середу, 12 вересня 2007 р.

NIKOтиновi PostfuturҐлюки
Післямайбуття – це...

Тут варто би було поставити якесь нудне та пересохле виzначення zі словника, але zнайти сього таки неможливо. Відтак, маю написати своє власне бачення того мудрого слова, щоби майбутнім укладникам енциклопедій було що «zасушувати».
Як одна, абсолютно не втаємничена в суть «післямайбутности», людина мені скаzала, «постфутур не читають, його пишуть». Zаява сильна, але беzпідставна. Бо якщо Нас не читатимуть, навіщо тоді усі ті літри випитої кави, десятки списаних та перечитаних нотатників z віршами та нескінченні спроби довести, що наzвати постфутуроzу «клясиком» є гіршим zа триповерхову лайку? В тому то й справа – Нас читатимуть. Бо Ми – инші. І прислів’я про нове, що є «добре zабутим старим» спрацює лише після того, як Ми підемо [випишемося/спопсимося – потрібне підкреслити]. Ми є «після майбутнього» і, як дехто думає, то є все. Амба. Крапця. Армаґедон літератури.
Тільки є одне «але». Після майбутнього все одно ж прийде теперішнє, а потім – минуле. Тобто те, що для когось є далеким майбутнім, для когось иншого буде далеким минулим. Zемля-то обертається по тій же орбіті і їй, чесно кажучи, до ліхтаря, котрий раz підряд вона то робить… Але Ми були, є і полишимось тими, хто внесе останнє НОВЕ слово до літератури. Після Нас будуть повтори, сиріч минуле. І комусь наша творчість колись таки zдасться «догісторичною», але се буде потім.
Після майбутнього. НАШОГО майбутнього.
Вероніка Кавун

Немає коментарів: