Складень :: Олександер Копа :: Жовтогаряче (2002)

Житомирська обласна орґанізація             
Спілки творчої молоді України
 "Liga ArtiS"


Олександер Копа


ЖОВТОГАРЯЧЕ 
ПОЕЗІЯ


 ЖИТОМИР
 2002



БЕЗ СЛІЗ

Нас перемелює глибока в мудрости дурна гонитва
за часом світлим. З вадами з'являється молитва.
Освячуємось мертвою землею, вітром і водою,
зачавши дух в проґресі із собою - за труною.

Без сліз, бо душі - то не сині хвилі, то не ціле море.
Шукаємо, яким феноменом у серце голе
його залити із природи, щоб природности було нам.
Нам чути, як вустами ми вклоняємося лонам?

ҐНОМ

Мов шибеницю, друг дасть руку в допомогу,
зігнувши лікоть вверх - твоє убивши "Я",
лиш зайвий мускул й нерв, пізнавши перемогу,
повідають комусь твоє в собі ім'я.

Зачиниш свій комфорт в убогість недолугу,
де обшири смердять горілим тютюном.
Оціниш на собі гріховности кольчугу,
пізнаєш, як несе твій горб старенький ґном.

І музика із труб, і музика смичкових
впіймають твоє "дзи" - дзижчання комара
у свій сакральний біг, у свій сакральний голос,
щоб потім ти помер від сяйва ліхтаря.

ГРА У ЗОРІ

Зоря давно над оком ставу дикувато-гордо
спадає тепло-жовтим тілом краплі на стежину;
щось зацвіло перукою, як кучері у лорда,
на плащ Творця, задряпавшись в кущавину-ожину.

Зліпили божества собі у шахи гру-науку,
замішану, як глина, без душі, у правду вкриту,
щоб краще падала удача золотa на руку,
до мови доливаючи п'яненького санскриту.

Зоря спливає вниз, до дна, по білому затону,
у тіло, що до тіла вільно доторками кличе
на квіт, посіяний в асфальт і в стелі із бетону,
тамуючи сполоханість німого протиріччя.

СИЛУЕТИ

Виводять люди у безмежність силуети,
очима вирушаючи за запуском ракети
до Вічности, до ластівко-космічної етери,
згинаючи в коханні неба лінію пантери.

І виведуть на манівці, закохані в обличчя.
Сліпцями їх водитиме тунельність таємнича.
Блукатимемо в хитрощах продуманих - Дажбожих,
боятимемось рухатись у вічностях безодніх.

ДАЖ

Десь, серед ґеніяльности та вічности,
і важкокрилої ідейности, я відчуваю
стукіт замкoвої клямки на власних дверях.
То, кажуть, - постукує Бог?

Я враження маю космічне, я живлюсь…
Я живлюсь від космоса руками язичними -
моя кабалістичність знає сторінку -
читаю сторінку таємного - вічного.

Ви знаєте вічне? Здається мені ви…
Здається ви вічними бути хотіли?
Язичник сидить в мені вічною силою.
Я Бога не силую, Даж - мені силою!

НОВІ ГЕРОЇ

Герої непомітні, прославлені у фресках,
тепер хапають дим згорілого бензину.
Він в лініях облич, у лініях статичних, на довгих арабесках
у мармурі спокійнім... Ну ж бо, націє, в корзину!

Історія давно вже сказала своє слово
й не хоче знов гострить у сутичці кинджала.
Лиш чотки споглядають пальці із коралів,
й росте нова духовність каменя-держави.

ЖОВТОГАРЯЧЕ

Навколо поезію тихого шурхоту кроків сприймаю,
під листя пірнають спокійно мої непомітні думки,
і пляму холодного сонця на жовтогаряче виймаю,
і ноги виводять по листю повільні і довгі рядки.

Загоєні рани сердець вже беззвучно і довго у тілі
знаходяться поряд із правдою так непомітно для нас.
Гаряча і ніжна душа, що хвилюється кров'ю безкрило,
палаючим листям, як пісня духовна, для мене лилась.

СМАК

Дерева навесні - накохані повії, мають ще
напитись соку із джерел, що хочуть до корінь.
Й вуста рослин хапають смак хвилинновибухаючий,
і в їх тілах гуде краса без спротиву й борінь.

