних височить крематорій.

Ти схожий на того, що буде не завтра,
Ховаючи серце в емоцію світла.
Поглянь, як в рефлекторах кожного кадру
Ти змінюєш простір, пророчиш на дійсність.

Нам жити не боляче в травмах суспільства,
Нам просто б уникнути слів несміливих
Й давно примиритися свідком насильства:
Коріння ідей вивертає могили.

=//=

1: більше вас
2: більше маса
3: більше емоцій
≡ менше розуму?
3: краще менше
2: краще вдвох
! краще я сам

Тетяна Шабодей. Фото

Произведения автора: Шабо

СТРОНҐОВСЬКИЙ: "Книжки в нас переважно видають люди, які могли б торгувати ковбасою"

---

Автор: Наталя ПАСІЧНИК

№2(34) 28.01.2011

10:21 1 лютого 2011 року

Ілля Стронґовський – український письменник, поет, перекладач, літературтреґер, дизайнер. стронґовський (з малої літери) – назва бренду, створеного Іллею Стронґовським. Стронґовський (первісно – за прізвищем батька – Дейнега) Ілля Юрійович народився 25 травня 1982 в Житомирі. Учасник численних літературних акцій в Україні та за кордоном. Колишній учасник кількох потужних літоб’єднань («Мистецька ґільдія „Nеабищо“» – співзасновник, «Оксія»). Автор поетичної збірки «Глибоковроті», Факт, 2006. Переклав «Бійцівський клуб» Чака Паланюка та «Поштамт» Чарльза Буковскі.

Іллє, вже кілька років поспіль Ви – активний учасник Форуму видавців у Львові. Які книжкові новинки, представлені на минулорічному ярмарку, Ви могли б виокремити?

Та масу всього можна виокремити – зрештою, кожен Форум – це якраз і привід потішити ринок новинками. Не скажу, що було багато книжок, на які чекав, але не можу оминути кілька – «Ґоттленд» Маріуша Щиґела, «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» Олега Лишеги і абсолютну несподіванку для мене (та й, гадаю, для всіх) – «На дорозі» Джека Керуака. З останнім взагалі дуже недобре вийшло, бо досі єдина інформація про цю книжку – від тих, кому пощастило придбати її на Форумі, ось вам яскраве свідчення ставлення видавництва («Основи») до бажання продавати свої книжки. Про свіжі книги Люко Дашвар, Сергія Жадана, Юрія Винничука, гадаю, всі вже начувані.

А як щодо літературних акцій?

Акцій якраз було значно більше, ніж можна було охопити – часом хотілося розірватися на три-чотири частини – бо як інакше встигнути на читання сестер Матіяш і братів Прохаськів та, скажімо, українсько-шведську поетично-акордеонну постановку «Хто плаче за Еммою Бломгофф»? Було дуже багато всього і кожен відвідувач літфесту мав свій особистий маршрут. Для акцій це не дуже добре, бо часом аудиторій не було, або ж їх було забагато, але глядачі-слухачі, гадаю, отримали значно більше, ніж сподівалися.

Ви оформили низку книжок, серед яких «Ефіопія» Сергія Жадана, «Звіролов» Тані Малярчук, антологія «Декамерон» та багато інших. Чи зросла за останній час потреба на українському книжковому ринку в ексклюзивному дизайні продукції?

Ну я б ще виокремив два найсвіжіших видання Марека Краєвського – в нас так детективи ще не оформлювали. Зрозуміло, що потреба в якості є – і це стосується навіть не стільки дизайну, скільки елементарної якості книги як продукту. Свіжі видання багатьох видавництв надруковані ледь не на газетному папері, на якому фарба не тримається, і при малому обсязі коштують 40-80 грн. Дуже часто ці книги елементарно не вичитані. Я вже мовчу про фахове редаґування і коректуру. На цьому тлі говорити, що українська книжка кепсько оформлена, якось соромно – ну так, кепсько, але це лиш одна із зіпсованих цеглинок. Я не втомлююся повторювати, що книжки в нас переважно видають люди, які спокійно могли б торгувати ковбасою – без жодної різниці. Якісний продукт не з’являється на рівному місці, потрібна певна культура – як книжкова, так і загальна, чи бодай довіра до людей, які цю культуру мають. Натомість маємо бажання нарубати бабла при повному чханні на потреби споживача – зокрема й естетичні. Я оформлюю мало книжок не тому, що не хочу. Просто видавництва не бачать потреби в якості, або бачать, але не хочуть платити.

А чи може, на Вашу думку, сучасна вітчизняна книжкова поліграфія конкурувати зі світовою?

