неділя, 30 серпня 2009 р.

Іван Андрусяк. Бесіду вела Оксана Гриценко

Іван Андрусяк, поет

Всесвітній літературний процес – фікція, його не існує. Натомість є пропаґування кожною нормальною державою своїх письменників – як класиків, так і сучасників – за кордоном, заохочення до перекладання їхніх текстів як складова формування позитивного іміджу держави в світі. 

Пане Іване, чи не здається Вам, що сучасна українська література має суто елітарний характер, оскільки її читачами є невелике коло осіб, що готові купувати й читати книжки українських сучасних письменників? 

Це твердження – лише один із штучно створених міфів, старанно пропаґований "ручними" ЗМІ з комерційною метою. Сприймати його всерйоз можуть лише люди, абсолютно не обізнані з тими процесами, які нині тривають в українському письменстві. Подібні речі взагалі не мають стосунку до літератури – в принципі, – це елемент тактики й стратегії книжкового ринку, елемент державної політики, вірніше, її відсутності. Але навіть у такому контексті це твердження не витримує критики, оскільки у нас свідомо (підкреслюю – свідомо!) створено таку ситуацію, за якої українська художня книжка практично не втрапляє на ринок, з нею працюють два-три, від сили чотири десятки далеко не найпотужніших книгарень на всю велику Україну, притому працюють в умовах постійного тиску. Більшість виданих у Львові, Харкові чи Донецьку українських книжок, не кажучи вже про Хмельницький або Вінницю, в такій ситуації навіть до київського читача взагалі не потрапляють. І не тому, що це переважно погані книжки, але тому, що їх елементарно ніде продавати. Тож читачами української літератури справді є невелике коло осіб – тих, хто всерйоз залюблений у літературу і, відповідно, "знає місця". Решту, кому на пошуки елементарно не вистачає часу, нервів, грошей тощо, або взагалі не читають ніякої літератури, або ж змушені задовольнятися іноземними перекладами текстів іноземних авторів. Або ж періодично, по інерції, сиріч "на дорогу", споживають старанно підсовувану їм на кожному кроці попсятину, котра тільки й того, що книжка, але з літературою не має нічого спільного. 

Так що не варто плутати ґетто з елітарністю. В ґетто така сама ґрадація: "еліта", "середній клас", "межа виживання", "марґінали"… Це лише збоку всі вони виглядають елітою. 

Письменник Олесь Ульяненко в інтерв’ю „Радіо Свобода” висловив думку, що в сучасній українській літературі існує лише психологічний роман. Чи можете Ви з цим погодитись? 

У сучасній українській літературі, навпаки, занадто слабо розвинений жанр психологічного роману. Цей жанр, як відомо, від часів реалізму є основою розвиненої літератури, її "фундаментом". У нас, натомість, досі ситуація, характерна радше для романтизму, – основою нашої літератури залишається поезія. Це не є погано взагалі, оскільки розвиток людства "метрономний", і часи emotio й ratio періодично змінюють одні одних. Але нині, – в час ratio, який, із невеликою перервою для раннього модернізму, триває ось уже майже два століття, – це свідчить як мінімум про те, що ми "випадаємо з такту". Дмитро Чижевський свого часу про подібні речі говорив як про ситуацію "неповної літератури", і ця тенденція досі зберігається, хоча процес "виповнення" й триває, – притому Олесь Ульяненко чимало зробив тут саме в жанрі психологічного роману. 

До речі, наскільки я пригадую, Олесь говорив на "Свободі" саме про "невиповненість" нашого письменства іншими романними підвидами, зокрема інваріантами експериментального роману, і тут я, безперечно, погоджуюся з ним. Але водночас мушу завважити – у нас немає жодного спеціалізованого видавничого проєкту, на подібні речі зорієнтованого. Зринають час від часу поодинокі більшою чи меншою мірою "фундаментальні" тексти, на кшталт "Крові по соломі" В’ячеслава Медведя, "Міста уповільненої дії" Анатолія Дністрового, "НепрОстих" Тараса Прохаська, “Інфекції” Степана Процюка чи “Троякої ружі” Марії Матіос, але вони дуже різнорідні й наразі тяжко вкладаються в цілісну картину. Можливо, має пройти якийсь час для осмислення. 

У чому особливості сучасної української літератури (якщо вони є)? 

Це запитання як мінімум на кілька дисертацій… Таких особливостей чимало, і про декотрі я вже побіжно згадав. Назву ще кілька, котрі мені особисто видаються найцікавішими. Найперше, нині письменство плавно “отямлюється” від “шоку дев’яностих”, коли з усім відомих позалітературних причин склалася була унікальна, але доволі неприємна ситуація, за якої молода експериментальна література значною мірою змушена була “прийняти вогонь на себе” й “віддуватися за всіх і вся”, тоді як старші покоління розгубилися перед лицем нової реальності. У результаті, в масовій свідомості за українським письменником закріпився імідж або “старого маразматика”, або “аванґардстичного молодика” – двох крайностей, поміж якими майже не проглядало “золотої середини” – основи. 

Нині це, на щастя, вже перестає бути актуальним. У прозі триває процес, який можна означити як “накопичення спеціалізацій” – автори, залежно від переконань, можливостей, таланту тощо, “розбирають” поміж собою найдоречніші для кожного види, форми, жанри, стилі. Себто, помалу йде, за Чижевським, “наповнення”, – одначе, й далі якось “стрибкоподібно”. Нині, як мені видається, цей “стрибок” відбувається в легких жанрах, донедавна у нас геть “проскрибованих”. Він не те щоби якісний (хоча я не надто толерую ці жанри, тому мені важко судити про це об’єктивно), але принаймні кількісний. 

У поезії, де жанрово-стилістична палітра й так напрочуд розмаїта, сформувалася низка ключових майстрів, таких як Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Микола Воробйов, Павло Гірник, Наталка Білоцерківець, Станіслав Вишенський, Володимир Затуливітер (його посмертна, на превеликий жаль, книжка “Четвертий із Триптиха” надзвичайно потужна!) та інших, які й визначають нині обличчя української літератури. Це відбувається на тлі увиразнення індивідуальних голосів цілої низки потужних поетів молодшої, дев’ятдесятницької хвилі – Юрія Бедрика, Маріанни Кіяновської, Анатолія Дністрового, Ростислава Мельникова, Мар’яни Савки, Тараса Девдюка, Романа Скиби та ін., – а водночас на тлі активного пошуку нових виражальних засобів і можливостей, зокрема в царині верлібру, що помічаємо в творчості Василя Махна чи Сергія Жадана, тексти яких останнім часом зазнали доволі суттєвих трансформацій у порівнянні з тим, із чого ці поети починали. Нарешті, зринає й наймолодша “компанія” цікавих поетів – Олег Кочевих, Сашко Ушкалов, Олег Коцарєв, Вероніка Кавун, Ілля Стронґовський. Тетяна Дерюга, Олеся Мамчич, – які намагаються заявити про себе й “намацати” власну “нішу”. 

Що коїться в драматургії, мені сказати важко, зате однозначно можу констатувати підйом есеїстики і майже цілковиту упослідженість літературної критики, у якій відчувається катастрофічний брак не літжурналістів і не людей, котрі не відбулися як письменники, а тому злі на весь світ, а справжніх аналітиків. Критика – це вже, як на мене, підгалузь науки, літературознавства, і вона потребує професіоналів, яких у цій сфері в нас наразі просто немає. 

Чи бере наша література участь у всесвітньому літературному процесі? Якщо так, то яке місце вона в ньому займає, яку роль відіграє? 

Всесвітній літературний процес – фікція, його не існує. Натомість є пропаґування кожною нормальною державою своїх письменників – як класиків, так і сучасників – за кордоном, заохочення до перекладання їхніх текстів як складова формування позитивного іміджу держави в світі. Таким чином в українських перекладах виходять книжки багатьох французьких, скандинавських, австрійських, німецьких авторів. Наша країна, як ви здогадуєтеся, такими “дрібницями” не займається в принципі, тому виходи наших авторів на перекладачів та іноземні видавництва зазвичай індивідуальні, і тут найбільше шансів у тих письменників, які працюють у “полегшених” жанрах і знають специфіку попиту на іноземних книжкових ринках. Успіх Андрія Куркова і Юрія Андруховича в цьому сенсі показовий. 