Земля, вода, вогонь, повітря нас в собі утвердили,
і в нас любов до всіх кипить й хлюпоче, як ефір.
Природі, знай, довік ще від народження підлеглий ти,
так, як асфальту по якім розлив густий кефір.

СМІЛИВЕ

Твоє тіло, здається, шнурує слиняве на вітер повітря.
Я метою, що вчора народжував, буду кривлятись.
Із тобою удвох ми на формах будинків спинятись
будем довго, можливо, з моменту твого і мого повноліття.

Я розкрию пальто на сміливе і зойкнуте небо безхмарне.
Хай спадають униз мої крила, бо я не герой.
І навіки навчиться душа розуміти не роль,
а малюнок, що я намалюю для тебе на серці немарнім.

ВСПОКІЙЛИВЕ

Вбивай свої нерви, однак їх лишилось так мало!
Що буде, коли ти чарівно їх знищиш в собі?
Мудруй чоловіче на пальцях! Бажаю забави!
Мудруй і нервуй - це так личить й пасує тобі!

Вирівнюй на дзеркалі фізіономію шкіри:
шаріє обличчя від доторку думки про страх.
Піґмент, очевидно, спрацьовує, повною мірою, -
мабуть, ти ще вмієш чорніти, як чуєш свій прах!

На спокій спираються добрі і сильні натури,
а ти, просто так, непомітний, маленький слинтяй.
Тебе не навчить постмодерна, сучасна культура,
тобі бути вдома і пити вспокійливий чай.

ПО-ВКРАЇНСЬКИ

По біснуватих закутках великої та рідної Вкраїни
живуть чужинцями великі серцем, духом та руками українці.
Вони кохають ніжно, любо, тепло наречених
Й ці
ось люди мають щось казати кимось, через когось, про присутність…

Про присутність українця влада знає по-вкраїнськи - не хохляцьки -
щиросердно, так, як ніжно, тепло мають наречених, тільки инших:
не своєньких, а, (три крапки), по-вкраїнськи, по-житейськи, можновладськи…
Всі ми: Можна! Так, ми схильні! Дозволяємо! Керуйте! Прапор в руки!..

ЛЮДИ

Де вчора той, що був взірцем моїм на завтра?
Сьогодні я у постмодерні зміг скупнутись!
Де той, що зміг для мене щось "сказати"?..
Де той, що хоче… Я… у люди повернутись?


БЕЗ ГОЛОВИ

До золота сходяться тихі на кроки тварюки
й мугичуть під носа подовжених фраз молитви,
протягують "чисті", обліплені "сяєвом" руки
танцюючим тілом до гoспода без голови.

За небом - незнана, небачена й космосом правда
вартує за зорями, долями, шквалом води,
і ми - вартові за тварюками, щo мають завтра
безмежну можливість поставити смерть на чолі.

РЕАЛІЗМ

Мій реалізм тримається на тому, що А-Я
проходжу проз таких, яких ніхто
не хоче розуміти, - то є вічність! Радше як
поет скажу вам тихо: "А ні що!.."

БІЛЕ

Тихе. Ніжне. Чисте. Світле. Гарне. Сильне. Вічне. Миле.
Нитка. Плаття. Хвилька. Хустка. Ґудзик. Руки. Пояс. Тіло.
Пальці. Лікті. Коси. Шкіра. Подих. Вузлик. Вушко. Хвилі.
Голос. Груди. Порух. Близько. Викрик. Килим. Морок. Біле.

ПРЕКРАСНЕ

Повниться сяєвом зелень весни,
легкими рухами лащиться вітер.
Квіти, бутони, суцвіття ясні
творять чарівність, життям оповиту.

В тілі природи гудуть солов'ї,
в тілі природи хитаються тіні,
в тілі природи я ґеном крови
є, як прекрасне Дажбоже творіння.


Олександер Копа народжений 31 січня 1978 року в Житомирі, де здобув середню та середньо-спеціальну освіту. Після армії та благоустрою свого життя пригадав юнацькі захоплення поезією. Себе поетом не вважає. Слово "поет" сприймає як матюк, тому на літературних зібраннях зарікся не з'являтись.