Поліграфія не може – намагається, але поки не дотягує. Усі якісні дитячі книжки друкуються в Европі. А дизайн… те, що в нас є місіонери якісного дизайну (бодай студія «Аґрафка»), ще не робить з нас конкурентів Заходу. Загальна печерність відчувається дуже сильно. Ми ще тільки колесо вигадуємо, а на Заході вже космічна ера.

Ваш переклад «Поштамту» Чарльза Буковскі свого часу викликав бурхливий резонанс серед читацької аудиторії…

Ну викликав, і слава Богу! Значить, є про що говорити. У нас он скільки хороших перекладів минають геть непоміченими. Я два роки не можу знайти видавця для «Страху і огиди у Лас-Веґасі» Гантера Томпсона. Ті, хто не проти надрукувати, не хочуть гідно оплатити мою роботу, а за безцінь я вже досхочу напрацювався. Видавці, до речі, дуже дивуються, коли робиш роботу і вимагаєш за це нормальних грошей, в них досі жива віра в те, що це вони роблять тобі послугу, дозволяючи попрацювати на благо української книги. І цю віру багато в чому підтримують всі, хто співпрацює з видавцями на кабальних умовах. А книжка класна, і переклад, гадаю, мені вдався.

Чи виникали під час роботи над перекладом проблеми мовного рівня, адже багато лексичних пластів української мови тільки почали формуватися?

Постійно виникають, у нас же проблема не у відсутності кількох слів. Ми не маємо цілих мовних шарів. Приміром, український наркотичний жаргон. Де він є? Або польські запозичення, або російські. А навіть якщо щось є, то не завжди про це знаєш. Величезний брак якісних словників у всіх сферах. Працюєш ледь не наосліп. Ну а коли помиляєшся, завжди знаходяться охочі покопати тебе під ребра. Це ж-бо простіше, ніж працювати.

І насамкінець побажання читачам від Іллі Стронґовського.

Читайте. Обирайте, що читати. Купуйте тільки якісне. Припиніть віддавати свої гроші за браковані речі – інакше виробники так і не звикнуть робити щось як слід. Голосуйте гривнею тільки тоді, коли воно того варте. Бо коли жахливо оформлені, зле надруковані, погано перекладені, нередаговані книжки перестануть продаватися взагалі, видавці почнуть це виправляти.

Фото chytomo.com

Джерело: Пасічник Н. Стронґовський: "Книжки в нас переважно видають люди, які могли б торгувати ковбасою" (інтерв’ю) //Українська літературна газета, №2(34) 28.01.2011 // http://www.litgazeta.com.ua/node/1459

Еніґматика інтертекстуальності

Літературний форум

Еніґматика інтертекстуальності

Будь-яка альтернатива змушує нас відсторонитися від буденних рис сприймання і навчитися по-новому дивитися на речі. Саме таку альтернативу пропонує своєму читачеві книжка «Травмована кров» за авторством Олєзя Левківа та Олега Левченка, що вийшла друком наприкінці 2010 р. від видавничого проекту «Маузер».

З того як скупо пишуть про себе автори, варто зауважити, що Олєзя Левків являється анархістом, а Олег Левченко – постфутуристом, що й налаштовує читача – текст сприймати, як неунормоване (ненормативне) явище, у буквальному розумінні – нашпиговане божевіллям, кривлянням, знущанням, пофіґізмом тощо, що ні на йоту не робить його слабким (недолугим), а за гаслами постфутуризму – позачасовим, таким, що лежить поза межами сприймання. Лише шляхом читацького самонавіювання, вгадування, ворожіння відбувається зв’язок із текстом – пошук нової, або ж розширення існуючої інтертекстуальності.

Невід’ємним від читання та споглядання на текст книжки є органічне поєднання кожного розділу із оригінальними графічними малюнками Богдана-Олега Горобчука, спеціально вписаними у текст розділів. Графіку доповнюють автографічні дописи-цитати узяті з самого тексту.

Незвичний формат запропонованих текстів, який автори охрестили «Еніґматикою 25-го кадру», змушує читача не покладатися на власні уявлення (стереотипи) про літературу, а довіритися авторській волі. Така спроба буде коштувати читачеві химерних переживань текстово-візуальних, алюзійних, фантасмагорійних, руйнування звичного та індивідуального світу образів. Виникатиме враження, що світ речей стоїть за межами слова-образу, речення-образу. А слово (у ширшому розумінні), що не вкладається у зашорені рамки речей, руйнується у викривленій, як натяк, структурі тексту. Недаремно назва книжки виправдовує її внутрішнє наповнення. Запропонована на початку перших розділів образна доступність (зрозумілість), переходить із кожними новим розділом у певну алогічність, що загалом надає такому перебігу тексту певного язичницького (дикуватого) шарму.