Одначе легкими жанрами й комерцією нічого, звісно, не обмежується. Інтерес до того, що коїться в сусідніх і не дуже літературах, у читачів і фахівців присутній постійно. Я можу це стверджувати буквально з власного досвіду, оскільки навіть мене – поета принципово й підкреслено “некомерційного”, притому цілковито закоріненого в українську мовну традицію, а значить вкрай важкого для перетлумачення іншими мовами – лише від початку нинішнього року перекладали чи перекладають у Білорусі, Бельгії, Польщі, Росії, Словаччині й Німеччині. Мушу тут завважити, що я не доклав ані найменших зусиль до організації жодного з цих перекладів, мало того – про деякі з них, як от про російський, дізнався лише постфактум, випадково надибавши в інтернеті відгук на публікацію. Звичайно, йдеться не про книжки, а про поетичні добірки, але все одно це свідчить про інтерес до того, що в нас відбувається і що ми робимо. 

Співпрацюючи з багатьма українськими видавництвами, може ви поясните, чому більшість українських книжок, явно поступаючись російським у плані дизайну та якості поліграфії, є дорожчими за ціною? Чи можна якось змінити цю ситуацію? 

На це питання вам докладно, із цифрами, відповів би хтось із видавців, які займаються комерційними питаннями видавничого процесу. Моя ж справа як автора, редактора, упорядника чи перекладача – текст, і я відповідаю саме за нього. Тому можу означити тут лише найзагальніші риси:
цілеспрямована й послідовна державна підтримка в Росії своєї книговидавничої галузі, причому на рівні не стільки “прямих подачок”, як законодавче створення максимально сприятливих ринкових умов для розвитку галузі; натомість свідоме, на мою думку, руйнування цієї галузі в Україні “нашими” високими урядовцями;
якщо якусь галузь національної економіки придушують непомірними податками, а крім того, створюють усі умови для експансії на наш ринок іноземного товару, дешевшого через об’єктивні (значно більша територія й населення, а отже, потенційно значно більші наклади), так і через суб’єктивні чинники, – то скажіть, будь ласка, чи може така галузь випускати дешевший товар, виготовлений на супер-якісному, а значить дорогому обладнанні, чи вона випускатиме товар дорожчий і поліграфічно гіршої якості?

Я не економіст і не збираюся сунути своїх “п’ять ґрейцарів” у цю чужу для мене сферу, але на такому елементарному, як п’ять пальців, рівні економіку, по-моєму, знає кожен. 

Змінити цю ситуацію, звісно, не можна, а вкрай необхідно – найперше зміною влади, як би банально це не звучало. 

Ви були лавреатом видавництва “Смолоскип” і якийсь час навіть працювали в цьому видавництві. Тож, очевидно, можете судити про те, наскільки ефективною є підтримка „Смолоскипом” української творчої молоді, адже тиражі видавництва дуже маленькі? 

А де ви бачили великі наклади дебютних книжок молодих авторів? Це нонсенс бодай уже тому, що дебютна книжка – свого роду “лотерея”, ризик. 

І взагалі, коли йдеться про сучасну, некласичну літературу, але не чтиво, то наклад тут ніколи не був, не є і не може бути жодним показником. Свого часу книжки Михайла Яцкова виходили значно більшими накладами, ніж книжки Івана Франка – і що? Я дуже люблю тексти модерніста Яцкова і зовсім не схильний їх недооцінювати – навпаки, але погодьтеся, що масштаби літературної особистості його й Франка доволі таки різні. Так само наклад лише останньої “розперерекамованої” книженції одіозного Євґєнія Юхніци значно більший, ніж сумарні наклади усіх (!) прижиттєвих видань Тараса Мельничука. Але ж Мельничук – усе одно геній, а Юхніца – безпробудний графоман, це очевидно, як білий день! 

Про ефективність підтримки молодих авторів доречно судити не за накладами, а за тим, скільки літературних особистостей вийшло з-під світла того чи іншого “смолоскипа”. І з видавництвом “Смолоскип” тут якраз усе більше ніж гаразд. Судіть самі: Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Юрій Бедрик, Анатолій Дністровий, Ростислав Мельників, Роман Скиба, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Андрій Бондар, Світлана Пиркало, Оксана Куценко, Дмитро Білий, Олег Соловей, Марина Павленко, Андрій Кокотюха… Ці люди вже активно працюють у літературі, наступні їхні книжки виходять у цілком “дорослих” видавництвах, вони себе вже зарекомендували як серйозні й цікаві письменники, які мають свого читача. “Смолоскип” для більшості з них був своєрідним “трампліном”, оскільки, на відміну від украй нечисленних інших конкурсів, приміром, того ж спілчанського “Гранослова”, книжки цього видавництва реально потрапляють на полиці книгарень принаймні більшості великих українських міст, і читачі та критика відтак мають змогу помітити або не помітити того чи іншого дебютанта. У цьому й полягає підтримка, яку надає молодому авторові “Смолоскип”, – і я як лавреат цього видавництва чудово знаю, наскільки вона справді суттєва. 

Зараз у метро висить реклама детективів Дар’ї Донцової та інших російських белетристів. Невже в Україні немає письменників, що працюють у схожому жанрі? Якщо вони є, то чому не рекламують себе? 

Письменник, який рекламує себе – це однаково, що кухарка, яка управляє державою. Письменник має писати книжки, а рекламувати їх мають рекламісти. По-моєму, це аксіома, але в нас чомусь повелося вимагати від письменника більше, ніж він у принципі може занести. 

Тим паче, коли мова заходить про авторів на кшталт Дар’ї Донцової, які, по-моєму, й не зовсім письменники. Бо чтиво – це не література, а технологія, такі проекти елементарно “ліплять” за законами не письменства, а ринку, маркетинґу, менеджменту тощо. Це виглядає так: видавництво “купує” автора, забезпечує йому пристойну платню, групу інформаційної, сюжетної, редакторської та іншої підтримки, організовує рекламу, піар і дистрибуцію, чим займаються, зрозуміло, фахівці з цих галузей, – і в результаті виходить “продукт”, який просувається на ринку. Такий проєкт розраховується на три-п’ять років, протягом яких видається книжкова серія й отримується з цього прибуток. Власне, заради прибутку це й затівається, і ніяких літературних “фішок” поза цим навіть шукати не варто. 

Авторів, з якими можна було би таким чином працювати, і в нас достатньо, притому значно цікавіших і перспективніших, аніж Донцова – Андрій Кокотюха, Василь Шкляр, Олекса Вільчинський, Євгенія Кононенко, Леонід Кононович, Світлана Пиркало, Марина Соколян, Дмитро Білий і т. д., і т. п. Проблема в тому, що для ринкової “розкрутки” подібного проєкту й отримання прибутку видавництво мусить вкласти в нього спочатку чималі кошти, однак жодне українське видавництво таких коштів не має з причин, про які ми вже говорили. 

На літературі це, звісно, жодним чином не позначається, бо література була, є й буде, вона від ринкових “прибамбахів” не залежить, але це позначається на кількості тих, хто читає українською. Ці проєкти, попри всю їхню комерційність, і в сенсі культури відіграють важливу роль, оскільки формують читацьке поле для сприйняття потенційно серйозніших, глибших, цікавіших текстів. От лише в нас його формують не для української літератури. 

Чи допомагають популяризації української літератури українські ЗМІ? Чи є у нас популярні літературні журнали? 

Здебільшого не так допомагають, як шкодять. Серед масових видань лише одиниці періодично розповідають на своїх шпальтах навіть про книжкові новинки, не кажучи вже про “все інше”. Винятки, звісно, є, але або специфічні (коли видання звертає увагу лише на певні книжки чи процеси, водночас “упритул” не помічаючи інших), або неперебірливі (за принципом “друкуємо, хто що принесе”). Спеціалізоване видання для читача маємо, на превеликий жаль, лише одне – “Книжник-review”, і ще два спеціалізованих журнали для видавців – “Книжковий огляд” і “Книжковий клуб плюс”. Маємо кілька серйозних літературних журналів, зорієнтованих не на масового, а на зацікавленого читача – “Кур’єр Кривбасу”, “Сучасність”, “Березіль”, “Всесвіт”, “Критика”. Маємо, нарешті, упосліджену “Літературну Україну”, яка мала всі шанси стати популярним літературним виданням, але жодним із цих шансів наразі не скористалася. Про телебачення й комерційне радіо можна взагалі забути – там не лише література, а й культура як така не присутня в принципі. 

Такі “умови гри”, ні письменникам, ні видавцям самотужки не змінити. Тут потрібні ширші й систематичніші зусилля, але волі до них наразі не спостерігається. 

Бесіду вела Оксана Гриценко


Джерело: http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=14&op_id=350

Немає коментарів: