На початку двотисячних літературне життя Житомира значно активізувалося і пожвавішало, що згодом вилилось у визнання цього міста як однієї зі столиць нового літературного покоління. В другій половині 2000-х відбувається певний спад, пов’язаний з частковим або повним розпадом чільних літоб’єднань міста, але глибинні корені цього спаду – в неспроможності покоління–2000 таки вибухнути і перетворитися з потенційних ґеніїв на відомих по всій Україні авторів.
Житомир, літературно відомий «житомирською прозовою школою», несподівао для багатьох народив новий мейнстрім – кілька досить сильних і вагомих літоб’єднань, чільну роль в яких відіграють поети. На цих організаціях слід зупинитись докладніше.
Мистецька Ґільдія «Nеабищо»: виникла 2000 року, пік творчої активності припав на 2002-2003 роки. Це об’єднання молодих митців більш відоме назагал своїми деклараціями і теоретичним підґрунтям творчості, аніж власне творами, що є тенденційним для нового літературного покоління України. Побудована на ліворадикальній мистецькій ідеології «постфутуризму», МҐN, по суті, в різний час свого існування кидалась від мавпування ідей (і творів) як українського панфутуризму, так і футуризму в цілому, до цілком конструктивної критики шароварництва на місцевому рівні. Саме епатаж був основою творчості і її презентації найактивніших діячів «Nеабищо»: Ол. Левченка, Б.-О. Горобчука, стронґовського, В. Кавун та Р. Здорика. Але не завжди то був сліпий і беззмістовний епатаж – нестандартної, емоційно й інтелектуально напруженої, глибокої і потужної поезії також не бракувало.
Були в арсеналі МҐN також інші плюси, що вигідно вирізняли організацію як з-поміж житомирських, так і на всеукраїнському рівні. Переважна більшість творів «Nеабищо» було (само)видано і роздано в потрібні руки на різномантітних фестивалях, семінарах, форумах та конкурсах: тож поети були прочитаними. Ґільдійці часто виступали з читанням поезії в школах та вузах Житомирщини, в деяких інших містах України. Але міф, створений самими неабищівцями, заважав розумінню їх творчості – часто їх сприймали, та й сприймають тепер, такими собі крайніми марґіналами й диваками, що вміють лише робити голосні і голослівні заяви – та не писати. До того ж подібні судження безпідставно розповсюджуються на всіх представників МҐN, у тому числі й на тих, хто не має в творчому доробку жодних «літературних збочень».
Ще однією помилкою ґільдійців була їх неінформованість і самовпевненість: ідучи слідами «Бу-Ба-Бу», «Червоної Фіри», «ЛуГоСаду», вони того не усвідомлювали, наївно вважаючи себе мало не істинними першопрохідцями сучасної української літературної альтернативи совковщині і шароварництву в поезії. Замість того, щоб творити дійсно сильні літературні тексти, неабищівці боролися і повторно палили «Кобзар».
Тепер «Nеабищо» як організація не в найліпшій своїй формі: більшість активних діячів або вийшли з її складу (як це зробили Здорик і стронґовський), або проживають в інших містах і не можуть активно впливати на її літературне життя (Кавун і Горобчук). Але так само щомісяця відбуваються зібрання, творяться нові, свіжі тексти, що ще будуть прочитаними.
«Оксія»: виникла (десь 2003) на уламках іншої великої літорганізації Житомира – «Провінція», що складалася з письменників різного віку, мовної і літературної орієнтації. «Оксія» одразу ж стала більш поміркованою альтернативою «Nеабищо», на зібраннях цієї орґанізації основна увага приділялась методологічним і структурним зауваженням щодо поезії, тому вона більше підходила поетам-початківцям, аніж потужна, але тусовочна Ґільдія. Тобто «Оксія» сформувалася з кількох джерел: уламків провінції (К. Куліков – керівник, а також – І. Завальнюк, Ю. Стахівська, Н. Лаптик та інші), «новоприбулих» поетів та прозаїків (О. Хабаров, К. Радушинська, І. Стоцька), та літератора, що покинув МҐNеабищо – стронґовського. Зібрання «Оксії» відбуваються досить часто – кілька разів на тиждень, свіжа літературна кров прибувала і ще прибуває, тому переспективи існування цієї організації в Житомирі можна назвати райдужними, особливо якщо зважати на те, що зовсім не давно вийшов друком перший альманах «Оксії»: «Меса на двох».
З іншого боку, «Оксія» поки що не може вийти на всеукраїнський рівень впізнаваності, як це зробило «Nеабищо». Воно й не дивно, адже організація спрямована на літературну працю й адекватне творче виховання нових своїх учасників, тому в її розкрутці все ще, можливо, попереду, хоча свою концептуальну роль у літературному житті нового покоління вона, найімовірніше, вже не відіграє, адже її діяльність, принаймні на даному етапі, перебуває в стані тривалості, але не піднесення, і її також покидають досить сильні представники (стронґовський, Стахівська, яка віднедавна проживає в Києві).
В Житомирі є чимало чимало інших літературних об’єднань, але вони значно менш цікаві і в більшості своїй продукують пересічну ґрафоманію, їх прототипів вистачає чи не в кожному великому місті України, тому окремо писати про них немає сенсу. Так само немає сенсу зупинятися і на постатях окремих молодих літераторів, не належних до жодної з організацій, адже їх приклади є менш репрезентативними.
Джерело: http://www.smoloskyp.org.ua/-leftmenu-173/-eftmenu-192/39-2006/153--7132--2006.html?start=4
Немає коментарів:
Дописати коментар