Структура книжки на перший погляд має математичну злагодженість: складається із 25-ти розділів, кожен розділ має 25 jpg-рядків-речень, що рівномірно йдуть одна за одною лише по праву сторону книжки, по ліву сторону – розмішені цитати відомих та маловідомих, сучасних авторів (виняток складають цитати Г.Тютюнника та Ю.Ґудзя); три-, чотиристроки у вигляді прямокутних зірок вписаних у малюнок фотострічки, що за формою віддалено нагадують хоку; додані короткі філософські міркування, або ж діалоги у вигляді «Zбочень» та «Виsновків». Книжка сприймається цілісною із усіма її вибриками; конкретизація – на рівні умовності, або ж на рівні гумору, сарказму, чого «Травмованій крові» не бракує.

Як було сказано, кожне речення в 25 розділах на початку свого написання має позначку - jpg, яка позначає доволі знайомий користувачам комп’ютерного дизайну формат зображення, але у випадку «Травмованої крові» - стосується тексту. Такий прийом провокує читача: сприймати окреслений ряд речень, як відеоряд швидкозмінних образів, що переважно мало чим сюжетно зібрані за змістом, але цілісні у іншому: в еквілібристиці настрою, пошуку однієї емоції, різнопланового фотографування події, у словесному жонглюванні тощо. Як було мною сказано, навіть така «конкретизація» лише на рівні умовності.

До книжки в жодному разі не треба ставитися серйозно, адже таке читання залишиться даремним, усі вибрики та збочення, недоречності та примітивізм славно вкладаються у задум та назву – травмується нутро стереотипних і «ай ні-ні» уявлень і окривавлюються радістю вуаєристи епатажу :)

Чи варто вишукувати недоліки, коли вони нівелюються приналежністю Олєзі Левківа до анархії, а Олега Левченка до постфутуризму – послати всіх і себе на всі три веселих та інші… разом узятих?.. Залишимо без відповіді. Гіпергра, якою наділили автори своє творіння, має всі ознаки постмодерної літератури й тут ані додати, ані відняти. Хочеться вірити, що «Травмована кров» має всі шанси найближчим часом стати затребуваною книгою багатьох шанувальників подібних літературних доробків і не лише.

Володимир Іваницький

Олєзя Левків & Олег Левченко

Травмована кров: Еніґматика 25-го кадру. / К.: Видавець Романенко О.В., 2010. – 72 с. (Видавничий проект “Маузер”) ISBN 978-966-2494-01-3

Герасимчук В.В. Рецензія на книгу Олєзя Левківа & Олега Левченка Травмована кров: Еніґматика 25-го кадру

Олєзя Левків & Олег Левченко Травмована кров: Еніґматика 25-го кадру. / К.: Видавець Романенко О.В., 2010. – 72 с. (Видавничий проект “Маузер”)

Ця книга має в першу чергу нетрадиційну для української літератури форму. Техніка 25-кадру* являється новою в літературі.
Якщо література спрямована для стимуляції через свідомість нашої підсвідомості, то техніка 25-кадру найкраще із цим впорається. Автори граючись словами, метафорами, образами стимулюють, змушують вибудовувати у нашій підсвідомості/свідомості цілі сцени із нашого життя. Читач по-новому сприймає світ і здавалося б щоденні речі, які його оточують. Кожний новий твір – це розкриття образу, явища, предмета. І хоча автори застерігають нас перед читанням 25 разів подумати (бо думати є про що), але репліка "заборонений плід солодкий" уже дає поштовх розкрити книгу і прочитати. Перші праці – роздуми про високе, але усе "високе", що нас оточує це бутафорія. Усе несправжнє, бо боги і люди у масках. Проте справжні "герої йтимуть стороною". І ця ідея і зміст речей народився не сьогодні, а дуже давно і, мабуть, так буде завжди. Кожний твір – це логічне і послідовне продовження іншого. Смачно колюче "меню" слів переростає у кривавий "колір життя". Бо лише добре попоївши, життя для нас грає усіма барвами.
Кохання, любов (улюблена тема поетів усіх часів) для нас розкривається у новому ракурсі ("передбачено для людей зі здоровою психікою та достатньо сексуальним розвитком"). Справді "кожен zі своєю камасутрою у плавках", проте кожен намагається "іz неприродним бажанням zаzирнути zа чужі двері", покопирсатися у душі.
Наше життя повне парадоксів: тут і "zасцяна дівчинка з відерцем" і "мертвий равлик", якого чомусь треба розбудити і сало, яке "соковито сходить слинкою" і т. п.
Автори вміло нам відображають те, що ми і так кожен день бачимо, просто воно було для нас "дрібно відображено", а вони винесли на поверхню, щоб той хто розуміє – прокинувся.

