четвер, 13 вересня 2007 р.

ГАЙЛЬ, ОРІЯНЦЮ!

Коли волієш спитати Нас: якого біса всі Ми тута робимо – не питай. Все одно якусь певну відповідь почуєш навряд. Бо того Ми не відаємо й самі. Так сам по собі і породився постфутур. Когось би відраzу якоїсь халєри zачало тягти на патетичні промови на кшталт: «Постфутур – це така інтелектуальна фіґня, що вам і не снилося...» Натомість лишаємо поле творчости для марудних критиканів, жеби не відбирати у них їхній єдиний хліб та єдиний кайф. Най собі zбоченяються над словом нашим і його відголоссям.
А якщо серйоzно, то певні риси можна простежити у всіх післямайбутів. Ми zнущаємося над усім – від лайна і до zолота. Гниле місто душить людей у своїх лещатах. Настала пора, коли всі цінності мають перегортатися догори дриґом. І се робимо Ми, прижиттєві ґенії. Ми стаємо на барикади новомистецтва. Це вже не буде якесь іzдовбане нанівець шароварство чи щось надто «національне». Ми відмовляємося від такого «націоналіzму» на користь претенzії на місцину в літературі світовій. Десь на самісінькому вершечку... А инакше – ідіть усі до біса!
Ми не продовжувачі мистецтва – Ми його винищувачі. Мистецтво вмерло до футуру. Ми – постфутур. Тому те, що Ми коїмо нараzі – не є мистецтвом. Се радше велика труна усім т. zв. клясикам іz добрячим надмогильним каменем. Автори – самі zнаєте хто. Ми, самовдоволені, еґоїстичні, нахабні, ґеніяльні, претенzійні та усе найбрудніше сього світу – післямайбути.
Ми співаємо романтику гнилі, нам імпонує червиве місто. Zі своєю zадухою, zі своїм смородом. Вам, співці неиснуючої краси наше післямайбуттівське «фе»! І наше чотириголосе, втім повторене мільйони раzів, «СЛАВА!!! СЛАВА!!! СЛАВА!!!» українському постфутуру. В ім’я роzвою чогось свіжого, нараzі неиснуючого. На честь українського НОВОЖИТТЯ, на честь ґеніяльних Нас.
Носитиму себе на руцях...
Р. Zдорик

Немає коментарів: