Житомирська обласна організація
Спілки творчої молоді України
"Liga ArtiS"
Складень 6
Вероніка Кавун
НІККУ
Поезії
Заокеанський цикл
* * *
( сіті мого Сіті -2 )
Небо не хоче змісту
Та і не в ньому справа...
Сірий уламок міста, -
будинки, дерева, гравій.
І незнайомі люди
змальовані зі знайомих.
Плями білого бруду,
пилом осяде втома.
І сіро-жовтий асфальт,
як чорнобіле кіно.
Люди,
газетні шпальти
тиша тягне на дно.
Натовпи слів, як одяг,
Що проросте у тіло...
Гравій.
Авто.
Дорога.
У місті людей-
і цвілі.
НІККУ
1.
Нескінченність
немає кінця
А як щодо початку ?
2.
Життя має погану
звичку продовжуватись , навіть тоді,
коли його про те й не просять
3.
Вечір Запах дощу і персикового цвіту
Трирічне янголя сонні очі
Читаю "Попелюшку" вголос
GENESIS #2
Звечора заново створюю світ-
муки для сонного мозку...
Вічна мезлота пророщує лід,
гори шикує по зросту.
Лондонський дощ
має запах вина,
Зорями кришаться райдуги.
У мене ув Африці - знову зима,
Арктика пахне трояндами.
Рим та Венеція,
Мюнхен та Львів-
перетасовано літери.
Зі шкаралупи асфальтових слів
Я їх вилуплюю квітами.
І континенти
Із глини ліплю,
де, між річками тріщин,
є балакучий - та смертний - люд,
Бог мовчазний - та вічний...
Перефарбую
безколірність рас:
більше -ніяких воєн!..
я прокидаюся -вчасно якраз:
світ
народився щойно...
І. С.
Скільки лишилось від тих ,що...
Я - у пастці самої себе
Ти
Пересипаєш континенти піском
Не вірячи у власне існування
Скільки лишилось від того, що...
високовольтні ілюзії
децибели розбитого скла
Гримаси літер
перекривляють перекривлене
Знаєш, я навчилась пробачати
але байдуже
бо акварелі веселки
змило дощем із асфальту
і байдужі
калюжі
винувато відводять очі
Відображення?
Ось так
У моєму власному
антисвіті
антибруді
антитемряві
той для кого неможливість неможлива
заново вчить мене ходити
бо якщо так просто створити
всесвіт із НІЧОГО
то як же важко Всесвіт зробити НІЧИМ
І якщо тобі все одно... -
хто сказав , що байдужість сіра?
У неї своя палітра
безколірності
Та , знаєш, певно, так і мало би бути
бо я - пісочний годинник
Коли б мене ніхто не перекидав?
МІСТО
БІЛЯ
ОКЕАНУ
Я всотую всю старовинність Міста
я - стукіт копит на бруці
прозорі пелюстки церков
пилок вогнів на океанських бризах
Сліпі будинки горбляться
тьмяніють стомлено
вікнами обличчями
зморщених пережитих століть
Де вічність
настояна короткочасністью
чорні очі затоки
сонно розмикають повіи мостів
упускаючи в себе
кораблі, як шлюзи
А я б'юсь хвилями тіней
об ноги перехожих
засинаю власним ім'ям
на бризках океану
Не забувайте мене
CHANGES
G. "N".
1. (...хаос...)
Я розучилась писати вірші
вони застрягають
камінцями у горлі
кричать рвуться назовні
і душать один одного
як дикі таргани
стримлять на кінчику ручки
тягнуться
павутинням беззмістовності
яка тепер річниця
я розучилась
писати вірші
думати
відчувати
дихати говорити жити
водорості заплітають небо
вікна ковтають стіни
присмак безсоння
біль спогади пам'ять
починаються на одну і ту ж літеру
немає
розучилась писати вірші
задихаюсь кисну
паніка
Ніка
вже не існує розплавлена у дзеркало
у якому тепер якась незнайомка
усміхаючись
кам'яніє минулим
Як банально
слова кришаться піском
три крапки
верлібри кришаться льодом
яка річниця
може я ніколи і не вміла
писати віршів
(знак запитання)
ділитися киснем із іншими
я пророкую минуле
навпіл
коли не відкриєш змінам двері
вони пролізуть у вікна
починати спочатку
натхнення вже давно тхне
плачу безсонням
плачу розплавленим сонцем
минуле
має погану звичку
розтягуватись у майбутнє
пастка для втікачів
спробуй знайти
власний голос
посеред лушпиння тиші
зміст
знак оклику
крапка
2. (...близьких і далеких...)
Шукаю стару себе
як шпарину
де б заховатись
будую гніздо
із чужих слів образів фраз болю
свої вже давно роздала
жебракам емоції
а десь там далеко
клени заплутались
у сітях прозороокого міста
і трамваї дзвенять пилом втоми
я роздивляюсь
крізь кілометри
наче крізь збільшувальне скло
артерії вулиць
і клітини сірих будинків
із ядрами
самотніх сердець у них...
3(...зміни...)
зміни перемальовують все
крім власної невблаганності
проламують броньовані
двері самовпевненості
стигнуть
склом безсоння у вікнах
часом хочеться
перекинути світ
навиворіт
сховати страх у кишеню
може , не помітять
що ти безрука
і ще і досі
вишиваєш власне обличчя
на канві
морського прибою
мушлями
зміни лишають тебе сліпою
доки не втиснуть у рамці
брутальної фотокартки
9х 12
а світ десь там назовні
чорнилами кисню
переписує твої думки
радіосигналами пульсу
то хто із вас помер
а хто народився?
* * *
Смерть помирає повільно
у гіпнозі конвульсій
хаос емоцій
на перехресті дерев'яних планок
вся озлобленість людства
прокисне оцтом застигне
твоїм ім'ям на його вустах
комусь забракне страху
комусь шести почуттів забагато
Але суддя
виносить сам собі смертний вирок
хоч підсудний
(убивця /зрадник/
брехун/лицемір/ мародер/ідолопоклонник/ збоченець/ злодій
потрібне підкреслити)
прикидаєтьсязрячим
столяття падають снігом
на дерев'яний хрест
і тіло того,
хто знищив смерть
скривавлене...
А ми - здичавілі дзеркала
що кривляються у відповідь
ковтаючи відображення того що...
переконайтеся двічі, чи у нього
немає сліз на очах...
Той хто знає тебе на ім'я
фальшиві клавіші твого розпачу
прибитий іржею твоєї ж непокірності
до дерев'яного хреста
А тобі вистачить страху
придивитись
чи побите скривавлене тіло
часом не схоже на тебе
Бо так непросто
помираючи
роздавати вічність
одну на всіх...
ОДНЕ ЖИТТЯ ІЗ МОГО ДНЯ
Босоногі ритми шістдесятих
збивають пил із крейдяного сонця
власні бездарності
кидаємо костями
граємо словами у покер
ставлячи на кін
своє найдорожче Ніщо
граємося у вічність
відбруньковуючись
немовлятами
сподіваючись що вони
домалюють
хаос меридіанів
коронуємо телевізори кучерявим
барабанним боєм
забуваючи
перемкнути канали реальностей
Джинсові ритми
розмотують
клубки тиші
пакую спокій у валізу -
може
одного життя
пригодиться?..
Джорджія, США, 2002
Вероніка Кавун
Немає коментарів:
Дописати коментар