* У дійсності 25-й кадр прихованим не є: кожен кадр виокремлюється оком спостерігача, але через інертність зору зливається з подібними і не виділяється людиною. Однак завдяки цьому ж ефекту помітити "зайвий" рекламний кадр не складає зайвих сил. Можна навіть прочитати коротке слово, якщо воно набрано великим шрифтом і знайоме глядачу – у цьому легко самостійно переконатися, використовуючи домашній комп'ютер і програму відеомонтажу (при цьому частоту кадрів можна поставити значно вище стандартних 25 кадрів/сек, але все рівно вже далеко не "25-й" кадр буде упадати в око). Звична аналогія: важко розрізнити мову окремих людей у гучній юрбі, але плач дитини чітко чутний на цьому тлі.

Герасимчук В.В.

Костянтин Баранов. Богданові-Олегові Горобчуку за три вірші заплатили триста гривень

Олег Горобчук
фото з сайта www.meridiancz.com

— Почав вірші писати не з власної ініціативи. Просто жив у той час в Житомирі й зблизився з літературною тусовкою. Це дуже на мене вплинуло, — каже поет 24-річний Богдан-Олег Горобчук у столичній кав’ярні поблизу метро Політехнічний інститут. Потирає борідку, голова поголена. — Мав років 15, але не складав юнацьких поезій про кров-любов. Навпаки, писав епатажно, у футуристичному стилі.

2002-го перші вірші надрукував у місцевій газеті партії СДПУ(о).

— Отримав гривень 30 гонорару. Спустив їх на каві протягом місяця. В нас була своя тусівка кавоманів у центральному гастрономі Житомира. Там стояли столики, подавали каву й різні тістечка.

Першу збірку ”Книга дослідів” надрукував того самого року. Підійшов до вчительки зарубіжної літератури зі своїми віршами. Вона була у захваті. Попросив, щоб ліцей допоміг мені їх видати. Виділили гроші на 200 примірників. Гонорар не отримав, зате мені віддали весь тираж.

2007-го вийшли ще три збірки, загальним накладом понад 4 тис. За кожну книжку отримував 1–2 тис. грн.

Улітку 2003 і 2004 Богдан-Олег працював на Житомирському заводі формувальником залізобетонних виробів. Разом із бригадою виймав готові залізобетонні блоки з форм, вантажив на візки. Вони важили не менше ніж 2 т. Отримував 2 тис. грн в місяць за те, що очищував форму від решток бетону, стукаючи 10-кілограмовим молотом.

— Вірші встигали писати?

— Ніколи так не писалося, як тоді. Брав у цех шматок паперу і ручку, клав у кишеню робітничої спецівки. Як була вільна хвилинка, складав сонети. Не про кохання, а радше вільного змісту, філософські. Маю сонет про кранівниць, водія маршрутки. В обідню перерву засідав за роман. Написав третину, а тоді закинув — не вистачило досвіду.

Каже, поет може деякий час жити на закордонні гранти.

— Кілька місяців тобі платять по 750 євро. На них ти живеш, скажімо, у Польщі й пишеш вірші. Улюблена мною збірка Сергія Жадана ”Історія культури початку століття” написана в Австрії. Сергій Прилуцький заробляв тим, що розносив піцу, зараз працює контент-менеджером. Я півтора року працював кореспондентом ”5 каналу”. Юрко Позаяк працював спічрайтером у президента Віктора Ющенка.

Нещодавно виплатили гонорар від одного польського журналу в Лодзі, де надрукували три мої вірші. Дали 100 злотих — це близько 300 гривень. Але найчастіше отримує гонорар перекладач, а не поет. Торік у Ріо-де-Жанейро видали португальською антологію українських поетів ”Лоза”. Там є і моя поезія. За це мені надіслали 10 примірників.

Богдан-Олег Горобчук навчається в аспірантурі університету ім. Шевченка і підробляє у піар-агентстві. Готує нову збірку.

Костянтин БАРАНОВ

Джерело: Костянтин Баранов. Богданові-Олегові Горобчуку за три вірші заплатили триста гривень // Газета, 14.01.2011 // http://gazeta.ua/index.php?id=367869