суботу, 26 вересня 2009 р.

Мар’яна Сучок - біографія

Мар’яна Сучок

Народилась 11 жовтня 1987 року. Закінчила Житомирський обласний педаґоґічний ліцей (2002-2005). Нині закінчує Житомирський державний університет ім.Івана Франка. У літературі виступає як прозаїк. Публікувалась у колективних збірниках "Філео+Лоґос", "Зустріч 2002-2003" тощо.

Кришталевий дзвіночок

Знову дощ...
Стою біля вікна і слухаю небесні сльози. На тонкій шкіряній шворочці висить, помалу розгойдуючись, кришталевий дзвіночок. І раптом...
– Він тебе не любить!
За шурхотінням дощу я Її не чую... А може, й не хочу чути...
– Ти маєш його забути! ВІН тобі не належить!
– Я пішла…
– Повернись! Я з тобою розмовляю! Куди ти побігла?!
Божевільна!
– Я знаю...
Кришталевий дзвіночок. Цяцька, забавна, але чомусь така дорога мені.
Виходжу. Підставляю плечі під теплі краплі. Дощова стіна сховає від холодних злих очей правди. Він мене не любить... Боляче це знати, боляче вірити в те, що це правда. Та нехай, минеться...
Вже котрий день його не бачила. Зник. А кришталевий дзвіночок залишився. Мов пам’ять. Гірка і тривожна. Відчуваю, що дощова вода починає настирливіше гупати по плечах.
Помалу йду по вулиці. Під ногами сіра бруківка, а навкруги сіра стіна дощу. І тут – спалах! Роз’їдаючий мідний вогонь та скрип коліс!
Удар!
...Нестерпний біль розтікається по венах, сковує руки, зводить з розуму. Шум у вухах та темрява... Мацаю обличчя... Пересохлі губи, шершаві та розпухлі, шовк гарячих щік та бинти. Не очі, не мої великі очі, а бинти! І знову біль. Крізь шум у вухах, такий схожий на дощовий, долинає холодний дзвін... Кришталевий дзвіночок! Стараюсь намацати на шиї шкіряну шворочку, та її нема. І знову біль кладе руку на м’яке простирадло. Немає мого дзвіночка...
Та це мене вже не тривожить. Гидка, густа втома, сплітаючись з болем, захоплює у лещата, і я засинаю.
Я втратила час.
Скільки я спала? Годину? День? Місяць? Біль стих, і стало самотньо. Тепер відчуття нагострилися, а думки нарешті зібралися у тугий вузол. На обличчі вже не відчуваю бинтів.
Тихий голос виводить мене з внутрішньої коми. Це знову Вона. Обіцяє дивитись за мною, плаче та стискає руку в долонях. Хочу припинити це жалюгідне видовище, заспокоїти її, та язик не слухається. Він, здається, налився свинцем. Прошу води. Стає легше.
Прошу піти геть. Мені тяжко слухати ці вивчені ще перед дзеркалом слова, відшліфовані до фальшивого блиску.
Вона пішла ридаючи. Але ридаючи фальшиво. Фальш довго плавав у повітрі, збиваючи з думок і заповнюючи їх до краю.
Після неї прийшла лікар і з жалістю в голосі почала розповідати мені, яка я нещасна. Я вже почала звикати до того монотонного шепоту, та враз зрозуміла фразу, що, розтинаючи повітря, з болем, мов куля, врізалося у мозок: “Я навіки залишусь СЛІПОЮ!..”
А потім тиша. Хочу кричати, хочу закрити вуха, щоб не чути цієї страшної правди. Але вона вже просочилась у розум і морозом розтеклася по тілу.
...Пройшли дні. Нарешті мене випустили з отієї “богом забутої” лікарні, де все заповнено запахом ліків і смерті, надії, змішаної з відчуттям незахищеності, лікарні, де ніколи не сняться сни. Де страшно. Де я нарешті осмислила всю фатальність свого становища і зжилася з цим холодом і темрявою. Вперше вдихнула нове повітря, відчула вітерець, почула світ, що був за вікном. Почула по-новому. Жахаюче тонко і пронизливо. А в руці затискала той самий кришталевий дзвіночок. Він уже не такий рідний мені. Він єдине, напевно, що залишилось у мене зі старого життя, життя до лікарні.
Мила, тиха медсестричка ловить мені таксі і прощається. Автоматично називаю свою адресу, але трохи подумавши, додаю: “Через міст”. Таксист перепитує, через який саме, і я байдуже відповідаю: “Будь-який”. Авто легко відривається від місця і пливе містом. Я не знаю точно, куди іду, але впевнено знаю навіщо.
Нарешті авто застигає. Шофер запитує чи не потрібна допомога. Хочу відмовитись, але потім розумію, що сама не дійду. Виходжу з машини і, сподіваючись на чесність таксиста, простягаю руку. Тонка тепла рука легенько торкається моїх пальців, і я мовчки слідую за нею. Якусь хвилину серце тривожно гупає, відчуваючи навколо лише чорний простір. Боюсь загубити ту руку.
Але скоро намацую поручні мосту, чую гуркіт річки знизу і легко простягаю над водою руку з затиснутим дзвіночком. Він прощально дзенькнув, і я розтискаю пальці... Щез...
Ще хвилину відчуваю на долоні тонку шворочку, гострі краї та металеве кільце, що їх з’єднувало.
– Прощавай...
Я починаю нове життя. Нове життя з нової чорної сторінки...
Та це мене не лякає...

Немає коментарів: